Чудеснi
"казьоннi" тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила i гнiдий
кiнь-киргиз, їздить ними до лiсу, возить гнiй, водить на пашу, до води...
Особливо подобається Володьковi "кiргiз". На ньому чудесно iдеться верхи.
Всiвся, гикнув i понiсся стрiлою.
Село швидко мiняється. Вернулися з вiйни Стратон, Кузьма, Iван. Не
вернулися тiльки Хомiв Мирон, Тарасiв Василь i Ониськiв Нестор. Це з
дерманцiв. Iз сiльських не вернулось багато. Матвiєвого Василя також нема,
але вiн ще служить у якомусь українському полку. Недiлями знов збираються
селяни в Матвiя i ведуть розмови.
Одного разу поиходить вiстка, що в Києвi змiнилася влада. Настав якийсь
гетьман. Що то таке - нiхто не вiдає.
"Плохо дєло". По мiстах якiсь гайдамаки завелись. Одягаються в таке
тобi рябе. Червонi штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах,
кажуть, карательнi "отряди" пiшли. Скрiзь, де тiльки пан був i де люди не
вглядiли панського майна, тепер бiда. Приходять, чуєте, збирають людей,
лежать по черзi на стiлець, скидають штани i сиплять по двадцять п'ять
кожному. Це тобi не жарт.
Матвiй з приводу того так висловився:
- Воно дурне правлєнiя. Що там за гетьман i хто вiн - не знаємо. Але
коли б вiн мудрий був, не допустив би, щоб його люди i пiд нього таки
копали яму. Як не кажiть, а проти народу не можна йти. Не можна народовi
волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби
було справедливо. Розiбрали маєтки. Бо вiйна прийшла. Революцiя. Нащо до
революцiї гнали. Думаєте, що революцiю робили революцiонери. Нi. Офiцерня,
паничики. Оцi самi, що тепер по селах їздять i народ нагаями порють, поки
їх не вишпурнуть пiд сто чортiв. Ех, я казав i кажу. Люди не бачать
правди, а вона є. Є правда. Всiм є досить мiсця на землi, тiльки треба
вмiти розумно i чесно жити. Скинули царя - добре. Бо цар не був у себе
паном. Не був хазяїн. Вiдiбрали помещикам землю - також добре. Бо хiба їм,
отим паничикам, вона потрiбна. Яке государство буде терпiти, щоби такi
обшари землi марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай
господарить. Нi,забрати йому землю i вiддати чесним господарям. Бо землi
таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її роздiлили -
всiм хватило б. А найважнiше: земля належить тому, хто її любить i на нiй
добре працює. Государство буде тодi багате, як усi будуть працювати...-
хто б вiн не був. Чи то пан, чи мужик, без роздiлу... I треба дивитися не
на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди i запитай його: а чому-то
ти не маєш? Вiн тобi скаже: так i так. Я ось маю дуже мало землi, багато
дiтей. До старости, до громади: люди добрi? Є це працьовита людина? Є це
чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний i справедливий чоловiк, не
злодiй i не п'яниця. Йому треба без викупу дати землi. Хай має собi i
дiтям. Норму на все. А коли це злодiй, гультiпака, пролiтарiят усього
свiту, геть iз ним. Государство вiд такого все одно нiчого нiколи не
дiстане.
Те саме i з панами. I мiж тими є такi самi. Однi ведуть хазяйство,
працюють, iншi по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють,
людей зневажають, Бога поганять. Вiдняти землю таким i баста! Без викупу!
Хай iде собi i що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає,
хоче. Божим духом живе.
А ще треба народовi просвiток дати. Це дуже важне. Темний народ
по-темному робить. Колись, розказують, цар i пани не хотiли народу вчити.
Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тiй
лiнiї думали. I звiрина тресована потрiбнiша, нiж дика. А ми ж, як-не-як,
люди. Ми також не худоба i розум маємо. Своїм розумом, без помочi
доходимо: так, а не так потрiбно. I коли би вчили нас, не було б
революцiї, не було б отих грабункiв, отих злодюг i справа, i злiва. Бо
зараз не чеснi люди бiй ведуть, а, пробачте, тi, що не працювати, а
грабувати хочуть. От що. В тiм-то й бща. Кажу, люди мої! Бiда тепер тому,
що всi чеснi люди не хочуть кидати отiєї самої землi, яка вже для них не
радiстю, а прокляттям стає. I ще найважнiше, що нема в тих людей шани до
себе, не чують сили своєї.
Старий я вже i не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що
треба робити. Свiт новий настає i ми, хто знає, чи будемо в ньому голос
мати. Але дiтям своїм наказую: дiти! Мусите перш, нiж торкнутися землi,
пiзнати себе. Вчитися мусите. Всi до одного. Чуєте? Всi до одного. Не на
панiв учитися, а на господарiв, на докторiв, на потрiбних i чесних людей.
От воно. А то здоровий чоловiк землю рив, а гультяй з паном власть
держали. I вони вмiють держати її. I тепер гультяй з паном бiй веде,
грасує по наших полях, по нашiй працi, а ми сидимо i мовчимо. I нас
затопчуть, бо ми ще не вмiємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди
наверх вийде. Прийде час, i ми, люди мої, чи нашi дiти до голосу прийдемо
i своє государство востановимо. Це стане, бо ж iнакше не можна буде жити.
Солодко i радiсно чути Володьковi розумування батька. Може, вони i не
такi, .як треба, але вони все-таки правдивi. В них нема фальшу. I головне,
вiн дiйшов до цього сам. Нiякi книги, нiякi вчителi чи оратори. Боже мiй.
Скiльки в цiй людинi розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна
воля жити. Всупереч усьому. I не тiльки жити, а рости, ширитись.
Ось не встигли одгримiти гарматнi перегроми i Матвiй знов зводиться на
цiлу свою величину. Поширилися чутки, що деякi пани поспiхом землю
розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля i
лiсу. Одної недiлi Матвiй бере в руки палицю i ступає своїм розмашним
ходом на Угорщину. Пiшов i оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цiлi
двадцять десятин в одному загонi. Цiна, кажуть, тисячу карбованцiв
десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!
Люди кажуть:
- Ее, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман
вдержиться. Наврат. Раз проти народу - баста! Тут чоловiк стягатиметься,
купуватиме, а прийдуть iншi й вiдберуть. Нi. Таки лiпше вже зачекати.
Вагання Матвiя збiльшується i збiльшується. Вчора перед вечором заходив
Стратон.
- Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя
Титко. Чорно зробили. Нiмцi. Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.
- Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарi почали за
свої розбитi тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити
таким способом, як вони задумали. Послали в село нiмцiв, щоби контрибуцiю
для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кiлька "пулiмьотiв" i
сипнули по нiмцях, бо ж знаєте... Коли вже вони прийдуть стягати
контрибуцiю, не проси змилування. Зате, по кiлькох днях, до села прийшла
цiла нiмецька рота. Виловили матросiв i iнших главарiв, зачинили їх у
магазинi i живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.
Матвiй подумав.
- Не вiриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.
- Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самi мощаничани
розказали. Все, каже, село розбiглося. Хто куди бачив. I кобто покарали
винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хiба дурний дома
сидiти.
- Нi,сказав Матвiй,- Не втримається ця вдасть. Он усе бiльше про
большевикiв гуторять. Тi золотi гори обiцяють, а цi вiдразу з нагаями та
канчуками заходилися.
Вiд цього часу Матвiй занехтує думку про нову купiвлю землi. Вiн весь
стурбований. Оповiдання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Вiн знає
Мощаницю, знає людей з неї. Колись навiть купив у одного мощаницького
дядька корову. Дивний свiт для Матвiя настав. Незрозумiлий. Вiн знав свою
силу i вагу i вперто, смiливо йшов вiд перемоги до перемоги. Але настають
часи, що вимагають iнших сил i iнших борцiв. Матвiй розумiє це, але не чує
бiльше сили вступити в лави нових змагунiв. Вiн починає розумiти, що
змагання тепер не за землю, ту, яку вiн десятини сточував та тiсний
родинний вузол в'язав, а за право влади над тiєю землею. Вiн поволi
починає розумiти, що й вiн не був паном своїх мрiй, а був вiн лиш
знаряддям якихось вищих вiд нього сил, якi щойно тепер зводять жорстоку
боротьбу за втримання влади над ним. А що ж вiн? Невже вiн чесний,
справедливий працiвник, що рiс, як росте дерево знизу доверху, не має сили
озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має вiн тiєї сили. Вiн не
має змоги вiдорватися вiд скиби, з якою цiлинне зрiсся. I тому ходить вiн
тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.
За пару днiв прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з
Володьком раненько. Дзвiнкий лiтнiй ранок. Тиша. Сходить потужне сонце.
Лiс жолобецький спiває небуденну пiсню, хоч вiчно одну i вiчно незмiнну,
їдуть долиною над рiчкою. Над рiвною зеленню лугiв вигойдується туман.
Зрiдка вилiтають з молодого очерету чайки, попадають пiд зливу раннього
промiння i там виблискують срiблом своєї барви. Якi вони вперто
неспокiйнi. Скiльки настирливостi. Хижi їх голоси скаржаться i плачуть
сердитим плачем.
За цiлу дорогу мало зустрiчають людей. Не видно революцiї. Здається,
вiдгула вiйна, вернувся мир, спокiй. Он на лiвому схилi долини хвилюється
пшениця жолобецького пана. Мiж нею цвiтуть волошки i червонi маки. На лузi
та очеретi цвiте дика коситинь. Спокiй.
Коло млина, як звичайно, завiзники. Сидять на сонцi селяни, курять,
регочуть i очiкують своєї черги. Знаходяться такi, що знають Матвiя.
- Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвiю?
- Та звичайно. Доброго тепер не жди.
Матвiй з Володьком зносять мiшки, важать їх. Завiз великий i зараз
змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на нiч. Ось тiльки пiдживляться
конi, й назад. Володько поїде, а Матвiй залишається.
Поки пiдкормлюються конi, Володько йде оглянути млин i став. Дещо
нагадує йому Лебедщину, але тут став значно бiльший, глибший. Стависько
також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно i зграї рибок. Над
ставом крутяться i кигикають чайки. Володько сiдає на самому краєчку
дерев'яної запруди i вдивляється в прозору воду. Онде лiзе рачок. Так
давно не бачив цих цiкавих тваринок. Йому приємно сидiти так на сонцi i
бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика рiзниця мiж
теперiшнiм i колишнiм. Як неймовiрно далеко пiшло життя наперед. За цей
час вiдбулася вiйна, почалася революцiя. Мiняються влади. Змагає до
самостiйностi його пробуджена країна i от-от здобуде цю самостiйнiсть.
Вона вже вважається самостiйною i Володько її громадянин. Вiн уже це
розумiє i йому навiть приємно це розумiти. У нього вливається якась
частинка гордостi вiд того розумiння. Цей млин, цi люди, цей став - все,
все навкруги це Україна, i навiть отой рачок у ставу, це вже багатство
України. Як радiсно, як приємно. I дарма, що он тi селяни так мало
почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В
них немає такого радiсного, приємного чуття.
Матвiй покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в
нього такi думки. Все це навiяв спогад дитинства. Вiн зiрвався i пiшов до
батька.
- Ну, так поїдеш до дому,- сказав той. - А завтра рано приїжджай.
Володько вiдчiплює опалку, гнуздає конi. О, ви, мої добрi конi, думає
вiн. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим
байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нiчому, їм обом байдуже. Вони
пройшли вiйну, пережили дуже багато. Зазнали цi тварини всячини, i коли б
не купив їх Матвiй, їх костi напевно валялися би по ярах разом з тими,
яких цiлi стоси отут валяються та свiдчать про прикрi часи. Добрi, щирi,
спокiйнi тварини.
Володько любить свої конi. Нема причини їх не любити. Вiн сiдає на вiз
i iде. Шкода гонити конi, а часу досить. Коло хуторiв Ляхiвцi доганяє двох
гайдамакiв. Вiн вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер,
невiдомо звiдки, вони тут взялися.
- Стой! - рiзко гукає один з них.- Куда єдєш, маладой человек?
Володько зупиняє конi й пояснює.
- Харашо! Так i нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мiтька! - звернувся вiн
до свого товариша.
Володько перечити не бажає. Пiдвезти їх не така бiда. Гайдамаки щось
там лаються, що мало соломи на вiз намощено. Володько пояснює, що вiн з
млина iде. Одвiз мiшки, тому не мiг набирати бiльше соломи.
Гаразд, їдуть далi. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють
по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них дiло.
Перед Жолобками один з гайдамакiв звертається до Володька:
- Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошадi iмєєш
харошiє. А что, анi казьонния?
Володько чує i знає, до чого той провадить, але мовчить i не
оглядається. "Казьонниє"! Тодi коли вони сновигали по полях, грузли в
снiгових заметах, гибли, мов мухи в осенi...
Не бiйсь... Тодi вiн один з другим не бачив, що то "казьонниє". Вйо! I
Володько чомусь злiсно хльоскає по конях батогом, нiби тi щось виннi.
- Не можу я вас везти сьогоднi до Крем'янця,- раптом смiло озвався
Володько... Гайдамака пiдняв голову.
- А почему?
- Бо не можу!
- Ето не аргумент... Павєзьош... Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми i
лошадi твої канфiскуєм... Ета казьонниє.
Володько далi насуплено мовчить. Що казати. Вiн дуже добре розумiє тих
нахабних i дурних парубкiв, може, зi сусiднього села, якi живуть скорше
iнстинктом, нiж розумом. А раз мають револьвери при боцi, що їм тодi на
перешкодi дещо поглумитися над безборонним.
I ще змiцнився Володько у запозиченому вiд батька переконаннi, що нiхто
тепер, по вiйнi, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново
взятися за працю. I хто би то не був, чи ось цi гайдамаки, чи большевики,
всi вони однаковi вороги порядку i справедливостi, бо всi вони хочуть ще
бенкету, революцiї, хочуть пожити, бо нащо "стiльки-то рокiв кров
проливав". I всi вони найбiльшi вороги тих, що працюють та щось мають.
Революцiя, права чи лiва, перш усього лягає тягарем на господарiв. Тi
дадуть, що мають, i кожний, хто не прийде, не скаже "на", тiльки "дай". Це
селянське пересвiдчення знає Володько i тому подiляє байдужiсть своїх
сусiдiв до всiх.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142