За те
дiстала вiд Василя таку парню, що на таке бiльше поки що не важилась.
Одначе радо не пiдпускала вона до себе Володька. Краще вже i не дуже бути
у неї на очах. Ще коли Василь приходив ранiше зо школи, то, пообiдавши,
виходив до Володька, щоб його змiнити. Тодi Володько не йшов додому, а
йшов до млина. Там нiколи скучно не було. Але коли псувалась погода, падав
дощ, шугав терпкий вiтер i Василь залишався ночувати на селi у дядька,
тодi Володько мусiв цiлий Божий день чапiти та нудитись на лузi.
Володько сидить проти сонця над проваллям. Перед ним бiжить маленька у
двi колiї дорiжка. Спер лiктi на колiна, долонями обняв голову й думає.
Якась дуже велика дума влiзла в його невелику голову. Корови залiзли в
лози i звiдтiля цiлий день не вилазять. День погiдний, ласкавий, гудуть
осiннi кусливi мухи та лiтає бабине лiто.
По стежцi, що бiжить навпрошки через сiножатi вiд млина до Матвiєвого
хутора, iде зо школи Василь. Володько, хоча й помiтив його, але назустрiч
не бiг. Хай собi йде. Нiколи.
Вiн занадто важко думає... Зрештою, знав, що брат хоче їсти i квапиться
швидше додому. Але коли Василь зрiвнявся з Володьком, то покликав його до
себе.
- Що там таке? То ще також,- подумав малий, лiньки пiдвiвся i
пошкандибав.
- Чого ти хочеш? - питає ще здалека Володько.
- Ходи-но сюди. Я щось принiс.
- Що ти там принiс? Ану, покажи-но...
Василь зняв свою школярську торбинку i витрусив з неї малюсiньке
рудувате щеня. Воно було ще надто мале, без перерви тремтiло, скавчало,
ледве спиналося на свої гнучкi розкарякуватi лапи i, здається, було ще
навiть слiпе. Виглядало погано. Витрушене з торби, лазило по землi i
мордочкою нiби чогось шукало в травi.
Володька це не здивувало.
- Нащо ти його принiс? - зовсiм байдуже, заложивши в кишенi руки, питає
вiн.- Знаєш ти, що мама не люблять собак.- I кивнув на щеня головою.
Василь помилився. Вiн сподiвався, що Володько бiльше зацiкавиться таким
милим сотворiнням.
- О, дурний ти. Ти глянь йому в рот. Диви-но... - i Василь схопив щеня,
розтулив його маленький писочок.- Бачиш?
- А що там?
- Не бачиш? Дивись у пащеку. Вся чорна. Цiле пiднебiння чорне. Буде
лихе, а до того не сучечка, а собачок. Я назву його Пундиком. Зобачиш,
який з нього псюра вийде.
- Дивись-но, щоб мама його часом не викинули в рiчку. А де ти його
вискiпав? - Володько помiтно лагiднiв.
- Я знайшов його коло Чернечого млина. Якийсь дядько їхав з мiшками i
викинув двоє таких на луг. Одно було сучечка, я залишив її, а цього
забрав. Хай хоч одно живе.
Володько пригадав батьковi слова про смерть.
- Ну, так неси його додому. Я хутко прийду...
- Ти вже маму вговориш, добре?..
- Як удасться...
Володько таки не на жарт робився поважним. Зрештою, повага цього
маленького чоловiка кидалася завжди не одному в очi. "Маленький та
важненький",- говорив про нього дiд Кошiль ще позаторiк, коли вiн був
побережником Таксаревого лiсу i заходив не раз до Матвiя. Спочатку Кошiль
кпив собi з Володька, але згодом переконався, що жартувати годi.
"Вихаратання" вiн не лякається, одурити такого теж не так просто. Тодi
Кошiль на казки та небилицi вдарив.
О, цим, розумiється, можна купити цiлого Володька. Але все-таки Кошiля
вiн недолюблює. Пустомел.
Любить Володько лише батька. Цей говорить мало, але те, що треба. Гiрко
йому лишень, що батько так рiдко коли звертає на нього увагу. Зате вiн
один є для нього джерелом всiєї мудростi та сили.
Але ще цього самого дня трапився випадок, що жорстоко пiдiрвав
Володькову повагу.
Коли Василь iз щеням вiдiйшов, Володьковi стало самому сумно. Щось
недобре себе почував. Якась лiнь опанувала... Почав химерити. Корiвки його
понаїдалися, позлазились докупи в лозинi та лижуться. I думає вiн: "Що
робити? Бiгати? Спiвати? Лiзти в лозину, дертися на верби i гукати звiдти?
Безглуздо, нiяково. Не личить...".
Поблизу кляпотить млин. Там також довгий викопаний ставок, сполучений
невеличким рiвчаком з бiльшим потоком, перегаченим поганою греблею, яку
вже сотнi разiв проривала повiнь. У ставу риба. У рiчцi можна ловити
мацюпеньких срiблистих пiскурцiв, можна робити з камiнцiв та пiску греблю,
можна будувати млин. Але i це вже вiдоме, знане, набридле. Одно його
справдi займало - це оповiдання завiзникiв. ,Їх у млинi досить. Це все
бородатi поважнi дядьки з веселими поморщеними обличчями, з гучним i
вiчним реготом та твердими мозолястими руками. Цiлими добами просиджують
вони в млинi, очiкуючи своєї черги, їдять сухий хлiб з кавалком сала,
п'ють безлiч джерельної холодної води та безупинно один одному повiдають.
Оповiдають захоплено, жваво, пересипаючись, мов гарячим приском, направду
безтурботним реготом.
Слухаючи таких оповiдань, Володько зникав. Його не ставало. З нього
лишалися тiльки очi, широкi, витрiщенi, круглi синьо-сiрi, та овальний
роток зо свiжими, напухлими устами, що якось особливо, дико рожевiли, та
ще його маленький гудзичок - носик.
Одного разу бородатий рудий дядько Павло задивився на Володька i не
втримав: схопив малого на руки, до болю здушив, пiдняв геть над свою
голову, а пiзнiше влiпив йому твердого, колючого та згучного поцiлунка.
Володьковi страх соромно стало. Вся його пичка запаленiла. Дядько полiз до
кошеля i видобув з його глибин два питльованi пирiжки з яблуками. Пирiжки
бiлi, злегка припеченi. Яблучний сiк проникав назовнi. Дядько незграбно
взяв їх у широку жменю:
- На, малий,- каже...
Шлунок хлопця вiд самого рання нiчого в собi не мав i просто заклинав
його взяти... Одначе Володько сорому послухався. Нiяково. I так обличчя
горить... Вiн, нiби не розумiє, знизує плеченятами i вiдступає назад. Вiн
ще не оправився вiд тiсних дядькiвських обiймiв...
- Не точись, впадеш,- зауважує спокiйно другий дядько...
- Бери, дурний, коли дають,- каже третiй. Дядько Павло немило
здивувався, коли прийшлося пирiжки назад до кошеля ховати, i при цьому
почав:
- То, знаєте, мовляв покiйний мiй тесть, царство йому небесне, бувають
такi дiти...
Але Володько вже втiк. Коли про нього балачка, то йому годi... Вiн може
лише слухати, коли на нього нiхто не звертає уваги...
Володько без вагань iде до млина. Правда, цiкаво було б довiдатись, що
Василь робитиме зо своїм щеням, але додому ще рано.
У млинi, як завжди, досить гармидерне. На греблi зустрiчає Володько
опецькуватого мельниченка Тонду. Це досить дурний крикливий хлопчище, але
вiн узяв собi за звичку завжди при людях, де тiльки можна, кпити з
Володька або робити йому прикрощi. Володько болюче це переносив, але не
спромiгся на рiшучу вiдсiч, що пiддавало Тондi ще бiльшої заохоти. Але
коли хлопцi залишалися самi, Тонда, здається, з приємнiстю слухав
серйозних Володькових мiркувань, при чому пiд носом у нього завжди
з'являлися довгi i бридкi сопляки, якi вiн пiдлизував язиком.
Зустрiвшись, хлопцi пiшли на шлюз i влiзли по небезпечнiй дошцi, що
дуже вгиналась, над потоки. Примостилися на мокрiй колодi, що на нiй
опираються кросна ринви, по котрiй бiжить на колесо вода, i почали свої
розумування, Тонда зухвало похвалявся, що вiн уже вмiє важити мiшки,
красти борошно, яким кормить свого ослика, та брати вiд дядькiв хабара -
три копiйки, коли вiн змеле дядьковi кiлька пудiв даром.
Ринвами з розгону люрить вода, повертає слизькi, чорнi колеса i,
розбиваючись на пiнявi кляки, з плюском летить пiд потоки. Внизу, кiлька
метрiв пiд хлопцями, вирує зеленувата глибiнь. Видно запiненi гребенi
штучних хвиль, нiби там купаються табуни розбещених чортiв. Плюскiт i
гомiн такий, що хлопцi мусять, розмовляючи, кричати.
Тонда, розумiється, бiльше звиклий до цього i, мабуть, навмисне привiв
сюди Володька, щоб бачити, як той буде тут почуватися. Одначе Володько
гiдно поводився i нiчим не зраджував, що вiн у небезпечному мiсцi.
Навпаки. Вiн навмисно сiв на слизькiй колодi, звiсив над вируючою глибиною
ноги i бовтає собi ними, не турбуючись, що геть-чисто обмастив свої
штанята.
При цьому вiн почав свої поважнi розмови,- куди, мовляв, бiжить ця
рiчка, якi риби в нiй, скiльки ракiв, де живуть лебедi, що ми живемо в
Росiї тощо. Все це Тонда травив, видно, тяжко. Обличчя його при таких
розмовах робилося довге, нiби в лошати. Смiшно виглядали його вiддутi,
широкi уста.
I тут сталося щось, чого Володько нiколи не мiг сподiватися.
Фiлософуючи з Тондою, звичайно, й забув геть про все на свiтi, крiм таких
цiкавих для нього речей, якими заповнена його тямка. Ї зненацька
з'являється, невiдомо чого, Василь. Вiн перший побачив Володька i мусiв
кiлька разiв щосили з греблi гукати, поки його той почув. А коли ж
Володько помiтив брата, то по самiм його виглядi зрозумiв, що сталося щось
надзвичайне.
- Володьку! А ходи швидше! Мерщiй!..
Володько аж здригнувся i мало не стратив рiвноваги на свому
небезпечному сiдалi. Вiн миттю зривається i, забувши за обережнiсть,
швидко, по гнучкiй дошцi бiжить на шлюзi. Може, Василь жартує? Нi. Вигляд
поважний, безпосереднiй...
- Ну, чекай, чекай! Дадуть тобi тато!.. А де твої корови?.. То ти так
їх пасеш?.. Чекай!..
Ах, Боже, Боже!.. Про корови ж вiн справдi зовсiм забув.
- В лозинi корови,- викрикнув Володько, вдаряючи на слово "в лозинi",
але голос зраджував непевнiсть цього "в лозинi".
- Ага, в лозинi... Пiди-но, поглянь...
"В конюшинi?.." - мигнуло в головi малого...
I в ту ж мить стрельнула згадка про здохлу корову, голосiння баби,
слова батька... Ах, Боже!..
Вiн захолов. Вiн не знав, чи бiгти до корiв, чи кидатися пiд потоки.
Кричати? Плакати?
- А де тато? - скрикнув малий...
- Бiжи-но, то зобачиш...
О, горе! Що ж вiн тепер подiє? Бiгти! Швидше бiгти! Щось робити.
- Чисто корови виїли капусту,- гукає навздогiн Василь. Ну, принаймнi
капусту. Володьковi трошки вiдлягло...
Стрiмголов наспотикача бiжить вiн додому. Його куцi ноженята лопотять
по втоптанiй стежцi, перестрибують через маленьку рiчечку, в якiй ловлять
пiчкурцiв, черкотять по болотi, чвиркають брудною водою, дрiпаються
обстрiпанi штанята. Нарештi його маленька постать викочується з-за лозових
кущiв i раптом кам'янiє... Вiн бачить уже свої корови. Батько оце тiльки
вигнав їх з капусти i сам власною особою, непорушне, мов кам'яний стовп,
вкопався в межi городу. Цiла грядка бiлих оглоданих капустяних головок
нагадує зграю потурбованих гусей.
Батько стояв неповорушно. Володько всiма фiбрами душi, кожним нервом
чув i розумiв, що значить така стоянка. Вiн чує, як губиться, зникає його
мужнiсть, як пiд горло лiзуть болючi сучки якогось жалю, як починає
завмирати розбушоване серденько, як, нарештi, заливаються рiдиною його очi
i по щiчках побiгли двi прудкi гарячi сльозини. Вiн все-таки не плакав.
Сльози, що нагальне потекли, ще не значили, що вiн плаче. Вiн тримав себе
як справжнiй мужчина.
А батько, мов викут, мов залiзний жах. Хоча б озвався. Хоча б рукою
поворушив... Нi. На те вiн i батько. Лютий, могутнiй, без милосердя, як
розгнiваний Бог. Нi, не втечеш вiд нього i не вблагаєш.
Тiкати! - мигнула думка. Бiгти! Але куди? В рiчку? Хай i в рiчку.
Тiкати, бо буде зле.
Володько метнувся i зник у кущах лозини. Батько не промовив нi одного
слова. Вiн, коли зник Володько, мовчки постояв на тому саме мiсцi ще пару
хвилин, повернувся i пiшов на подвiр'я. Прийшов Василь i погнав худобу до
хлiва.
Володько опинився сам-один у кущах. "Тепер довго, довго не могтиму я з
татом розмовляти",- думав вiн. А сидить над рiчкою в гущавинi. Росте тут,
чи краще стирчить, якесь посохле гудиння болотяної рослини. Сидить, обома
руками обняв голову. Ревiти, кричати! Боже! Боже! - повторює безконечно.
Хотiв молитись, але хiба тут до молитви? Коли Бог, коли батько, коли нiхто
в свiтi не може зрозумiти, помогти, розрадити його, то що поможе молитва?
Мамо!.. Де є мама? Нi, вiн сам винен. Вiн розумiє це. Але... хiба ж? -
Страшно подумати. Вiн уже бачить здоровенну батькову ручиську, що
затиснула його малюсiньке рученя, тверда, заяложена ремiнна батькова
попруга вже танцює по його задку. Гостро, пекуче, дошкульно танцює... Йому
соромно. Вiн знищений. Вiн забитий - той Володько, що є в його очах, його
мовi, той Володько зникає. Його виб'є батькова ремiнна попруга.
Починає сутенiти. Холодна хвиля осiннього вечора ринула лугом.
Ноженята, мокрi i порепанi, починають дошкульно мерзнути. Неймовiрно
велике i криваво-червоне сонце неохоче засувається за чорну скибу ставища.
Цiле небесне склепiння гнiтить своєю мармурово-холодною величчю,
наповняючи всенький свiт, близький i далекий, суворою, недоторкальною
мовчанкою. Все жорстоке: небо, люди i земля. Навiть струм холодної води
бринить жорстоко. Кiлька листочкiв на похиленiй вербi безнадiйно
трiнотять, але холодне дихання вiтру здмухнуло їх, i вони летять у ще
холоднiшi хвилi рiчки.
Минуло ще з пiвгодини. Холод i голод, щораз бiльше докучливi, зачинають
рухати прибитого раптовим лихом хлопчину. "Треба йти, може, вони вже
забули". Устає i йде. Та коли зрiвнявся з городом i при згасаючому свiтлi
дня помiтив нагi огризки ще недавно пишних капустяних головок, йому знову
зробилося нудно й жахливо. Двi сили боролись. Але все одно нiчого не
поможе. Треба йти.
Йому ж i самому шкода тiєї капусти, та що подiєш? Ще? Ну, що тепер?
Не живий i не мертвий переступив хатнiй порiг. Хай дiється, що хоче.
Перша накинулася мати. Мати є завше мати. Вона знає, що чекає Володька,
тому наробила тарараму. Працюють у неї лишень язик та уста. Яких тiльки не
дiстав Володько прiзвищ, але все-таки то не те саме, що батькова попруга.
Цим мати намагалась зменшити батькiв гнiв та вiдтягнути й одвернути кару,
що грозила її дитинi. Знала вона також, що через те й сама може дiстати
кiлька "черезплечникiв" та пострибати босою навколо хати, але хiба це може
стримати матiр?..
Батько насуплений i грiзний сидить коло столу, лупить "бараболi в
мундирах", вмочає їх у сiль i мiцно розжовує з хлiбом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142