..
Насипали в драбиняки й так везли... Лавицi, залiзнi... Знаєш? З рухливими
столиками й стiльцями... Бачив свою лавицю. Я там вишкрябав В. i Д.
Кабiнети якi були. Всi апарати фiзичнi, геологiчна збiрка - самi учнi
зложили, зоологiчний кабiнет... Все вивезли.
Олег слухав Володька з широко вiдчиненими очима. У нього добрий,
одвертий, юначий вираз.
- I куди вивезли? - здивовано спитав вiн.
- До лiцею...
- До крем'янецького?
- Розумiється.
Обидва замовкли. Володько вирвав травину, вiдкусував вiд неї кусники й
випльовував.
- Нiчого,перший проговорив Олег.- А ми навчимось, i без кабiнетiв, i
без лавиць...
- Навчишся... Де? Олеже, де? От я... Куди дiнуся? Таж я ту науку... Сам
знаєш... Я виривав її з землi! Я так хочу вчитись!..- останнi слова
вирвались Володьковi через зацiпленi зуби. Поглянув навкруги сердитим
поглядом, нiби когось шукав.
- Не можеш до нас? - швидко проговорив Олег.
- Певно що нi. Коли б мiг - пiшов би. Не видержу iспитiв. Я не знаю
мов. Два роки чекав на ту семiнарiю, два роки думав, мучився... Ти думаєш,
це легко... Нi. Я вже передумав. Вчора йшов з Дерманя до Озерян на станцiю
й думав: пiду я звiдсiль...
Знову коротка перерва.
- Ну, а куди? - глянув Олег на Володька допитливо.
- Я вже говорив з тим... З Лазюком... Знаєш його? Вiн має зв'язки з
Прагою. Таж там наш унiверситет, учительський iнститут, матуральнi
курси... Чорт бери! Ми скорше встанемо унiверситет у Токiо, нiж тут...
Вчора я їхав, i два рази питали мене про документи... Раз тут, пiд нашим
селом, бiля Iвана Бога...
- Добре, що ти хоч маєш тi документи... Наша цiла родина взагалi нiчого
не має... "Картки перебування". Тут родився батько, дiд i прадiд, а нам
сьогоднi дали "картки перебування" з обмеженням цiлого терену держави, за
винятком нашого повiту... Ет... Все, друже, речi, за якi не варто
говорити. Так можна дiйти до iстерики, до божевiлля. Я тепер вже собi
постановив: мовчи, дихай, думай i вперто працюй. Я, Володьку, вiрю, що
нiякий Люципер нiчого нам не зробить. Два рази два буде чотири. Як ти його
не крути - все одно чотири. Нi?
Володько не вiдповiв нiчого.
- Чотири... Чотири... - сказав вiн по часi й зараз добавив: - Олеже!
Слухай мене. Знаєш, що думаю?.. Вгадай!
- Ну, то кажи... Якого бiса...
- Думаю дати виставу...
- Де? Тут? З ким? Можливо, з дядьком Архипом, чи тiткою Домкою...
- А Роман, а Ольга, а я!.. Ще знайдем. Пiде. Я обдумав. Вчора їхав i
думав, йшов i думав, лiг спати й ще думав... Все є... От тiльки Романа
пiймати. Вiн надається... А уяви. Тилявка й театр! Уяви! Я вже й
одноактiвку маю.
- Чому якраз тепер?.. I я мiг би... Володько перебив:
- Мушу тепер. Що буду робити? Надходить осiнь... Ну, що буду робити? Ти
ж уяви... Я знаю минулу осiнь. Таж я формально, дослiвно божеволiв... Я
дивувався, як мої предки могли вiки прожити на селi й нiколи не
сумувати...
- Сумували... Але... Горiлочка розраджувала. Нi?
- Я потребую п'ять дiйових осiб,- швидко, пiднесено говорив Володько,
не слухаючи Олега... - i я їх маю. Вони вже мої. Я - раз, Роман - два,
Ольга - три, у Габеля гостює тепер якась племiнниця... "Я, знаєте, тоже
iграла". I ту потягну. П'ята роля маленька. То вже й кiнь може заграти...
Ех, як вшкваримо!.. Приїдеш - побачиш. Сьогоднi мушу пiдчепити Романа...
Вiн же рускiй...
- I за Габельом пiдеш?
- Все, що є, стягну. Пiсля буде iнакше. Початки... Олег розумiв свого
приятеля. За останнi два роки вони навчились себе розумiти. Вони ж обидва
читали Майн Рiдiв, Куперiв, Лондонiв. Обидва мрiяли про далекi свiти, новi
країни, бiгуни[17] та рiвники[18]. Поки що нiчого не сталося. Село, повiт
i границя, але в їх головах тi самi думки, в їх жилах плине та сама кров.
Вони знають обидва, що живуть на своїй землi, на тiй самiй, на якiй жили
їх предки.
Було тихо, лагiдно. Небо вкрите сiруватими баранчиками хмарин. Час вiд
часу з запусту чути смiх Галi. Лiнкерт з Романом затягнули якусь вояцьку
пiсню ген аж там десь у долинi.
Володько й Олег змiнили розмову. Говорили про Галю їжакевич. Олег
зустрiв її у Ронiв, закохався й тепер не може її забути. Але вона тепер
також у школi... Говорили довго. Почало хилитись до вечора.
Сонце сповзало по небi, подував захiдний вiтер, час вiд часу спадали
листочки, вертiлися в повiтрi й припадали до сухої землi.
По часi Галя з Сашою вийшли з запусту. Галя несе якiсь осiннi вiти,
весела, з блискучими очима, з широкими, на цiлу щоку рум'янцями.
- Ал-л-льо-о-о! Ал-льо-о! - крикнула вона таким голосом, так сильно й
дзвiнко, що луна покотилась долиною й вiдбилась вiд другого схилу.
З кущiв запищав слабий голосок Олi, i по часi з'явилися Лiнкерт i
Роман.
- А ви чого надутi, нiби мiнiстри Британської iмперiї? - запитала Галя
Володька та Олега i, не чекаючи вiдповiдi, сiла на пеньочку.- Опеньки ось
ростуть. Збирайте, панове! - показувала ногою на купу опенькiв.- А я
попеклася. Фу-у!
- Жорстокi це люди,- сказала Оля i вказала на своїх кавалерiв.- Знаєш,
Галю, що є їх iдеалом?
- Якi там у Романа можуть бути iдеали. Випивка! - виразно й рiшуче
сказала Галя, роззуваючи черевик.
- Вiйсько, бути старшиною й одружитися з товстою купчихою,- пояснила
Оля.
- Нi, панове! - заперечив жартом Лiнкерт.- Це Роман. Я хочу бути
парагвайським або болiвiйським мiнiстром. Iнакше не бажаю... Можу ще
погодитися на ефiопського канцлера чи сiямського короля.
- Нiякого чорта ви обидва не бажаєте,- проговорила знову Галя.- Тепер
вашим бажанням - зчитатися нас i випити.
- Ви, мадмуазель Галя, вгадали,- пiдтвердив жартiвливо Лiнкерт.
Верталися додому. Дiвчата квапилися щось там помагати матерi. Саша
похмуро мовчав. Роман i Лiнкерт змагалися дотепами та сипали каламбури.
Лiнкерт декламував пародiю на "Бурю" Пушкiна. Володько та Олег йшли окремо
й радились про виставу.
Коли сонце збентежено торкалося пригiрка на Чешчинi, товариство ввiйшло
до саду. Овочевi дерева стоеть, нiби дiви-мироносицi перед своїм царем.
Прозорi папiрiвки, рожевi панянки, налитi, повнi, закоханi самi в себе,
висять на гiлках спокiйно, велично, урочисто. Скiснi променi ще
прориваються крiзь вiти, пронизують кiлька дерев i зникають. Обтяженi
овочами гiлляки гауться мало не до землi. А тиша велика й чудова.
Володько почував себе дуже добре. В уявi бачив сцену, лаштунки, живi
постатi. Крiзь обтяженi синiми сливами вiти смiялись до нього великi,
яскравi, радiснi очi. Безлiч захоплених облич, безлiч ясних очей. I
регочуть, i рвуться, i червонiють, i хвилюються, як море, як буревiй.
По вечерi Роман i Лiнкерт переморгуються. Галя й Оля одразу щезають.
- Володя! Пiдеш з нами? - питає Роман.
- Куди?
- Побачиш.
Хоч у пекло, хоч у прiрву. Володько скрiзь, Володько не боїться нiякого
диявола.
- Добре. Тiльки ти мусиш менi щось пообiцяти. Пiдем на двiр.
- Що за таємницi? - проговорив Лiнкерт. Але Володько й Роман вийшли. По
деякому часi вернулись. Роман весь сяє.
- Чудесно, Володя! - говорив вiн захоплено.- Це чудово! Я можу. Так! Я
чудово можу грати на сценi. Я колись у гiмназiї хотiв виступати. А все
решту ми обговоримо.
- Що там? - питає Лiнкерт.
- Ура! Ми з Володьком умовились зробити у нас театр! Лiнкерт!
Приступайте до нас! - захоплено гукав Роман.
- А що будете грати? - байдуже й iронiчно проговорив Лiнкерт.- Як Гапка
закохалася в кума. Е-е! Гапко! Люблю тебе! Не можу без тебе! Нап'юся
горiлки. Гапка плаче. Не плач, дурна. Не реви. Вдаримо краще гопака.
Чудово, нi? Хто буде кум? Ви, Роман?
Володько подивився на нього й не сказав нiчого. Але Лiнкерт зрозумiв
його погляд. Роман почувся трошки засоромлений. Увiйшов Саша, i всi
подалися в сад.
Вечiр широкий, рожевий, наливаний. Небо вип'ялось, вгрузло, й зорi
ядернi, мов кулаки, всипали його ширiнь. З села долiтала широка з
безконечним пiдголосником парубоцька пiсня.
Увiйшли до буди. Роман десь вискiпав церковну свiчку, але Саша ревнув:
- Геть зi свiтлом! Хай живе темнота!
- Хай живе сорок п'ять! - пiдхопив Лiнкерт. - Хай живе життя! - додав
Олег.
- Хай живуть дурнi, iдiоти й полiтики! - крикнув Лiнкерт.
Почалося. Через п'ять хвилин буда почала поволi, несмiло обертатися.
Робилося тепло, затишно й голосно. Ще раз! Ще! Наливай, брате! Пара
краплин огрiє людину! Комусь на голову впала згори порожня пляшка.
- Лiнкерт! - вигукнув Роман.- Я вас, мов павука! Мов павука! Пуф!
- Мовчи, Роман! Все одно розумним не будеш!
"Слаб, i смiрiться гатов!
I предкi маї пакалєньє рабов!"
- продекламував несподiвано Лiнкерт,- Жарь Блока!
- "I нєжностi ядам убiта душа!" - кричав Лiнкерт i гримав кулаком по
розхитаному столику.- Саша! Спiвайте! Брудний буде фiнал! Карнiлова жарте!
"I ета рука нє падiпмєт..."
Кров моя чиста, мов шкло! Ви думаєте, що я п'яний? Дурень так думає.
Ех, Володя! Чорт з вами! Можете бути українцем, турком, макогоном. Менi
все одно! Плюю я на всi держави, тiльки Росiю обпльовую навкруги, бо люблю
її, чортову дочку. Великанська, чудова Росiя.
"Русь, i ти била прекрасна,
А тєпєр гнiйот твой дух!
Бєза-абразний труп ужасний,
Пасiнєл i вєсь разпух",
- затягнув вiн низьким, хрипливим, бичачим голосом. Саша кинувся йому
перечити.
- Не лiзь, Саша! - хрипiв Лiнкерт.- Не знаєш, що кожне слово моє -
рубль царськими або сто мiлiонiв марок жечпосполiтих. Я до Володi хотiв
сказати. Ви, молодий чоловiче, гадаєте, що я п'яний. Помиляєтесь. Глибоко
й глупо помиляєтесь i не знаєте людської психологiї. Все, що я кажу, так
собi - нiсенiтниця. Розумiю, але взагалi змiст у цьому є. Так, так. Я
людина широка, росiйська... От i живи. Нiде й кулаком махнуть. Махнув i
одразу в чиюсь пику затопив. Зачинай, Саша!
"Бо-оже, царя хранi!" - почав знову Лiнкерт. Пiдхопили Роман i Саша.
"Сi-iльний державний, царствуй на славу нам!
Ца-арствуй на страх врагам".
Володько й Олег мовчали. Дикий рев виривався з буди й розлягався по
саду. Володько встає й виходить з буди. Перед ним кущ бузини. Вiн
пiдноситься, хитається, нiби бажає вихитатись з кореня. Обтяженi яблуками
яблунi також хитаються. З села ревуть парубки. Дужi, крикливi голоси
витягають пiд саме небо:
"По Дону гуля-я-яєт казак маладой..."
З буди виривається:
"Ца-ар православний!
Боже, царя храни!"
Слова, звуки й цiле довкiлля кричать, репетують. "Цар православний!"
Вiрнi, завзятущi його слуги скрiзь, де тiльки поглянеш, пiд кожним кущем,
пiд кожною купою, у кожнiй калюжi. Тiкати кудись! Нi! Куди тiкати! Стiй
тут! Мов камiнь стiй! Почекай, перетерпи! Ось там бачиш щось миготить,
нiби свiтло. Так. То свiтло. Галя й Оля сидять у своїй кiмнатi, читають
якогось Арцибашева й марять.
Вийшов також Олег.
- Ти тут, Володя? - запитав вiн.
- Тут! - вiдповiв Володько.
- П'яний? - запитав знову Олег.
- П'яний! - вiдповiв Володько.
- З'їж огiрка! Хоч? А я почуваюся добре. От тiльки земля трошки
крутиться, але ж Галiлея за те спалили. Нi?
- Так, Олеже!
- Завжди були дурнi, i була темнота, i було свiтло. Бог сказав: хай
буде день, i став день. А пiсля ще проговорив: хай буде свiтло, i стало
свiтло. I це тривало днiв шiсть, хоча Бог зовсiм спокiйно мiг це все в
один день зарядити.
- Ти розважаєш, мов мудрець,- сказав Володько й хотiв щось вiдповiсти,
але з буди почали гукати:
- Во-ло-дя! Олег! Хахли! Хай живе Вкраїна! Сюди. Нова пляшка в походi!
- Iдiть ви до чортової матерi,- буркнув Володько. П'яний, з пляшкою у
руцi, Лiнкерт виплутався з темноти.
- Прошу,зовсiм серйозно й рiшуче сказав Володько,- до мене не
пiдходити! Три кроки!
- Панове! Панове! - закричав Лiнкерт.- Володя п'яний!
- П'яний Володя! П'яний! - бiжить i кричить Роман.- Молодець Володя!
Наш! Панове! "Ще не вмерла". Для Володi!
Роман i Лiнкерт ревнули "Ще не вмерла", але Володько й Олег покинули їх
i вiдiйшли. Тi перестали спiвати, побiгли за ними, Лiнкерт взяв Володька
за руку i, дихаючи пiд нiс горiлкою, почав швидко говорити:
- Ви ображаєтесь? Ви? Ви, розумний, солiдний? Не розумiєте жартiв? Ви,
дивiться! Який-небудь дурачок Ромка...
- Я нiколи не ображаюся,- перебив Лiнкерта Роман,- коли це говорить
Лiнкерт.
- От бачите! Ми розумiємось. Ми свої люди! Нам все нiпачом! Нам плювать
на всi закони, на всi правила, на всi моралi! Вузькi мiщанськi рамочки,
забобончики, пампончики, Собакевичi, Манiлови - все нам плюнув i стер. Нi,
Рома?
- Так, Лiнкерт. Ви князь!
- Я ефiопський iмператор! Це вiдомо всiм! Мiсяць робив дурний кравець з
Гамбурга. А дурень. Не мав й поняття про мiсяць! Так говорив Гоголь, так
говорив Заратустра, так говорю я, Лiнкерт. Розумiєте, Володя? А через те
наплюйте на все, робiть свiй театр, запрягайте оцю корову, збирайте всiх
страждущих i плєнєнних... А поки що випийте з нами. Роман як мул. Тягнiть
його куди хочете. Позволяю!
Перейшли знову до буди. Лiнкерт присiв до Володька.
- Даремне ви думаєте,- говорив вiн,- що я проти України. Я є пiвнiмець.
У менi нiмецька кров! У моїх грудях тiльки б'ється руске серце, бо люблю
широку, велику Русь, люблю Достоєвського, читав, жер його, спав з ним. У
грудях моїх справжнє, руске серце. А на Романа не звертайте уваги.
26
Хахол, мазниця з дiда-прадiда! Який вiн там рускiй. I теля може себе
таким рускiм поважати. У мене бабцi, дiди все-то звiдси, з пiвночi, вiд
тайги й океану. Цар якiйсь моїй бабцi наказав взяти собi опричника
Лiнкерта й та взяла. I я прийшов на свiт i став рускiй... I люблю свою
Росiю кровно. За одну распутiнську лапу сорок Вашингтонiв вiддам. Бо я
рускiй! Так само як Лєнiн, чи остяк, чи тунгуз. Троцький жид, як сонце, а
все-таки руска людина.
I чим далi говорив Лiнкерт, чим бiльше вливав у себе чарок, тим мова
його все бiльше плуталась, моталась у клубок. Змiшалися всi планети, всi
мови, всi люди землi, їли огiрки, житнiй хлiб, пили солону воду з
оселедця, розбили стола й аж над ранок прилягли, хто де знайшов мiсце, й
заснули.
Один Володько не заснув. Пив, ввiйшов в азарт, лаявся, кляв все
навкруги, але все-таки тримався на ногах i, коли скiнчилось, залишив усiх
i пiшов у морок осiнньої, холодної ночi.
Було вже тихо. Село спало, тiльки перекрикувались голосно й сутужно
ранiшнi пiвнi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142