купить смеситель на кухню
.. "Щоб почати початок правосуддя на цiй
(вiн криком пiдкреслював це слово) землi за власними вимогами", щоб "нiхто
непокликаний не топтав її без нашого дозволу", щоб "зникла мiж нами зрада,
бо зрада це мор, паралiч, засуд, небуття... Що її мудрi люди завжди
випiкали розжареним залiзом"...
Ось де i як народився Йон... Гiрким досвiдом, казав вiн, куємо цю нашу
свiдомiсть... У хатi були люди, був Йон, його слухали i його чули. Пiд
стелею свiтилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повiльно,
вперто...
А десь опiвночi з низьких дверей самiтньої будови над Лисячим Яром,
нахиляючи голови, безмовно виступали чорнi зариси людських постатей; була
сторожка нiч з холодним мiсяцем над людвинською долиною, зi заходу вiд
Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вiтром.
Другого дня, у недiлю, пiд вечiр, о годинi шостiй, малим локальним
потягом зi станцiї на Лубенськiй рогачцi, Володько залишав Крем'янець. Був
одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мiшкуватий одяг, на носi
мав незвичнi окуляри, в руцi незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву
валiзку i випадкову книжку пiд пахвою. Був сам, виглядав насторожено
байдуже, мав запалi, зi синцями, невиспанi очi. Ступаючи на першу ступiнь
вагону третього класу, вiдрухово озирався i намагався скорше вiдорватися
вiд цього мiсця, нiби воно було гаряче. Ще мить, i вiн, дуже до речi, в
порожньому передiлi.
Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом i свiтило ще
прощально по всiх будовах, деревах i билось, як птах, до заднiх вiкон
вагону. Володько пiдiйшов до свого вiкна i шарпко стягнув його завiсу.
Намагався повити себе мороком i стати невидимим. Присiв на твердiй лавi,
намагався тримати рiвновагу, але нерви не слухались i парасоля в руцi
настирливо танцювала викрутаси пiд їх музику. I яке щастя, що вiн тут
сам... Але ось вiдхиляються дверi, мить непевностi, чути жiночий голос "чи
є тут мiсце" i на Володькове "прошу" вони зачинилися знов. I вiн далi був
сам у своїй темрявi... Потяг починав поволi, обережно рушати.
Нерви помiтно звiльняли свою пружнiсть, за вiкном крiзь щiлину завiси
виразно вiдходили назад телеграфiчнi стовпи i будови, освiтленi скiсним
промiнням сонця, блищали сiрими дахами, нiби зграї голубiв. На обрiї
лишалися знайомi, засоромленi гори з порубаним старим лiсом. Поодинокi
насiнники виразно стояли на тлi вкритого пнями зрубу. Закинута шахта,
розбитий вiйною завод, надщерблений димар вiдступали з боєм в глибiнь
обрiю, i кiлька при самiй землi вiкон великого цегляного, без даху муру,
вiдбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму,
що виходив з невидимого димаря i спокiйно розчинявся у застиглому
просторi.
Потяг набирав ходу. Ось вiн вже вирвався з шахiвницi городiв,
розгорнулись рiвнi, чистi, зiбранi, всипанi бiлим крейдяним камiнням поля.
Це ж долина... Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далi
за Iквою село Сампанiв, де збирав з Василем трупи австрiяцьких воякiв. А
ще отуди далi - Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах
обозникiв. I досi лунають у вухах звуки кованих кiнських копит по гладкому
каменi дороги. I бачить обличчя вершникiв, що женуться на замилених конях
з голими блискучими шаблями назустрiч тiй горi i тим шрапнелям.
Минулося. Все кудись вiдiйшло. Люди змагалися з огнем, залiзом,
Сатаною. Люди йшли безконечними сiрими лавами, люди падали до землi, люди
повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бiгли i кричали глухим
криком серед темної ночi, що його було чути до самої Тилявки. Володько так
виразно бачить тi їх мiдянi, червонi, засмаглi, грубо краянi лиця. Пiзнає
Йона, Кiндрата, Сергiя... Що вони й далi, припавши до сирої своєї землi,
повзуть у сiрому мороцi в невидиму атаку.
Величне, незбагнуте, незмiриме диво! Волинь! Земле моя i моїх предкiв!
В понедiлок рано потяг пiдходив до Львова.
Того самого ранку Матвiй вставав, як звичайно, разом зi сонцем. Вiн
знав, що там, у селi сталося, як також знав, куди i чому вiдiйшов його
син. Хто скаже, як надовго... Можливо назавжди. Було багато руху, багато
мови, багато тривоги. Але Матвiй не має права на це зважати. Його кличе
земл i вiн мусить бути з нею.
Ось вiн впрягає до плуга конi i йде... Одразу вiд дороги вгрузає плитою
пiд вiвсяне стернисько - i Бог помiч. Конi напружились i потягнули. Земля
ворухнулась, пiднялась, розiрвалась на кусся i посипалась шрубом управо.
З-за жолобецького лiсу, як завжди, пiднiмалось веселе.сонце. В небi по
рiзних мiсцях стояли непорушне пiдбарвленi охрою бiлi хмарини. Над
Мозолянкою з намагою незграбно летить i квапиться чорний птах. Побачив
орача, знижує лет, плавко сховзає вниз, при самiй землi робить пiвзворот й
осiдає в борозну.
Матвiй далi i далi ступає за своїм плугом, крає чорну борозну в
напрямку угорської межi, його шорсткi, вузлуватiд долонi мiцно тримають
ручки чепiг. Ось вiн доходить i взгiр'я, пiднiмається вище... Конi, плуг i
орач на хвилину застигають непорушне на тлi синього обрiю i одразу
непомiтно, поволi починають вгрузати у землю. Ось видно ще його спину,
плечi... Ось тiльки голову... I ось зник зовсiм. Зiсталось просторе,
випнуте взгiр'ям поле, перетяте чорною борозною, а над ним глибоке,
широке, ясне небо.
I935-37
[1] Клунок.
[2] Лемензнути-спроквола їсти.
[3] Не присiдаючи, постiйно на ногах.
[4] Лiсопильня.
[5] Вихарашати - каструвати.
[6] Зайняти кар'єр - розпочати на новому мiсцi бити камiнь.
[7] Слава (латин.).
[8] Розпускали розвори, подовжували вози.
[9] Фалянка - фаланга.
[10] Лiворант - перепродувач коней.
[11] Бiгун - полюс.
[12] Сестри-жалiбницi.
[13] Снаряди.
[14] Груба-пiч.
[15] Сорт яблук.
[16] Пляшка горiлки.
[17] Бiгун - полюс.
[18] Рiвних - екватор.
[19] Мацєювка - польський вiйськовий ромбовидний кашкет.
[20] Бугай - груба-пiч.
[21] Диль - обтесана колода.
[22] Озимок - бузiвок, однорiчний бичок.
[23] Варги - губи.
[24] Причi-нари.
[25] Бунтiвник (пол.).
[26] Прикордонного корпусу
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142
(вiн криком пiдкреслював це слово) землi за власними вимогами", щоб "нiхто
непокликаний не топтав її без нашого дозволу", щоб "зникла мiж нами зрада,
бо зрада це мор, паралiч, засуд, небуття... Що її мудрi люди завжди
випiкали розжареним залiзом"...
Ось де i як народився Йон... Гiрким досвiдом, казав вiн, куємо цю нашу
свiдомiсть... У хатi були люди, був Йон, його слухали i його чули. Пiд
стелею свiтилась мала нафтова лампка, години тягнулись довго, повiльно,
вперто...
А десь опiвночi з низьких дверей самiтньої будови над Лисячим Яром,
нахиляючи голови, безмовно виступали чорнi зариси людських постатей; була
сторожка нiч з холодним мiсяцем над людвинською долиною, зi заходу вiд
Крем'янця тягнуло хвилястим м'яким вiтром.
Другого дня, у недiлю, пiд вечiр, о годинi шостiй, малим локальним
потягом зi станцiї на Лубенськiй рогачцi, Володько залишав Крем'янець. Був
одягнутий у незвично новий, попелястого кольору, мiшкуватий одяг, на носi
мав незвичнi окуляри, в руцi незвичну парасолю, малу, чорну, дешеву
валiзку i випадкову книжку пiд пахвою. Був сам, виглядав насторожено
байдуже, мав запалi, зi синцями, невиспанi очi. Ступаючи на першу ступiнь
вагону третього класу, вiдрухово озирався i намагався скорше вiдорватися
вiд цього мiсця, нiби воно було гаряче. Ще мить, i вiн, дуже до речi, в
порожньому передiлi.
Сонце було там десь збоку, за вагонами, над заходом i свiтило ще
прощально по всiх будовах, деревах i билось, як птах, до заднiх вiкон
вагону. Володько пiдiйшов до свого вiкна i шарпко стягнув його завiсу.
Намагався повити себе мороком i стати невидимим. Присiв на твердiй лавi,
намагався тримати рiвновагу, але нерви не слухались i парасоля в руцi
настирливо танцювала викрутаси пiд їх музику. I яке щастя, що вiн тут
сам... Але ось вiдхиляються дверi, мить непевностi, чути жiночий голос "чи
є тут мiсце" i на Володькове "прошу" вони зачинилися знов. I вiн далi був
сам у своїй темрявi... Потяг починав поволi, обережно рушати.
Нерви помiтно звiльняли свою пружнiсть, за вiкном крiзь щiлину завiси
виразно вiдходили назад телеграфiчнi стовпи i будови, освiтленi скiсним
промiнням сонця, блищали сiрими дахами, нiби зграї голубiв. На обрiї
лишалися знайомi, засоромленi гори з порубаним старим лiсом. Поодинокi
насiнники виразно стояли на тлi вкритого пнями зрубу. Закинута шахта,
розбитий вiйною завод, надщерблений димар вiдступали з боєм в глибiнь
обрiю, i кiлька при самiй землi вiкон великого цегляного, без даху муру,
вiдбивало червоне сяйво сонця, оздоблене кучерявою хмаринкою сивого диму,
що виходив з невидимого димаря i спокiйно розчинявся у застиглому
просторi.
Потяг набирав ходу. Ось вiн вже вирвався з шахiвницi городiв,
розгорнулись рiвнi, чистi, зiбранi, всипанi бiлим крейдяним камiнням поля.
Це ж долина... Та сама, де колись їхав з большевицьким обозом. Там он далi
за Iквою село Сампанiв, де збирав з Василем трупи австрiяцьких воякiв. А
ще отуди далi - Божа Гора, що ото з неї били шрапнеллю по головах
обозникiв. I досi лунають у вухах звуки кованих кiнських копит по гладкому
каменi дороги. I бачить обличчя вершникiв, що женуться на замилених конях
з голими блискучими шаблями назустрiч тiй горi i тим шрапнелям.
Минулося. Все кудись вiдiйшло. Люди змагалися з огнем, залiзом,
Сатаною. Люди йшли безконечними сiрими лавами, люди падали до землi, люди
повзли, вгризалися у твердь, знов зривалися, знов бiгли i кричали глухим
криком серед темної ночi, що його було чути до самої Тилявки. Володько так
виразно бачить тi їх мiдянi, червонi, засмаглi, грубо краянi лиця. Пiзнає
Йона, Кiндрата, Сергiя... Що вони й далi, припавши до сирої своєї землi,
повзуть у сiрому мороцi в невидиму атаку.
Величне, незбагнуте, незмiриме диво! Волинь! Земле моя i моїх предкiв!
В понедiлок рано потяг пiдходив до Львова.
Того самого ранку Матвiй вставав, як звичайно, разом зi сонцем. Вiн
знав, що там, у селi сталося, як також знав, куди i чому вiдiйшов його
син. Хто скаже, як надовго... Можливо назавжди. Було багато руху, багато
мови, багато тривоги. Але Матвiй не має права на це зважати. Його кличе
земл i вiн мусить бути з нею.
Ось вiн впрягає до плуга конi i йде... Одразу вiд дороги вгрузає плитою
пiд вiвсяне стернисько - i Бог помiч. Конi напружились i потягнули. Земля
ворухнулась, пiднялась, розiрвалась на кусся i посипалась шрубом управо.
З-за жолобецького лiсу, як завжди, пiднiмалось веселе.сонце. В небi по
рiзних мiсцях стояли непорушне пiдбарвленi охрою бiлi хмарини. Над
Мозолянкою з намагою незграбно летить i квапиться чорний птах. Побачив
орача, знижує лет, плавко сховзає вниз, при самiй землi робить пiвзворот й
осiдає в борозну.
Матвiй далi i далi ступає за своїм плугом, крає чорну борозну в
напрямку угорської межi, його шорсткi, вузлуватiд долонi мiцно тримають
ручки чепiг. Ось вiн доходить i взгiр'я, пiднiмається вище... Конi, плуг i
орач на хвилину застигають непорушне на тлi синього обрiю i одразу
непомiтно, поволi починають вгрузати у землю. Ось видно ще його спину,
плечi... Ось тiльки голову... I ось зник зовсiм. Зiсталось просторе,
випнуте взгiр'ям поле, перетяте чорною борозною, а над ним глибоке,
широке, ясне небо.
I935-37
[1] Клунок.
[2] Лемензнути-спроквола їсти.
[3] Не присiдаючи, постiйно на ногах.
[4] Лiсопильня.
[5] Вихарашати - каструвати.
[6] Зайняти кар'єр - розпочати на новому мiсцi бити камiнь.
[7] Слава (латин.).
[8] Розпускали розвори, подовжували вози.
[9] Фалянка - фаланга.
[10] Лiворант - перепродувач коней.
[11] Бiгун - полюс.
[12] Сестри-жалiбницi.
[13] Снаряди.
[14] Груба-пiч.
[15] Сорт яблук.
[16] Пляшка горiлки.
[17] Бiгун - полюс.
[18] Рiвних - екватор.
[19] Мацєювка - польський вiйськовий ромбовидний кашкет.
[20] Бугай - груба-пiч.
[21] Диль - обтесана колода.
[22] Озимок - бузiвок, однорiчний бичок.
[23] Варги - губи.
[24] Причi-нари.
[25] Бунтiвник (пол.).
[26] Прикордонного корпусу
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142