Всi вони мовчать i виглядають
байдужими... I лишень один з них проявляє трохи зацiкавлення. Його помiтно
цiкавить все - полiцаї з їх шкiряними торбами... Меблi i люди з їх
обчовганим виглядом. Тупiсть, безбарвнiсть, понурiсть. Все манекенно
штивне, кам'яно сiре, тваринне безмовне. Всi погрузлi самi в себе, на
приведених людей не звертають уваги. Один з полiцаїв пiдступив до бюрка з
безвиразним обличчям урядовця, вiдкрив свою торбу i подав кiлька листкiв
паперу. Безвиразне обличчя, навiть не глянувши на поданi папери, механiчно
передало їх свойому довгошийому сусiдовi. Той прийняв папери i почав
однотонно вирiкати:
- Платон Дуб, адмiнiстрацiйно покараний - три мiсяцi й п'ятсот злотих.
- Єст,понуро озвався голос з юрби новоприбулих. Довгошиїй вирiкає далi:
- Iван Собчук, адмiнiстративно покараний - мiсяць i сто злотих...
- Єст,озивається ще один голос.
- Володимир Довбенко, адмiнiстрацiйно покараний i... пiдслiдний. Три
мiсяцi й п'ятсот злотих... - Довгошиїй вперше кинув погляд на чергове
"єст" i побачив немите, заросле стернею волосся, виснажене обличчя iз
запалими синiми очима. Погляди цих двох протилежностей на мить зустрiлися,
довгошиїй перший опустив очi i почав писати. Мав тонкi, худi, блiдi
пальцi, що тримали посерединi довге перо. Уста виднi, нiби для поцiлунку.
Скiнчився переклик, вiдбулася ревiзiя речей, з'явився невеличкий,
округлий, одягнений у тверду синьо-сiру унiформу чоловiчок, i новоприбулi
йдуть за ним. Вони вже в'язнi.
Пiсля канцелярiї ще лиш хвилинка по цей бiк брами. Дерева, зелень,
люди... Брязкiт ключiв, вiдчиняється тяжка, обкована бляхою хвiртка...
Новоприбулi один за одним переступають порiг. Зникають дерева i зелень.
Довкруги частокiл, злiва сiра, поплямлена стiна i загратованi вiкна. У
вiкнах, у кожнiй гратцi, кругла, блiда, стрижена голова.
- Скiльки? - падають запити.
- Звiдки? - цiкавляться стриженi голови.
Нiхто не вiдповiдає. Новоприбулi швидко перебiгають подвiр'я i зникають
у вiдкритих дверях довгого, сирого з мокрою, цегляною долiвкою тунелю з
цiлим рядом позначених цифрами дверей. Всi вони, за винятком Довбенка,
босi, порванi штани, блузи, пiм'ятi кепки... Через дiри просвiчує тiло...
Закордонцi. Всiх їх направлено до камери з числом I2.
Володька натомiсть впущено до камери 7. I йому було шкода розставатися
зi своїми новими знайомими... Особливо з тим Платоном Дубом - мiцним,
широкоплечим, у пiдранiй вiйськовiй блузi, що мав гострi, розумнi карi
очi. Його понурiсть i мовчанка свiдомо напущенi. Його погляди завжди щось
питали. Розiйшовся з ним без єдиного слова i ще бачив, коли вiй разом з
iншими зник за дверима камери, яку було з брязкотом замкнено. За пару
хвилин пiсля цього i сам вiн був пiд замком.
I нарештi дивне, збаламучене, тупе й нiме почуття безсилля. Невеликий,
цвiлий, сирий, зплямлений простiр, вигнилий, полатаний, дерев'яний помiст,
загратоване, високе вiкно, довгi, широкi причi[24], купа сiнникiв, сiрi
ковдри... I тузи рiзноманiтних, рiзнокольорових, бiлолицих, переважно
босих або в шкiряних вiдпорках на босу ногу людських постатей, якi сидiли,
лежали, ходили. Новоприбульця приняли досить байдуже, лишень пара питань -
звiдки, за що, скiльки... Малий, щуплий, зi золотим зубом чоловiчок -
староста камери. Вiн зупинився перед Володьком, що стояв бiля дверей
розгублено, i польсько-московською мовою сказав:
- Нє бойсєн... Всю будет харашо. А передачi будеш мати?
- Буду,вiдповiв Володько.
- Пустое. Пiвроку... Ха... Я, браток, два з половиною, i то плювать...
Володько не мав намiру вдаватися в розмови, йому хотiлося лиш без
перешкоди присiсти, сiмдесят кiлометрiв пройшов пiшки, кiлька ночей провiв
без сну, вчора, здається, востаннє поїв... Вiдiйшов вiд дверей i на
першому-лiпшому вiльному мiсцi пресiв просто на долiвцi пiд стiною.
- Я втомлений,- сказав вiн невiдомо кому. Зайвi слова, i так видно.
Сидiв з пiдiгнутими ногами, колiна лiд саме пiдборiддя i зовсiм не
збагнув, як це сталося...
- Ей, ей, ей! Слухай! Це не готель! - почув вiн над собою, нiби з неба,
глухий голос, i одночасно хтось скубнув його за волосся. Прокинувся. Перед
ним стояв той самий староста, що смiявся золотим своїм зубом. Збоку стояв,
розкарячивши ноги у шкiряних отпорках, широкоплечий чолов'яга у
росiйськiй, офiцерськiй, вiйськовiй блузi. Борода його була заросла
густою, чорною щетиною, що гостро вирiзнялася на блiдому тлi обличчя.
- Роскис, хлопче? - говорив вiн по-українськи.- У цей час спати тут не
приписано. Привикай, привикай...
- Е, що там з ним панькатись! Я його зараз пробуджу! - вигукнув один,
що сидiв на причах у мшпатому тюремному одязi... Одночасно вiн схопив з
полицi череп'яну ринку з водою i вилив її ва Володька.
Володько миттю зiрвався на ноги i без надуми кинувся на свого
напасника.
- Що? - вереснув той високим фальцетом.- На мене? Ти, паршиве щеня, - i
рвонувся злiсно на Володька. Володько був вищий, пiдняв руку, щоб вiдбити
напасть, але його схопили ззаду. Одночасно вiдчув кiлька ударiв в лице.
Вiй люто копнув ногою i малий чоловiчок у мишатому одязi полетiв на
парашу.
- Гетьте! - шарнувся зi всiєї сили Володько i вишарпнув одну руку. Його
блуза бiля пазухи трiснула й розпоролася. На нього накинулось ще кiлькох
в'язнiв, вiдчув кiлька ударiв по головi, щось дошкульно торкнулось носа,
потекло щось мокре i тепле, не мiг обтертися, кiлька червоних крапель
впало на пазуху.
Володька осадили... Мав розiрвану блузу, замазане кров'ю лице i був, як
чорт, лютий.
- Битись не маєш права! - кричали на нього.- Ти новий! Тепер ти
побачиш!
- Плюю я на вас. Я бачив краще... Я два днi перебув на полiцiї!
Це, мабуть, вплинуло.
- Ти! Будний! Лиши його! Дай чоловiковi спокiй. Не бачиш хiба?..- Це
був той самий зарослий чорною щетиною. Володько поволi обтирав носа.
Вийняв з кишенi шматок брудної матерiї i витирав кров. На деякий час його
лишили, а один навiть пiдiйшов i спитав:
- Їв що?
- Сьогоднi ще нi,- байдуже вiдповiв Володько.
Той пiдiйшов до полицi, зняв шмат хлiба i обрiзану з пляшки склянку зi
смальцем... Вiдкраяв окраєць чорного хлiба, намазав смальцем i подав
Володьковi. Обтираючи далi кров, Володько взяв окраєць, байдуже подякував
i почав їсти.
Цей наглий випадок вплинув на Володька добре. Болiла голова, але сон
проминув. Мiг принаймнi триматися на ногах або сидiти з пiднятою головою.
Оглядав поволi камеру. Той, що частував його хлiбом, здавалось, був йому
трохи знайомий. Десь його бачив. Середнього зросту, молодий, у цивiльному
одязi, не селянського вигляду, парубок. Мабуть вже сидить довше... Блiдий
i нiби опухлий.
О третiй годинi камера йшла на прохiдку. Володько йшов також, хоча це
було для нього зайве. Вiн i так чорний вiд сонця, вiтру i дощу. Навiть
синцi обличчя, що їх дiстав на полiцiї, майже непомiтнi. В'язнi не ходили
вколо, як це вiн уявляв подiбнi прохiдки, а ходили по залитому сонцем
подвiр'ю свобiдно, пустували, бавились, перекидалися словами зi знайомими
з iнших камер пiд оклики "вiддiлового", що стояв з рушницею на сторожовiй
будцi понад частоколом.
До Володька також пiдiйшов незнайомий молодий парубок iнтелiгентного,
здавалось, вигляду, який запитав:
- Слухай. Ти часом не з Погорець?
- Нi,вiдповiв Володько.
- А менi видалось... Ми, здається, десь бачились,- казав той. На ньому
дуже брудна, пропечена, розхристана, з позакачуваними до самих плечей
рукавами, синьо-смугаста сорочка.
- Не пригадую вас,- каже Володько.
- Чи не мiг би ти позичити менi на короткий час свого пояса? - запитав
той. До речi, Володько справдi мав доброго, нового, жовтої шкiри пояса, що
кожному падало у вiчi.
- У нас,каже той,- позабирали пояси, а ми потребуємо нагострити
бритву...
Володько подивився на нього пiдозрiло й недовiрливо, але чомусь зняв
свого пояса i подав його незнайомому.
- На,- казав вiн,- поверни до сьомої камери.
Той забрав пояса, вiдiйшов, на ходу подякував i зник у темнiй норi
коридору. Володько залишився без пояса, йому спадали штани, пiдтримував їх
рукою, мав розiрвану, поплямлену кров'ю блузу, з-пiд якої визирала брудна,
промочена дощами i потом, давно не бiла, а майже руда сорочка... I
виглядав, нiби обмолочений цiпом, снiп збiжжя... I був неймовiрно вибитий
зi свого звичайного поточного, дотеперiшнього життєвого наставлення, так
нiби його раптом переселили на якусь iншу позаземську планету зi зовсiм
вiдмiнними щоденними iнтересами. Все ще був пiд тим ударом, що його дiстав
на самiй границi тiєї темної, дощової, бурхливої ночi одним тим словом
"стуй!".
I що це мало те "стуй" значити? Яке його приречення? Добре? Зле?
Фатальне? Спасенне? Поки що це лиш шок, удар, прокляття. Розсипались всi
його гарячi прагнення, а перед ним лиш цiлий ряд гострих нових
неприємностей. Але досить про це. Його мозок i так пухне вiд думок, що
розпирають його, мов динамiт.
О шостiй годинi розносили коридором велику, чорну дiжку з паруючою
юшкою, яка своїм запахом нагадувала старi, залежанi лахи. Це був варений у
чистiй, благороднiй водi погано дертий пенцак, або "перлова крупа", що мiг
зватися також шротом для ладування зброї. На цю появу, з винятковим
грюкотом, вiдчинялися однi за одними дверi i з їх отворiв витикалися
переважно голi i худi руки зi всiлякими черепками, до яких мiцний, з
облiзлою, мов старий кожух, головою кухар великим дерев'яним черпаком
наливав юшку. Володько не мав ще своєї посудини, але йому хтось подав
поливаний глечик чи краще пiв глечика, черепок з вiдбитою шийкою, i йому
налили його майже по вiнця... Перша тепла, за кiлька днiв, рiдина, яка
могла навiть дуже добре замiняти їжу...
А двi години пiзнiше - молитва. Всi ставали у два ряди, чоловiчок зi
золотим зубом польською мовою давав команду, всi решта старослов'янською
мовою грубими голосами спiвали "Отченаш"... Всi вiкна всього будинку були
вiдчиненi i з їх загратованих отворiв виривався одночасно той "Отченаш" i
понад частоколами летiв просто у високе, вечiрнє небо, на якому все ще
десь горiло також сонце...
Пiсля цiєї церемонiї залишалась ще одна подiбна з назвою "апель". Ще
раз всi ставали у два ряди, ще раз падала та сама команда, дуже помпезно,
нiби генерал, ходив старший, високий у напнутiй шапцi дозорець з книгою в
руках, за ним появлявся його помiчник з довгим дерев'яним молотком.
Старший вислухував "мельдунки" i рахував присутнiх, молодший постукував
молотком грати, оглядав помiст, а далi "добранiч" з "добранiч, пане
старший", дверi зачинялися, замикалися i починалась друга, темна половина
доби - нiч.
Володько дiстав мiсце на стертому, набитому нiби сiчкою, заяложеному
сiннику на долiвцi пiд самим вiкном... I як тiльки до нього торкнувся -
стрiмголов провалюся i знак.! Це був сон. Майже смерть. Провалля, царство
демонiв, небуття.
I коли його хтось штуркнув нiском отпорка пiд ребро, вiн нагло
прокинувся. На диво це був, без сумнiву, ранок, день другий, ще якийсь
один небувалий шматок часу. На коридорi розпачливо дзвенiв дзвiнок, до
вiкна лилось справжнє ранiшнє сонце, на протилежнiй замацанiй долонями
стiнi чiтко зарисовувались квадрати грат. Володько деяку мить не мiг
отямитись... Де вiн? Де вiн? Де вiн? Ага! Є! Он бiля дверей параша, i над
нею за чергою стоять цибатi, голi, волохатi ноги. А який це день? Субота?
Боже мiй! Тож завтра Зеленi свята i... Наталчине весiлля... Вiн ще раз на
хвилинку закрив очi...
Але лишень на хвилинку... Над ним i бiля нього дуже наглий обов'язок
безвладної замкненої людини ва самому днi iснування. Вiн мусить швидко
зриватися, згортати свого сiнника, митися, виносити парашу, бiгти за тим,
за iншим, мовчати i не думати...
Але ж як не думати? Вiн зараз весь переповнений найдошкульнiшими
враженнями свого життя, вiн увiйшов у одно ще незнане буття на цiй землi,
за яким, можливо, починається безлюддя. Он той щуплий, сухорлявий, рудий
зi золотим зубом - звичайний кишеньковий злодiй з Лодзi. Верткий,
рухливий, неспокiйний... Дитина вулицi i пiдсвiту. Йому не можна нi
довiритись, нi повiрити, нi сполягтись. Вiн може тебе вкусити кожної
хвилини у кожне мiсце. Вiн бреше, вiн хвалиться, вiн залякує, вiн бере
пiдступом. Нiяка мораль його не обов'язує. З ним мусиш бути обережний, мов
з гiєною... Iм'я йому Слюсарський, i вiн тут головує - староста келiї i
коридорний писар.
Той он, що вилив на Володька воду - "пан Будний", або "Баня", опинився
тут за згвалтування нелiтньої дiвчини, за що мусить тут перебути шiсть
рокiв... Куций i череватий з рудуватою, твердою мефiстофельською мичкою на
бородi. Єхидний, пiдлесливий, трiйливий... Легкодух i тиран одночасно...
Ворог всiх добрих чеснот, що завжди носиться з молитовником.
Той блiдий iз зарослою бородою - колишнiй царський старшина... Твердої
волi i добрих намiрiв i оскаржений за вбивство власного батька на тлi
любовної трагедiї з власною жiнкою. Одинадцять мiсяцiв чекає на закiнчення
слiдства i всiх докруги запевняє, що вiн лиш жертва неймовiрного збiгу
обставин.
А мiж ними i той, що подав Володьковi шматок хлiба. Молодий,
натхненний, з ясними блискучими, синiми очима i сидить вiн, загальнознано,
"за Україну"... Поповнення найбiльшого злочину доби... Поборюваного
писаними, а ще бiльше не писаними законами i надзаконами молодого ладу
двох держав, побудованого пiсля останньої великої вiйни. Вiн тут вперто
мовчав. Така глумлива неспiвзвучнiсть душ i сердець, що годi знайти для
цього потрiбне слово. Але з Володьком вiн мiг говорити, а що вiн був поет
серця, вiн намагався сказати бiльше, нiж мiг сказати, бо висловити цей
згусток надмiрної його правди було для нього найвищою вимогою.
- Знаєте, що таке Україна? - питав вiн з тихим пафосом, i очi його
горiли тим огником святостi, що його можна бачити лишень у натхненно
вiруючих.- Це наш закон... Мораль... Приречення. Це не тiльки те, що
бачимо, а також те, що не бачимо... Запiзнене вийшло з минулого i йде
неухильно назустрiч, як день, як нiч, як смерть, як народження.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142