Боявся сам себе через цю дивачну любов, що змiшувалась з iншою любов'ю,
пiсля ще з iншою, сплiталась, зливалась у щось одно. Боявся сам себе, бо
знав, що так як вiн, так не любить нiхто... I що можуть його тут бачити,
можуть сказати людям, а тi будуть смiятись, пальцем на нього показувати...
Скажуть, ледащо, час дорогий марнує, бiгає, нiби скажений собака, по полях
та по лiсах... Вiд людського ока ховається, нiби нечистий... Але захiд все
горiв. Кiлька хмарин, мов опали, знову випли-ли десь зовсiм зблизька, нiби
сидiли вони за горою, збурились i пiднялися. Виплили й посунули чистим
небом. Пiсля починало гаснути там, на Чешчинi, озеро сховалось зовсiм у
тiнь. Кiлька ворон летiло з тамтого боку просто на Володька. Долиною
проїхав селянин. Володько провiв його поглядом, хоч той i не догадувався,
що ним хтось з тамтої гори цiкавиться.
Нарештi настав вечiр, i Володько пiшов додому. Боявся тiльки, щоб не
зустрiти батька. Краще не треба. Сьогоднi треба було пiти щось там
заскородити, чи заорати, чи вивезти гнiй... Щось там треба було зробити,
але Володько не зробив. Покинув все й пiшов. Настя бiгала, тупцялась цiлий
Божий день. Матвiй також не дармував. Хведот ходив з кiньми. Василина
прийшла зi школи й одразу взялась до роботи... Тiльки Володько один
вiдбився вiд усiх... Вiдколовся, як громом вiдбита галузка... Зайвий вiн
тут. Хай йшов собi в той свiт, коли не хоче бути дома.
Була це субота. З села долiтали звуки дзвона. Повiтря було чисте, й
звуки свобiдно собi плили й розкладались навкруги. По хатах свiтили лампи.
Родини сiдали до вечерi. Все втихало навкруги й навiть вiтер втихав, нiби
змовився... Досить, мовляв, навiявся. Свято йде, й менi вiдпочить треба...
Бог дозволив йому: ну, йди, спочинь. Але завтра знову вставай рано!
По вечерi Володько знову подався до Сергiя.
Село стояло оповите переднедiльним спокоєм. По деяких подвiр'ях ще
вештались люди. Десь скрипiли ворота, десь брехав собака, але все це так,
нiби рештки денного гармидеру, що не може нiяк втихомиритись.
Як Володько вже був коло церкви, зачув з другого боку долини
бубнування. Згадав, що там сьогоднi весiлля i що всi хлопцi пiдуть туди,
i, напевно, у Сергiя тепер нiкого нема.
I дiйсно. У Сергiя не було нiкого, крiм його батька Макара. Сидiв,
розкарячивши ноги, на лавi, курив i спльовував на землю. Володька вiн не
зовсiм долюблював, бо той приятелює з його сином, через те на питання, де
є Сергiй, сердито буркнув:
- Чорт його знає, де. От десь пошлявся. Може, у Никона. Володько пiшов
до Никона. Це перша сусiдська хата над самою дорогою. Зайшов у сiни й
одразу вiдчинилися однi дверi...
- Сюди! - крикнув хрипливий Кiндратiв голос. Володько зайшов до
маленької кiмнатки з одним вiконечком. Було темно й непривiтно. Коло
великого столу понуро сидiв Кiндрат.
- А де ж Сергiй i Никон? - запитав Володько.
- Зараз прийдуть,- байдуже вiдповiв i задумався. Робилося зовсiм темно.
Маленька лампочка, що коптiла на поличцi, починала згасати.
- Керосiни нема! - пробурчав Кiндрат i матюкнувся.
- А чому не йдеш у велику хату? - запитав Володько.
- Там сидить Тараско. Никонова мати й сестра в Башкiвцях на весiллi, а
той старий бугайчик сумує.
Знову стало тихо. Лампочка дуже швидко згасала й густа темнота заливала
кiмнату. Кiндрат схилив голову на стiл i тiльки час вiд часу матюкався та
добавляв:
- Ах, жизнь, скажу тобi. Сообача!
- А це ж чому? - пробував заговорити веселiше Володько.
- Дєнiг нєт. Коли б мав деньги... - i Кiндрат не договорив.
У сiнях хтось затупав i по часi вiдчинилися дверi. З темноти чути
Сергiїв голос.
- Кiндрате! Є вже Володько?
- Є! - хрипко, але певно проговорив Кiндрат.
- То клич.
- Ходiм туди! - сказав Кiндрат.- Побачимо Тараска. Вiн продав вчора
хуру нецьок, а сьогоднi повинен пропити грошi...
Обидва встали й через сiни перейшли до другої, просторої кiмнати. Над
столом висiла й ясно свiтилась лампа. Коло столу сидiв Тараско. На столi
стояла пляшка горiлки i кiлька головок часнику. Сергiй ходив по хатi, а
Никон порався за бугаєм[20]. Звiдти також виглядало двоє дiтей - хлопчик i
дiвчинка.
- Дай Боже! - привiтався Володько й усiм подав руки.
- Дай Боже! Сiдай з нами! - буркнув Тараско. Увiйшов Никон i принiс на
тарiлцi сала. Привiтався з Володьком.
- Чекали на тебе. Ось у дядька Тараска горло пересохло. Вже й говорити
не може...
- Нi! - сказав Володько.- Пити я сьогоднi не буду. Прийшов тiльки
сказати, що завтра йду до Крем'янця, й може, хто з вас буде менi за
товариша.
- Їрунда! - понуро проговорив Никон.- Вiд чарки тiльки дураки
вiдмовляються!
- Нi. Я не можу! - твердив своє Володько.
- Дурниця! - вибухнув Кiндрат.- Примусимо! Не будеш з нами, не будем з
тобою! А будеш з нами - хоч у пекло полiзем за тобою...
Сергiй мовчки дивився на Володька й посмiхався. Володько поглядав на
сердитi, суворi обличчя своїх товаришiв, на чисту, синяву пляшку, на
велику чайову шклянку, що стояла коло неї, i не знав що робити. Вже
наперед чув в собi огидний присмак горiлки, але вiдмовитись не мiг. Iнакше
було б зле. Вiн ще хвилину вагався, але Кiндрат ревiв:
- Брось дурака валять! Как удару кулаком, весь дiм розвалю. Що, ми
вмирати мусимо, чи що?
- Но, но! Що це ти того... Не дiвка ж... - говорив спокiйно Сергiй.-
Сiдай, сiдай. Лий, Никоне! Дай-бо-здоров'я! Ще одну! Одразу по двi.
Загрiтись треба.
Володько випив одразу двi шклянки, сильно крякнув i почав швидко
закушувати салом з часником.
- Молодець! - заревiв знов Кiндрат.- Знаю, що маю дiло з чоловiком.
Лий, Никоне! Дядько Тараско чекають...
Але Тараско не чекав. Вiн вже сам наливав собi повну шклянку, виливав
її спокiйно в широкий, зарослий дикою рослиннiстю рот i наливав другу.
Пiсля ставив спокiйно пляшку й так само спокiйно закушував. По часi тiльки
буркнув:
- Е-е-е! Чарка, варкою. А все-таки не та... I самогон був лiпший.
Пiсля випили Сергiй, Кiндрат i Никон. На Кiндратi пляшка спорожнiла,
але зараз же з'явилася знову повна. Кiндрат взяв її, стукнув дном об лiву
долоню, i корок полетiв мiж образи. Володько одразу почав п'янiти.
Робилося тепло, настрiй пiднiмався, язик ворушився й хотiлось говорити.
- Ну! Чорт з вами! П'ю! - почав голосно,- Але завтра всi до Крем'янця.
- А що там? - пробурчав Тараско.- Ярмарок? Як буде могорич, то й я
пiду.
- Пiдем! - рiшуче викрикнув Кiндрат.- Буде там вiче! Козак заявив - хто
пiде, попаде до жандарiв, але ми раз i на козака плюємо! Ось вип'ємо, а
пiсля на весiлля. Гей, козаки! Хто не п'є, не наш брат!
- Правду, Кiндрате, кажеш! - ожив Тараско.- Ех! Це як колись було. За
Миколки! Я ще тодi чувсь молодим. До Антоновець, бувало, пiдеш, а там
корчма над шляхом стояла. Блатваки туди заглядали. Часом п'ять коней за
нiч спустять! Грошей було! Ех, було! Що тодi бракувало чоловiковi? Нема
грошей, пiшов у лiс, проробив день, i руб в кишенi. П'ять пляшок є - не
пий, а купайся! От були часи!
- Да! - хрипiв Кiндрат.- Дураки були, що революцiю робили. Цар був
все-таки наш брат. Нi? Кажуть, дурак був, але всьо-таки человек. А це саме
главне. Водка була, хлiб був, сало було! Якого чорта ще хотiли? Слабода!
Вот тепер маєм слабоду!..
- Но, но! Досить там. Весiлля втече... - казав Сергiй.
- Не так весiлля, як Мокрина. То ти йди. Нам i тут добре,- перечив
Тараско.
- Нi! - озвався Никон.- Хто як хто, а я не опущу весiлля. Йдеш,
Кiндрате?
- Кiндрат не ваш брат. Коли Кiндрат ходив по весiллях, ти ще на
припiчку кашу їв,- додав Тараско.
- Нiчого, Тараску! - встав i зазначив Кiндрат.- Тут ще маєте, пийте, а
наше дiло парубоцьке. Пiдем, хлопцi!
Зiбрались i вийшли на двiр. Нiч була темна. На дорозi ще не висохла
грязюка. З високого неба миготять зорi. З другого боку долини доноситься
виразно гра музик. Реве труба, квилить дрiбно кларнет, бубонить бубон.
Володько був п'яний. Хотiлось спiвати, кричати, бiгти. Затягнув якусь
пiсню. Хлопцi пiдхопили її, взялися попiдруки та, не оминаючи болота,
пiшли хитаючись вниз.
"Ой, там зiбра-а-а-а-лась бiдна голота До-о коршми гулять!"
- виспiвує Володько. За ним реве Кiндрат, Никон, Сергiй. Йдуть поволi,
часу мають досить. Дiйшли в долину, перейшли рiчку, влiзли порядно в
болото. Кiндрат лаявся. Далi йшли пiд гору. Музики все гучнiше грали.
Почали попадатися люди. Ось коло перелазу парубок з дiвкою стоять.
Поприлипали одно до другого й стовбичать хто зна як довго. Товариство
пройшло коло них, навiть не глянувши.
На подвiр'ї, де було весiлля, повно людей. Стоять пiдводи, бiгають i
кричать парубки. Володько й товариство одразу подалися на тiк, де
танцюють. Протиснулися через юрбу дiвок, Володько загорнув котрусь i пiшов
ходором.
Дiвчина не знала спочатку, з ким танцює, але поглянула й здивувалась.
Нiхто не сподiвався бачити Володька на весiллi. Всi дивляться й очам не
вiрять. Всi знають його, Матвiєвого сина, але ще нiхто не бачив його на
весiллю. А гуляти вмiє. Добре танцює. Що б сказав Матвiй, коли б побачив
сина-гуляку? Що б? Нiчого б не сказав. Сам був молодий i сам гуляв. Нi?
Коли скiнчився танець, до Володька пiдiйшли хлопцi. Десь взявся Антiн i
так приязно положив свою руку на Володькове плече, що те мало не
вiдкололось. Але Володько не моргнув й бровою.
- Де в лиха взявся тут? - запитав.
- А що? Хiба тiльки вам тут мiсце? - вiдповiв хвацько Володько.
- Так! Правильно! - загуло кiлька голосiв. Ось i Iлько з Демидом.
Обидва недавно з Торуня вернулись, в гарматниках були, ще навiть рогатих
шапок не змiнили. Ходили мiж дiвками, перебирали їх та спiвали то-рунськi
"Гусi-сюсi...". Здоровi козарлюги... Володько звернувся до них:
- А, чорти! Як там йде?
- Йде! - кинув Iлько.
- Мелеться! - додав Демид i почав говорити по-торунському...
- Ой, щось не розумiю тебе!! - сказав Володько.- Не розумiю
по-панськему. Кажи вже краще по-мужицькому. А може, хлопцi, затягнем що?
Знаєте "Ой, на горi"?
- Тягни! - крикнув Антiн i, не чекаючи поки хто зачне, затягнув
сильним, сирим басом. "0-о-ой, на г-о-о-рi там женцi жнуть!" - протягнув
вiн два рази, а решта пiдхопили:
"А попiд горою, яром долиною,
Козаки йдуть!
Гей, долиною, гей, широкою
Козаки йдуть!"
Всi, що були, парубки прилучилися до спiвакiв. Пiсня гримiла на цiле
село. Сильнi парубоцькi груди напиналися як могли. Володько брав першого
тенора й виводив його десь пiд самi зорi...
У хатi йшов перепiй.
- Тихо в лiс! - кричав сват.- Послухайте, люди добрi, що то буде за
мова! Десь тут має бути панi молодої й пана молодого тiтка, Олена! Живе
близько, перелаз низький, скрипучi ворота й рябий собака! Молода, сто лiт
живе й хлiб жує... За чужими сватами бiгає, свого чоловiка частує
макогоном. Гарна, мов писанка! Моторна, говоруха-лепетуха, тоненька, що
поки навколо обiйдеш, цигарку викуриш. Обсилає її пан молодий i панi
молода подарунком дорогим, шовком i золотом. Хай пiдходить, за себе
промовить, нам покажеться! А нi, то вiддам на запорожцiв! - викрикує слово
високо й голосно.
Хлопцi всi як один уривають пiсню i ревуть: - Г-у-у-у! Дверi й вiкна
хати вiдчиненi. Там повно людей. Понад головами видно двi лампи, оздобленi
рушниками образи й руку свата, що високо над головою тримає тарiлку з
подарунком.
Брязнули знову музики. Хлопцi пiшли в танець, а Володько також.
Перш-лiпшу пiймав й закрутився. Сергiй i Никон десь зникли мiж людьми.
Сергiй все одно не танцює, а йшов вiн на весiлля тiльки, щоб побачитись з
Мокриною.
Кiндрата також не видно. Вiн завжди тримається там, де попивають. Ось
вiн якимсь чином "за стiл" втесався, сидить спиною до дверей i, обнявшись
з жiнкою свого кума Малая, уминає смажену капусту. А Малай - пiдвiдчик з
пiдбитим правим оком, сидить за столом коло мисника й також їсть. Пiт
ллється йому з чола. Їхали з церкви й на зворотi коло Тараска вiз пiшов
шкереберть, а дiвчата висипались у грязюку. Сам Малай мало ока не
стратив...
Пiсля танцю вийшла з хати якась сваха, знайшла Володька й потягнула
також "за стiл". Трохи соромився, але йшов. За столом молода, коло неї...
Ганка. Це вона шепнула молодiй, а та покликала Самiйлиху, i Володько
опинився коло Кiндрата.
- О-о-о!
- О-о-о!
- Здоров! Як маєш? Дивись, яка кума! Як ягода! - показував Кiндрат свою
сусiдку.- Сiдай з другого боку!
- Володьку! - гукнула з покуття Ганка. Володько кинув на неї погляд,
посмiхнувся, але Кiндрат вже пiдносив йому пiд самий нiс налиту чарку.
- За здоров'я моєї куми! - ревнув Кiндрат.
- За здоров'я пана молодого й панi молодої,- сказав Володько й вихилив
чарку.
- А куму минув?
- Ви! Кручений куме! - червонiла, нiяковiла й вiдбивалася кулаками
Малаїха. Сама гарна, повновида, з високими, сильними грудьми.
- Що? Кепська кума? - шепче з другого боку поза спиною куми Кiндрат до
Володька.
- Кума двадцять п'ять,- вiдповiдає Володько, заїдаючи капустою. Та чує,
їй приємно й вона голосно смiється.
- Ви-но не того,- звертається вона пiвзворотом до Володька.- У мене там
чоловiк ззаду...
Володько обтер уста й потиху заспiвав їй на вухо:
"Набiк, хлопцi, набiк,
Бо чорт мужа несе!"
Кума голосно засмiялася. Кiндрат також. Ганка подивилася на Володька,
почервонiла й прикусила нижню губу. Молода й молодий спокiйно, як личить у
таку годину, сидiли, нiчого не їли, дивилися на гостей i тiльки час вiд
часу когось зблизька припрошували:
- А заживiть, тiточко! А попробуйте! Свату! А ви чого ложку вiдложили?
Ану, ще трошечки!
- Їж, брате! їж! - ревiв через куму Кiндрат.- Всякоє даянiє благо i
всяк дар совершен звише! А через те їж. А де чарка? Е-е, щось воно...
"Гей, хто п'є, тому наливайте!
Хто не п'є, тому не давайте!"
- заспiвав Кiндрат. Йому допомiг Володько. За плечима вирувало, як у
кiтлi, сват все обсилав. На дворi спiвали хлопцi, у хатi молодицi. Скоро
мають вiдводити молоду до комори й переодягати. Кiндрат почав закидати їй
натяки.
- Ей, ей! Не садиться нашiй молодiй! Комора тягне. А ти, Сидiр, чого
надувся? Злякався? Не бiйся. Попроси мене, все обтяпаю!
Володько випив ще кiлька чарок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142