Коней i возiв
"приняли" мало. Матвiй не втратив ще нiчого.

III
Осiнь проходить майже спокiйно. Розпочалася школа. Учила сама
учителька, бо учитель пiшов до Крем'янця, щоб висвятитися на диякона.
Кажуть, щоб не йти на вiйну. "Псаломщик" також почав частенько їздити до
Крем'янця i також в короткому часi почав вiдпускати коси та одягати довгий
з широкими рукавами одяг.
Наука Володьковi одна забава. Ходить уже з ним i Хведот, пiшло двоє
дiвчат Тарасових - Устя i Мотря. Пiшла Кузьмова Ганна, Iванiв Хведiр,
Хомiв Олексiйчик... Цiла армiя школярiв з одних дерманцiв.
Володько "старий" школяр - другогрупник. У нього вже не порожня
торбина, як у першогрупникiв. О, нi. У нього торбина набита книгами. Там
"Закон Божий". Там читанка, рiк II. Там "задачнiк" з мудрими задачами на
додавання, вiднiмання, множення i дiлення. Там навiть "Граматiка рускаво
язика" зi "склонєнiями i спряженiями". А щоб бiльше було книжок, так
Володько завсiди брав у книгозбiрнi якусь "iнтересну" книжечку почитати.
Бо що йому наука? Чистий тобi плювак. Сiв, прочитав, i є...
Робили школярi вiйну. По виходi зi школи дiлилися на германцiв i
"наших" - i давай. Поки ще був учитель, то за вiйну суворо каралося.
Учителька також не любила давати попусту, та хiба ж тут справишся з отими
бельбасами. Почали робити, що їм хочеться.
Спочатку були це "бої пiд Львовом". За германцiв одерадiвцi. Тi
засiдали за хатою старого Соловея, i пiдходь тiльки. "Нашi" ведуть наступ.
Львiв готовий розсипатися в руїну, але не здатися. Та й "нашi" не
дармують. Снiговi кулi залiплюють стiни, дверi, вiкна. Ось бренькнула
тахля. З дверей виривається Соловей, хапає коромисляку i, як є, у однiй
бiлизнi з розхристаною пазухою та матнею, накидається на фронтовикiв.
Тi розсипаються, мов розiрвана шрапнель.
- Ааа, руки б вам покорчило! - трагiчно-урочисто проголошує старий. -
Ааа, сто-сот чортiв ув вашу ма'!..- Стоїть, очима сiрими водить навкруги,
розчухрана його сива грива має на вiтрi.
А тi клятi, тi розпроклятi... Доганяй їх. Але коли б тiльки пiймав
кого... О, Соловей жартiв не знає. Як звезе кого через спину коромислякою,
як обамбурить... Клякнеш одразу до землi.
Але завзятi вояки цього не лякаються. В скорiм часi Соловеєва хата
перетворилася у неймовiрну фортецю Перемишль. Воєннi операцiї набирають
особливого гарту. Збивають снiговi "укрiпленiй", стягають "крепоснi
орудiя". Одерадiвцi готовi життя своє вiддати, а не пiддатися. Соловей
безрадний. Не хватає добiрних побажань, босий ганяє по снiгу з
коромислом... Навiть до старости зi скаргою звертався.
- Ооота клята байстручня! А бодай вам, Господоньку поможи, в'язи
позвертало. Бодай би вам руки потрощило!..
До справи встряває Соловеїв син Овсiй. Цей з батьком "на ножах", але
далi терпiти нема сили. Бої набирали таких розмiрiв, що їх жертвою ставали
всi плоти.
Овсiй скидає попругу, засiдає десь за кутом i коли "нашi" входять в
запал наступу, а германцi вперто захищаються, вибiгає зненацька з засiдки.
Горе тому, хто попався у його цупкi, жилавi руки. Все одно, хто -
германець чи "наш". Не розбирав. Лiпше буде Содому i Гоморрi в день
страшного суду, нiж хороброму оборонцевi "Перемишля" у Овсiєвих руках.
Одначе це не дуже впливало на хiд боїв. Овсiй врештi-решт також
дiставав досить. Одно те, що його плоти являли собою дуже сумну картину на
землi, було для нього доброю нагородою за своє нечемне обходження з
хоробрим воїнством.
I нарештi Перемишль "впав". Школи в той день не було. Учнiв поставили в
пари, сказали взятися за руки, втицьнули кожному в руку клаптик
трикольорового паперу i повели "слухати благодарственний молєбен".
О. Клавдiй говорив про "наших непобiдимих героїв", якi здобули
найбiльшу твердиню ворога.
Володько слухає з натхненням промову священика. Вiй уявляє собi ту
твердиню такою, як та у Дубнi, яку здобув колись зi своїми козаками
хоробрий Тарас Бульба.
У скорiм часi з'явилися у школi великi барвистi картини з написом "Бой
рускiх под Перемишлем". Володько ще бiльше переконався в хоробростi
рускiх. На картинi купа москалiв, якi буревiєм, майже один другому по
головах, мчать у "штикову атаку". Лиця їх суворi, сильнi. На плечах гора
вояцького знаряддя. Напроти них в купi, де намальована потрощена гармата i
забитий ворожий кiнь, в неладi втiкають австрiяки. Рускi колють ворогiв
"штиками", з боку наскочили козаки, якi сiчуть їх шаблями, мов капусту.
Одночасно з цими картинами з'явилися книжечки про хороброго донського
козака Кузьму Крючкова. Сам вiсiмнадцять нiмцiв забив. Коли напали на
нього проклятi нехристи,
Кузьма Крючков сiк їх шаблею. Але шаблю вибив йому ворожий кiннотник.
Хоробро вiдбиваючись вiд ударiв, козак колов ворогiв списом. Не стало
списа, козак стрiляв. Шiстнадцять ран дiстав могутнiй герой, але ворогiв
знищив.
У "госпiталi", де лежав Кузьма Крючков, велика метушня. Всi хочуть
побачити неймовiрного козака. Сама цариця довiдалась про чини хороброго i
забажала його вiдвiдати та обдарувати подарунками. Козак дiстав з рук
царицi святу iкону i портрет царя з власноручним пiдписом. Коли цариця
запитала, якi вiн має ще бажання, козак вiдповiв: "Скорей на фронт, чтоби
умєрєть за вєру, царя i атєчество".
Читали цi книжечки у школi, читали по хатах. Жiнки слухали i жахалися,
чоловiки клiпали очима i довго розмахували руками, вихвалюючи такого
надзвичайного козака. Навiть Матвiй зворушився, але чомусь у нього
вирвалось: "еее, може, такого козака зовсiм i не було"...
Володько аж гнiвався за це на батька. Як то не було? Раз про нього так
докладно написано. I станиця, де родився, i iм'я його батька та матерi. Як
би то так дурили...
- Дурять,не згоджувався батько.- Багато дурять. Он у японську вiйну
тiльки й писали, що "нашi" б'ють, нашi беруть в полон, нашi наступають, а
що вийшло... А чому? Бо брешуть, бо неправдою хочуть народом правити... От
воно...
Такi розумування батька Володьковi не зовсiм до вподоби, хоч вiн проти
них не може нiчого сказати. Може, й так... Хто його знає... Вiйна - рiч не
проста, раз там стiльки людей убивають.
Ще перед Рiздвом прийшла звiстка, "що Кузьмiв зять Василь поляг у
первих боях". Також дуже прикрi вiдомостi про Єлисеєвого Василя. Матвiй
навмисне їздив до Дерманя i те, що почув, було дуже сумне. Хто його знає,
чи жиє. Пiшов у бої пiд Варшаву i не вiдомо, де подiвся. Про Хомового
Мирона було "звєсно", що "впав". Пiд Варшавою у атацi вiд нiмецького
"штика" погиб. Товариш один, що ранений на поправку прийшов, на власнi очi
це бачив. А про Василя невiдомо нiчого. Чи погиб, чи в полон попав. Це
було нiби в лiсi, так десь над ранок. Кажуть, нiмцi несподiвано напали.
Сiм лав скосили кулеметами, але вони йшли без кiнця. Василь нiби
знаходився у "зводi", який пiшов у протинаступ. Це було на взлiссi, i
нiмцi оточили їх. Василь нiби сховався у дуплявiй липi, але невiдомо, що
далi, бо вiд того "зводу" осталося тiльки двоє людей.
Володько нiколи не плакав, але, слухаючи оповiдання про Василя, не мiг
стримати слiз. Йому було надзвичайно шкода
Василя. Вiн виразно уявляв собi його в бою, де "свищуть кулi, рвуться
снаряди". Навколо купи мертвих, а мiж ними, певно, i Василь. Той, який
колись найбiльше пестив Володька, той, який колись, коли Волоцьковi вдарив
кiнь у око, казав: "Ну, все було б добре, тiльки кепсько, що так знiвечило
нашого Володика. Ти мiй маленький цвяшечок"...
Володько добре пам'ятає цi слова. О, вiн їх нiколи не забуде... Нi, нi!
I Мирон упав. Шкода i цього. Колись мало не бився з батьком за гнiй,
але то було колись. А тепер... Боже... А таки здоровило був... Рудуватий,
мiцний карк зi срiбними волосинками. Великий хвалько... Але все-таки, як
писав колись Василь: "на одной кроватi спадi, вмєстє за родiной дальокой
тужiлi". Дивно, що за "родiной тужiлi", нiби Саратов їм не "родiна", нiби
то не за неї цiлу, велику, безмежну вмирати йшли.
Сам Хома почув вiстку, мовчки пiдняв правий кулак i витер очi. А лiвою
шапку зняв. Пiсля за великого морозу конi запрiг i п'ятдесят верстов до
Дерманя поїхав, щоб з "очевидцем", як було дiлр, поговорити. Очевидець
Кулешник, однорiчник Мирона, i оповiв усе, що знав про нiмця, про "штика",
про кров, що ротом i носом хлинула з нього. Бондарець вернувся назад i
голова його посивiла подвiйно.
А про Василя нiяких чуток. Навiть Кулешник нiчого не знав. Знав, що
первий "звод" пiшов у контратаку, а що далi? Хто може сказати. То ж,
чуєте, вiйна.
Одарка всi ночi проплакала. То ж був її перший, добрий, працьовитий,
розумний. Люди його любили i вiн людей. Може, в полон попав? О, Боже! Та
ще й до нiмцiв. Чому якраз до нiмцiв, ах, чому?! Кажуть, то самий крутий
народ. То ж вони будуть його мучити, катувати. Того доброго привiтливого з
синiми ясними очима хлопця, який навiть нiкого поганим словом не назвав,
худобини не образив.
Плаче Одарка, так плаче, що Господи. Почав їй навiть ввижатися. Боялася
у темнотi сама лишитись. Ввижався їй обвiшаний торбами, як жебрак,
обдертий, голодний, з впалими очима. Мамо! Так i чула це слово. Ти родила
мене, ти ночей не спала, кормила, доглядала. Вирятуй мене!...
А Єлисей недiльними ранками старого дiдового, у шкiряних полiтурках,
"Канонiка" до рук брав i тремтячим протяжним голосом акафист Iсусу
Сладчайшему вичитував. Читає книгу, а сльози по рудiй бородi спадають.
Давав i на молебен, але хто знає, чи живий. Навiть не знаєш, чи записувати
в "Грамотку", чи нi. Сестра Палажка вiд плачу червонi очi мала, чорнi
одяги носила. Пiсля очi розболiлися i мусiла звернутися до лiкаря.
- Останнiй раз, люди мої, бачила в Здовбуновi,- оповiдає крiзь сльози
Одарка.- Перед Рiздвом пише вiн, наш голубчик: "любi i дорогiї мої папаша
i мамаша. Наше ученiє уже скiнчилося i ми, такого-то й такого числа,
будемо через Здовбуново на германський фронт їхати. Приїдьте, то
зобачимося".
Як же не поїхати. Напекла я, що могла - мазуркiв на маслi, курочку (тут
Одарка сякає у запаску носа i витирає очi). Боже, Боже! Взяла, чуєте,
ковбаси, шинки, запрiг старий конi i нас троє - "вiн", я та Палажка,
виїхали. До Здовбунова 16 верстов, а тут Заверюха така знялася, що свiта
не видно. Дорогу замiтає, свище, реве... Конята ледве-ледве тюпкають.
Приїхали ми туди... А на станцiї москалiв... Господи! Анi стати нема
мiсця. А поїзди все їдуть, все їдуть. А "їх" там сердешних повнiсiнько
понабивано. Однi туди, а другi назад. Тяжко ранених везуть... Ох, що я там
надивилася. Серце окипає, як згадаєш. А надворi аж пече мороз. Москалi
їдуть, руками вимахують - прощай, мамаша. Я плачу, Палажка плаче, старий
тупцяє валянками по морозi. Людей, як i ми, з усiх сiл понаїздило. Матерi
падають.
I що то там за "позiцiя", i нащо та, чуєте, вiйна? I нащо там того
народу стiльки - тьма-тьменна, як хмари, як води. Все, кажуть, на Варшаву.
Дивимося ми, розпитуємо, коли то 151-й полк їхатиме. Чекаємо, день
тягнеться, мороз дошкулює, ноги одмерзають... Боже мiй милий! Вечiр
приходить, нiч, а його нема. Нема та й нема. А я цiлiсiнький день рiсочки
в устах не мала, i не кортить нiчого... Навiть забула, що їсти тра... Все
очiкую, все жду. Цiлiсiньку нiч в товкотнi, в тiснотi на зачовганiй
пiдлозi просовались. Свiтає, день... А його нема... А що, як вони вже
проїхали? А може, в дорозi задержались. Хто його знає. Старий все
розпитувати ходить. Кажуть чекати, приїде i 151-й. Але коли. Ми вже й
стояти не маємо сили. А додому не хочеться. Здається, до смертi чекала б
на нього, хай краще вмерти, анiж не бачити.
Ждемо ще день. Вечорiє. Старий турбується за конi. Овес вийшов, сiно
вийшло. Ще померзнуть на морозi. Почав вiн розпитувати скрiзь у вищого
начальства, кондукторам у руку - тому карбованець, тому два... Кажуть
почекати ще i перевели нас до якоїсь теплiшої хати, а конi також десь там
пiд накриття затягнули.
Йде найвищий начальник. Старий шапку зняв: "Ваше високоблагородiє!
Скажiть, прошу вас, чи буде сьогоднi 151-й полк їхати".- Та три рублi йому
в руку тикнув. Взяв той три рублi i десь побiг. Каже, зачекайте. Побiг,
думаємо, i три рублi побiгли, але нi... Видно, якась чесна людина (хай
йому Бог дасть здоров'я)... Вернувся i каже: "151-й полк скоро приїде. Вiн
мав приїхати ще вчера, але через сильнi навали глибоких снiгiв спiзнився".
О-о-о, вирвалось у мене. Хвала тобi. Боже! А холод, аж до кiсток
допiкає. Але вже не йдемо до ждальнi. Вже стоїмо i цiпнемо на перонi.
Старий десь окропу роздобув i ми з Палажкою трохи цукрованої води випили.
Стало дещо теплiше.
А поїзд за поїздом, поїзд за поїздом - все сунуть i сунуть. Деякi
зупиняються, iншi їдуть не зупинившися. Все обснiженi такi. Видно, в полях
метелиця.
Коли смеркло, приїхав довгечий, облiплений снiгом поїзд. Паровик
шипить, прискає парою. Дивимось - висипають москалики... Озираюся
навкруги, чи не узрiю i "його". Нi. Не видно. Питаємо одного, чи це не
151-й полк? - "Так, так, мамо! Це вiн..." Боже мiй! Я пiдскочила, як на
огнi, i оглянулася. О, сину мiй... (Тут Одарка уриває оповiдання. Сльози
не дають можливостi говорити)... О, кажу, сину мiй! I... бiльше... не
могла, чуєте, нiчого вимовити. У горлi голосу не стало, язик занiмiв... Ми
всi нiби постовпiли. Вiн обнiмає нас, довгий такий, високий. "Шинеля" на
ньому довга, на плечах торба. Усе московське... Ми стоїмо i не знаємо, що
далi... Старий почав грошi доставати, а руки йому пограбiли i навiть
пуляреса не вiдчинить. Звiдки ти, кажу, прилетiв? Де ти був? О, сину мiй,
сину мiй! - одно тiльки i вимовлю. Засвистав поїзд. "Їдемо!" - каже вiн.-
їдеш? Вже? їдеш? Мiй милий, мiй дорогий, мiй одинокий! Куди їдеш?... На
Варшаву? На Варшаву? Господи! I нащо тобi та Варшава? Вiн отак, чуєте,
хвилечку постояв. "Ну, бувайте здоровi! - каже.- Може, не по... ба...
чи... мо... же,- каже,- не побачимось..." Я, чуєте, вчiпилась за один
рукав, Палажка за другий... А поїзд рушає... "Пустiть! - просить.-
Пустiть, мамо... Мушу! Будьте здоровi!" Вирвавсь i побiг... Хлiб, хлiб! -
кричу. Хлiб ти забув!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142