Конi ритмiчно помахують головами, пирхають... Спiтнiлi їх груди
виграють вальками вип'ятих м'язiв. Копита м'яко топчуть шлях i збивають
куряву.
Вершники бадьорi й веселi. Гору кучерiв над лiвим ухом криє напнутим
дашком круглий кашкет, який дивом дивним тримається потилицi. Через груди
навхрест рушниця, шабля i "патронташ": Ширiзнi штани з червоними
лампасами.
- Дальоко єщо австрiєць?
- О, далеко! Там,- махали люди рукою...
- Їй, красотка!.. Пайдьом с намi!.. На нємца!.. Дiвчина закриває
хвартушком очi.
- Йдiть самi... Хiба вас мало?..
О, немало, їдуть - лава за лавою - мiцногрудi, усмiхненi. I де тi конi
плекалися, яка земля їх викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
Додому верталися люди поспiхом. Хтось засапаний, без кашкета, побiг
полями.
- На сходку! Всi на сходку! Вiйнааа!
"Вiйна, вiйна!" - побiгло полями. На магазинському чорному зрубi
прилiплена широка "бамага-об'явленiє". Така сама "бамага" на церковних
воротях i коло Гершка на перехрестi до паркана старого Соловiя тiстом
прилiплена.
Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевностi.
Вулицями, якими проїхали комонники, пiшли селяни. Пiшли поважнi дядьки,
пiшли їх жiнки, їх дiти. Коло "шкальнi" збори. Старшина читає вголос
царський наказ. Дехто кашкета стягнув i цупко тримає його в задубiлiй вiд
напруження, долонi.
- Так, значить, "перший разряд - червонобiлєтчики" завтра раненько, з
харчами на три днi, виїхати до воїнського начальника,- закiнчив своїми
словами старшина.
На дерманських хуторах "перворазрядчикiв" усього один - зять-приймак
Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манчжурiї, де служив пограничником,
вернувся.
Нiчого сказати - пристойний i поважний "москаль". Одяг темно-синiй з
зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава,
коли бiля неї побрязкував острогами її довгоочiкуваний...
I от на... Але, що ридала - що голосила, руки ломала i билася об землю.
А вiн її пiднiмав, на руках нiс, цiлував при всiх - малих i старих. Коло
шкальнi чекають, тримаючи у кулаках пужална, пiдводчики. Вози високо
вимощенi. Конi байдуже помахують хвостами. "Перворазрядчики" вириваються з
обiймiв матерей, жiнок, наречених. Пiдводи рушають. Голоснi виспiви ридань
зносяться над селом.
А шляхом з Жолобецького лiсу знов висунулись полки. На цей раз
пiхоти...
- Москалi! Москалi йдуть! - пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведiр,
Їлько i все, що могло бiгти, бiжить назустрiч "москалям".
Ва-ку'... Да ва кузнiце!
Ва-ку'... Да ва кузнiце...
а кузнiце маладиє кузнєци.
Виривається з сотень уст розлогий вояцький спiв. Здоровi з загорiлими
обличчями люди. На плечах у кожного мiшок - "вещевой". Через плечi навскiс
згорнута калачем "шинеля" з пiдв'язаним до неї "котьолком". На головi
кашкет з овальною трибарвною "кокардою". На поясi патронташi, лопатки,
келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
Спереду їдуть баскими випасеними кiньми надутi старшини. При боцi у
кожного шабля, мапа i далековид.
- Ой, йой-йой! Скiльки їх! - вирвалося у Володька. Переднi вже на
верству вiд лiсу, а заднi ще бозна-де. Йдуть, йдуть. Бряжчать котелки.
Рота за ротою виступає з лiсу. Пiснi, жарти. Одна рота нарiзує веселої.
Звинний, барчистий з кирпатим носиком "москалик" вибиває спереду гопака.
- Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! - пiдбадьорює його
якийсь "прапорщик" в окулярах.
А Бондаренко вигупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в
долонi. Пiт з нього ллється зливою, промокла навильот "гiмнастьорка",
кашкет ледь тримається на злиплих пасмах волосся.
Спереду чути команду. Роти зупиняються. Вiдпочинок. Бондаренко вiдгуляв
своє...
- Маладец, Бондаренко! - пiдходить до нього старшина.- Вот тебе руб' на
водку! А как водку тєпєр чертi п'ют, а чесним людям не дают, так вип'єш
чаю. Понял?
- Так точно, ваш' бродь! - тягнеться Бондаренко.
- Спасiба!
- Рад стараться, ваш'бродь!..
Направо й налiво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякi бiжать далi,
ген туди в долину.
- Ех, води! Дай, браток, води!
Сонце смажить навмисне. Вiд Матвiєвого хутора бiгом несуть двоє вiдер
води. Нiби сполохана зграя зелених птахiв, все зiрвалося i женеться
назустрiч водi.
- Варатiiсь! Сукiни сини! Стооой! - горлають старшини. Дехто зупинився,
але iншi бiжать. Вiдра з водою тримає Катерина. Сотнi рук з "баклажками"
простягнулося догори.
- Води! Дай, брат, одiн глаток!
- Не лєзь! Куда прьош! Нє вiдiш, человек упал... На голову!..
- Сукiни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для
меня!..
- Задушите! Назад! - гукає Катерина. Дружнiм хором матюкiв заревiла
воячня. Заднi перли наперед, середнi назад. Посерединi, облита водою, з
порожнiми вiдрами, Катерина.
З'явилося кiлька вершникiв на цибатих огирях. Замаяла над головами
нагайка.
- Разайдiiсь! Разайдiiсь, сукiни дєтi!..
Щасливий воячисько з розхристаними волохатими грудьми дiстав повну
баклажку води i, перевернувши її над головою, виливає все у широко
вiдчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася i оперезала голову
вояка. Баклажка випала з рук. На обличчi рiзкий знак, а вояк труснув
головою, вдарив матом i здивувався.
- За что? - Хотiв було змахатися.
- Марш, сволоч! Нельзя пiть води! Слихал?..
Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по
лицi... Нi... Цього не можна зрозумiти... А той клишавий дурень нiчого.
Подивився зляканим сiрим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з
баклажки на землю витекла.
А люди бiжать зi всiх бокiв на "москалiв" дивитися. Крик, лайка, запах
поту i вiдпадкiв. Вiйна.
За пiхотою посунула гармата. О, таких коней Володько i нiхто з його
приятелiв нiколи не бачив. Конi, так конi. Копито, мов баняк. Шiсть таких
потужних звiрiв тягнуть гармату. Крутi верченi посторонки пружно
натягнутi. Велетенськi колеса повiльно котяться по м'якiй дорозi.
Дванадцять батарей пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом!
Пiшет, пiiiшет цар германской,
пiшет рууускому царююу...
Я Рассєею завоююую.
Сам в Расєею жiть пайду...
Виспiвують гарматчики...
Отвєчааєт цар наш бєелой,
Ми Расєеї нє дадiм; Собєром ми войска много
Пайдьом нєеемца воювааать...
Нiч впала, а вiйсько все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кiнця i краю.
Де його стiльки набралося? Звiдки? Цiла земля, небо, дерева, все нiби
змiнилося. Все принишкло, занiмiло. Лиш вiйсько одно - рота за ротою,
батарея за батареєю, ескадрон за ескадроном, мов залiзна топлена маса,
плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовiрна в розмiрах i
барвах пожежа.
Другого дня недiля. Сонце встало, як i завжди - весело, барвно i
свавiльно. Вiйсько урвало свiй похiд. Лиш дорога, втоптана тисячами нiг,
зберiгала слiд особливого значення.
Матвiй вигнав на поле товар, лишив там Катерину i вернувся. Зняв свою
святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружним сталевим обручиком
всерединi. Раз-два шурнув по ньому щiткою...
- Пiдеш до церкви? - питає Настя.- Сьогоднi у нас не правиться...
(Звикла якось до того, що не кожну недiлю правилось у свому селi).
- Пiду до Башковець. Може, почую що... Володьку! Не хоч зi мною?
Ого! Чому нi. Володько звинувся, мов опарений.
- Ось тiльки трохи помию ноги, тату! - аж викрикнув.
- Ну, скорше, поки його дiйдемо.
Йшли селом, опiсля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли
майже мовчки стежкою. Матвiй спереду, а Володько за ним. Матвiй крок,
Володько два, але хiба що...
- А як ви думаєте, тату? Поб'ють нашi австрiяку? - питає хлопець. -
Халєра така. I чого йому вiд нас треба...
- Може, й поб'ють... Хто наших коли побив? Чого треба? Хлiба. Всi на
наш хлiб зазiхають. Тям це...
Село Башкiвцi вп'ялося, мов клiщ, мiж двох розток долини i добiгає пiд
"казьонний" лiс. Церкiвця нiби забавка. Маленька, ледь визирає з патлатих
лип, що оточили її навкруги. Пiд липами цвинтар: хрести скiснi, безладно
розсипалися...
Народу зiйшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службi о. Клавдiй
вийшов над церковнi схiдцi i заговорив:
- Милi брати i сестри во Христi! Хмара велика насувається на Руску
землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку,
щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жiнок i дiтей.
Лютi полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем i мечем та несуть
смерть... Усьому смерть! Усьому живому - смерть i руїну. Вже опалилося
небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали нашi
дiти, катованi лютими заїрськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася
наших дочок i сестер... Нашi святинi, храми батькiв опоганено, опльовано.
Мадярськi полчища нагадують отi татарськi орди, що колись, у давнину,
летiли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жiнок,
дiтей, старцiв, над якими творили дiла сатанинськi. Жiнок гвалтом
ганьбили, дiтей били об камiнь, а чоловiкiв нечуваними тортурами змушували
до каторжної служби у своїх царствах.
Отож встаньмо дружньо всi, як один - старий i малий, калiка i здоровий,
багатий i вбогий, для захисту нашої батькiвщини Росiї. Встаньмо всi за її
честь i славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристовi
посмiятися над нашими святинями, над могилами предкiв наших. Не дозволимо
злому вороговi сягнути на нашу свободу, за яку довгi вiки лилася кров
наших славних батькiв, дiдiв i прадiдiв - християн православних.
Хай не буде нi одної душi мiж нами, хто б не пiшов на брань велику, хто
б пошкодував для спiльного добра чи то коня свого укоханого, чи себе
самого. Не плачте, жени, i не ридайте. Знайте, що нема нiчого гiршого над
неволю, а той, хто впаде на полi бранi за вiру, царя i батькiвщину,
дiстане вiд Найвищого Царя небесного вiнець вiчностi. Будьмо всi мужнi i
готовi, бо ворог коло ворiт, ворог пiд вашою брамою. Його дикi орди
пiдступають все ближче i ближче. I, можливо, поки наспiє наша "доблесна"
армiя, ворог "вторгнеться" у нашi володiння. .Але будьмо мужнi. Дивiмся
просто небезпецi у вiчi. Принесiмо сьогоднi гарячу молитву нашому Отцевi
Небесному, Господевi милосердному, щоб вiн збавив нас i наших дiтей вiд
гладу, потопу, огню i меча ворожого. Приготуйте усi вашi вози iз добром
вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з мiсць своїх i
вiдiйти у глиб матерi Росiї, яка знайде для вас притулок i хлiб насущний.
I я пiду з вами також. Як добрий пастир череди нiколи не покине своїх
овечок, так i пастир стада духовного не лишить в небезпецi свого мiсця. От
прийшли телеграми, що ворожа кiннота роз'їжджає вже за Iквою, що розвiдка
їх була вже у Березнях, а це чотири верстви за Крем'янцем.
Отож не дрiмайте! Не лякайтеся i не плачте! Будьте готовi на все. Пiдем
углиб Росiї, не дамося вороговi на посмiховисько. За нами цар i Бог. За
нами велике христолюбиве воїнство наше. Впадiмо на колiна, здвигнiм руки
до неба i воздамо Небесному Царевi нашi полум'янi благання, щоб Вiн
милосердний зниспослав на наше воїнство перемогу над ворогом i супостатом
- во iм'я Отця, i Сина, i Святого Духа - Амiнь.
При цьому о. Клавдiй пiдняв високо руку з хрестом i благословив людей.
Все рухнуло навколiшки. Жiнки залилися голосним плачем. Почалась панахида
за першi жертви, за вiру, царя i батькiвщину на полi бранi живот свiй
вiддавшiї. Тужливе "Господи помилуй" пронеслося над головами людей. Он
мати горне до лона свою дитину, а великi сльозини витiкають з її очей i
котяться глибокими зморшками до. бороди. Он дiд - сивий, як голуб, припав
чолом до порога, б'є засохлим кiстлявим кулаком свої груди. Молода
смуглолиця дiвчина тисне до грудей обидвi долонi, нiби там огонь, який
пече i який треба здушити.
А сонце дивилося i завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара
сукуватих незграбних хмарин, i це все.
Люди понесли пiд свої стрiхи жахи i ридання. А в селi нова
несподiванка. На "маказинi" знов вилiпили наказ - вибиратися.
Матвiй уважно прочитав усi лiтери, усi знаки. Хотiлося хоч маленьку
ключечку знайти, щоб зачепити на нiй свою надiю. Дарма. Йди, господарю,
витягай воза, клади на нього своє господарство, чiпляй за люшню твою
худобу i їдь.
Їдь, куди хоч. Свiт без кiнця.
Матвiй ступає в поле. Йде стернею мiж пiвколами. Став i глянув на
захiд. О, нi! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землi, то
зроби так, щоб провалився вiн i на його мiсцi постало море. Хай хвилi
гуляють тут, нiж ворожий чобiт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка
напоєна моєю кров'ю.
Пiвсотня рокiв стелиться поза мною, i я згадую кожний день, як згадую
болючий зуб кожну секунду. О, це вже нi! Пiдходь, армiє - сто тисяч, я
стану проти, i хай тисяч куль б'є в мої груди. А мiсця цього я не дам! Я
завоював його! Я - Матвiй Довбенко!
Я не видирав його нi вiд кого з рук. Я заплатив! Так,- кров'ю, шматками
власної плотi, рiками поту! Як хто смiє загарбати менi це?!
Лицем до заходу звернувся, кинув зiр з-пiд насупленого чола. Постать
мимохiть вирiвнювалась i долоня корчилась у жилавий п'ястук.
- Йди, вороже! Ходи за власним кiнцем, стань на цю гарячу ниву, яка
спече тебе i зотлить твої костi. Нi одної скиби вороговi! Нi одної груди
своєї землi! Геть!
Коли б мав дорослого сина, сказав би: "Бери хлiбину на три днi i йди
пiд "ружо". Земля охорони потребує". Коли б сам мiг двадцятку рокiв з плеч
скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!
Сотня за сотнею рокiв йшли над землею i лишали на нiй свої знаки з
огню, з залiза; лишали наш дух тут... лишали костi безлiчi поколiнь.
Чуєте? Хто смiє вирвати нам з-пiд нiг цю вiковiчну пiдставу?
Ступає далi Матвiй. Поле перегортає перед ним сторiнку за сторiнкою,
мов якась велетенська книга. Тут стерня до зяблi готова. Там конюшина
насiнна з порудiлим твердим, як камiнцi, голов'ям. Там озимина буде -
жито, вусата червона пшениця... А он, над Мозолянкою по чужих полях, в
гуртi корови пасуться. Здалека це нiби зграя птахiв, i дим там довгим
рукавом розтягнувся - видно, огонь кладуть пастухи.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142