Тепер навiть не знали, кого арештувати.
Чiплялися до Тараска, але той ту нiч мав варту на селi, його бачили рiзнi
люди.
Володько легковажно вiдносився до погроз Йона, але цi крадiжi поважно
його турбували. Село нервувалося. "Хто те все робить?" - це питання
ставилося зо всiх бокiв. Деякi дядьки почали натякати:
- Е-е! Поки було по-старому - був спокiй. А почав отой свої
ханаберiї...
Цi закиди обережно пiдтримував Габель. Читальня йому перешкоджала, бо,
хоч село пило, але не так, як до цього часу. Володько сам нiколи до Габеля
не заходив i нiколи не купував у нього. Навпаки. При кожнiй нагодi,
наскiльки мiг, стримував хлопцiв вiд п'янства. А Габель був обережний. Вiн
не говорив проти Володька одверто, але з приємнiстю пiдливав оливи до
огню. Десь довiдався, що Володько ходить за Йоновою жiнкою. Зараз це
пiшло, куди треба. Довiдався, що зустрiчається з Наталкою, й уже зачепив
цим Iлька. Габель знав все, що робиться в селi. Вiд його уваги не уникало
нiчого. Одночасно при зустрiчi з Володьком вiн робив солодку мiну,
розпитував, коли буде нова вистава, ремствував на староство, що не дає
дозволiв.
- Все через староство. Коли б не робили перешкод спочатку, все було б
добре. А то подражнили...
Володько знав, нащо то говориться. Вiн не вiдповiдав Габельовi...
Намагався уникати його товариства...
Але це впливало на Володька зле. Село збурене, розбите. Там Симон iз
своїми вiрниками. Зачиняться й виють, кличуть Бога рятувати їх, бо
наступає страшний суд. їх виття затроювало село. Людям здавалося, що
дiйсно станеться щось погане. Може, той Симон щось розумiє...
Пiд таким настроєм Володько проводив свої днi. Праця йшла i дома i в
читальнi, але вiн кожного вечора не засиджувався довго, а вертався скорше
додому.
До дiвчат зовсiм не ходив. Ганка не показувалася в селi, а хоч Наталка
кiлька разiв переказувала, щоб прийшов, одначе вiн вiдмовлявся. Бачив
Мокрину, i вона сказала, що Наталка поправляється, вже ходить, була навiть
на сповiдi. Володько хотiв її вiдвiдати, але тимчасом не мiг цього
зробити.
На Володькове щастя, його батько не дуже переймався сiльськими
справами. Вiн мав досить своїх. Василь поволi перевозився, i Матвiй весь
час йому помагав. А до того треба й своє доглянути. Почали орати на
весняний засiв. Скрiзь стiльки роботи, що старий не може собi дозволити
думати про село. Вiн має там сина. Хай той думає. На його плечах
господарство...

XIII
Великдень злагiднив настрiй села. Люди йшли до церкви... Христос
Воскрес... Дзвони... Сонце. Дiвчата спiвали веснянки й виводили кривого
танця.
Йона в селi не було. Нiхто не знає, куди вiн зник. Володько намагається
знов обняти село, чимсь його зацiкавити. Вiн старанно пiдготовляє виступ
своєї футбольної дружини. Вiдбулися збори, запис охочих займатися спортом,
вибiр капiтана. Цей обов'язок взяв на себе Володько. Вiн весь вiддається
своїй дружинi. Забув, що вiдiслав допорученого листа, що минуло стiльки
часу, а вiдповiдi нема. Було, заглядав до старости проглянути пошту, а
тепер дав спокiй.
Земля пiдсохла. Розцвiли черешнi. Одного гарного дня пiд вечiр на
тилявецькому вигонi вперше стало двi дружини копаного м'яча. Двi
одинадцятки молодих хлопцiв. Цiле село зiйшлося поглянути на таку
дивовижу. Люди смiялися, жартували. Дiвчата соромились хлопцiв у коротких
штанцях. Тренера поки що не було, i Володько сам керував тренiнгом. Увага!
Свисток! Дружини зарухались, м'яч застрибав. Хлопцi моталися по грищi,
незграбно тупцяли, вимахували руками, гукали. Ось женуть у браму м'яча.
Антiн завзято на мiсцi тупцяє, розмахує руками, сопе. М'яч добiг, Антiн
розмахнувся ногою, але поки вдарив, м'яч вже пробiг браму й був далеко за
нею. Сергiй на нього кричить, лається, але наступний раз та сама штука
повторюється з ним самим. Володько грає в нападi, як правий "хорварт".
Розiгнався, жене люто м'яча. Ось йому пре назустрiч Демид. Хотiв вибити
з-пiд нiг м'яча, зо всiєї сили копає сильною ногою... М'яч вiд цього
вилiтає вбiк, але й Володько падає, мов пiдтятий, на землю. З ноги рине
кров. Здається, вона перебита. Поволi рухає нею i впевняється, що ще не
перебита, але встати не може.
- Бiжи, бiжи! - кричить вiн лежачи,- Сергiй! Бий! Романе! Увага! Темпо,
хлопцi! Темпо! Браво-о-о! Браво-о-о!
М'яч полетiв у протилежну браму, Володько свистить, хоче зiрватись на
ноги, але одразу знов падає.
- У, чортова нога! - лається й кричить що має сили:
- Браво, хлопцi! Добре! Нова тура! Ти, Антоне, так не тупцяй! Скорше! А
ти, Демиде, женеш добре, тiльки делiкатнiше. Не куй, а то ми скоро всi.
мов снопи, лежатимем.
Через двi години засапанi, залитi потом i болотом хлопцi вертаються до
читальнi. За ними йде цiле село. Всi регочуть. Багато з грачiв шкутильгає,
але нiхто не звертає на це уваги. Завзято сперечаються.
- Неправда! - перечить весь червоний Антiн.- Я бив добре. Але моя нога
трохи тяжка. Це винен воротар.
- Антоне! Не роби грiха! - перечить знову Роман, що стояв на брамi. -
Коли б не я, нам влiпили б сто "голiв". Ти повертаєшся, як ведмiдь.
- А Роман хоче, щоб Антiн одразу пурхав, як метелик,- перечить
котрийсь.
- Ну, як нога? - питає Володька Демид.- Я не хотiв так,- вибачливо
додає.
- Не бiда, Демиде! До весiлля заживе! - казав Володько й боявся
поглянути на свою ногу, що зовсiм над п'ятою посинiла й скажено болiла.
Спортовий клуб почав швидко розвиватися. Утворилося три дружини
"Прометей" - перша, друга й третя. Закликали з мiста тренера. Став ним
молодший брат Андрiя Андрiйовича - Михайло, що навмисне для цього вернувся
з мiста на село. Село ожило. Скрiзь говорили про футбол. За Йона почали
забувати. Його прихильники, крiм декотрих найвiрнiших, поволi
зголошувались до читальнi. З тюрми вернувся Никон. Вiн бiльше не нарiкав i
не плакав, а почав ходити до Крем'янця. Старався дiстати закордонний
пашпорт i виїхати до Францiї на роботу.
- Ти вiриш, що я крав? - питав вiн Володька.- Крадуть, але тих не
чiпають... Я знаю хто...
-Хто? Никон мовчав.
- Ну, кажи! Кажи!
- Приказчик,- одверто проговорив Никон.
- Никоне! Не жартуй. Маєш докази?
- Маю... Але я не дурний мiшатися. Я тобi нiчого не говорив... Так i
розумiй...
За пару днiв пiсля цiєї розмови Володько вертався вечором додому.
Свiтив мiсяць, цвiли дерева, у дерманському лiсi на запустi виспiвували
соловейки. Володько був утомлений, бо цiлий день працював дома, бiля хати
(продовжували перервану роботу), потiм тренував iз дружиною. Хутiр Матвiя
вiддiлений вiд решти дерманських хуторiв кiлькома полями. На полях сходить
i яриться ярина. Тепло, приємно, весело.
Перед своїм хутором вже здалека Володько помiтив чорну постать.
Пiдiйшов ближче - "добрий вечiр" i... зупинився. Перед ним стояв Йон.
Володько проти волi затремтiв i змiшався. Йон дивився на нього спокiйно, з
усмiшкою. Вiн бачив, що Володько його боїться, i це його тiшило.
- Я тебе чекаю,- сказав вiн нiби спокiйно, але це не зменшило
Володькової неприємностi. Навпаки. Тим бiльше, що Йон весь час тримав
праву руку в кишенi. Що вiн там має? Володько тимчасом тiльки стоїть i
дивиться з голими руками.
- Не бiйся! - байдуже сказав Йон.- Не хотiв би зiйти зо мною трохи
набiк? Тут на дорозi нiяково. Хочу поговорити...
- Я тебе не боюсь. Що можеш зо мною зробити? - нарештi проговорив
Володько. Намагався надати собi бадьоростi, а на думцi мав: "Що буде, то
буде... А я з ним буду битися..."
- Можу вбити,- так само байдуже проговорив Йон i вийняв з кишенi руку.
В руцi був револьвер. Володько випростався. Хвилинку вiн не знав, що йому
робити. Крикнути? Хто почує. На щастя, на хуторi почав гавкати собака, i
це його трошки пiдбадьорило.
- Не бiйсь... Не бiйсь,- насмiшкувато проговорив Йон i сховав руку з
револьвером.Нiчого не зроблю. Ходiм. Хочу поговорити...
Вернулися назад i попiд Ет-Тоєвим городом дорожиною пiшли до
дерманського лiсу. Володько все тримався обережно. Рука в кишенi не давала
йому спокою. I коли вийшли геть пiд лiс, Йон почав...
- Та не бiйся. Тебе стрiляти не буду. Так тiльки - налякав... Хоча ти й
свиня, але жий. Чорт з тобою! Чую, зайнявся спортом... Втихомирюєш село?
Iдiот. Культура!.. - iронiчно процiдив вiн крiзь зуби. Хвилинку помовчав i
добавив: - А хлопцiв моїх не чiпай. Чуєш? Це я тобi зазначую. Жiнку -
можеш... Плювать менi на неї, а до хлопцiв зась? Грай собi футбол...
Можливо, виграєш свободу... Вiриш ти, що так щось зробиш?
- Вiрю! - твердо сказав Володько.
- I дурень! - не менш твердо вiдповiв Йон.
- Ще не вiдомо, хто з нас двох...
- Ти! Це ясно. Просвiта, футбол, пан Рона... Що той iдiот? Грає в шахи
й виписує Iлюстрований Кур'єр Цодзєнни? Ха-ха-ха! Культуртрегер! А ти його
прибiчник. Я не вiрив, що ти будеш така зрадниця.
- Йоне!
- Я не Йон! - рiзко перебив Йон Володька.- Я був ним. Сьогоднi я
людина. Колись мiг мене вкоськати... Сьогоднi не вдасться!
Стояли один проти одного. Мiсяць лив на них своє сяйво. Густi тiнi
клались набiк. Недалеко чорною стiною стояв лiс. З другого боку хутори,
молодi садки, бiлi хати пiд мiсяцем... Йон стояв спиною до мiсяця. Дашок
його кепки кидав густу тiнь, що ховала в собi чiтко закроєне, виразне
обличчя. Натомiсть Володькове моложаве, свiже лице зовсiм залите мiсячним
сяйвом. Дашок його кашкета робить невеличку тiнь над чолом. Вираз його
добрий, тепер поважний i трохи схвильований,
- Знаєш, Йоне? - почав Володько. Голос його змiцнiв i вирiвнявсь.
- Ну? - вiдповiв той понуро...
- Менi здається, що ми обоє зле робим...
- Що маєш на думцi?
- I ти помиляєшся, i я помиляюсь...
Йон подивився на нього, мов на божевiльного.
- Ти помиляєшся,- сказав вiн рiшучо,- але я нi. Мене розуму не вчи. Сам
вже вилiз з пелюшок,- Тут вiн говорив довго. Речення певнi, уривнi; слова
сердитi, як i колись. Вiн розвивав перед Володьком свої плани. Видно було,
що вiн не стратив надiї переконати того "iдiота", спасти його, повернути
на правдиву стежку. Володько мовчав. I коли той скiнчив, вiн сказав:
- Так, Йоне! Коли б ми - ти i я - разом... Ми дещо зробили б...
Можливо, колись ще зiйдемось. А поки що нашi дороги розходяться... I то
протилежно...
- Але хлопцiв моїх не зачiпай! Ще раз кажу! Тепер можеш iти. Для тебе
буде краще, коли будеш за мене мовчати. Йди!
Володько вiдiйшов. Йон довго стояв на мiсцi, проводив його поглядом.
Потiм повернувся й швидкими кроками пiшов у лiс.
Ця зустрiч здивувала Володька. Не знає чому, але Йон йому подобається.
Можливо, вiн i сам хотiв би таким бути. Рiшучiсть, певнiсть себе,
виразнiсть. Вiн був так пiднесений i схвильований, що не хотiв йти спати,
а хотiв йти кудись, з кимсь бути, якось проявляти себе. Вiн же такий
молодий. Навкруги така сильна, жагуча весна. Любити! Хай що - любити.
Можливо, ще крок, i вiн назавжди стратить молодiсть, весну, любов...
Йоновi слова влили в нього силу. Вiн не пiшов додому, а повернув назад у
село. Через кущi, через Титiв город вийшов на дорогу, що веде вниз до
криницi, повернув праворуч й пiшов долиною. За пiвгодини вiн пiднiмався
пiд гору. Перед ним садок, хати й там Наталка... Але як її викликати?
Зайшов пiд Настану хату й застукав у вiкно.
- Хто там? - почув за хвилю, й у вiкно виглянула пелехата жiноча
голова.
- Є Настя? - спитав Володько.
- Насте! Тебе кличуть,- чує Володько мову за вiкном...
- А хто там? - питає Настя матiр.- Володько, чи яка бiда...
За хвилину дверi сiней рипнули, i в їх обрамованнi з'явилась Настя.
Вона боса, у бiлому, накрита рядном.
- Володьку? Це ви? Так пiзно?
- Не пiзно... Нам нiколи не пiзно! - весело сказав Володько...
- А в мене була Наталка. Довго сидiла й недавно пiшла...
- Йдiть за нею! Насте! Йдiть!
- А Демида не бачили? - питала вона.
- Бачив. Завтра прийдемо з Демидом!
Настя пiшла й скоро сховалась у тiнi сусiдського саду. Володько
зiстався сам. Сiв на призьбi, розставив колiна, дивився вниз i
посвистував. За короткий час чує тупiт босих нiг, стрибки через перелаз,
тiнi, тихий смiх. Вiн швидко встав. Назустрiч бiгли обидвi дiвчини.
Наталка пiдбiгла, кинулась Володьковi на шию й при Настi почала цiлувати.
- На! На! Це тобi за те, що так довго не приходив! Хай Настя дивиться.
- Схаменiться! Не робiть нанiч оскоми! Здурiла, Наталко!
Володько нагнувся, пiдняв її на руки й кiлька разiв обкрутив кругом
себе. Наталка радiсно притиснулась i смiялась. Серце її билось щастям,
молодiстю й коханням.
З неба дивиться мiсяць... Над полем, за городами цвiтуть яблунi.

А за пару днiв Володько був знову у тюрмi. Не сам. З ним були: Сергiй,
Кiндрат, Антiн, Тараско... Це сталось так несподiвано, що нiхто не мiг
дати собi з того повного рахунку. Всiх заарештували... Зробили ревiзiї у
Матвiя, у Сергiя, в читальнi... Дуже гостру ревiзiю зроблено в пана Рони.
Прийшли до нього серед ночi... Шестеро озброєних до зубiв людей.
Розбудили. Переляканий Марко засвiтив лампу, заспаний Рона поглянув у
вiкно, у дверi... I у вiкнi, i в дверях люди, багнети, кашкети з бiлими
цифрами.
- Прошен вставаць. Iменем права... Ордер на ревiзiю... Рону набiк...
Нiхто не смiє виходити.
- Панове! Цо то єст? - Пан Рона здивований до смертi. Вiн весь час
повторює: - Я єстем пiсаж... Жадни полiтик. Тутай плякати мих п'єс...
Єстем артиста.
Тi все-таки шукали. По столi, в столi, пiд столом. На лiжку, в лiжку,
пiд лiжком, у шафах, пiд шафами, на шафах. Вийняли одяги, викинули купу
черевикiв, зняли з полицi книжки, колупали трухляву пiдлогу, заглядали за
вiкна. Рона стояв у однiй нiчнiй сорочцi... Його волохатi ноги тремтять
вiд хвилювання. Бiля нього два багнети.
Потiм пiшли в iншi кiмнати, до дiвок у кухню, в їдальню... Тут оглядали
старий, закурений камiн, довгий стiл, самовар... Їх гамiр i стукiт
розбудив стару паню. У старомодному чепцi, у виступцях на босу ногу, в
довгiй, обшитiй мереживом нiчнiй сорочцi, зо свiчником у руках, вона
вiдчинила з своєї спальнi дверi, побачила озброєних людей, крикнула й
зомлiла... Двоє полiцаїв кинулися її пiднiмати, пiдняли, положили на
лiжко, а самi обшукали комоди, столи, старе трюмо.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142