Лиш вiдгуки дзвiнкого пiдголосника кажуть, що там
мужицький молодняк пасе конi i заливається спiвом, таким же великим та
просторим, як i сама земля.
- Земля! - виривається у Матвiя.- Ех, коли б отак рокiв ще п'ятнадцять
назад... Ще б потрудився. А тепер не те. Нема вже рук. Забрала... Iнакше й
не можна. Колись, бувало, чагарi, лiси. Пiшов, пiймав звiра, роздер його i
маєш. Тепер iнакше. Сам знаєш... Не малий.
Радiсно чути оте "не малий", Володько пiдносить голову, випростує
постать iз завдатками широких барок. Батько мову веде - просту, вузлувату
- твердi слова з твердих уст, оповiдається про рiд, про минуле, любить вiн
те минуле, i встають в уявi дiти-велетнi. Iдуть пралiсами, рвуть столiтнi
дуби, розчищають галявини, предають огневi хмиз i хащу: дикий звiр чує
запах поту людини за плугом i з диким жахом тiкає у безвiстi.
Iшов плуг, iшов страшний мужик за плугом, розривав цiлину, визволяв
сковану силу землi, родив життя. Сливе побожно дивиться хлопець на ту ось,
побiч, людину. Те вiчно зi зморшками, високе чоло, тi яснi, чистi, поважнi
очi, той владний, горбатий нiс. Рука його тяжка i тверда, долоня широка,
кулак вузлуватий з чiткими пругами набряклих жил. Лиш мала тiнь вiд сонця
падає на землю вiд його велетенської постатi.
Нiколи та рука не обняла його - сина, не була щедрою на пестощi, та
все-таки кожного року, коли "Христос воскрес", коли всi вiталися, син з
величною втiхою брав ту руку i припадав устами до її шорстокої, темної
твердостi. I чоло його ясне i горде, нiби вiн син великого царя.
Завжди i завжди гордий вiн своїм батьком. Он над шляхом за шором
розбiлились хати. Нове селище. Там святочно одягненi люди, там бiжать з
галасом дiти, там iдуть до церкви i гуторять жiнки. Батько! Це все батько.
Хiба ж син не знає? Вiн тiльки вдоволено посмiхається. У нього ще й досi
босi ноги i порватi на колiнах штани, та не в тiм справа. Он поле ожило i
живе великим життям, i обiцяє щедро воздати за твердi днi довгих рокiв,
перебореш залiзною волею залiзних людей.
- Ну,- каже батько,- пiдемо...
Рушають i йдуть у напрямку, де над угорським чагарником зводиться
димова башта i звiдки виривається та розгортається в просторах владна
пiсня мiцногрудих дiтей майбутнього.

ВIЙНА I РЕВОЛЮЦIЯ
Вiйна I
Паринина Матвiєва цього року над Угорською долиною. Хома Ет-тоє i Кушка
Iван, сусiди з обох бокiв, мають там також своє пасовисько. Землi угорщан
широко й далеко розляглися - долина, озеро, луги - луком вигнулись проти
сонця, лiсом темним, дубовим вiд пiвнiчних вiтрiв заставились. Зруб пiд
лiсом на другому схилi i молодий березняк. Границя широка, виразна,
заросла морогом, твердо врiзалась в землю по цей бiк долини. На схилi
розлогi кущi лiщини, молодi кучерявi дубочки, У кущах камiнь величезний,
сiрий, нiби спина кита, випнувся на поверхню, обрiс мохом, порепався,
зненацька урваний, нiби по ньому вдарили велетенським молотом i вiдбили
кусень, що вайлом скотився додолу та в непевностi зупинився перед
сiножаттю Михайла Турка.
Пiд урвищем земля роззявилась i з її пащеки вирiс коренастий дуб,
розтятий громом на двi половини. Звiдсiль i озеро виднiє. Впало з небес i
розбилось на кiлька куснiв великанське дзеркало, а соняшнi променi
водоспадом зливали до нього схили долин з житом, маком польовим та
волошками синiми i травагли з кмiном, що розрослись у пояс людини.
Лишень з тих трав не багато хiсна. Рiк-рiчно, як виростуть до покосу -
лiтнi спеки зливи нагонять, озеро води свої пiдносить i невпинною лавою
розправляє вздовж, як глянеш долиною. Трави никнуть пiд брудною навалою,
хвилi свавiльно i дико рвуть береги, напирають на кущi верболозу i вiльхи.
Коники-стрибунцi, рiзнi комахи i все, що жило i радiло, гибло нараз i
мчало з водами в невiдому безвiсть.
Бурхлива тодi ставала долина, шумiли води, вiльхи, дуби. Жито хилилося
в покорi, колосся торкалось глинкуватої землi, а маки передчасно обсипали
свої шарлатнi шати. Та коли води спадали, на поверхнi столочених трав
лишалася риба, мов кусники живого срiбла, лежали й трiпотались безвладнi
сотворiння.
Тодi з Угорського i Тилявки баби, дiвки, пастушки-хлопцi з кошами
виходили i голими руками пiдбирали карасiв та пiскарикiв. Звичайно за
здобич бої зводились - угорщуки й тилявчани,- перемагали сильнiшi, бо
закон їх - закон хмар i буревiїв.
Але не тiльки за рибу бились угорщуки й тилявчани. Нi, нi. Не тiльки за
це.
Паринина Матвiєва, Iвана Кушки i Хоми Ет-тоє межує з угорськими полями.
За межею поле покате до долу - тiнь та мочар - власнiсть Григорка. Мужик
земельний, та ледачий, та п'яничка. Поле вросло дерном, а восени, коли
збирали мiзерний вiвсик, лишалось пашi хоч пiдкладай косу. I хто б на таке
не полакомився. Тилявчани, як найближчi сусiди, вривалися першими,
угорщуки впиралися, шикувалися бойовi ратi, рокотали грiзнi бої, градом
сипалось камiння, ломались на черепах дрюки... I так поколiння в
поколiння.
Володько цього славетного року заприсяжний пастух. Як мурин чорний вiд
сонця, як тятива пружний, як коноплi волосся, як цегла репанi босi ноги.
Пасе шiсть корiв дiйних i четверо ялiвнику. Це не Лебедщина, розходу тут -
межа в межу, а тому будь на сторожi.
Добре, що паринина не межує зi "шкодою", на Ет-тоє також пасовисько i
пасе там свої четверо хвостяк "нiмий", на iм'я Роман, якого кличуть на
мигах i звуть "нiмий",дебелий, мiцний хлопчисько, твердий, барви паленої
цегли лоб i порепанi до кровi губи. Вiд Iванового сусiдують два бiлоголовi
"маминi лобури" Хведько та Iлько - дванадцятеро худоби, один би не впас, а
тому їх двоє, межа чiтка, креслена в планах, законом великої держави
суворо хоронена.
- I добре,казав Матвiй.- Не люблю того спiльного. На своєму хоч стань,
хоч сядь, хоч покотом. Я тут пан. Так. Кожний має право на кусник права в
собi.
Тому межу суворо берегли, тому коло товару зiвакiв не давай i вуха май
нагостро. "Ах, коли то воно скiнчиться",- думає не раз Володько. Думає
всоте, втисячне - поле, поле й поле, посерединi буда, соломою крита, там
мiх для спання, там лантухи на гичку, там палицi з лiски, цяцькованi
ножиком-рачком з червоною колодочкою за три копiйки. Буревiй, злива, дощ -
буда сховає, Володько сам ставив крокви, збивав лати, краденi з двiрських
штахетiв, i пошивав старими з панської клунi снiпками. На випадок вiйни -
два склади зручного камiння припасено.
Думи заважають Володьковi... Клятi, вiчнi, дурнi думи.
- А куди, Рогата, щоб тобi очi злегенька, Бог дав, вилiзли!
Це саме тодi, коли думи разом з Тарасом Бульбою коло лубенського форту
вертiлися, де славний батько Тарас карав неславного сина за зраду.
- Хто були тi запорозькi козаки? - питав Володько минулої недiлi свою
"госпожу" учительку, яку навiдував також лiтом та брав у неї книжки.
- Такi були воїни... На Днiпрi Сiч свою мали i за землю руську та царя
православного ляхiв-єзуїтiв, туркiв та татар шаблями воювали.
- А що то є Україна? - невгавав Володько.
- То, кажеться, така область над Днiпром... Там десь коло Києва.
Неяснi це вiдповiдi i цiкавiсть не вдоволена.
- Во-лодь-кууу! Володь-кууу! - чує зненацька хлопець. Зривається, бо
лежав черевом на землi i пацав ногами. Мав саме за Рогатою бiгти.
- Володь-кууу!..
- А чогооо?!
- Угорщикиии!
Це Хведько. Товар його у долинi над границею. Хведька видно за горбом
тiльки по пояс. Приложив долоню до рота i кричить... Небезпека! Сполох!
Ворог на овидi!
Володько зривається i, мов стрiла, летить над границю. За Рогату зовсiм
забув. З долини швидко одну по другiй жене Iлько свою худобу.
Корови попутанi гицають, як тiльки можуть, з останнiх сил, а Iлько
газдилить по їх клубах палюгою. З другого боку нiмий, також вiдганяє
скорiш свої корови догори вiд границi.
- До купи! Iльку! Згонь до купи товар! - кричить на бiгу Володько. -
Ти! Ти! - вимахує руками на нiмого i показує, щоб згонив i свiй товар до
буди. Той помiчає i вихором летить на вказане мiсце.
- Гей, гей! - кричить Володько, розмахує товстючою палюгою i пре до
границi назустрiч вороговi. За ним побiг Хведько, за Хведьком нiмий.
Добiгли до границi i зупинилися. Володько швидко дихає. На чолi пiт.
Перед ними Григоркове з нескошеним вiвсом поле. З протилежного боку з гори
вiд каменоломень женеться в долину з десяток угорських пастушкiв. Вони
пасуть на толоцi, тому їх багато. В руках у кожного бук i торба камiння.
Побачили противникiв i зупинилися.
- Давай-давааай! Давай-давааай! - потрясаючи високо над головами
буками, хрипливими дикими голосами викрикують вони своє воєнне гасло.
"Приймати? Не приймати?" - швидко працює Володькова думка, але нiмий
уже белькоче i потрясає палицею.
- Давай-давааай! - викрикнув Володько i добавив лайку.
А дерманцi клинцi,
пекли жабу в ринцi,
всiх дерманцiв запрягали,
з печi жабу витягали!
Затягнули хором угорщуки. Така образа! Боже, така непростима образа!
А вгорщани шмаркачi,
пекли жабу у печi,
батька й матiр запрягали,
з печi жаабу витягали!..
Вiдчитали їм Володько й Хведько. Таке нечуване зухвальство трьох
бельбасiв зовсiм роздратувало ворогiв. Нiмий лопотить безупинно, розмахує
товстючою своєю палюгою i готовий з копита кинутися в бiй. Але Володько
нi.
- Камiння давай! - гукнув вiн. Хведько кинувся до схованки по камiння.
Цього цiнного вiйськового знаряддя по цю сторону обмаль, тому треба
обходитися з ним обережно. Пiд час бою треба по можливостi пiдбирати те,
що накидає ворог.
А той гнався вже щодуху вдiл до сiножатей. Ось вже гицають високою
травою, добiгають до Григоркового вiвса i зникають. За пригорком їх не
видно, тому напруження, поки вони вигулькнуть на цьому боцi, ще бiльше.
Скiльки їх? Раз, два, три - п'ять, що бiгли ззаду, а спереду також з
п'ятеро. Нападу треба сподiватися з бокiв i спереду.
- Держiться, хлопцi! - затискає зуби та кулаки Володько. Нiмому наказ
дивитися на правий вiдтинок, Хведька ставить на лiвий, а сам усерединi.
- Не пiдпускати до себе. Камiнюками! На палицi не пiдемо... Вони нас
злущать... їх утроє бiльше...
I тут блискавично приходить Володьковi нова думка.
- Сховаємся! - сказав вiн.- За гноєм...
На полi поскидано купками гнiй, i хлопцi миттю залягають за ними.
Вискакувати зненацька, несподiвано. Володько подасть знак.
Залягли. Очiкування. Пражить сонце. Володько запер вiддих i вслухується
у кожний гамiр, що доходить з долини. Серце нагально стукотить.
По небi нечуйно сховзають хмарки... Мертво, непорушно стоять дубки.
Зелений їх лист вiдблискує променем. У вiвсi стрекотять коники.
Першими вигулькнули з-за горба тi, що бiгли навпростець. Лiве крило
пiшло пiд гору яром, праве кущами, де розбитий камiнь.
Просто через овес борсається троє обвiтрених чорнопиких з лишаями
хлопчиськiв. У руках буки. Вибiгли на рiвнину:
- Давай - даваай! - крикнули майже нараз. Нiхто їм не вiдповiв. Тиша.
Всi три зупинилися. Вiддаль вiд границi - раз кинути каменем.
- Хлопцi, вперед! - викрикує Володько i зривається, мов опарений. За
ним зривається Хведько, за Хведьком нiмий. Всi три стрiмголов летять проти
напасникiв.
Це було так несподiвано для угорщикiв, що вони не встигли хинути нi
одного каменя. З мiсця пустилися навтiки. Стрибають вiвсом, тiльки
постольцi мигають та набитi камiнням торбини гарцюють по задах. За ними
навздогiн летять камiнцi, а нiмий на цiлу околицю реве своїм диким ревом.
- Стiй! - гукнув Володько. З обох бокiв вигулькнуло ще кiлька
угорщукiв, якi, пригнувшись, пруть на допомогу своїм товаришам.
У вiддалi ста крокiв всi вони зупинилися. Володько i товаришi вперлись
у них гострим лютим поглядом.
Бац! - чiткий камiнчик вирвався з руки угорського лiвшуна, описав у
повiтрi криву струну i чвякнув у землю. Володько вiдступив лиш два кроки
i, пiднявши, сховав його в кишеню.
- Кидай ще! Кидай, чортяча ратице! Рило твоє значно краще, як у нашого
кнура,- кричить Володько. Нiмий жбурнув i собi камiнчика.
- Ти! Не кидай! - накинувся на нього Володько, показуючи на обмаль
камiнцiв. Хай вони, мовляв, першi кидають.
Це було гаслом наступу угорщан. Кiлька каменiв сипнулося на дерманцiв,
якi не встигали їх пiднiмати. Кожний мусiв берегти себе вiд камiння...
- Гурааа! - крикнули угорщани i всi сипнулися вперед. Дерманцi почали
вiдбiй. Камiнцi сипляться градом. Нiмий озвiрiв i готовий з буком кинутися
на напасникiв. Але в той мент кругла кам'яна галька бацнула його в суглоб
правої руки. Хлопець закричав. Володько шворно шпурнув камiнчика i попав
угорщука в ногу. Той присiв одразу.
Та не встиг Володько повернутися на крик нiмого, як в очах його
сипнулись iскри. Над самим своїм оком вiдчув го стрий дотик камiнця.
Хвильку нiчого не бачить. А коли вiдкрив очi, угорщани були пiд самим
носом.
Дерманцi рухнули навтiки. Угорщани за ними. Крик, свисти. Камiння
сиплеться за втiкачами. Володьковi тече з чола пiт i кров. Нагнув наперед
голову, щоб краплини спадали на землю, хоронив сорочку вiд плям - мати не
мусять знати. Нащо?
Аж на горi зупинилися. Угорщуки добiгли до буди i там застрягли.
Володько нагнувся.
- Ах, Боже! - вигукнув Їлько.- Володьку! У тебе цiле чоло розколоте...
- Ааа! То нiчого. Але я й йому рiзнув. Бачив, як бебецнув... Як снiп.
При по воду!..
Iлько пустився в Мозолянку по воду. Угорщуки гасали навколо буди, i по
хвилинi з неї задимiло.
- Володьку, Володьку! - кричить Хведько.- Твою буду запалили!..
Володько глянув туди, тримаючи праву долоню над правим оком. Через
пальцi сочилася кров i маленькими пружками стiкала i капала.
- От, зволочi! - з притиском вирвалось з його уст.- Васииилюю!
Василююю! - почав гукати.
Дим над будою звiвся, мов верблюд, двома горбами i все вище та вище
вiдпихав блакить. Сонце смажило боки землi з найбiльшою увагою. Навiть
пiльнi коники цвiркуни i весь народ трав'яний середнього лiта принишк.
А буда розпустила огненнi крила i, здавалось, бажала пiд блакить за
димом зверстися.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142