.. Лежав безпорадно, заздростив здоровим людям, що ходять, що
бiгають... Над ним глибоке, чисте, синє, ласкаве небо, iнколи по ньому
бiлi ковтуни хмарин пливуть повiльно iз заходу на схiд, iнодi знов летять
двоє лелек, або знов десь високо пiд синiм склепiнням тягнуться довгим
ключем дикi гуси, що звучно i лагiдно курличуть... А потiм вечором цiлою
долиною розлягаються жаб'ячi скреготи. Все, здається, там кричить, навiть
дерева, навiть сама земля.
I коли так Матвiя не було дома, почали навiдувати Настю рiднi з
Дерманя. То, диви, несподiвано появляється дiд Улiян, приносить за пазухою
якогось пирога з фасолею, то знов заїде дядько Єлисей, то тiтка Зiнька.
Бували i Василь дядькiв зi Запорожжя, i тiтчина Катерина. Василь i
Катерина найбiльша радiсть для Володька. Василь дуже любив Володька,
пестив його як тiльки мiг, а як почув, що вiн хворiє, то завжди щось йому
принесе. Раз булку, раз якихсь цукоркiв, раз ще чогось, що робило
Володьковi приємнiсть. А тiтчина
Катерина, то вже й не говори. Та як появлялася, все тут ставало
iнакшим. I спiви, i танцi, i жарти, а що вже того Володька напестила -
страх один. Сяде ото бiля нього i починає щось оповiдати про Залужжя, про
своїх знайомих. Розмовляє з ним, нiби вiн великий, нiби вiн їй рiвня...
- О, Володьку! Не журися! Ось видужаєш, будеш знов бiгати, прийдеш до
нас. А як виростеш... Хмм! Отакий великий, як твiй батько, отакий дужий
будеш... А гарний, гарний! А дiвчата бiгатимуть за тобою! Ах, Володьку,
мiй ти братику, моє ти серце! А скажи: як виростеш, ти мене не забудеш?
- Нi,зовсiм тихо, соромливо вимовляє Володько.
-- О, нi! О, нi! Я знаю! Ти будеш мене пам'ятати! - i цiлувала Володька
у щоки, уста, чоло, куди попало, а Володьковi соромно i разом так радiсно,
так приємно, що анiтрохи не вiдчував своєї хвороби. Був такий щасливий, що
хотiлось йому хоч вигукнути голосно, але якось трохи соромився. А як
вiдважувався, обiймав Катерину за шию, цiлував її, а очi при тому
загорялися i були такi синi, як i небо.
На Проводи Настя не пiшла мертвих вiдвiдати, не було на кого "отого
гниляка" покинути, весь той день голосила, сльозами вмивалася. Сама одна,
сумно, здалека видно гору, що на нiй могилки, там тепер видимо-невидимо
люду, i все то бавиться, веселиться - живi i мертвi разом, спiвають
"Христос Воскрес" разом з "чарочкою медовою". Богу дякувати, Зiнька
навинулась надвечiр i все, як там було, оповiла, казала, що цього року
люду було, як того маку, i куми, i свати, i сусiди, i навiть Домаха з
Пiвча. Володькова хресна мати була, "їх" шукала, не знайшла i ось передала
Володьковi двi крашанки та п'ятака. Володько був дуже втiшений, що мати
хрещена про нього пам'ятає, а йому здавалось, що його так зовсiм люди
забули. Шкода, шкода, що Настi не було на Проводах, велика шкода!
А на Юрiя, у вiвторок раненько, вернувся Матвiй. А що тобi невиспаний,
а замучений, а брудний. Зi станцiї знов тьомбав пiшки вiд пiвночi, торбу
порожню зачовгану викинув надвiр - "щоб висмердiлась". I чи їв що, чи не
їв - одразу спати завалився.
Зрання Василь ходив до церкви i пустив мiж рiднею чутку, що батько з
кацапщини вернувся. I як наїхало гостей... ! Єлисей з дядиною, i дiд
Улiян, i його син Володькiв хресний батько Макар, i залужцi обоє. А що в
такий час не годиться їхати в гостi з порожнiми руками, то кожне щось
привезло. Знайшли i пiвока горiлки, i запiканки, i настоянки. Тiтка Зiнька
i за макiтру вареникiв, i за гладишку сметани не забула.
Розбудили Матвiя. Бiдака мусiв зволiкатися, продирати заспанi бали,
митись, чесатись, людського вигляду прибирати. Гармидерне стало, i в хатi,
i надворi, всi хочуть на жито... А жита цього року вже он як виросли,
скоро в палки будуть вбиватися. "Як на Стрiтення, кажуть, пiвень пiд
порогом нап'ється, то на Юрiя вiл напасеться". А цього року дiйсно на
Стрiтення не тiльки пiвень, а й вiл мiг напитися, така була тодi одлига. А
тепер ось жито, справдi, по колiна. А гарно, а гоже, а зелено... На жито!
Настя i сюди i туди метнулася, не ждала стiльки гостей. Зiнька з
дядиною Одаркою їй помогли. Дядина також не з порожнiми руками прибула,
велику мисалу холодницi привезла та величезного пшеничного калача... Настя
якраз перед тим дещо свiжого сиру вiддушила, наробила швидко м'ялохи, десь
там ще шматок сала завалялося з торiшнього року, розбила з тузйн яєць.
Вареники, яєшня, холодниця - ге! Чого ще треба!
Вийшли всi наверх, пiд лiс, знайшли гарне, зелене мiсце пiд дубком, що
почав щойно розвиватися. Сонце грiє, сосна пахне, килим зеленого жита
стелиться вниз, сад квiтучий, луг зелений. Хвиля в хвилю, краса в красу i
яких тiльки барв на всьому, на землi i на небi.
I почали "Христос Воскрес" спiвати - Господи, як голоси тахнуть в
просторi, як м'яко все звучить. А потiм до прикуски пили, за кожним разом
"Христос Воскрес", ближче i ближче христосувались, так що й Настя
розчервонiлася, а тiтка Зiнька так зовсiм, як мак, зробилася, шкода, що
Катерини нема.
- Ну, а як там у тiм Смоленськiм? - питає Єлисей.
- Е! Нема чого й казати. Не наша культура,- каже Матвiй, i нiхто не
знає, що це вiн за слово таке висловив, один хiба Єлисей може то сказати.
А Настя радiє. Казала ж вона - не їдь! Може, тепер дасть спокiй з тим.
- То, знаєте,- вiв своє Матвiй.- Не сподобалось менi там. Нi. Не наша,
кажу вам, культура. (Знов те слово!) Правда, лiс там заздрощi, та що з
лiсу. Земля не пашна, громиш, та й орати її там не вмiють. Вийде ото вам з
таким гаком, сохою то звуть, i поре отак, як попало. Сiна там хоч гатку
гати, але i тому ладу не дають. До дому не звозять, а гниє то в копицях,
де скошенр,цiлу зиму...
I народ, кажу вам, невзрачний... (Знов чуже слово!) Добрий люд, щирий,
та сiрий такий. Самi вам лаптi. Я думав, що це у нас бiда, та коли я
порiвняв... Ге! То ми, виходить, багатiї проти них. Баба там усiм
заправило, а мужик то спить, то пиячить, то йде в "iзвоз", то на
промисли... А баба i цiпом молотить, i оре, i...
- Та невже баба? - перебиває Матвiя Корнiй.
- Ха-ха-ха! - регоче Макар.
- Ну, вже як баба того наробить! - говорить Єлисей.
- А, хай йому частець, щоб я ото i молотила, i орала, i всю чоловiчу
роботу робила,заявила Зiнька.
- Їв таку землю хотiв вiн мене, людоньки, волокти,- каже Настя.
- Та я б туди нi за якi грiхи не пiшла б,- озвалась Одарка.
- Е, в таку землю не варто лiзти,- додає Єлисей.
- Але народ, кажу вам, добрий, сердечний. I погуторити з вами, i се i
те, лише лiнивий дещо. Поспати, поїсти любить... Випити. Анi дорiг там,
кажу вам, нема, навiть отаких, як ось у нас, а що вже мiста - ерам один.
Був я в тому Переяславцi, де ото пам'ятник проти француза за I8I2 рiк
стоїть, так, кажу вам, що за смiтник, що то за гноярня... Приїде вам
кацап, стане серед мiста, кине сiна коневi, що кiнь з'їв то з'їв, а решта
так i лишається. I нiхто того анi прибирає, анi пiдмiтає. Отак затоптують
в болото i все. А болото, особливо оце весною - страх, кажу вам. Конi по
черева грузнуть... Та й усе у них там таке: ночував я у однiй хатi, мужик
собi нiчого, добряга, i "тюрою" мене гостив - їжа така: квас та сила
цибулi, аякже, аякже... Так ото ночую у нього втомлений, а тут вiн усе
менi говорить та говорить, та все питає та питає, як там у вас, а що, а
земля яка, а люди як живуть... До пiвночi не мiг заснути. А до того ще й
"клопiв" у них там така, кажу вам, сила-силенна, що, кажу вам, цього нiяк
не розкажеш.
- А що це таке тi клопи? - зацiкавилась Зiнька.
- О! - озвався Єлисей.- Худоба така кацапська...
- Та блощицi. У нас їх нема по селах. Таке мале, а таке вам противне, а
кусюче, а смердить... Бачив я i те "iмєнiє". От вам таке запущене,
паскудне, лайдацьке хазяйство. I город бачив, i садок... А хрукта у них
кисла, така, кажу вам, кислятина, що в рот не можна взяти. А господарство
просто... Нi! Що й казати!
- Та вже звiсно. Де баба хазяйнує,- озвався Корнiй, який, усi знають, у
Зiньки пiд патинком.
-- О! Ти-но глянь на нього,- засмiялась Зiнька.
- Е, Зiнько, що там не кажiть,- чоловiк чоловiком.
- Як який! - не здавалась Зiнька.
- Що вам, бабам, у нас. От у кацапiї так баби на шiсть цiпiв так жито
перiщать, аж курява йде,- заявив Єлисей, що знає також тi краї.
- От. би i нашим бабам отаке, куме,- додав Корнiй.
- Я б тобi того намолотила! Я б тобї намолотила,- каже Зiнька.
- Зате як ти молотиш язиком - ха-ха-ха! Усi засмiялись.
- А ось як прийде вiйна - i будете молотити,- озвався й Улiян.
- Е, що там вiйна! Поки вiйна! Мого на вiйну не вiзьмуть. Я своєму
сказала: роби що хоч, рiж мене, пали мене, а в чужу-чужиницю не пiду.
Досить з мене i ось цього, виволiк нас на безлюддя, вийду, бувало, i анi
душi живої. Три роки проплакала...
- Але ось привикла i не хочеш звiдсiль,- каже Матвiй.- Кобто чоловiк
вас слухав - давно свiт не був би свiтом.
- Свята правда,- додав Корнiй.
Гуторили, але за чарку не забували, i гутiрка робилась все голоснiшою i
голоснiшою. А як сонце стало над млином, так усi просто звеселiли. Пiд
дубом стало мiсця замало, посунулись далi, i вставали, i ходили, i
обнiмалися, i цiлувалися. А Настя так голову стратила, що почала навiть
пiдспiвувати та в долонi плескати. А потiм удвох з Зiнькою за руки
побрались i без музики в танець пiшли.
- Ех, кума! - говорив Корнiй.- Перша колись була танцьовниця.
- Була та загула! - озвалась Настя.
Макар i собi вмiшався, брав Одарку, що дуже ухиляяась, i щось там також
вигупував, невiдомо що, якийсь, мабуть, танець. I навiть Матвiй ледве
втримувався, i Єлисей та й дiд Улiян.
Радiсно стало навкруги, а вечiр зiйшов разом з мiсяцем, сосни стояли i
тiнь густу кидали, вiяло вiд млина холодним, а гостi вже гуртом
виспiвували, аж луна ген довкруги котилася, летiла вниз рiчки, до
заставської соснини i там ще раз вiдбивалася, нiби не хотiла одразу
зникнути.
А Василь, Володько i Хведот також тут. Василь випив кiлька чарок i
"вичворяє комедiї". Вiн не має товариства, бiгає по лiсi, кружляє довкруги
сосон, викрикує окремi незрозумiлi слова, перекидається через голову.
Хведот, хоча випив лише молока, зовсiм перейнявся загальним настроєм,
бiгає за Василем, качається по травi, верещить. Усе, що зробить Василь,
вiн негайно наслiдує: "I я! I я! I я такоз!" - кричить вiн i вiд
захоплення не має сили докiнчити слово. Пiдбiгає до Володька, смикає того
за рукав i кличе: "Ходи! Воводьку! Ходи!"
А Володько лише лежав спокiйно на зеленiй, м'якiй травi, опершись на
лiкоть, i зо всього посмiхався. Йому смiшно i приємно, його пестить
свiжiсть весни, що вило-нюється з нагрiтого лiсу, де кожне дерево пускає
соки, набирає зеленi i випромiнює запахи. I Володько п'яний вiд тiєї
великої сили життя, вiн любується своєю матiр'ю, що он так весело спiває,
та притупує, та плеще в долонi, i своїм батьком, що зовсiм змiнився,
розiйшовся, згубив он шапку i все намагається оповiдати, що то вiн бачив у
тiй кацапщинi...
I Володьковi зробилось радiсно, вiн зрозумiв, що життя може бути
рiзним. I сiрим, i нудним, i повним турбот, i разом барвистим, радiсним i
приємним. Давно вже не вичував Володько стiльки сили, як саме тепер, йому
хотiлося вже зiрватися на свої ноги i бiгти. Але ноги поки що не хотiли
його слухати i казали чекати.
Геть за мiсяця верталися гостi на подвiр'я, а пiсля довго ще цiлувалися
та прощалися, та запрошували "до нас", та дякували, аж поки вiз за возом
поволi викотились на м'яку дорогу i зникли в темнотi. Хутiр зiстався на
своєму мiсцi самий, i, як завжди, його обливав мiсяць своїм сяйвом,
довкруги крякотали жаб'ячi хори, повiвав iнколи вiтрець, на траву падала
роса.
Пiсля того Володько став почувати себе зовсiм добре, може сам рухатись,
не просити матерi, щоб його перенесла. Вiн ще, лравда, не може ходити, але
вiн може повзти на чотирьох, може переступати, опираючись на щось. Батько
зробив йому пару милиць i вiн учиться ними користатися. I для нього
почалося життя, радiсно стало навкруги, здається, що вiн наново на свiт
народився. Шкода лише, що харчi такi мiзернi, а йому тепер дуже хочеться
їсти.
I обiйшлося без лiкаря, що дуже всiх тiшить. Батько, правда, розумiє,
що негаразд отак сполягати на волю Божу, але в ньому ще надто твердо
сидить його та сама "сила Божа", що змушує його в неї вiрити.
Цiлими днями пересиджує тепер хлопець на дворi, сильно загорiв,
попiкся. Особливо попiкся вiн "на Миколи", в Гiльчi, на одпустi, куди вiн
їздив разом з батьками i що спричинило йому багато втiхи.
На Миколи, дев'ятого травня за старим стилем, в селi Гiльчi великий
одпуст. Там є невеликий пригiрок, що з-пiд нього витiкає струмок води i
творить невеличкий ставок. Кажуть, що над тим струмком з'явилась колись
iконка Матерi Божої, а тому ту воду вважають цiлющою i над нею збудували
невелику капличку. Тисячi люду, з далеких i близьких околиць, щороку
дев'ятого травня приходить сюди, щоб молитись, бавитись, гоститись,
зустрiтись зi знайомими, залицятись. На селi в цей самий день ставляться
буди, каруселе, книжечки. I гамiр великий стоїть в той час над селом,
тисячi пiдвiд заповняють усi дороги, всi площi, усi подвiр'я.
Матвiй рiдко коли вiдвiдував такi вiдпусти, не було то в його вдачi,
але цього року щось напало на нього i вiн несподiвано рiшив поїхати зо
своєю родиною, це, зрештою, не так далеко, перше село за Лебедями, щось
шiсть чи сiм верстов звiдсiль. Цiла родина була захоплена цiєю думкою, вже
звечора почалися приготування, кожне має якiсь намiри i побажання, Настя
висповiдатись i причаститися, Василь купити нову сопiлку (останнiм часом
вiн почав цим цiкавитись), Хведот не мав нiяких особливих бажань, крiм
булки i цукеркiв, Матвiй щось мав, але про це нiхто не мiг довiдатись.
Найбiльше захоплювався цiєю поїздкою Володько. Вiн не мав нiяких
особливих бажань, не думав нiчого особливого купувати, хоча вiн має у
своїй схованцi цiлi сiм копiйок, але вiн взагалi любить їхати, бачити новi
мiсця, бувати мiж людьми. Вiн уже бував у Гiльчi, але то було давно, вiн
ще був зовсiм малим i з того мало що залишилося в пам'ятi. Пам'ятає
все-таки, що треба їхати здовж лугу, пiсля через село Лебедi, далi
пiднятися на невеликий пагорбок глибокою дорогою, пiсля через поле,
здалека видно село в садах, багато високих дерев, гарнi чеськi садиби,
якийсь високий димар стирчить на обрiю.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142