Самота викликає безлiч думок. Пригадуються минулi роки. От тут не раз
iшов, отам спочивав. Знає, коли i як то було. Пригадує виразно той настрiй
приємно-меланхолiйний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та
шелестiло пiд ногами. Завжди з радiстю йшов туди, на пiвнiч. Там все-таки
якось iнакше... Завжди це виразно вiдчував.
Трохи iнакше i тепер. Весна, все зелене, спiвають птахи. В сосновому
борi сильний запах живицi. Сам вже не той - майже мужчина з довгими ногами
й мiцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона
сьогоднi в село й нiде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
Так воно тепер. I багато воно тепер змiнилося. Навiть дерева, здається,
не тi... I небо... Не так промовляє до тебе, iнакше дивиться, не тi думки
викликає. Аж дивно, яке то було тихе життя. I верби, i бiла хатка, i
лагiдний захiд сонця... Зорi з неба лагiдно дивились. Де те все дiлось
тепер? Нiчого нема. В очах все ще розбурханi хлопцi, спiв учорашнього
вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне
болить i пече. Знов тi рiзнi уряди. I тi також сердитi. По всiх мiстах при
бюрках люди, й нi одного лагiдного обличчя.
Чим далi йшов Володько, тим бiльше пробирала втома. Перш усього ноги.
Вже вiд Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, болiли
зовсiм. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.
Поки вибрався з лiсу, настала темнота. Повiяло рiдним вiтром. Все-таки
це багато значить. Тут воно не так. Ось i дерманськi поля. За цей час, що
їх не бачив, вони ще бiльше промовляють до душi. Йшов, трохи похитувавсь,
але знайомi, дорогi мiсця надавали сили й бадьоростi. Пiдходив до того
мiсця, де народився на свiт. Глибока нiч. За кiлька годин буде ранок. Все
навкруги спить мiцним сном. Iшов стежкою "вiд Могили" через поля до
Запорiзьких городiв. Оточенi високим живоплотом, сади стоять непорушне в
темнотi, мов чорнi, фантастичнi замки. Стежка хвиляста, втоптана. По нiй
не раз колись бiгли його малi, дитячi ноги. По нiй не раз ступали ноги
його рiдної матерi, дитячi, коли ще його зовсiм не було на цiм свiтi. По
нiй ходили його дiди й прадiди... Навкруги старi, виробленi, сполосованi
на вузькi нивки, поля. Межi бiжать, мов двi колiї дороги, одна коло
другої, i там зараз на пригорку зливаються. Тiсно тут тим полям. Вузькi,
тонкi, мов черви, сповзлись пiд самi городи й, здається, домагаються, щоб
їх визволити з цiєї тiсноти. Виразно чути їх пригнiчену мову, їх тяжкий,
безупинний стогiн.
Зате сади чудовi, розлогi, обсадженi вiд захiдних вiтрiв живим
розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове
пруття й творить високий зелений мур. Отам на розi, мов вежа, зiп'явсь
догори тонкий, пiдчухраний ясенок. Ряд старих, череватих черешень, нiби
фортецi, потужно стоїть i хоронить тi мирнi, спокiйнi рядочки яблунь, що
вже давно одцвiли й поволi вагiтнiють. Нiякий вiтер не прорветься туди...
Вдарить з розгонного поля, строщить крила й ляже тут пiд мурами.
Володько пройшов дорожиною пiд живоплотом, а пiсля звернув направо у
вузьку, закриту садами вуличку, що веде аж до брами подвiр'я. Колись тут
бавились дiтьми. Отам за брамою ховалися. На тих широких дверях та стiнах
малювали крейдою або вуглем страшного Дiда-Рачинця. Приглянувшись вдень,
напевно, можна помiтити тi дивовижнi малюнки. Вiд брами вбiк, мiж хлiвом i
шопою, вузенькi, темнi суточки. Вiд Тетяниного саду вiдгородженi плотом i
зарослi густою бузиною. Там колись Володько провалився в яму. Це рештки
дiдiвської гончарнi, що були прикритi й забутi...
Вiд брами просто дорога на подвiр'я "Панка" Iвана, а налiво "до
дядька". Великий, мурований з каменю хлiв. Фацiят з дверцятами, до яких
приставлена драбина. На хлiвi сiно, там влiтку сплять. Там i Володько спав
колись.
Володько звернув на подвiр'я. Проти нього стояла велика бiла, крита
чорною бляхою хата. Направо шопа, налiво клуня й свининець. Здоровенна,
широка яблуня й сливовий садок заступили пiвнiч. Перед вiкнами хати
широкий квiтник i розлогий, молодий горiх. Прокинувся старий собака Дунай.
У дядька вiд давна-давен всi собаки звуться Дунаями. Володько пам'ятає вже
два Дунаї... Собака кiлька разiв ледачо брехнув, але пiзнав Волоська,
пiдбiг до нього й почав розмахувати товстим, кудлатим хвостом. Володько
погладив його по головi.
- Ну, що, старий? Ще служиш? - сказав уголос. Дунай не вiдповiв нiчого,
але виразно дав знати, що йому мало одного хвоста, щоб висловити своє
вдоволення.
Тут, де тепер стiжок соломи, стояла колись старенька, кривобока хатина.
Та широка яблуня вже й тодi закривала її, мов хмарина. Там народився
Володько. Там вперше побачив свiтло сонця... Звiдсiль вийшов у свiт,
обiйшов шматок життєвої дороги, але це мiсце завжди тягне, мов магнiт...
Дороге, благословенне мiсце на землi... Далеко вiд великих шляхiв,
заборсане в садах, крутих ярах, але його здалека видно, куди б не пiшов...
Де б не був, думки завжди до нього вернуться... Тут страждала мати муками
пологiв... Тут вперше забилось твоє серце... Тут вперше промовив слово...
Величне, рiдне, святе матiрне слово.
Благословенна будь! Прийми вiд меве тепле, добре слово, Рiдна Земле! Ти
дала менi його через уста, через серце моєї матерi... Вертаю. На! Кладу у
стiп Твоїх, Пренепорочна i Свята... Я бiльш нiчого не можу дати... Це все
моє багатство. Виймаю з уст святi частинки й кожну з них я радiсно iз
чистим серцем кладу на жертвенник Тобi, болюче кохана, Тобi, кровно-рiдна.
Так. Це, певно, втома. Це розчулення наплило зненацька проти волi. Не
мiг стримати себе. Любить! Це все, що бачать очi, це старе, це
прапрадiдiвське... Он пiд шопою той великий камiнь. Вiн вгруз у землю, бо
лежить тут бiльш нiж столiття. Володько присiв до нього. Можливо, трохи
вiдпочине. Перед ним лiг старий Дунай. Має пiдняту голову й виглядає на
чорну, висiчену фiгуру.
Довго не сидiв. Не хоче йти до хати й будити. Повернувся до брами,
пiдлiз по драбинi на горище хлiва, знайшов на сiнi мiсце, лiг i незабаром
заснув сном здорової, втомленої людини.
"У дядька" багато змiн. Володько не може призвичаїтись до них. Вiн був
тут колись, як вдома. Тепер тут iншi, здається, чужi люди. Ота привiтлива,
бiлява молодиця. Це Василева жiнка Маруся. У колисцi малий хлопчик. Це син
Василiв Михайло. Андрiй пiдрiс, витягнувся. Палажка вже давно на своєму
господарствi. Сам дядько значно постарiв, але так само веселий, так само
спiває татарську пiсню, так само сипле чужими словами. Дядина ще бiльше
схудла, але завжди на ногах... Ходить, клопочеться, молиться Богу й
постить.
Хатнi меблi тi самi. Той сам стiл, барвлений жовтавою барвою, бiля
якого Вододько завжди вчив свої шкiльнi завдання. Тi самi довгi з поруччям
лавицi. Бувало, в революцiю на них. не раз сидiло багато людей. Тi самi
лiжка й полик. Тiльки на стiнах мала змiна. Мiж тьм'яним, великим
дзеркалом i київською, видертою колись Володьком з журналу. Лаврою в
саморобних, небарвлених рямцях, висить Шевченко. Колись його не було,
тепер є. Пiд ним стара, вилиняла фотографiя: Василь ще рекрутом з I9I4
року, у короткому пiджаку, з перекинутим назад башликом i в кашкетi з
напнутим дашком. З ним два його товаришi: Хоть "з-за рову" i Валентин
Рогачок. Всi стоять струнко по-вiйськовому.
- Ну, от i добре,- казав Василь на звiстку, що принiс Володько.-
Значить, вибираємось.
- Господи, Господи! Як подумаєш... Я знаю: вибиратися звiдсiль
мусимо... Але все кидати! Церкву, людей, нашу хату... - Це говорить
Одарка.
Володько пригадує цi самi слова з уст його матерi. Вiн каже:
- Дядино. Мама колись казали те саме. А пiдiть запитай те їх сьогоднi,
їм нiде вже нема краще, як там.
- Та правда! - весело каже Єлисей.- Що там. Там добре, де є на чому
робить.
- Нема що балакати! - каже рiшучо Василь.- Зараз же йду шукати на нашу
землю купцiв. Вони знайдуться. Тiснота.
Єлисей його перебив:
- Нi. Купцiв знайду я. Ти краще йди з Володьком. Або запряжи конi i
їдьте. Скорше буде.
- А як буде з млином? - запитала Маруся.- Муки вже нема.
Правда. Треба наперед їхати до млина. Нiчого. Василь зараз же кладе на
вiз мiхи i їде до млина, а завтра до Тилявки. Раз-два.
Василь з мiсця береться до роботи. Одарка швидко готовить їсти.
Володько iде також з Василем. Ще раз погляне на Лебедщину, на знайомi
мiсця.,
За годину виїхали. День погожий, ясний. Бiля попового саду довжелезним
валом цвiте бiлий i звичайний бузок. Бiля монастиря також. Проїжджаючи
побiля колишньої семiнарiї, Василь тикнув батогом.
- Тепер там єпархiяльна жiноча школа. Перевели з Крем'янця. Щось пара
десяткiв "баришнiв"...
Володько, як довго мiг, проводив зором той будинок. Там пройшли його
хлоп'ячi i юначi роки. Тепер там порожнеча. На широкому подвiр'ї буяє
бур'ян. Стiни мiсцями оббитi. Бляха на стрiсi поржавiла. Сад також, видно,
запущений.. Такий хороший, великий сад...
Поїхали вулицею "бiля Лисiв" i виїхали на Городнє. Боже, якi знайомi
мiсця! Просто дорога на Залужжя. Влiво до монастирського млина на
Лебедщину. Отам нижче понад берегом стежка. Та сама, що нею малий Володько
ходив з матiр'ю до церкви. Є що згадати. Було це не раз i не два i все
воно миле, приємне, яскраве. Все стоїть у очах, нiби це. дiялось сьогоднi.
- А бачиш отам? - обернувся до Володька й спитав Василь. Тикнув виразно
в той бiк батогом. Володько вже те бачив. Дивився туди уважно. Це i є те,
сьогоднiшнє, те, що дiлить все, що було i що є. Цiлий ряд розкиданих,
недокiнчених будов. Одна там, друга там. Польськi осадники.
Володько хотiв щось питатися, але змовчав. Яка користь з порожнiх слiв.
Минули те видовисько й поїхали далi. Скоро доїхали до млина. Там досить
завiзникiв. Володьковi пригадалось колишнє. Ще стоїть та причепа-хатина,
де колись слухав оповiдання дядькiв. Постарiлася. Бруси, з яких вона
зложена, почорнiли, порепались, мох у шпарах погнив i висипався, гонти на
стрiсi порозгорталися, вiконцята стали матовi вiд мучного пороху. А як
всерединi? Майже так само, тiльки все старе, вичовгане. Навiть залiзна
грубка подiбна на ту, що була колись.
А навкруги стiльки змiн. Млин побiльшав. Колеса вже не зовнi, як було,
а забитi дошками. Став, здається, поменшав, зарiс лататтям та рогозою.
Рiчка значно вужча. Там, де були очерети - косять сiно.
Василь зносить мiшки. Володько йому помiг i пiшов далi. Зараз за млином
звернув на стежку, через кущi верболозу, через рiчечку вийшов на береги.
Грунт пiд ногами м'який, приємно вгинається. Колись тут було болiтце з
iржавою водою. Його завжди обходили й витоптували траву. Тепер воно
висохло. Он та рiчка. Вона тече так само, тiльки поменшала. Рiдна рiчко!
Пам'ятаєш ще мене? Я бiгав тут над твоїми берегами, купався в водах
твоїх... Багато думок пустив з твоїми водами. Вони, мов птахи, летiли
туди, на схiд сонця... I тепер летять вони туди. Так. Туди!
Потiм Володько звернув на мiсце, де стояв Матвiїв хутiр. Нiчого там
нема. Рiвне, засiяне житом поле. Нема нi лiсу, нi рiвчака з тернами та
соснами, нi молодого саду. Один трепеток зiстався якимсь чудом. Мила,
одинока деревина.
Зате трохи далi отам стоять аж двi хати. В однiй живе Трихонiв син
Грицько, друга невiдомо чия. Вбогi, недокiнченi хати на чистому полi. Бiля
них втицьнуто кiлька рядочкiв щепок, але вони не роблять враження саду.
Навкруги жита. Гарнi, зеленi, рiвнi, оточенi над проваллям дороги червоним
маком.
Тут варто постояти. Земля, небо... На нiм хмарини, легкi, мов серпанок,
i прозорi. Тиша дуже знайома. Хвиляста, мiсцями глибока, дорожина обросла
з бокiв орiшиною, кущиками сокирок, деревiєм, Петровим батогом.
Володько стояв i пригадував, де росли тут дерева, де стояли будинки, де
був грабовий живоплiт. Потiм нахилився, взяв грудочку землi й роздушив її
в долонi. Свята земля. Будь i роди.
Потiм вiн пiшов поволi межею пiд гору, де стояв лiс. Нема тих
маєстатних, коренастих сосон. Пiд ними росли маслюки та сироїжки. Тепер
навкруги жито й тiльки ген там далi кiлька одиноких, пiдстрижених,
невiдомо для чого залишених сосонок.
Володько йде все далi й далi. Жита, межi, коники-стрибунцi, що
стрибають пiд ногами. По часi вiн вийшов на клопiтську дорогу. Здалека
видно ряд широких черешень i кiлька хат. Юхимiв хутiр. Старий вже не живе,
але Володько хоче зайти туди. Тут також змiна. Залiзне покриття хати
перемальоване начорно. Пасiка зникла. Довгий, зi стрiшкою плiт розiрваний
на двi частини й замiнений частоколом зi сливового дерева. Нема також
великого пса, що колись так рвався на ланцюгу пiд шопою.
Володько заходить до Клима. Привiтався. Його ледве пiзнали. Климова
жiнка вагiтна. У хатi й надворi якiсь дiти.
- Зайшов отак подивитись, як живете, та згадати дiда,- казав Володько.
- Вони, царство їм небесне, i вас не раз згадували,- вiдповiв Клим.
Потiм вiн показав Володьковi господарство. Нiчого. Якось воно йде,
тiльки дiтей багато. Треба шукати для них мiсця...
- Шукайте землi,- казав Володько.
- Шукаю. Оце недавно їздив геть аж туди у вашi краї. Бiля Шумська в
одному селi гарний маєток, тiльки над самою границею.
- Так. Над границею тепер життя тяжке. За порiг свобiдно не вийдеш.
Люди живуть, як у в'язницi.
- Але доведеться взяти. Маю шiсть хлопцiв... - закiнчив свою мову Клим.
Потiм Володька вгостили кислим молоком зi сметаною та коржем. Наостанку
вiн захотiв побачити Юхимову кiмнату. Зайшли. Його поличка з книжками. Так
само лежать товстi, у шкiряних палiтурках, книги. Он та Бiблiя, з якої
старий прочитував Володьковi.
- Можна подивитися? - спитав Володько.
- Можна. Чому нi...
Володько повернув голову на другий бiк i дуже здивувався...
- А це ж що? - здивовано спитав. Клим не знав, як вiдповiсти.
- То ще батько зробили. Не знаю, що на них прийшло. Пiшли до Мiзоча,
купили й повiсили.
- А де ж той Освободитель-цар?
- Самi винесли. Тепер, казали, наш освободитель вiн. I вказували на цей
образ...
Володько був здивований.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142