Решту пощадили.
Днi минають. Непевнi, чорнi. Дими поволi розгортаються по долинах i
легким дотиком, нiби лякаючись чогось, опадають на землю. Тихне. Караючi
чужинцi в жовтих кожухах зникли. Люди вилазять iз лiсiв, оглядаються. Он
хати їх... Он попелища... Он там на рiллi вдовиця з гурточком малих.
Плачуть, бо що ж робити. Батько їх кiлька разiв обiйшов Карпати i десь "за
царя i отечество" з життям розпрощався. Обiкрало воно його, нерозумного
слiпака, а ти, матiр, i ви, дiти, сидiть на рiллi пiд голим небом i
плачте, плачте!..
Плачте, бо вашi сльози ще таншi, як роса, як вода морська. Нiхто не
прийде до вас i не запитає: за що вас карають? За дiдiв своїх, за батькiв?
За царя i отечество, якому вiрно служили, i за тi столiття, за якi з ваших
душ не вийшов нi один терпкий вiдрух, нi один спротив, нi один протест.
Плачте, бо ви закопали самi себе в пiдземелля, де пекло на землi i де
скрегiт зубiв.
П'ятниця, субота. Завтра недiля. Село чекає вас, люди. Он хати вашi
стоять. Iдiть i займайте їх знов, бо це ж вашi. Чуєте? Вашi, i нiхто на
землi не має права забрати їх вам. Он церква ваша стоїть. Хрест на нiй, як
i завжди, жарiє в сяйвi вечiрнiх променiв. Але на дзвiницi нiхто не турбує
великого дзвону. Тихо навколо... Йдiть, люди, i займайте вашi хати i вашу
церкву.
Послухали. Голос їх нутра сильний. Кинули лiси, печери, вогнища i
вернулися пiд стрiхи свої. Пережили нiч, а на рано село вже оточене
ланцюгом завойовникiв. Нема виходу. Зiгнали малих i старих, матерiв,
наречених...
Зi сотень вибрали тiльки шiстнадцять самих молодих. Виставили пiд
панським парком на вигонi i з кулемета висiкли. Пiсля на купу скидали i
приставили варту. Уляна Сорока, та сама, якої хата пiд самим цвинтарем в
кiнцi села, не боялася до сина свого пiдiйти. Вiн лежав на купi з вiдбитим
куснем голови i не мiг вмерти. Мати сама власними руками пiдтримувала його
голову до ранку, поки не витекла остання крапля синьої кровi через її
старечi пальцi.
Варта вiдiйшла. Розiбрали своїх синiв тi, кому вони належали. Коло
цвинтаря виросла велика могила, на якiй заборонено поставити напис.
От якi днi. Матвiй переживає їх по-свойому. Цiле його єство знов, мов
слимак, згорнулося само в собi й скам'янiло. Чоло вкрилося знаними
зморшками, i кожна з них наллята виразним гнiвом. А все-таки вiн не
забуває свого.
- Тобi, Володьку, на школу час! - завважив раз.- Мусиш пiшки, бо ж як
тепер поїдеш. А втихомириться, то привезу харчi...
Катерина забажала й собi навiдати Дермань. Добре. Значить, пiдуть
удвох.
Вийшли раненько. Пiшли шляхом у напрямку Жолобок. Минули лiс, увiйшли
до села. Онде свiжа могила. Ходять люди. Онде пожариська. Дiйшли до
вигону. Володько звернув з дороги i знайшов те мiсце з виразними слiдами
подiї. Земля ще не встигла впити рештки розлитої кровi. Володько
зупинився, оглянувся навколо. Парк, соснина, смеречина, велетенськi
осокори. Онде палац. Он хати i корчма. Онде, навiть, пасуться гуси. Небо
сiре по-осiнньому. Осокори роять лист. Сосни й смереки шепочуть, чи
шумлять, чи, Бог їх знає, як звуться їх тихi рiзнi звуки, що не мають нi
початку, нi кiнця. Затям собi, Володьку, те все. Доторкнися щупками
пальцiв ще раз цiєї латки гарячої барви землi й iди далi. Йди i вчися...
I вiн пiшов. Довга знана дорога через поля, лiси, гори i доли рiдної
землi. Йти по нiй, чути кожний вiдзвук твого кроку, бачити барви неба i
землi приємно, але боляче. Захiдний вiтер жене хмари. По полях зграї
вороння i шпакiв. Десь-не-десь видно орачiв. Скрiзь розсипанi барвистi
рухливi плямки. Це худоба. Пастушки кладуть багаття i грiються. Дим
стелиться низом, не торкаючись землi.
Цiєї зими Володько ще з бiльшим завзяттям пустився здобувати твердиню
знання. Все пережите оздобило його чоло двома малопомiтними рисками, що
надали обличчю поваги. Життя не жарт. Життя тяжкий бiй. Переможець той,
хто має силу i вмiє володiти ним. Життя наглядно дає йому жорстокi лекцiї.
I черговою з них була та, яку пережив вiн цiєї зими в непокiрному, гордому
Дерманi. Одного ранку зненацька вступив до цього села вiддiл вiйська.
Брали з вулицi всiх мужчин, кого зустрiчали, i зiгнали до зали семiнарiї.
Школу розiгнали. По селi заповiли суворий наказ, щоб зiйшлися всi молодi
мужчини на сходку. Хто не з'явиться - смерть.
Зiбраних у залi клали по черзi i навчали гумовими кишками так довго,
поки жертва була притомна. Така наука залiзним прутом випекла в душах
цiлого поколiння спомин i параграф закону, який передадуть з поколiння в
поколiння, як обов'язок i осторогу. Деякi говорили:
- Так нам i треба. Не вмiли шануватися в свiй час - рiк минув i заплата
виявилась.
Єлисей з приводу цього говорив:
- Но... Злушпачили не одного... Але коли б не цих два днi, наше село
стратило б десять рокiв. Сумна це правда, але правда.
У нових умовах село принишкло, згорнулось равликом, давало все новi i
новi датки. З'явилися отари жебракiв. Повернулися на свої мiсця бiженцi
вiйни, знайшли на мiсцi своїх хат руїни або ями. Прийшла зима, а з нею
голод. Цiлi ватаги торбоносiв подалися на схiднi села по хлiб. I от iдуть
з хати до хати з торбами молодицi, дiвчата. На них подертi свитки, самi
взутi в постоли.
- Дайте, людоньки добрi, хоч жменьку ячменю. Голод. Рятуйте нас вiд
голодної смертi. Дома дiтки нашi мруть. Нi хати, нi хлiба. Смерть одна...
I так минає зима. Володько вперто вчиться. Перечитав гори книг.
Завзяття його в цю зиму досягло найвищого ступеня. Хотiлося вбити в свою
голову все, що створив людський розум, пiзнати всi глибини, всi висоти.
Кожний день - нова сторiнка велетенської книги життя i Володько не тiльки
перегортав її, але й перечитував, вникав у кожну її кому, торкався всiх її
мiсць i переживав цiлим своїм єством повноту її многогранного змiсту.
Зовсiм не стямився, коли минула зима. Весна знов обновила його. Разом
iз сонцем вставав, iшов за звичкою у садок оглядати, як цвiтуть дерева.
Коли пiднiмається сонце, вони кришталевiють i блищать. Хлопець не знає, що
йому робити. Спiвати, танцювати.
Великдень. Знов появилися дзвони. Привезли їх якось. Люди оживають
-також.
Одного дня по Великоднi Володько пiшов вiдвiдати свого приятеля
Володька Галабурду. Соняшний пахучий день. Черешнi вiдцвiли, вишнi
осипаються, яблунi та грушi в повному розгарi. По горах i долах, скрiзь -
там i там бiло, прозоро, пахучо.
Хата Галабурди в садку. Вiкна вiдчиненi, i вiти яблунi-виноградки
сягають серпанкових занавiсок.
Володько входить до хати. Дома - нiкого, крiм сестри Галабурди,
Наталки. Сидить перед вiкном спиною до дверей i шиє на машинi. На шиї у
неї висить центиметр. Сонце ллється просто на її каштановi кучерi i кожний
волосок свiтить, горить i вiдливає бурштином.
Володько за своєю звичкою нiяковiє. Несмiло привiтався, запитав, де
Володимир, i що ж далi? Стоїть i невiдомо: тiкати, стояти далi? Очi його в
таких випадках надто синiють, а щоки пашать жаром.
Наталка оглянулась i чогось зрадiла.
- Ааа! Моє поважання! - проговорила вона так весело свiй новий привiт.
Крутнулась на свому округлому стiльцi i зiрвалася на ноги.
- Уу, як давно, страшенно давно вас бачила. Сiдайте! Трохи приємно
помовчимо. А наш шибеник нажерся i хто i зна, куди подався. Кажуть, ходить
у луг ворон дерти. Такий парубiй, i ворони. Як вам це вмiщається в
головi?..
При цьому Наталка заклала свої нагi руки за потилицю i мiцно
натягнулася, її пружнi молодi груди виразно округлились.
Володько часто бачив Наталку, знав її звички, але нiколи не завважував
анi її грудей, анi темних вогких очей. Це вiдкриття ще бiльше занепокоїло
його. А тут ще сонце, яблуневий цвiт.
- Ух, як втомилася! Така весна, а я, мов каторжна. Шию й шию!..
Дивiться, Володьку. Дивiться, скiльки в мене працi. I все мушу перешити. А
це ще вiд свят. Мене вже там лаа-ають... Ех!.. Але ну його!.. Не розiрвуся
я! Нi? Там весна така... Що в те вiкно влiзе весни. А вийдiть лиш отуди на
гору пiд цвинтар i гляньте вниз. Страх - стiльки того цвiту! Мама казала
Володьковi: висип палiсадник. Де там. Повiявся i лекцiй не вчиться...
Але сiдайте ж! Боже мiй! I чого ви, Володьку, такий соромливий. Ну, як
дiвчина. Такий парубок. Ви вже напевно якусь симпатiю маєте. Що, нi!
Но-но-но! Ха-ха-ха! Як рак. Боже! Тож ви спалахнете! Знаєте... Нi. Вам
таких речей, Боже борони, казати. Читали ви Винниченка?
- Читав,кивнув вiн головою.
- Ви? Винниченка? Ви Iван Царевич i читали такого автора? От вам i моє
поважання.
Наталка прижмурила свої чорнi очi так дивно, що Володько спустив свої
додолу.
- А сонця, цвiту скiльки! Боже, скiльки цвiту i вже, напевно, починають
спiвати соловейки. Нi? Напевно!
Вона пiдстрибнула до вiкна, вiдщипнула срiбно-рожеву квiточку яблунi i
протягнула Володьковi.
- Нате, Iван Царевич. Прошу. Це вiд мене. Найбiльше люблю цi i ще
конвалiї. Такi порцеляновi, холоднi, але... - i вона цмокнула.
- Ну... я вже б пiшов... - несмiло заявляє Володько.
- Я вже б пi-шов... - кривиться з нього Наталка.- Це чудесно. Посидiв,
намовчався, начервонiвся i все думає, як би драла дати. Ну, йдiть, йдiть,
вельмишановний Iване Царевичу. До побачення...
Володько встає. Знадвору подихає вiтер. Гiлка цвiтучої яблунi
ворушиться, й її тiнь на лутцi вiкна тремтить. Серпанок занавiсок
надувається, мов вiтрильник. Десь вискiпався метелик. Його платиновi
крильця мигають i торкаються цвiту. Думка хлопця посилено працює. Йому
надзвичайно приємно й одночасно хочеться кудись сховатися, втiкти.
Вiдчуває, як його iстота двоїться, стає в суперечнiсть сама собi. Вiн
напружено вслухується в саму суть цього виняткового для нього менту i
намагається знайти йому якусь назву. Якiсь натяки, знаки, пiвслова. Цвiт,
серпанок, метелик, голос Наталки - все одно, що прудкий вiтер з рiзучим
снiгом в обличчя, вiд чого воно горить огнем. I от знов злилося все. Серце
тремтить. Не розумiє нiчого зокрема. В очах барвисте, на душi тепло, в
грудях боляче.
Дiвчина використовує його захоплення. Вона не думає, не розумiє, лиш
чує i регочеться. Вiн прокидається, очi наливаються теплою синьотою.
- У вас чудовi очi! - викрикує вона.- Нiколи не думала, що у вас такi
чудовi очi!
Це вже занадто. Все має свої межi. Володько зривається, кидає "до
побачення" i бiжить геть.
Наталка лишається сама. З неба ллється сонце. Ллється на цвiтучi сади,
квiтники, на золоченi хрести церков. Повно весни i хвилювань. Пiд ногами
м'яко. Стежка в'ється лугом, на котрому зеленiє трава i барвисте горить
безлiч квiтiв. Над вiльхами вертко шугають щебетливi ластiвки.
Вiд цього дня Володько сам не свiй. Свiт його обмежився до дуже малих
розмiрiв, але цiле пережите недавнє минуле не хвилювало його бiльше, нiж
ця незначна подiя.
Наталку виминав. Вчитися вже не має сили. Пiсля лекцiй не йде одразу
додому. Вiн iде в семiнарський сад, обходить гору цвинтаря, минає гай i
зупиняється над Галабурдовим садком. В його пiннiй глибинi втопився
будинок хати i лиш череп'яна сiра стрiха тримається поверхнi. Над усiм,
виблискуючи срiблистими крилами, лiтає зграя голубiв.
Тут якраз i камiнь з землi виступив. Хтось колись висiк на ньому серце
i стрiлу, але зачовгане його чоло мовчазне, i таємниця серця та стрiли,
напевно, не буде зраджена. Володько сiдає на каменi i сидить непорушне.
Сонце хилиться до заходу. Коли торкнеться верхiв отих далеких смерек на
панському - вечорiє. У монастирi бамкає дзвiн. Треба вставати, треба йти,
але камiнь iз серцем та стрiлою тримає його. Нема сили вiдiрватися. У душi
велика солодка мука. Перший раз переживає її таку. Були вже натяки на це,
але все те не проймало його так, не тисло, не путало його волi. Боже!
Зроби так, щоб вона вiдчула мене, вийшла з пiнного саду i своїми пальцями
торкнулась мого палаючого чола.
Дома перебирає книжки, перегортає їх сторiнки, але їх запах, їх барви,
їх слова стали йому буденними. Нема в них нiчого цiкавого. Нема тiєї
соковитостi, того чаду, який знаходив у них до цього часу. Чад його душi
значно бiльший i в ньому тоне все, що оточує його.
- Тобi щось сталося? - питає його Василь. Володько не то всмiхається,
не то кривиться.
- Нiчого.Певно i коротко вiдповiдає.
Краще зiйти з постороннiх очей. Iде в лiшник i тут пiд дубом думкою
мандрує в дитинство. Лебедщина, луг, верби. Катерина, вона вже не жиє. А
казала: тебе будуть любити, Володику. Ти гарний... Гарний. Як смiшно.
То-то й є, що негарний i любити таких не полюблять веселi дiвчата. Згадав
i Юхима. Чи жиє вiн ще? Навiть не знає. Це ж грiх. Той чоловiк зрозумiв би
його навiть тепер. Напевно, зрозумiв би. Хто не носить в душi зла, той
вiдчує в людинi завжди те, що якраз треба вiдчути. Зло i заздрiсть стоять
на перешкодi, щоби зрозумiти й бути приятелем.
Тим часом Володько уявляє собi себе в.будуччинi. От вiн росте. От вiн
скiнчив семiнарiю. Але це не кiнець. Нi, нi. Такi, як вiн, на половиш
дороги не зупиняються. Вiн iде далi. Там десь у Києвi чекає на нього ще
школа. Вiн скiнчить її i стане великим адвокатом. Його виступи i промови
чарують слухачiв. Тисячi народу добиваються мiсця в залi, щоби хоч здалека
послухати його. Його слава гримить на цiлу Україну. Всi, що ненавидiли
його, впадуть до його нiг, i вiн дарує їм їх провини. "Приятелi"
наперегони повчатимуть його, оберiгатимуть перед можливими i неможливими
речами. Стiйте! - скаже вiн їм. Замовчiть! Хто не вiрив у мене, хай далi
не вiрить. Хто заздрить, хай виступає з ним на чесний герць. На одвертiй
аренi хай помiряється з ним своїми силами, а не робить потайки за плечима
капостi. I не буде йому рiвних у змаганню, бо сила його душi неймовiрна...
I тут саме десь вiзьметься Наталка. Вiн уже давно не хлопець, що
червонiє вiд кожного її погляду. Вони зустрiнуться на балу. Вiн запросить
її на танець. "Наталю! Даруйте менi, але я кохаю вас!" - скаже вiн їй
тихо. Вона здригнеться, почервонiє. Танець скiнчиться. Вiн вiзьме її за
руку i виведе в сад. Тут пiд вiдомим горiхом на лавчинi присядуть.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142