Вона
хвилювалася, не знала, якi вибрати кращi слова.
- Як то? - питав її Володько, хоч добре розумiв її.
- Я кажу: ми, сiльськi дiвчата, всi дурнi.
- А то ж чому?
- А так. Не знаю, як вам сказати... Ми дуже вiримо. Володько перебив її
i нагадав нескiнчену розмову.
- Ее,сказала вона.- Не можу вам усього розказати. Це було б на цiлу
нiч. А тодi, на Великдень, пiдходимо до цвинтаря. Смiємося, жартуємо...
Знаєте, як то нашi сiльськi дурнi дiвчата... Невченi, простi... Всi отак,
знаєте... Пiдходимо. Дарка ще на дорозi кричить: "Ганко, Ганко! Глянь!" -
"Куди?" - кажу. "Он туди..." Я глянула, дивлюся: а ви стоїте коло
попiвського паркану з Олегом... Менi щось так зробилося... Не можу й слова
сказати. I радiсно, i соромно... Та, нiби мене хтось накрутив i раптом
поставив на землю. Дивлюся, знаєте, чую, що вся горю з сорому, але кажу:
та що? Чи ти, кажу, здурiла? Ай, кажу: геть-те! Вирвала вiд Iлька свою
руку, вiн мене за руку вiв. Ви всi, кажу, дурнi. А вони в смiх. I так
увiйшли ми на цвинтар. Ви якраз хотiли вiдходити, а я не знала, що робити,
вирвала з вiнка одну квiтку i кинула на вас. Ви оглянулись, засмiялись,
але пiшли далi й не вернулись. Я тодi пiзнала, що ви вже мене забули. Менi
було так сумно, так сумно. Не знала, де подiтися. А Iлько ще договорює:
"Ааа! Втрiскалася! Вiн на тебе й не дивиться!" Йди, кажу, ти, нещаснику
рогатий! (вiн тодi саме рогату шапку носив). Не хотiлося спiвати, була
зла, здається, когось роздерла б. Куди там, думаю, йому до мене. Там, за
парканом, на дорожках та лавицях Галя, Оля, ще якiсь панни. За нас, своїх,
вiн вже забув. Ще й тепер на вас зла. Так, так! Зла, й кiнець!
- Невже! Чому? Ганусю! - проговорив лагiдно Володько, особливо останнє
слово.
- Тому! Бо зла! Серджусь на вас! Мала б казати вам ти, як колись. Хiба
ми що? Iншi? Те саме грiшне тiло, i тi самi руки... Тiльки тепер з
мозолями. Вашi, мабуть, нi? А я думала про вас: думаю, чому вiн нiколи до
нас не загляне? Запанiв, забув. А я все думаю, все думаю. Колись очей з
мене не спускав, а тепер... Все чисто забув... I село, i нас... От чому на
вас зла!
- Я хотiв прийти,- сказав Володько.
- А не прийшли. Чому?
- Боявся.
- Дурите... Чого боялись? Мене? Хлопцiв?
- I вас, i хлопцiв, та й дiвчат.
- Дiвчат? Ха-ха-ха! Ну, чого? - Ганка дивувалася щиро. Не розумiла
його.- У нас, знаєте, просто: прийшов, обняв, вщипнув. Захотiв,
поцiлував... Що хотiв, сказав. Ми ж не панянки... Пужалуста, пужалуста...
Ми вам не пужалуста. Простi дiвчата. Що на думцi, те й на язицi, i так
добре. Менше брехнi...
У клунi знову почали грати, але нi Володько, нi Ганка не квапились туди
йти. За плечима лоскотав холод. Нiч темна, мов вугiль, але та темнота
сьогоднi приємна й чарiвна. Такi ночi не трапляються часто. Такi свої,
довiрливi... Тримаєш руки тiєї iстоти з двома довгими русявими косами,
синiми очима, з тонким гнучким станом i, хоч її не бачиш, але чуєш кожним
нервом, вiддихом. Чарiвна темнота пливе навколо тебе, а ти тримаєш чиїсь
руки й думаєш якраз так, як часом марив в тi найкращi, найяскравiшi днi
молодостi. Так. Це "вона". Вона i є. Близька, доступна, пружна, мов
тятива, й п'янка, мов добре вино. Таку тiльки бачиш у снах; у мрiях, а тут
вона на явi... Тут вона в твоїх руках - та величезна дорогоцiннiсть, що
тiльки молодостi дається зовсiм даром.
А Ганка оповiдає далi. Оповiдає про себе, про своїх приятельок, про
досвiтки, що там роблять, що говорять. Вона бажає розповiсти йому всi днi
й години свого цiлого дiвоцтва, щоб вiн знав її i бiльше не боявся. Час
все йде поволi, нiч вiдходить все далi й далi. У клунi грала музика, то
знову вмовкала. Люди входили, виходили, танцювали, бавилися...
I от Ганка,здається, сказала все. Володько знає, хто до кого
залицяється, хто за ким плаче, хто смiється...
- Ах, як гарно було там! - завершує свою думку Ганка. Пiд "там" вона
розумiє сцену, декорацiї, спiви.- Так би й я хотiла жити. Я плакала разом
з Оленою.
Володько посмiхається. Вiн розумiє її та її плач. Це не плач, а
радiсть. Але треба все-таки розходитись.
- Ну,- каже нарештi Володько, потягнувши Ганку за руки,- пiдемо. Там
нас чекають.
Вона погоджується, але ставить умову:
- Прийдете до нас? Направду? Дурите! Не вiрю! Ну, побачимо.
Розiйшлися. Володько спiшить на сцену. Тут уже розходяться, прощаються
з Володьком. Женя жартiвливо йому погрожує. Габель забирає свою Розочку,
хоч це не до вподоби Романовi.
Володько почав розплачуватись. Заплатив Якововi. Той не спав цiлу нiч,
все навкруги обiйстя бiгав та вiдганяв напасникiв. Дiстав за своє. Пiсля
пiдiйшли музики й просять "на двi пляшки" для кожного. Подивився на них
сердито, але розплатився.
- Йдiть! Пийте!
- Пiдем,сказав "бiдний чоловiк" Симон.- Може, й ви з нами?
- Йдiть самi. Я не п'ю. Потребуємо ось на "Просвiту"...
- То знаєте... "Просвiта" "Просвiтою", але наш брат мусить зайти до
Габеля. Такий, бачте, закон.
- Дурний закон. Розстрiляти його варто.
- Но... Не ми його встановляли, не ми й будем розстрiлювати... -
завершив Симон.
Пiсля пiдiйшов до Володька Антiн i говорить потиху:
- Там он чекають хлопцi. Знаєш... Вони стiльки для тебе попрацювали.
Дай їм. На другий раз ще пiдуть. Хоч "по пляшцi" дай.
Володько не стримався:
- Для мене? Працювали? Хiба то для мене. На, дай їм! Хай п'ють... Чорт
з ними. Але працювали вони не для мене.
- Ну... - затупцяв Антiн.- Хто там буде розбирати, для кого... Що
виробили, то виробили. На чарку стане...
"Говори з кобилою отченаш,- думав Володько.- А це ж найповажнiший
парубок..."
Володько нарештi розплатився зо всiма, а решту сховав на "Просвiту".
П'ятдесят тисяч зiсталось, i то добре. Розпрощався з Олегом i Сергiєм i
пiшов сам додому. На вечiрцi були Василина й Хведот, але тi вже, мабуть,
давно сплять дома. Нiч уже минає. Ось на сходi починає яснiти... Володько
ледве ступає. Втома, враження, плани на будуче навантажили його тягарами,
а вiн несе все, мов добрий бендюжник. Ноги ступають по землi, а вона,
здається, гнеться вiд його тягару. Але вiн йде, все йде, все ступає туди
на схiд, назустрiч сонцю... Перебирав у думцi всi вражiння, посмiхався не
раз, зупинявся i, здавалось, з кимсь говорив. Може, з'явилася перед ним
синьоока Гануся, може, весела Женя, можливо, згадав тi слова, що чув
сьогоднi...
Але все те разом - добре. Тепер, здається, зрушилось, тiльки треба
впертостi й бажання. Коли дiйшов до свого хутора, зупинився й ще раз
глянув на село. Добранiч. Пiдем вiдпочивати. На перший раз досить. Завтра
встанемо й будем рухатись далi...

III
Анi Матвiй, анi Настя не були на виставi. Досить того, що й так цiла
родина там. Не можуть отак батько й мати геть з дiтьми забратися,
зоставити господарство на волю Божу i пiти на фiглi-мiглi дивитись. На
Володька Матвiй махнув рукою... Все одно не буде з нього господаря...
Даремна рiч. Цiле життя сам на нивi своїй дерся, i на старiсть, видно,
приходиться самому товктися. Нема менi змiни, хiба в домовинi, думав
старий. Росли дiти, думав про них, з-пiд землi рвав - думав, господарi
будуть. А тут... Той пiшов i не вернувся. Той все марить Бозна-що, все
думає, все невдоволений. Йому бач вже тiсно стало на своїй скибi, йому бач
заманулося в свiт. Хоче, мовляв, все бачити йвсе знати... Не буде з нього
толку для господарства,- закiнчує старий свою думку.
I коли Володько вернувся над ранок з вистави, коли лiг i заснув
кам'яним сном, Матвiй тiльки пiдiйшов до його постелi, подивився, побачив
його втомлене, виснажене обличчя й не сказав нi одного слова. Треба йти в
поле й заорати конюшинисько, але не будив його. Сказав Хведотовi:
- Слухай! Покорми конi, поки худобу виженеш...
- А Володько чому не встає,- вiдгризнувся Хведот. Вiн мусить тепер за
Василину худобу на цiлий день пасти та ще й дома працювати.
- Володько,похмуро муркнув старий.- Володько вже не наш...
Пiсля Матвiй виволiк плуга, пiдмазав колiщата телiжки, прикрутив
мiцнiше плиту й причепив шлеї. Конюшинисько треба орати глибоко. Мусить
все бути на мiсцi.
Випив кварту свiжого з житнiм хлiбом молока й пiшов. Настя все бiгала,
потиху гуторила, скаржилася на Володька, але Матвiй не промовив нi одного
слова. Забрав конi, плуга й пiшов у поле.
День видався нi добрий, нi поганий. По небу пливуть великi, мов гори,
хмарини. Помiж ними прорветься десь шмат синього неба, часом i сонце на
хвилину блисне, щоб кинуть на землю кiлька тих байдужих променiв.
Вiтер вiє з-над угорської долини. Лiс приспiшено скидає свою оздобу.
Жовтi, нiби восковi, листочки вiдриваються вiд своїх галузок i летять
Бозна-куди. В поле, на долину... Летять, летять, трiпочуться в повiтрi,
опадають, то знову пiдносяться, нiби бавляться чи змагаються з своєю
долею. Деякi залiтають дуже далеко, геть аж до Матвiєвого конюшиниська.
А Матвiй зайняв загiн вiд Ет-тоєвої межi й пiшов. Плита глибоко
зарилася в тверде, проросле мiцним корiнням конюшинисько. Конi напружилися
й потягнули. Груба скиба вивертається, аж корiння трiщить, i кладеться як
попало на другий бiк. Матвiй цупко тримає чепiги, поцмокує на конi, час
вiд часу пiдгонить їх посвистом батога й ступає за плугом.
Треба на зиму обернути це поле. За два лiта, коли його не оралось,
завелося у ньому досить рiзної черви. Треба вивернуть, щоб мороз покiнчив
з тим усiм. На весну можна ярицю посiяти або овес. На конюшиниську поросте
все. Вилежалась земля, та й конюшина сама додає сили...
Вiд дороги ген аж туди на горбок тягнеться борозна. Налетiли галки,
ворони, шпаки. Скачуть борозною, по скибi, вибирають з землi борознякiв,
б'ються... Надiйде Матвiй, птахи зiрвуться, облетять дугою й знову
осядуть. А хитриш з них лишають гурт i йдуть борозною за Матвiєм.
Он по дорозi хтось iде.
- Дай Боже здоров'я, дядьку Матвiю! - гукає подорожнiй. Це Карпо з
Дебрi.
- Боже поможи!
Матвiй на хвилинку зупиняється.
- Спаси-Бiг! - вiдповiдає. Голос його вже досить втомлений й нерiвний.
- Добре ореться? - питає Карпо.
- Е! Не дуже. Тверде.
- Що будете на ньому сiяти?
- Картоплю, думаю, посаджу на зарiк.
- Але тре буде вироби...
- Та певно. Ось виорю, за зиму вимерзне, пiдвезеться трошки гною. На
весну ще раз переверну та роздеру трояном, i буде...
- Досить працi з тим...
- Що ж. Без працi нема нiчого. Життя.
Карпо вже зупинився й хотiв би погуторити. Вiн постояв би з приємнiстю,
вийняв би папiрка, закурив би. Пiсля, уважно спльовуючи, розповiдав би
докладно про погоду, про те, яка то була торiшня осiнь, а яка тепер, про
те, що пашня трошки нiби подорожчала, що "проклятюща марка" все падає i
падає... Ось скоро добрi грошi були, а тепер смiття, що гидко в руку
взяти... При цьому не оминув би "правлєнiє" й "чортових панiв"...
Але Матвiй не виявляє намiру стояти й галакати отак на пусто. Робота
сама не зробиться. Треба орати. Обертається, жене конi й решту слiв вже на
ходу вiдповiдає Карповi. Нема на гутiрки часу, нема...
Матвiй краще ось обдумає своє. Не можна випустити з рук господарство,
коли нема кому перейняти його. Старий не старий, слабий не слабий - тягни
й все. Ось хату нову, аж кричить, ставити треба. Тулиться чоловiк в отiй
норi вже стiльки лiт, нема де навiть костi протягнути. Вже дерева нiбито
навозив i цеглу вже замовив. Ось тiльки прийде санна дорога, треба буде
перевезти. Не можна опускати рук... Треба тягнути, коли Бог хотiв, щоб вiн
i на старiсть не мав якоїсь змiни. Може, хiба аж той найменший пiдросте'.
А цей... Не буде з нього для хазяйства толку.
Згадав Матвiй Василя. Згадав його таким, як бачив востаннє. На тому
каштаному... Ех! Минулося, як сон. Прогуло, прогримiло й тiльки голод, мор
i чорнi круки лишились... Пригадав, якi-то недавно були роки, коли за пуд
ячменю десять хур колючого дроту та хуру гарматних щитiв який-небудь Iван
Штука з Сапанова давав. За сiллю люди по сто верстов ходили. Такi-то
пережили роки, i все даремно.
А може, й нi. Побачимо, що буде далi.
- Вйо, Сiра! Тягни, тягни! - проговорює старий до коней.
Сусiди виходять, дивляться, як працює Матвiй, говорять:
- Бач. Батько поле оре, а син комедiї виробляє. I розумний старий, а.
дурний. Дав би я йому таку комедiю, що не знав би, де свої зуби збирати.
Заманулось сина зробити паном, а тут вiн не пан й не Iван... А сам як
тягнув плуга, так i тягне...
Володько не спав довго. Коли сонце досить високо пiднялося, встав,
швидко помився, поснiдав i пiшов на поле змiнити батька.
- Йди, йди! - казала Настя.- Де ж видно, щоб старий весь час тягнув. I
коло хати стiльки працi, що тiльки Господоньку, поможи!
Коли Володько вийшов, Матвiй вже Зорав досить порядний шмат.
- Будеш орати?- спитав старий.
- Поорю.
- Тiльки отам, на закрутi, притримуй добре. Скоро обiд. Конi втомилися.
Тверде, як камiнь. Коли б то Бог дав, трохи протягнула добра година...
Добре було б отам пiд Угорщиною зяблю заскородити. Навеснi тодi краще
ореться... Пiд лiсом просянисько також варто привести до порядку. Пнiв там
стiльки. Колись, було, як мав ще силу, пiшов i повикидав. А тепер хай ще
гниють... А озимина, здається, гарно зiйшла, коли б тiльки зима порядна
видалась. Змiнилися нашi зими, змiнилися. Не знаю, що то сталося, але,
бувало, оце по Михайлi як прийшли морози, як замерзла земля, як впав снiг,
то аж на весну зiйшов. А тепер дивись: дощ, дощ... Земля не замерзне,
впаде снiг, полежить, згине, знову нападає по колiна. Земля не замерзла, i
пашня випрiває...
Ще довго поволi оповiдав Матвiй Володьковi. Хотiв, щоб трошки й конi
вiдпочили. Натягнулися досить, аж мило на них зiйшло. Оповiдав, що i де
має зробитися, що на весну будуть сiяти, про колишнє... А коли трохи конi
вiдпочили,
сказав:
- Ну, тепер пiдеш. Як доореш сьогоднi, то завтра заволочиш зяблю...
- Я завтра думаю пiти до Крем'янця,- сказав Володько.
- А то ж чого? - пiдняв трохи голову Матвiй...
- Дiстав он листа. Вибори будуть, так кличуть мене до мiста на
нараду...
- Вибори? Якi то вибори?
- До сойму вибори. Вибиратимуть послiв. Голосування
буде.
- Таак? То ти, значить, пiдеш? Ну, то я скажу Хведотовi, щоб заволочив.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142