Василя нiде не було. Це Володько лиш так, щоб настрашити
угорщукiв, кричав.
- Чекай, чекай, сто болiв тобi в ребра! - гукає Володько.- Ми ще вам
покажемо!..
Але угорщуки виразно святкували свою перемогу i, налюбувавшись
видовищем огню, дико, рiзко викрикнули мерзенну лайку i побiгли...
Бiгли стрiмко, сильно, як могли, нiби за ними хто гнався. Нiмий послав
їм навздогiн своє: - Та-та-ауааа! - та кiлька камiнчикiв.
Iлько принiс у шапцi воду. Гнався, мов навiжений, бо вода утiкала.
Володько мив чоло i цiле обличчя, але бракнуло води i вiн недомитий
виглядав на недомальований образ. Ще раз погнав Iлька в Мозолянку.
А корови паслися разом. Небезпека ворожого нападу днала усiх. Пiдiйшли
до буди. Огонь, мов пес голодний, обглодував крокви та лати. Нi одної
соломинки не лишилося.
У повiтрi лiтали кусники ватри i чути запах згарених Володькових лахiв,
що були захованi в будi.
Разом з будою догоряв i день. Над лiсом знялося сонце, б'є боєм
промiнняним на всi боки; тiнь вiд дубiв довшає, сягає спочатку паринини
Кушки, далi розтяглася й до Матвiсвоi. На угорських полях хтось виспiвує
протяжну, голосну пiсню.
I коли сонце запало за лiс та увiнчало його короною велетенської
пожежi, до Володька вийшла Катерина, щоб допомогти пригнати до дому товар.
- А це ж хто такий дурний спалив буду? - здивувалась Катерина.
- Угорщуки. Напали на нас чорти i геть усе розбили,- каже Володько.
- А ви ж де були? Не могли їм накласти?
- Добре не могли. Їх десять, а нас три... Спробувала б ти їм
насипати...
- А над оком у тебе що? Господи? А сорочка! Дадуть тобi мати...
Каменюкою дiстав, що? А що, коли б в око вгаздилив?.. Такi дурнi
хлопчиська.
- Ну, що ж... Вiйна...
- Вiйна, вiйна. Шмаркачi такi i вже вiйна. Аби вам нарiзав у сiданку...
Та якби нарiзав, знав би один з другим, як воювати.
- Ет, що ти тут тямиш... А що ж? По-твоєму, вони нападають на нас, а
ми... Що ми? Маємо їх ласки просити, що?
Корови вели пов'язаними на ланцюгах. Дорожинка вузька, то треба
обережно. Дома "зводини". Зводили клуню, i Матвiй кликнув людей, щоб
помогли звести стовпи та платви. Сам перевiз половину панської клунi, сам
додав матерiалу, сам потесав, подовбав, поскладав, тiльки сам не потрапив
звести. Кожна сила має свої межi.
На зводини зiйшлося доста народу. Гармидер, жарти. По працi вечеря i
чарка. У хатi мiсця мало, тому зробили столи з дощок у клунi. Клуня
велетенська, не дильована, однi стовпи, платви, бальки та крокви. На
крайнiй вiд сходу кроквi тичку з великою китицею квiтiв прибили.
Обсiли навколо столу. Настя спiдницю пiдтикала, рукави позакачувала i
носить мису за мисою. Матвiй ще не висох вiд поту, з прилиплою до спини
сорочкою розливає горiлку.
- Щоб сто лiт стояла, повно кiп мала, нi грому, нi огню не боялася! -
пив дядько Стратон.Гура!
- Гураа! Вiват! Хай жиє! - пiдхопили хлопцi.
Чарка за чаркою кружляла навколо столу. Побажання, жарти, а далi
вдарили пiсню.
Впала роса i туман спустився нечуйно та розклався вигiдно над долиною.
Та туман яром котиться,
Гей! Краще жить нам хочеться!..
Зоря вирвалась з самої глибини неба i, розтявши синю дорогу, внизалася
у сталеву лiсову стiну. Туди ж добiгають, вдаряють i пiнявою луною котять
у глибiнь хащi, розлогi парубоцькi пiдголосники. Стратонiв Максим, Хомiв
Мирон, Василь, а за ними старшi - збили вирву шалену, широку, незрiвняну
нi з чим.
Ет-тоє звiвся за столом на куцi у порваних штанях ноги. Свiтло лампи
б'є в його заплилi маленькi очi i вони клiпають та горять, нiби сполоханi,
а шпаковатий його чуб задерся назад. Правиця з тяжким залiзним п'ястуком
звелася догори i твердо лягла на ляду столу.
- Слухайте! Ет-тоє, хочу сказати... Цитьте там! Гей! Замовкнiть! Хочу
сказати... ет-тоє - ми "сьогодня" звели клуню! Так. Ми звели клуню. Всi
ми, всi що є, ет-тоє, за цим столом. Ми звели клуню Матвiєвi Антоновичу
Довбенковi, которий - всi знаємо - господар - дай Бог нам усiм таким бути.
Да! Ето вєрно. Господар вiн чесний, звєсно, порядошний i слово має тверде
i важке. Скаже i руб... Кожне слово - грошi... От все одно, що, примiром,
аблокат який, що перед самим судьйою царським встає i рiже межи очi
правду. Бо де правда, там Бог, а без Бога нi до порога. Так сказано у
святих древнiх книгах.. А тому встав я сьогодня отут, щоб якось, як то
кажуть добрi люди, та й, ет-тоє, закон нашої землi хоче - встав, щоб
випити ще одну чарку за здоров'я нашого товариша i господаря Матвiя...
Многая лiта!
На пiдтримку всi гримнули: "Многая лiiiта, многая лiiта!" - Стратон аж
руку пiдняв, нiби регент, i розмахував нею поволi за спiвом.
Матвiй заскочений i знiяковiлий. Його дебела постать завовтузилася поза
плечима гостей...
- Ет,помахував вiн незручно лiвою рукою, бо у правiй пляшка з
горiлкою...- Все то нi до чого... Ет!..- i знизував вибитим плечем. -
Чоловiк, знаєте,- казав вiн,- на те й родиться, щоб бути добрим i порядним
господарем... А що ж, а як же ж!.. А я робив, скiльки мiг... Дiти
виростуть, хай далi роблять... так.
А Володько, поприв'язувавши ланцюгами корови, жадiбно накинувся на
миску паруючих галушок з молоком.
- Господоньку, Господоньку! - загомонiла Настя, глянувши на його чоло.-
I хто тебе отак позначив? Ти, вiтрогоне!
Володько краще змовчить. Сидить на порозi, бруднi колiна повилазили зi
штанiв, на колiнах гаряча миса. Сьорбає її i наслухує гармидер у клунi.
I приємно йому бачити батька i його радiсть. Здається, Матвiй святкує
якийсь особливий урочистий день. На рожевуватому тлi вечiрнього неба чiтко
зарисовуються вiзерунки кроков його гордостi - клунi.
Опiвночi люди розiйшлись i рознесли по хуторах свої виспiви. Ще довго
то там, то iнде знiмався i падав невтомний уривок пiснi, нiби борюкаючись
iз упертою тишею, освiченою тяжкими, мов мiдь, вiдливами мiсяця.
Завтра буде знов день. Встане сонце i встануть люди. I Володько також
встане пiсля настирливого матiрнього:
- А вставай-но... Вставай!.. Чуєш, ти?
- Ах... Я ще трошки посплю... Ви вже подоїли корови? "I як їм хочеться
так рано вставати",подумає вiн.
- Ну, ну... Ти-но вставай. Он уже всi погнали... Сонце вже он куди
вигналось...
Вiн пiднiме i розвiє тяжкий кам'яний сон i вмиє холодною росою,
зiбраною з листя маку: руки, очi, побiжить по молодiй конюшинi, щоб
освiжити набряклi за нiч ноги.
А поки що вiн спить так мiцно i так невимовне солодко. Матвiй спить
також. Спить надворi пiд недавно злеженою повiткою. Настелив на трiсках
соломи, i логовисько готове. Спить, як i завжди, горiлиць. Сiре пасмо
мiсяця прорвалось через дiрку повiтки i всiлось плямою, мов розбещений
кiт, на твердiй його бородi.
Довжелезна, широка тiнь Жолобецького дубового лiсу швидко коротшала.
Над лiсом спаялося безлiч невидимих жерцiв, якi урочисто зносили на
небесне склепiння велетенське огненне свiтило.
Земля трiпалась, мов пiймана пташина, розгортала окраси, бринiла
барвами. Нивки поля, мов багатокольоровий прапор, маєстатно маяли своїми
просторими полотнищами.
Володько бадьоро ступає босими ногами по сухiй, холоднуватiй дорожинi i
веде на ланцюгу четверо - цугом худоби. За ним Катерина тягне другу
чвiрку.
Йде близько коло корови Лисої. Праву руку положив їй на хребтi. Це
велика червонавої мастi з лисиною на головi, спокiйна з добрими
дурнуватими очима тварина. Належить вона Катеринi, бо дiстала вiд дiда
Юхима, коли вiдходила вiд нього.
З Лисою зв'язана Манька. Вона дуже подiбна на ту, яку колись продав
Матвiй на купiвлю землi. Така саме на масть, та сама порода, навiть
куцохвоста. Цi двi корови - гордiсть Матвiєвого господарства. Решта -
дрiбницi, хiба ще Рогата.
Корови повiльно i байдуже ступають, їх широкi ратицi потрiскують вiд
великого тягару.
День буде жагучий, як i всi попереднi. Гарячi променi стрижуть прудко
по рештках роси, яка цiєї ночi надто неврожайно випала. Лиш червiнь сонця
i загар мiсяця, на котрому воно прип'яте, пiдкреслено голосять непевнiсть
дня, якусь змiну, якусь ворохобню...
- Ах, коли б дощ... Так його, людоньки, треба... Так, чуєте,- тошнiла
Настя.
- Дощу треба! - казав Матвiй при зустрiчi з сусщом.- Земля, як гнiт,
тверда.
- Ну-да, ну-да! Дощику брак,- вiдповiдає сусiд.- День по дню пражить,
як у пеклi.
Володько це чує зо всiх бокiв впродовж тижня. Пашня завчасно поспiє, не
наллється й засохне зерно. А це ж вiдомо...
I коли пасе товар вiн, час вiд часу позирає на небо, на хмарки, що
викочуються з-за лiсу. Дiйшовши до пiвнеба, вони розпливаються. Хлопець
схвильований. Вiн має досить цiкавих особистих справ, якi безперечно
захоплюють, але "брак дощу" турбує його навiть тодi, коли про це не думає.
Цiла його iстота вiдчуває "брак дощу", бо це вiдчуває земля, жито,
пшениця, корови i все живе. А хiба ж вiн не одно, не цiлiсть iз тим усiм,
що його оточує?
На згарищi своєї буди, свого, як вiн назвав, куреня, стояв довго i з
болем у серцi мiркував над тим, як помститися над нахабними напасниками.
- Чекайте! Прийде лиш осiнь... Тодi побачимо...
Пригнав "з роси" раннiм, бо сонце смажило, як у кiтлi. Задумав обсадити
садок дубочками, але для того треба їх виплекати. У одному кутi саду завiв
шкiлку i зносив туди з лiсу молоденькi дубочки. Обережно з землею
викопував малюсiнькi деревця, приносив у шапцi додому, садив рядочками i
поливав. Та не дивлячись на удатнiсть, з якою вiн пильнував своєї шкiлки,
дубочки в бiльшостi одразу в'янули, жовкли i курчились листочки на
вмираючих деревцях, якi вiн любив i плекав. Треба було йти знов у лiс i
приносити новi на мiсце завмерлих.
- Що то ти там ото витворяєш? Ти!? Камлуку ти! Думаєш, що тут лiс
виросте? - журила його мати...- Краще он пiшов би та ряднисько зiлляччя
коровам припер. Пригнав з пашi, як дошки... Не бачиш?
- Я думаю,розважав Володько,- що дубочки в господарствi пригодяться.
Хiба нi? Виростуть, а лiсу тодi не буде, вирубають.
Мати всмiхається i вiдходить. А батько взагалi не мав часу до таких
справ втручатися. Дяка Богу, має досить клопотiв, аби тiльки голова та
руки витримали.
"На день" погнав Володько, коли над лiсом вiд заходу купчились потужнi
куснi вайлуватих хмар. "Ах, коли б вони не розiйшлися... коли б не
розiйшлися?" - думав.
Ступав бадьоро, радiснiше. Сонце оточене зi всiх бокiв. Воно вперто
змагається з велетенськими, сiрими хмарами, що бажають наповзти на нього i
задушити...
Iди, iди, дощику,
Наварю я борщику...
Поставлю на вербi,
Будуть їсти гороб'ї.
Ще й останеться тобi...
- виспiвує Володько. Вiн задирає високо голову i впиває погляд у хмари.
I вони його, здається, слухають. Повiльно, мов отара летючих мамутiв,
зсовуються кострубатi велетнi i зливаються в одну, сталевої барви масу...
Знизу висуваються ще й ще хмарини. Барва неба темнiє. Повiтря застигає,
лиш час вiд часу, ледь помiтно, гусне, то знов рiдне, нiби там вгорi хто
по ньому топчеться i душить.
I коли небо приймає барву старої бронзи, коли починає вирувати,
вибухають першi упередливi громовi рокоти. Сонце згасло нараз. Шарпнувся
вiтер. Знов i знов на чорнотi неба хтось блискавично креслив i стирав
огненнi знаки.
"Фiii! Фiii!" - брязнув вiтер. По дорогах пiднялася курява. Верхи дубiв
розпатлались. Пв житах i пшеницях заплигали зграї лютих тигрiв. Володько
не стоїть, не сидить. Вiн бiгає, стрибає, голосно виспiвує якусь пiсню,
яку щойно видумав i яку зараз забуде. Голос його бореться з вiтром.
Волосся, сорочка рвуться з намагою зiрватись i вiдлетiти пiд хмари. Корови
злазяться докупи...
Крап-крап, крап... Одна, друга, десять... На вiдкриту голову луплять
хльосткi краплини. Трiснув грiм - гуррур! - покотилося горою... Хтось
вiдкрив там заставу i дощ прудкий, скiсний, змiшаний з градом сипнув на
землю...
Володько нижиться... Мiцнiше, мiцнiше! По чупринi, на чоло, щоки i
бороду течуть потьоки. Сорочину промочило одразу. Тiло чує холоднi струми
води, яка стiкає по ногах додолу. Небо рiшуче розбурилось i громи
вигравали свою велику музику, що так личила до сiро-бронзових дубiв.
I Володько не вiдчуває прикростi. Навпаки. Йому здається, що це ще
мало. Йому далi спiвати хочеться, i коли б дощ не так плюскав у рот, вiн
заспiвав би щось подiбного до того, що дiється навколо.
Буревiй так само зник, як i навалився. Остання черевата хмарина
вiдкрила сонце, i воно бризнуло на свiт свою горiючу мiць. Бризнуло
свiтлом, теплом, розсипалось барвами коштовних каменiв по всьому, що
росте. Бризнуло, щоб пiдняти з долини i з-над Жолобецьких та Угорських
лiсiв тяжкi валуни туману.
Озеро вже вилилось, i вода свавiльно толочить трави. А навкруги свiжо,
невинно, так нiби волошки, маки i все, все зненацька вiдчуло молодiсть i
засмiялось дзвiнким радiсним смiхом.
Другого дня ранком Матвiй квапиться обiйти поле i поглянути на те, що
полишили вчорашнi веремiї неба. Гей! гей! Усмiшка широка сама напинає
уста. Роса дзвенить... "А пшениця, рiзалма, таки вилягла. Казав не давати
гною... Кiлька кiп полеглицi буде..." - мiркує. А жито муром стоїть, лиш
дещо вклонилося сходовi, по котрому вже гарцює свавiльне сонце ранку.
Зiтхає широко, легко. М'язи курчаться, мов у молодого. Ноги несуть самi
довгою, росяною межею - вздовж, впоперек i назад вздовж.
Чудесно! Рости, рости! Клуню клав не для грашкiв. Вмiститься живого
золота досить. Ось тiльки стрiху пошиє, та дещо нових делiв з осичини
наколе, та подилює, бодай вiд "фронту"... Хай хоч вiд дороги вигляд
пристойний прийме... А збiжжя увiйде до неї... То, що увiйде, то увiйде...

II
Прийшла цього гарного лiта вiйна. Шлях вiд Крем'янця до Шумська не
битий, але широкий. Вiд Матвiєвого хутора пiшов вiн просто полями на схiд
i врiзався в саму гущу Жолобецького лiсу.
Одного ранку виїхав звiдти козацький полк. Конi гиржать, списи
вiдблискують у сонцi, шаблi бряжчать. Курява вiд комонникiв товстою
ковдрою криє стернi i пiвкопи налiво. Люди там, жiнки з пишними грудьми,
пiдтиканими спiдницями, позакачуваними рукавами, дiти-пастушки, старе й
мале збiглось до шляху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142