Короткi привiтання. Дитяча кiмната прибрана, одно
вiкно вiдчинене, посерединi катафалк i на нiм витягнута, прикрита
серпанком Ольга. Кiлька свiчок i хрест стояло в її головах. Обличчя її
зовсiм маленьке i зовсiм воскове. Чорне, гладенько причесане волосся
облямовує вузьке, делiкатне чоло. Бiлий, штучний вiночок оздоблює голову.
Нiхто не плаче. Обличчя всiх спокiйнi. Це витворює настрiй побожностi.
Всi люди видаються добрими. Навiть Саша, навiть Роман... Ольга, хоч
мертва, впливає своєю добротою, усмiшкою, що застигла на воскових; устах,
спокоєм, що сьогоднi втiлився й стоїть перед очима присутнiх. Полум'я
свiчок освiчує його втiлення.
Потiм всi зiбралися в їдальнi. Радилися над похороном. Де копати
могилу, хто буде нести, якi мають бути вiнки.
- Ну, а як вам? - спитала пiсля Володька Галя. Вона має на увазi тюрму.
- Нiчого,вiдповiв Володько.
- Виглядаєте добре. Не боялися бандитiв? А як є в тюрмi? Менi цiкаво...
А ми не раз вас згадували. Оля також. Восени якось був дуже гарний день...
їй було зовсiм добре... Так добре, що забажала проїхатись. У нас якраз
були: Женя, башковецька учителька. Глiб мав час. Ми запрягли конi й
поїхали. Боже, як вона радiла. Ви ж знаєте Ольгу? Вона така i мила, така
наївна... Смiялася, хотiла кiлька разiв злiзти з воза й бiгти. Ми їй
заборонили. Об'їхали до Жолобок, потiм лiс, потiм назад дiбровою, долиною,
аж до озера. Але на другий день вона лягла й вже не встала. Але вмерла
легко. Вчора... Вночi... Десь так бiля дванадцятої.
Володько вислухав це, а потiм оповiв трохи про свої переживання.
- Ну що ж... Нiчого особливого... Я колись уявляв тюрму страшнiшою.
Збита купа людей, сморiд, крик, брязкiт ключiв, вiчне тупотiння на
коридорi... Але видержати можна. Призвичаюєшся...
Глiб на хвильку також присiв до Володька.
- Ви зовсiм не з тюрми вийшли... Повний, рожевий,- сказав вiн жартом.
- Ну, а як вашi справи? - запитав Володько.
- Ет... Лiпше мовчати.- Нахилився до Володькового вуха й прошептав
кiлька слiв... - На другу осiнь мене пересадять,- добавив уголос.- Пан
iнспектор цього року був до мене так ласкавий, що сказав: "Пане колего.
Вєншуєн пану. Пан бендзє пщеложони до лєпшего мєйсца". А коли були в моїй
кiмнатi, знов зачепив портрет Шевченка. Щось йому той Шевченко страшенно
не подобається.
- А куди, не сказав? - запитав Володько.
- Нi. Не сказав, але я вже знаю. До Шумська. Буду вчити жиденят... Менi
все одно. Але мама. Вона буде сама... Школа вже пропала... Я вже вчу
тiльки два рази "русiнськєго"... Це на тиждень. Навеснi має нiби бути
плебiсцит. То нiчого не поможе... То все так собi. Забавки.
Перейшли на вчорашнi загальнi збори, але Глiб не має багато часу. Треба
йти. Прийшов Оле:
- Що тепер робиш? - спитав вiн Володька.- Може б, ти розповiв про
своє... Як там велося?
Олег також питає за тюрму. Володьковi вже набридло вiдповiдати. Вiн
жартiвливо сказав:
- Тюрма чудова рiч! Це є теперiшня школа. Цiле наше поколiння вiдвiдає
цю установу. А ти в семiнарiї?
- Як бачиш.
- Не зайдеш сьогоднi вечором до Рони?
- Пiшов би, але... Ти ж. знаєш. Хто там буде?
- Багато. Андрiй Андрiйович святкує перемогу. Вчора ж був бiй.
- I ти пiдеш?
- Мабуть, Я тепер мушу скрiзь бути. Тюрма збiльшує бажання жити. Нiде
не здавалось життя таким привабливим, як там. I тепер дiйсно хочеться
жити, хочеться змагатися. У мене кругом неприємностi... Маю ще суд... Але
все-таки настрiй добрий.
-Суд?
- Так. Батько мав необережнiсть дати менi перед вiдходом шiсть золотих
п'ятирублiвок. Їх у мене забрали, та ще й подали до суду... За моє жито
мене й набито. Але пусте... Вишкрябаюсь. Тепер не хочеться про таке
думати. А знаєш, що менi влiзло в голову?
-Ну?
- Думаю заснувати в нас дружину копаного м'яча. З театром кiнець.
Бiльше дозволу не дiстанемо...
- А думаєш, пiде?
- Чому б нi. Тiльки шкода, що хлопцi розбилися на двi половини. Але все
одно. На весну беруся за це дiло. Я вже. над цим думав. Нема кому
тренувати... Я ж нiчого не тямлюся в тiй,справi...
- А Михайло Рона? Вiн грає добре. Тiльки чи захоче вiн iти на село. А
ти спробуй з ним поговорити. Вiн ентузiяст...
Потiм Володько встав. Треба йти. До Левинських приходили й вiдходили
рiзнi люди. Приїхала стара Роничка. Ольга була її похресниця. Стара
увiйшла, вся закутана старомодними шалями, й одразу пiшла в дитячу
кiмнату. Олег провiв трохи Володька. Прийшли аж до церкви. Вечорiло. Небо
затягнуте сiрою хмарою, й починає падати рiдкий, тихий, лапатий снiг. На
вулицi проти козака стояв гурт людей. Чоловiки й жiнки. Мiж ними Володько
пiзнав Ганку. У чорному, довгому пальтi, зав'язана гнiдою, теплою хусткою.
Вона тепер ще покращала. Повновида, рожева, мiцна, з ясними синiми очима.
Володько не зупинявся, йшов швидко, сказав "добрий вечiр" i звернув у
напрямку до Сергiя.
Не застав його дома. Був тiльки його батько Макар i сестра Мотря.
Макар, видно, спав, тепер звiвся з розбитого лiжка й закурив цигарку.
Голова його розкошлана.
- Не знаю, де вiн,- понуро буркнув на Володькове запитання. А пiсля
додав: - Ну що ж?.. Ти з панами?
- З якими панами?
- Хiба не знаєш?.. Знаєш добре. Но, но... Тобi то не мине даром.
Володько подивився на нього. Той курив, дивився вниз, спльовував собi
пiд ноги й розтирав чоботом.
- Сергiй пiшов до Рони,- сказала Мотря.- Прибiгала два рази Григоркова
Вiрка, щось йому шептала. А потiм вiн пiшов. Взяв книжку й пiшов.
Володько вийшов з хати й подався назад вулицею. Бiля школи зустрiв ту
саму Вiрку.
- А я вас шукаю,- сказала вона.- Була в Сергiя i то . два рази.
Вона дивиться на Володька весело, її гарнi карi очi смiються.
- Може, ви зайдете до нас? I тата нема, i мами нема, а Терешко десь
повiявся. Я сама. Вас хтось хоче бачити. Зайдете? Можемо заднiми дверима.
Перед козаковою "лавкою" багато людей.
- Хто ж то хоче бачити?
- Все будете знати постарiєтесь. Побачите.
Володько зайшов з Вiркою до хати. Дiйсно, не було нiкого.
За стiною в крамницi козака чути гамiр. Перед вiкнами на вулицi гурти
людей. Часом хтось приходить новий, чи вiддiляється й вiдходить. Дехто йде
вуличкою до Левинських. Швидко проїхали санки, запряженi парою гарних
коней з балабонами. Хата роздiлена на двi кiмнатi. Вiкна вiд дороги
завiшенi серпанковими завiсками.
- Зайдiть до кiмнати,- сказала Вiрка. Володько зайшов. Бiля столу
сидiла Ганка. Нероздягнута, так як її перед тим вiн бачив. Володько не
виявив нi здивування, нi радостi. Звичайно привiтався. Вона була також
поважна й байдужа.
- Я хотiла тебе бачити,- сказала вона,- Ще вчора почула, що ти
вернувся... (Коротка перерва. Вiрка в цей час вийшла). Ти здивований?
- Нi, Ганко.
- Я вже два тижнi Йонова.
- Знаю.
- Так сталося. Я...- Вона опустила очi вниз. Довгi вiї прикрили їх. - Я
не знала, як все буде... - Мова її затиналася. Слова виходили нерiвне.
Володько присiв на лавi, заложив руки в кишенi й витягнув ноги. Дивився в
ЇЇ обличчя.
- Все добре, Ганко... Так,- сказав Володько.- Ти добре зробила. Я не
маю нiчого сказати. Те, що мiж нами було? Ну, Боже мiй... Так буває не раз
i не тiльки з нами. Життя обертається й все обертає з собою...
Ганка мовчала. Володько встав.
- Я мушу йти,- сказав вiн.
Ганка пiдняла на нього очi. її погляд можна було читати... Такий вiн
був виразний i ясний. Вiн казав: ще почекай, ще не все сказано. Але слiв
не було, i Володько намiрився вийти. Навiть не подаючи руки. Вже на порозi
почув:
- Володьку!
Вiн повернувся й зупинився бiля одвiрка. Допитливо дивився на неї.
- Я хотiла тобi сказати... Вчора Йон був дуже сердитий... Дуже
сердитий. Ти його оберiгайся.
В той час у сiнях хтось застукав. Чути рiшучi, енергiйнi кроки. Ганка
швидко привстає. Вона когось пiзнала. Так. Швидко вiдчинились дверi, i
увiйшов Йон. Володько не встиг вiдступити в другу кiмнату. До того вiн i
не мав намiру це робити. У хатi робилось темно. Першу хвилину Йон не мiг
роздивитись, хто є. Вiн ще раз обтупав снiг на чоботях i швидко
проговорив:
- Є хто? А-а, ти?.. Дядько є? Кинув погляд далi й побачив Володька. Це
Йона здивувало.
- Здоров! Що тут робиш? Бавиш мою жiнку? - сказав вiн енергiйно.- Це
добре. Старе приятельство... А де дядько? - звернувся знов до Ганки.
Ганка була схвильована, але вiдповiла спокiйно:
- Дядько з тiткою на хрестинах.
Володько насторожився. В його вухах звучали ще останнi Ганчинi слова. I
ось перед ним сам Йон. Високий, дужий сердитий. Нi. Вiн не сердитий, але
прудкий i енергiйний. Вiн зробив кiлька крокiв до Володька, круто
повернув, швидко присiв, але по часi встав знов. Володько слiдкує за ним
очима. Ось вiн пiдходить щiльно до Володька, руки має в кишенях, очi
мружить, уста кривить у в'їдливу усмiшку.
- Ти мав би бути сьогоднi в Рони,- процiдив вiн крiзь зуби.- Один з
iдiотiв буде справляти "перемогу"... Ха-ха-ха! - зайшовся вiн зненацька
реготом.
- Ти мене вважаєш за великого дурня,- спокiйно вiдповiв Володько.
- За середнього... Йди, йди, голубе... Будь свiдком, як стiкатиме
гiркою чаркою Ронова земля в Кiндратове черево. Iдiоти думають, що це
"перемога"... Рятують себе шахами, кооперацiєю... Все одно... Що вже гниє
- згниє.
Володько дивився йому на прю. Коли той скiнчив, вiн йому вiдповiв:
- Ех, Йоне, Йоне!
На це Йон:
- Ха-ха-ха! - засмiявся так само в'їдливо, обернувся й вийшов. Дверi за
ним брязнули. Ганка зiсталась на тому самому мiсцi, що й була. Вона уважно
слiдкувала за обома. Її зiр перескакував з одного на другого.
Володьковi ця сцена здавалася дивною. Так, нiби хтось її пiдготовив.
Але Йонiв смiх загачив його. Йому було прикро, що той кпиться над ним.
Так. Це кпини. Йон чує у всьому свою силу. Володько проти нього хрущ.
- От... Бачиш,- впало два слова. Це проговорила Ганка. Володько
повернув до неї голову. У хатi вже настiльки стемнiло, що на вiддалi видно
її тiльки загально.- Вiн такий завжди,- казала вона.- Я сама його боюсь. Я
його боюсь. Meнi здається, що вiн мене один раз задушить... Думаєш, вiн ,
любить мене? I ... Нi. Менi це боляче... На другий день по весiллi я
вiдчула це.
- А було весiлля? - запитав Володько.
- Не в церквi... Вiн не захотiв. Ми тiльки записалися в волостi.
- I ти згодилась?
На цей запит не було вiдповiдi. Хвилинка тишi. За стiною в козака
вибухнув регiт. Потiм регiт втих, щось нiби впало, вдарилось об землю.
Потiм почувся крик, i перед вiкнами побiгло кiлька людей.
- Б'ються! - викрикнула Ганка, Вона пiдбiгла до вiкна, потiм вибiгла
надвiр. Володько не хотiв показуватись мiж люди. Вiн дивився через вiкно.
Було видно натовп людей, рух, чути невиразнi вигуки. Всi тиснулися до
порога крамницi й далi їх вже не видно. Але це тривало коротко. Ось вивели
пiд руки Йона. Вiй сильно шарпався, але кiлька дядькiв мiцно його тримали.
Навколо них великий натовп людей, а мiж ними видно Ганку. Володько залишив
своє мiсце, заднiми дверима вийшов на подвiр'я, обiйшов хату й зупинився
збоку на дорозi. У дверях козакової крамницi все ще товпляться люди, але
що там сталося, не можна бачити. Отам стоїть Вiрка. Володько покликав її.
- Йон побив козака,- сказала вона.- Зайшов до крамницi... Там були
люди. Йон почав придиратися. Каже: ви козак? ви козак? Ви, каже, не
соромитесь в'язатись?.. Козак, а гне шию... Тут вiн сказав погане слово.
Люди засмiялися. Козак йому сказав; "Йоне! Вийди з моєї крамницi". "Як?" -
крикнув Йон. Трiснув козака в вухо. Козак на нього. Перекинули прилавок,
розбили лампи. Йон схопив пляшку й вдарив козака по головi. Той впав...
Йона схопили й повели.
Смеркало. Володько покинув Вiрку й пiшов дорогою. Бiля полiцiї знов
натовп. Володько на хвилинку зупинився й довiдався, що Йона заарештували.
Люди самi придержали його й вiддали комендантовi. Потiм Володько пiшов до
Рони.
Йшов пiвгодини. Там повно своїх людей. Кiндрат, Сергiй, Антiн, навiть
Демид. Всi веселi, червонi, на столi пляшки, свiтиться велика лампа,
топиться в грубцi. Проти Володька появився Рона з пляшкою та шклянкою в
руках.
- Швидко!.. В стелю!.. - наказував Рона. Володько випив.
- В стелю!..
- Нi,протестував Володько.
- Тепер за ваше здоров'я.
- В стелю! - крикнув Рона.- Кiндрате. Скiльки ми випили?
247
- Нєзвєстно,- хрипло вiдповiв Кiндрат. Володько ще раз випив у стелю,
зробив рiшучi кроки до столу й твердо поставив шклянку. Вiн швидко п'янiв.
- Сiдай! Де був? - казав Кiндрат,- Справимо перемогу й твiй вихiд. Хай
згине наша комуна! Хай живе!.. Ех, все одно! Ми трохи дiйсно iдiоти... Але
мусить i так бути...
- Брось дурака валять! - крикнув Рона.- Iдiоти - хто не вмiє жити. А ми
живем!
- Правильно! - крикнули всi хором.
- "Бистри как волни всє днi нашей жiзнi! Что час, то короче к магiлє
наш путь. Налєй, налє-є-єй, та-а-ава-арiщ, заздравну-у-ую чару!" -
затягнув фальшиво Рона. Йому пiдтягнули Антiн, Кiндрат. Володько мовчав.
Йому хотiлося закусити поганий смак горiлки, але не було чим. Вiдчував, що
всi його нерви опадають, що голова туманiє. Вже давно не пив горiлки.
Голова не хотiла триматись на в'язах i все хилилась. Кiндрат мiцно вдарив
рукою по плечах.
- Що? - крикнув вiн.- Втомивсь? Володьковi ще одну! "Гей, хто п'є, тому
наливайте! Хто не п'є, тому не давайте!" Закури! Ось "табак, пєрвий сорт
мiсаксудiй"... Не куриш? Чорт з тобою!
-- Йди геть, Кiндрате! - грубо сказав Володько. Його нападає злiсть.
Якого чорта вiн сюди зайшов? Встати й говорити? Що? До кого?
Проповiдувати? Йому стає шкода Йона. Зараз вiн думає про нього, а головне,
чує Йонiв смiх. Гордий, в'їдливий смiх.Ти, Кiндрате, як барило! Ллєш, ллєш
у себе, й нема кiнця. Коли перестанеш пити? Он Йон побив козака!
- Побив козака? - здивувався Рона.
- Побив козака? - вiдгукнулись решта.
- Хлопцi! - заговорив Кiндрат.- Вип'єм за ко... тьху, чорт!.. За Йона!
За хороброго Йона!
Рона вже був пiдняв шклянку, але одразу роздумав. Вiн ще був здiбний
думати.
- "Дядьо" (так зве вiн Кiндрата), забiгаєш наперед. Наш Йон скiнчить на
шибеницi. Так, так... Це безперечно. А цiкавий i винятковий тип. У своїй
останнiй п'єсi...
У цей час увiйшов новий гiсть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142