Такий розмах iмпонує Володьковi. Вiн не бачить командира. На хвильку
забувсь його вигляд бронзового монгола.
- Це так,зазначує Володько.- Тiльки чому ж Москва?
- Москва?.. Центр! Розумiєте? Москва центр усього.
Влiво - Азiя, вправо - Європа. А в Москвi червоний прапор,
Iнтернацiонал. Кремль - серце пролетарського миру. Наш прапор проповiдує:
"Пролетарi всiх країв - єднайтеся"!
Всiх країв. Розумiєте?..
Володько мовчить. Командир продовжує:
- Але цього нiяк не тямить народ. Всякi Пiлсудськi, Петлюри, Денiкiни.
Це ж смiшно. За панськi маєтки, гайдамацьку матню чи золотi погони кров
лити. За свободу, землю, за свiтову силу працюючого народу! От наш бог;
бог, якого поставив Маркс на перехрестi математичних формул!
Останнi слова вирвалися з його уст патетично й натхненно. Володько
вiдчуває безцiльнiсть розмови з ним. Вiн нагадує собою собаку, який, що
бiльше його дражниш, то лютiшає. Володько лiпше мовчить. Командир замовкає
також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько, по-перше, починає
розумiти, що цей прихильник математики не має нiчого спiльного з
математикою. Друге, що помiчає Володько, що цей чоловiк не є нiяким
iнтернацiоналiстом.
З неба рине мiсячне сяйво, з неба моргають зорi, роса падає на траву,
на покриття Володька, голосно жують i пирхають конi.
Сон короткий, кам'яно-твердий. Ранок соняшний i рухливий. Уночi не
видно було нi тих возiв, нi коней, нi людей. Попiд деревами скрiзь повно
вiйська. Он там палає багаття, вариться у вiдрi вода на чай. Кiлька
обпалених сонцем жiнок вештається коло буди з написом "лазарет". На сонцi
стоси книжок.
З другого боку дороги пiд недобудованою клунею нiмецького складу
шикується до вимаршу вiддiл кiнноти. Мiж ними побачив Володько черевату
Макарову кобилу. Яка дивна i смiшна та тварина в новому становищi.
Цiлий день Володько їздить на поле по овес, по м'ясо, по хлiб. Увечерi
знов довга розмова з командиром, вислiдом якої стало те, що командир
признає за Володьком його вченiсть i вмiння логiчно розважати. Володько
рiшає використати командирове довiр'я i просить, щоби той вiдпустив його
додому. Той погоджується. Вiдпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв
десь далеко спереду на самiй позицiї, куди долiтали ворожi кулi. На щастя,
стрiляли мало. Бiльше працювала кiннота. Тить вертається ледь живий.
- Ото, чуєш, стою... Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? -
думаю. Пак, пак, пак! - чути здалека. Пуля! Стрiльнуло менi в голову, i я
грохонув на землю. Але ж конi. Тi тобi не тямлять, що i як.
Так оповiдає Тить. Перед вiд'їздом командир каже:
- Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разiв дорогою пiдберуть.
Вiн звелiв, щоб з ним їхало двох козакiв до обозу другого розряду.
Виїхали раненько. Конi вiдпочили i пiдкормилися, тому бiжать прудким
бiгом. Минають села, мигають поля рiдного, знищеного, стоптаного ворожими
ногами краю.
В полудень вiдпочинок у Крем'янцi. Рух, гармидер. На ринку юрба народу,
i семiт-промовець страшним гаркавим голосом з пiною на устах викрикує щось
про красну армiю. Чути лишень:
- Кгрррасная агрррмiя... та... та!..
Вiн викрикує це безконечне число разiв. Його голова, руки i навiть очi
роблять розпачливi рухи. Володько деякий час стоїть, не слухає, що той
викрикує, тiльки спостерiгає його дикi й розпучливi рухи. Вiн цiлком
подiбний на тих своїх спiвбратiв, що в Судний день розпучливо благають
Єгову миллосердя над ними. Коли ж нi, коли Єгова не послухає, вони
погрозять йому, вони кинуть проклiн на себе й на дiтей своїх. Але Єгова не
допустить до такого кiнця. Нi, нi. Того не станеться.
Збоку стоїть двох дядькiв. Прижмуривши сiрi очi, вони уважно слухають
промовця. Пiсля один хльостко спльовує i поважно зазначує:
- Чортiв жидюра!
Бiльш не сказав нiчого. Його товариш обернувся i кинув:
- Ходiм!..
Обидва пiшли вниз. Володько також кидає ринок. Вiн читає оголошення, що
в залi лiцею публiчний народний концерт. Простує туди. Старими сходами
пiднiмається на перший поверх.
Усi стiни залiпленi плакатами. Заклики, гасла, карикатури. Найбiльше
карикатур.
У залi й по коридорах снуються люди. Помiст затоптано, запльовано.
Скрiзь валяються окурки. Вряди-годи грає мiський оркестр маршi, в'язанки
народних пiсень, "Iнтернацiонал". Пiсля кожної точки на сценi з'являється
промовець. Знов - Кгррасная агррмiя!.. Знов рухи, слина, вигуки. Але
публiка слухає. Однi поважно, другi насмiшкувато. У багатьох пришпиленi на
грудях червонi стрiчки.
По часi Володько лишає залу. Його кортить оглянути мiсто. Вiн iде знов
через ринок на Широку вулицю. Тут рух, але багато крамниць зачинено. У
деяких вiкнах червонi пра-порчики. Вулицею гуртами проходять молодi жидки.
Смєло ми в бой пайдьом,
За власть савєтоф...
- виспiвують вони.
У кожного на кепцi звiзда, на грудях червона стрiчка.
Володьковi ця парада, ця радiсть, це свято синiв Їзраїля не до вподоби.
Надто пiдкреслено, надто нахабно й крикливо зазначують вони свою непевну
перемогу.
Коли вернувся Володько до воза, на нього давно з властивою нетерплячкою
чекав Тить. Його не цiкавить нiчого. Вiн думає тiльки одно: як би
найскорше додому, пiд свою стрiху.
Володько сердиться. Надто рiзкий контраст: отi там з червоними
стрiчками i цей гречкосiй. Володько починає розумiти, чому -гi виграють, а
цi програють. Але все-таки вiн вдоволений. Кожним днем революцiї, кожним
рухом, кожним словом у його душi росте й мiцнiє майже новий ще один
Володько. Це той, що не тiльки любить, не тiльки думає, а й гнiвається та
ненавидить зло. Його колись така м'яка душа, душа землi, цвiту i синього
неба, твердiє, набирає пружностi та кантатах тривких форм. Любов. О, вона
вмiє любити! Кожний крок життя оплачений упертим змагом. Як не любити
здобутого? Як не бажати ласки й втiхи тiєї землi та її дiтей? Вийти в поле
широке, зняти руки до хмар, гукати сонцю привiт. Або впасти до її чорного
лона i цiлувати її, гризти її, сосати живучi соки її...
Але, Боже великий! Ти дав, крiм любовi - гнiв. Планета тремтить перед
гнiвом твоїм! Ти створив вулкани й буревiї. Ти дав сонцю страшнi плями,
страшнiшi вiд огню. Володько вже вступив за межу раю на землi, вкриту
тернями, каменюками й чортами. Велика сталася подiя. Родився ще один
мужчина, а на його устах, в гостротi синiх очей, на бiлому рiвному чолi
лiг знак тих, що бажають боротьби й перемоги.
Зо всiма тернями, зо всiма каменюками, зо всiми чортами - боротьби.
Матвiй не чекав так скоро побачити Володька. Днi i ночi проводить у
полi. Усiєю душею ненавидить "їх". Не бажає "їх" бачити. Вiн бореться собi
далi, мов медвiдь, зо всiма перешкодами, але з ними нема сили. Тому, мов
звiр, що не здолає перемогти чогось, чуттям своїм береже себе й оминає
небезпеку.
З Володьком приїхали обидва козаки. Вони мали залишитися у селi в свому
обозi, але той, чорти знають, куди потягнувся далi.
Матвiй побачив Володька.- Аа! Дивись... Так ти вже?..
- Вже, тату!.. Але... - i пояснює. Чоло Матвiя наповзає на очi.
- Так до "предсiдателя" їх. Хай шукає когось, хто їх повезе далi. А де
ж Титко?
- Втiк, халєра. Тiльки припер додому, навiть на двiр не заїхав,
увiгнався дохати, вхопив кислого огiрка, лобок хлiба i гайда в поле... Хто
знає, в яких хащавинах вiн "возить копи"...
- Еее, Титко!.. Шворнем такого не прикрутиш, не поїдеш. Теж кусок
видався... А?..
- Був у нього,- перебиває Володько, знаючи, що батько має на думцi
"предсiдателя".
- Ну i що?..
- Каже i Богом клянеться: нема нiкого. Цiле село в "нарядi".
- В "нарядi"... По лiсах. А половина: вози поломанi, конi скалiченi.
Бачив нашого Шпака? Вiчний калiка. А був кiнь...
А козаки налягають, щоб везти їх далi. Володько цiлий день не їв.
Матвiй помiркував, натягнув "куцана" та чоботи.
- Сиди дома ти. Я ще поїду... Подивлюся на "них"...
Не випрягаючи зi шлей конi, Матвiй поїхав далi. Володьковi протести
зайвi. Матвiй ще є все-таки Матвiй.
Володько лишається дома. Хвилина тишi i спокою. Мати ходить у поле.
Хведот пасе, що там лишилося. Василинка на городi, Катерина, як дiвка,
спiває пiснi, жне... Обози переїхали i потягнулися десь туди д'заходу. По
стернях стоять та чорнiють копи. Овес чекає косаря.
Матвiй три днi барився, а гадав, одвезе дванадцять верстов до
Антоновець i вернеться.
В Антонiвцях скинув козакiв. По дорозi назад зустрiли iншi. Всiлися i
хоч-не-хоч, а до Обич вiдвезти мусiв. З Обич їхав шляхом. Перед Жолобками
нова банда:
- Стой! Паварачiвай, старiк!.. Нам сєводня в Шумскє бить нада!..
- Такi ось каналiї землю нашу обсiли. Питаю, звiдки. С Тамбовскай. Бач.
Наперло зо всiх кiнцiв. Гаддя не народ!.. - говорить повiльно, але твердо
Матвiй. Сонце засмалило його чоло, щоки опали, барва очей згусла...
При вечерi Матвiй весь час сидить мовчки. Володько спостерiгає батька i
намагається вгадати його думки. I аж в кiнцi вечерi несподiвано
звертається до сина i заявляє:
- Нiчого не пошкодую, щоб ти став грамотним!
I бiльш нiчого. Знов мовчить i знов думає. Але Володько вже розумiє
батька. Пощо слова. Думка i чин. Ось двi передумови для людей, що творять
будучнiсть. Володько це чудесно розумiє. Це не викрики, це не маячення, це
не легковажнiсть. Розум, праця, вiра! Слова, якi вщерть налитi живою
кров'ю, натхненi живою душею.
Матвiй iде вiдпочивати. Як звичайно, спить вiн у клунi. Мiж своїми
снопами, мiж своїм знаряддям. Запах зерна свобiдно вливається в його
широкi втомленi груди. Так само, як i колись, кладе на груди знак хреста,
так само просить ангела-хоронителя заняти коло нього мiсце i бути йому
охороною в часi нонi. Душа його спокiйна. Вона певна, що минулий день, як
i всi попереднi, був днем, що творить одну сходину до того незнаного i
разом знаного кiнця. Вона сходить догори, їй розгортається небо... Вона
бачить багато зi своєї висоти. Мир великий робить щоденну свою дорогу в
хаотичному ладi, подiбний на страшну музику. I в нiм iде Матвiй, такий
самий, як i все, що його оточує.
Володько працює в полi. Разом з батьком вiн вимахує тяжечими
батькiвськими грабками. Анi його руки, анi плечi не набрали ще необхiдної
сили та пружностi, але вiн не бажає виявити втоми чи безсилля. Розмашно,
рiвно, помах за помахом, згортає вiн великi стебла вiвса. Довгий, рiвний
покiс лишається за ним рiвнобiжне до двох довгих слiдiв, витоптаних його
ногами. Ш-ш-ii, Ш-ш-ii. Батько спереду, син за ним. Вiд покосiв пружно
вiдбризкуються коники-стрибунцi. Зграя курiпок довго чаїлася, щоби
пересидiти небезпеку. Але бажання марнi. Ритмiчно i неухильно наближається
небезпека. Фр-р-р-р! Всi, як одна, зриваються i летять туди десь у
Мозолянку. Нiхто на них не зважає. Косарi рiвно виводять свої покоси вiд
межi до межi. Зупиняються, гострять коси, втирають долонею на чолi пiт i
йдуть далi. Нема спину. Треба зiбрати засiяне зерно, що ось виросло,
вкрило собою землю, а тепер проситься до клунi.
Через пару днiв приходить Настя з Катериною. В'яжуть i складають у
пiвкопи. Володько возить снопи до клунi. Розпустив довжелезного драбиняка
i тягне додому по кiлька кiп нараз.
Смажить сонце. На конi падають гедзи. Пiт заливає очi. Дорогою сунеться
возик, запряжений двома препоганими конятами. На возику розчухраний
дядько. Сидить на голiй дошцi, а ноги звiсив на стельвагу. За його
плечима, опершись на рушницю, сидить на полудрабку большевик.
- Во! Но! - гукає щохвилi дядько i газдилить пужаля-кою по сухих ребрах
конят. Але тi мало звертають уваги на таку поведiнку. Сунуться собi
помаленьку, ледь переступаючи з ноги на ногу.
Дядько пiд'їжджає до Матвiєвого хутора. Саме в той мент Володько везе
хуру снопiв i намiряється в'їхати просто в клуню на тiк.
- Стой! - чує Володько. Це кричить большевик, але Володько не має часу
зупинятися. Не звертаючи на большевика уваги, вiн в'їжджає на тiк, бере
довгi вила i скидає на ожереду снопи. Там сидить Катерина, що тi снопи
рiвняє.
По хвилi входить до клунi большевик.
- Ти что?.. Нє слишал мєня?.. - говорить вiн.
- А хiба що?.. - вiдповiдає Володько i дивиться всторч тiй людинi.
Дивне сотворiння. Його обличчя нагадує тахлю вiкна, до якої роками не
торкалась ганчiрка господинi. Безлiч бiльшого й меншого ластовиння.
Бородавки. Вздовж i впоперек, нiби залiзнича сiтка мапи, поплутанi
зморшки. Очi, мов розлюченi звiрки, бiгають пiд настовбурченими, подiбними
на вiники бровами.
- Как що? Повєзьош мєия до Кремєнца. На Володька нападає таке ж
зухвальство.
- Навряд,каже вiн.- У нас є сiльська рада i є її голова. Потребуєте
пiдводу, йдiть до голови, а той буде знати, що робити...
Але "товариш" сердиться. Нечувана рiч. Йому вiдмовляють послуху. Хай
вiн i непоказний. Хай на ньому порвана "гiмнастьорка" i розпанаханi на всю
штани, але ж вiн зi звiздою на шапцi та рушницею за плечима.
- Глупосгi всьо. Паєдєш i канєц! - Заявляє вiн рiшуче й остаточно.
Постава i вираз його обличчя вказують, що бiльше балачки вiн не бажає i
справа полагоджена. Володько швидко змiряв його вiд голови до порваних
чобiт разом iз поржавiлою рушницею. Висновок ясний, мов сонце. Вiн не кине
на полi снопи i не повезе цього типа нiкуди. Мовчки скидає снопи, а
доскидавши, стрясає з дошки нам'яте зерно i мовчки виїжджає.
- Стой! - гукає "товарищ".- Ти куда? Стой!..
Але Володько ще дужче пустився вперед. Большевик перебiг з клунi
навпростець i схопив конi за вiжки. Очi його налилися червоним. З пащеки
рвуться страшнi триповерховi мати, що торкаються Бога, Христа i "всiєї
небесної канцелярiї".
Володько зацiпив зуби, шарпнув вiжками i рiзко сiкнув батогом по руках
"товарища". Той одразу пустив конi i схватився за рушницю.
- Вб'ю! Двадцять п'ять лет прiнудiтєльних работ - трам-та-ра-рам!.. -
кричить вiн, та Володько з копита рванувся i пустився через поле тiкати.
Большевик бiжить, клямцає рушницею. "Клямцай,- думає Володько.- Все одно
не маєш чим стрiляти. А догнати не доженеш". Назустрiч бiжить Настя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142