Положи його собi пiд голову. Голова мусить, як полагається, щоб
кров не била до мозку. Менi досить.
- I, здається, погода показує на завтра лiпше,- починає Володько, йому
хотiлося б дуже розговоритись з батьком, щось йому розповiсти. Вiн тепер
iнодi щось розказує, але зараз батьковi, здається, не до того.
- Може, й полiпшиться,- каже батько.- Ну, але будемо вiдпочивати...
Треба, щоб i костi вiдiйшли. Так усе щемить, а колись, бувало, i не чув,
чи вони в тебе є. Спiм!
Пiсля такої радостi нелегко йому й заснути. На полу сплять: батько,
Володько, Хведот i мати. Василинка все ще в колисцi, хоча вона й виросла з
неї. Василь за столом на лавi, Катерина у запiчку. Але цих останнiх зараз
нема. Вони десь пiшли на "потицянки", скоро ось масляна, запусти, качають
колодку, гуляють.
Василинка щось скиглила, мати з нею порозмовляла, i вона втихла. Пiсля
мати дмухнула здалека на маленьке свiтло на коминку, i воно погасло. До
хатини хильнула i застигла тьма, що видавалась безмежною в усiх своїх
вимiрах. Невелике в безконечностi вiконце нагадувало чужосвiтню мару, що
прийшла сюди на дно мороку нагадати про iнший, далекий свiт - свiт
просторого i великого життя. Ланцюгом довгої черги мрiй, туги i бажань
вилонюються з Володькової голови i тонуть у мороцi думи. Спереду урочисто
парадує його нове пальтiшко, на ньому самоцвiти, соняшне сяйво, пелюстки
пахучих квiтiв. На ньому золотi галуни, генеральськi вiдзнаки, золотi, мов
огонь, гудзики. Володько великий у ньому, майже недосяжний усiм Євгенам,
Радiонам i всiм-всiм, хто думав, що вiн от так собi плохенький дерман, що
на нього можна гукати, пхнути свого вайлуватого сусiда. О, нi! Володько
зовсiм не з тих. Є рiзнi люди, є дуже багато пород людських, i вiн,
Володько, походить вiд тих, що з самого дна, з найглибшого мороку
здiймаються наверх, бадьоро пiдносять голову, дивляться на всiх горiючими,
синiми очима, вдягаються у найкращi одяги i йдуть. Куди iдуть? Уперед!
Завжди вперед. У свiтi нiде немає кiнця. У свiтi є лиш безконечнiсть.
Нiч твердiшає, морок глибшає, вiконна мара стушовується. За стiною
побрязкують ланцюгами конi й корови. У новому одязi Володько побiльшав,
видавався обновленим i бадьорiшим. На обличчi прибуло краски, в очах огню.
Усi дивуються i обмацують. Учителька вiтає його i радiє, нiби вiн десь
пропадав i знайшовся, i Володько любить ту свою нiжну, з ластовинястим,
негарним обличчям учительку у гарному, чорному одязi. Її звуть Машею. У
неї каштановi очi. У неї гарнi руки з довгими, тонкими пальцями.
I вчився шалено. Нi, вiн не вчився. Вiн нагинався i брав знання з-пiд
нiг оберемками. I не дивився що. Брав, що попало, що лежало на дорозi.
Зараз вiн пiзнає "життя святих", тих он дивних людей, про котрих кажуть,
що вони з самим Богом. Ось великомучениця Катерина - висока, струнка
красуня з чашею в руках. Ось Варвара - чудовi, пишнi, розпущенi коси.
Вiра, Надiя й Любов i мати їх Софiя - юнi, рожевi, сяючi дiви.
Пантелiмон-Цiлитель - пишний, кучерявий юнак з рiзьбленою скринькою в руш.
I старий, бородатий Радонежський Сергiй, i згорблений, з клуночком за
плечима в постольцях Серафим, що сидить на пеньку в лiсi i кормить з руки
ведмедя. Далi Володимир Великий з хрестом, той, що шукав i знайшов вiру в
Христа i всiх похрестив водою Днiпровою.
Росте, розгортається i бушує Володькова уява, далi i далi простує вiн у
далекий свiт. Жахи, кров, розлюченi звiрi, нагi красунi.
Молоденька, свiжа, з променистими, небесними очима красуня нагло
загорiлася i палає вiрою до Христа, її кинули до темного льоху - глибокого
i страшного. Зi стiн скапує брудна i слизька рiдина, пiд ногами повзають
ящiрки i жаби.
Над нею у свiтлицi з мармуру i золота красунь-поганин приносить жертву
стрункому, з мармуру, боговi. Над ним золотий диск, сонце вдаряється в
диск i розсипається тисячами рiзнобарвних скалок. Перед ним кадильниця з
бронзи i з неї пiдноситься кадило. Кiлька нагих одалiсок танцюють танець i
сиплються ружi, що на них ще живе роса.
Дзвiнок. Нечутно входить чорний раб. На його валькуватих, мов з
базальту, тесаних руках красуня з льоху. Красунь потягається, мов тигр, на
своєму пишному, зi шкур, ложi, нiздрi його, подiбно, як у розiгнаного
коня, виграють, очi млiють жагою.
Раб пiдносить красуню до його стiп, садовить її на золотому тронi, а
сам нечутно зникає. Але красуця не сiдає. Вона стоїть - струнка, хистка i
прозора, довгi, тонкi руки звисають додолу, голова похилена, свiтлi повiки
урочисто криють зiр.
Красунь зводить очi на одалiсок, тi ловлять його бажання i розчиняються
в просторi, мовби хмаринки.
- Панно! - каже красунь, а його лати горять золотом.- Ти найкраща з
найкращих, красо, якої не бачило сонце, коли воно зiйшло на свiй
мармуровий шлях! Хоч золота i самоцвiтiв? Хоч розкошiв з неба i богiв? Хоч
влади надi мною i над царством моїм? Поклонися лиш боговi i все то
дiстанеш. I станеш моєю нареченою.
Красуня поволi зводить на нього свої синi, променистi очi. Коли б сонце
зiйшло серед ночi, або ружi розцвiли на снiгу, i то не було б бiльшою
несподiванкою, нiж вони.
Тихий, дзвiнкий, прозорий голос:
- Моїм нареченим - Христос! Без золота, без самоцвiтiв - володар над
володарями!
- Ти не знаєш, дiвчино, проти кого виступаєш. Моїм наказам коряться сто
народiв, моїй владi слухнянi звiрi в джунглях, птахи в небi, риби в
океанi.
- Одначе, володарю, ти не вiддаси своїм богам одного волосу з твоєї
голови. Я ж готова вiддати своєму всю мою молодiсть.
- У чому ж сила твойого Бога?
- У Його... вiчностi.
Красунь звiрiє. Тупнув ногою, ляснув у долонi, нiби з-пiд землi
з'являються чорнi, мов з чавуну, раби.
- Трать її! До смоли! Намотайте на коло i викиньте рештки тиграм,
присвяченим богам!
Красуня з усмiшкою приймає присуд, iде в огонь, їй ввижається її Бог -
величний, терпеливий, вона розмовляє з ним лагiдно, мов з коханим, їй
нiчого не болить...
Настя вже давно спить, Матвiй обернувся на другий бiк, на столi
розчинена на хлiб, укрита кожушком дiжа, на другому кiнцi маленька, третiй
номер, нафтова лампочка, перед нею книжка, над книжкою Володько. Щоки його
горять, в очах бринять гарячi вуглики, що час вiд часу зриваються i падуть
униз, нiби тi метеори, що лiтають у просторах i падають в океани.
Зiр упирається в дiжу, але бачить далекi, чудеснi, могутнi, казковi
країни, бачить страшних володарiв, чує їх мову, їх крок, їх силу.
I робиться Володьковi страшно. I тужно. I боляче. Страшно, що десь
далеко стiльки простору, стiльки чудес, стiльки дивних барв i гранiв
життя, а вiн, малий i хисткий, з блiдими розпаленими щоками, з хворобливим
огнем в очах, сидить отут у чотирьох заплiснявiлих стiвзх засипаної серед
чистого поля снiгом хатини i навiть не смiє мрiяти про те велике. Боже!
Сотвори чудо! Дай змогу пройти снiговi засипи, непрозору нiч, мовчазне
поле, темне село. Вiдчини брами далеких овидiв, з палацами i людьми, що
носять на собi тонкi i чистi тканини i мають сили наказувать вiкам.
Далi й далi линуть бажання, далi й далi летять непов'язанi, мов дикi
конi, зовсiм виразнi мрiї. Нiч навколо. Сон. За стiною брязкають ланцюгами
тварини, уривно, раз-поразу викрикує пiвень i гавкає глухо в безмежний,
чорний, проти вiтру, простiр собака Пундик, що його колись принiс i
викормив Василь.
Прокидається мати, вона бачить у хатi свiтло.
- Боже, Боже! I що ти собi, дитино, думаєш? Тож ти випалиш усю
"киросину", чим завтра засвiтимо?
Володько прокидається також. Рим, могутнi володарi, красунi - зникають.
Не вiдповiдає нiчого матерi, тiльки гасить лампу i йде на своє мiсце бiля
батька. За вiкном кричить з рiвномiрними перервами пiвень.
I так iдуть, i минають, i знов приходять днi, несуть i несуть iз собою,
нiби птахи, завжди стеблинку нового, будують гнiздо життя, щоб у ньому
родилось i виросло почуття вiчного.
Минув усього один лиш мiсяць. Ранок. Iз-за жолобецького дубового лiсу
встає i зводиться велетенське, слiпуче свiтило, Землю притоптує м'який
вiтер, що вiльними хвильками гуляє по зябльованих полях.
Матвiй порається бiля плуга, сонце мiниться в плитi, нiби у кривому
дзеркалi, перед хлiвом у збруї стоять i їдять з цебра обрiк конi. Дорогою,
один за одним, проходять з плугами хуторяни. Ось диботить своїми куцими,
товстими ногами Хома Ет-Тоє, цьвйогає по конях сирицевим батогом з
червоною китичкою i пружно натягає вiжки, щоб здавалось, нiби тi конi
стаєннi, щоб тримали вони як слiд голови. Порiвнявшись з Матвiєвим
подвiр'ям, гукає здалека:
- Добре утро! Орати йдете? - голос радiсний, як сонце, як жайворон, що
б'є крилами прозоре повiтря i цвiрiнчить завзято.
Матвiй розгинає спину:
- Дай-бо здоровля! Iду!
- А вже протряхло?
- Протряхло.
- То Боже поможи!
- Спасибi!
За Ет-Тоє йде Гнидка, скидає низько свого урядницького кашкета i, нiби
нiчого не було торiк, солодко й уважно вiтає Матвiя.
Iде Титко, iде Кузьма. Усi радiснi, всi бадьоро ступають протряхлою
дорогою, заходять кожний на своє, пускають плуги у мастку землю, крають
грунт i виважують скибу за скибою.
Ситий, тяжкий дух зноситься над землею, нiздрi лоскоче сильний запах
чорнозему, на чолi сходить пiт i скапує по щоках до рiллi. Галки i ворони
гицають по розгорнених борознах, хапають борозняки i викрикують рiзко й
несподiвано.
Виступають на кiн череватi лантухи, повнi зерна, широчезна, шорстка
п'ятiрня загортає насiння i пружно розбризкує його по готовiй, мов
свiжоспечений хлiб, скибi. Сонце - шалений i дикий огнепад, заливає лани,
мужикiв, птахiв; земля, мов спрагла коханка, звабливо розпускає свої
принади, що по них досхочу йдуть коханцi i сиплють плодом, потом,
молитвою. Роди велике, непорочна! Роди, прамати всiх родiв!
Он i Матвiй свiй чорний лан розорав,- широта, довжiнь! Iде розмашно
туди й назад i сипле зерном. За ним ступає i заволочує посiяне Василь.
Лан! Чотирнадцять десятин! М'язи, нерви, кров. Нi. Його нiчого не болить.
Це лиш проходить хребтом цiна землi - своєї, лудяної сонцем, литої потом i
болючої, як i той хребет.
Володько ходить до школи, хоча там знов порожнеча. Як тiльки
набубнявiла в лiсi перша брость, як тiльки ряст зiйшов, як тiльки
зазеленiла перша лука - кiнець школi. Дiти знов розсипались по своїх
мiсцях i скрiзь там на пасовиськах, разом з жайворонками, дзеленчать, мов
дзвiнки. Навiщо їм школа? "Усе одно не дасть хлiба" - iшло з поколiння в
поколiння.
А Володько вертається самiтньо зi школи, iде поза селом, городами,
зрубами, лiсом. Млiє земля, витикаються першi медяники, лiтають першi
джмелi, липовi галузки дають першi липкi листочки, осика пускає першi
пушинки. Тiльки дуб завзято i вперто хоронить спокiй, повагу, непоспiх. А
над усiм небо прозоре, глибоке зi свiтлими хмаринами.
На Володька налягає шал i вiн верещить без потреби:
- Га-га-гаааа!
Луна пiдхоплює його крик i тiкає в глибiнь лiсу, жбурляючи ним
довкруги, мов розбещений хлопчисько м'ячем.
Перед ним зелена долина з озером, бiля нього здоровенний, трохи похилий
за грань лiсу, дуб, над ним два велетенськi шулiки, що кружляють високо в
повiтрi. Володько задирає голову, i в ньому негайно прокидаються хижi
бажання знов позмагатися з тими птахами. Але у нього пiд пахвою у торбинi
книга "Сєятєль", а на другому, угорському схилi долини поле засипане
людьми i звiдти чути спiв. Володько прикладає до чола долоню, прижмурює
очi i дивиться на той другий бiк. Його завжди манить кожний другий берег.
Додому приходить Володько знеможений весною i приносить велику китицю
рiзнобарвного рясту. Знайшов горщик, налив води i поставив ряст на вiкнi.
У хатi нiкого нема, хто б тепер та сидiв у хатi. Батько й Василь у полi,
мати й Катерина на городi, Хведот стереже вiд вороння коноплi,- ходить
бiля грядок i чи треба, чи не треба, грюкотить поржавiлою бляхою. Одна
Василинка має ще вiльне право дибати де попало, набивати рота всiм, що
трапиться, на що, звичайно, вiдзивається Настя:
- Не руш то! Чуєш? То бека! Покинь!
Але Василинка їй не вiрить, їй так чудесно смакує ота звичайна грудочка
землi, i при тому вона щось завзято розважає.
На городi безлiч працi: розробляється мiсце на грядки, Матвiй садить
новi щепи, що бiжать он довгими рядочками вiд подвiр'я до долинки,
копається в долинi сажавка, обтикається вербовим кiллям, засаджується
грабовий живоплiт, будується огорожа.
I все то хворобливо й жадiбно чiпляється смачної, розкiшної, п'янючої
землi. Земля для всiх i всього. Земля найбiльше щастя - бiльша за любов,
за життя. Земля найбiльший скарб - бiльший за золото i коштовнi речi.
Земля - сон мiльйонiв поколiнь, казкове привабливе єство, мiстична сила
космосу, наснага слабих i дужих. Золото, краса, любов, молрдiсть i вiчний
учитель мудростi! От що земля.
Бадьорого недiльного ранку, коли сонця, що в океанi води, коли полями
по вусах жита качаються ледачi хвилi, коли собаки вилазять зi своїх буд,
лягають у тiнi, розставивши широко лапи i висолопивши далеко язика, коли
на порогах сiней сидять i заплiтаються дiвчата, такого недiльного ранку
Матвiй i його син Володько повiльно, поважно ступають вузькою дорожиною в
напрямку пiвночi, де над угорською долиною пасе Катерина на росу шiсть
одиниць Матвiєвого достатку. Треба було в першу чергу прикупити худоби.
Без худоби господар - не господар.
Дорожина бiжить серединою вкритого житом i пшеницею поля, що тiкає вiд
зору i десь там на обрiю западає в долину. Направо - моє, налiво - моє!
Один лише вiтер має право тут топтатись, збивати хвилю, жбурнути нею до
сусiдньої межi i тiкати злягано далi.
Навколо соняшна тиша, бринять у збiжжi синi голiвки моторних волошок,
десь-не-десь заборсалось стебло кукiлю, з усiх напрямкiв - звiдти i
звiдти, справа й злiва, пiдпадьомкають перепелицi i стрикочуть без перерви
коники-стрибунцi. У далечi, на сходi, пiвночi i заходi сталевою масою
застигли лiси.
Матвiй зупиняється. Володько прикладає до чола долоню i вдивляється в
угорськi чагарники, що над ними велетенською сiрою баштою зводиться i
в'яжеться з небом дим.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142