З дзвiницi винесли стару бочiвку, на неї вилазить салдат i говорить:
- Таварищi салдати й крестьяне!
Так починалось. Обличчя салдата вiспувате, кругле i добре. На ньому
сiра, з поганого сукна шинеля, пiдперезана витертим ременем, на головi
сiра папаха, заломана набакир.
I говорить той "салдатiшко" так певно, ясно i переконливо, що нiхто в
свiтi не змiг би встояти проти правди, що живою, опромiненою сонцем,
виривалася з його уст. Володько не слухає його, а впиває кожне те слово,
що проймає його глибини душi. Вiн же нарештi почув, що хтось упiмнувся за
нього, за цiле його життя, за його батька й батькове життя. Так. Це
правдиво. Той, хто працює, має повне право бути паном життя. Ледарям,
кровопивцям, бiлоручкам, розпустникам нема мiж нами мiсця. Хай щезнуть з
лиця землi!
- Да здравствует Революцiя!
- Да здравствует рабоче-крестьянская власть!
- Мiр хiжiнам i вайна дворцам! Ура!
Володько геть-чисто забув Страстi, писанки, розговiння. Вiн реве "ура"
цiлими грудьми, кричить до хрипоти i готовий кинутись на вiспуватого
добряка салдата й обняти його мiцними мужицькими обiймами. На дзвiницi
б'ють у рейки. Дядьки, що "бачили ще не таке", скептично попльовують i не
виявляють того, що виявляє Володько. Ет, що вони! Хiба вони взагалi
коли-небудь чимсь проймалися? Темнота.
Але Володько... Нi. Вiн не з таких. Вiн не може не зрозумiти того, що
ясне, мов сонце. Тож подумайте: хiба ж справедливо, що батько його мусiв
тяжкою працею здобувати собi шматок землi, щоб могти свобiдно, безмежно
лити на нiй свiй власний пiт, а другi он мають маєтки, "iмєнiя", на яких
вони нiколи не працювали i яких нiколи не купували. Бо хiба ж так має
бути, щоб вiн, малий хлопчина, не мiг дозволити собi на цiлий олiвець,
зайвий шматок чистого паперу, на плашчину чорнила, на якусь книжку? Як же
так? Це вiн переносив, бо не розумiв , бо думав, що так треба, що iнакше
не може бути, що сам Бог так хоче.
Але тепер... О, тепер це не так буде. Тепер вiн буде жити свiдомо. Вiн
знає, що вiя син мужика, викормлений твердим запрацьованим хлiбом, що в
нього мiцне, невибагливе, не рознiжене тiло i суцiльна проста душа. Вiн
думає так, як треба думати кожному, хто чесно хоче жити на землi, хто не
бажає чужого, але й не дозволить, щоб i його використовували. Згадав
Смiрнова. Хiба ж здригнеться Володькове серце, коли таку тварину "вiзьмуть
на штихи"? Нiколи. Хай за рубля - все одно. Як смiв вiн витягнути з
Володькової кишенi отого самого рубля? Як вiн, мерзотник, смiв?
Тої весни Володько мало сидiв у хатi. Гасав по полях. Вертався зi
школи, де готовився до кiнцевих iспитiв, i йшов одразу в поле й лiс, щоб
там вiтати вiднайдену правду, щоб тут передумати ще раз те, що, може, не
додумав. А разом брав чергову брошурку в червоних палiтурках. I вiд
читання її хмари по небi мiняли свою барву, вiтри гострiшали i рвались не
так, як до цього часу, чорнозем пахнув потом i кров'ю. Володько не
втримувався, зривався на пень, уявляв перед собою море катованого в
кайданах люду, якого до цього часу не бачив нiколи, але який все-таки десь
був, десь брязкав кайданами, десь гнув свою спину, сполосовану помiщицьким
нагаєм. I бачив виразно всiх тих гнаних, переслiдуваних, катованих, а
серце наливається правдивим гнiвом. З уст виривалися надзвичайно пiднесенi
слова, якi вергли громи на тиранiв.
Ех, коли б хто бачив у таку хвилину Володька. Коли б тут не граби, не
клени, не липи, а отi справжнi катованi буржуазiєю страдники. Вони,
напевно, проголосили б його своїм ватагом i рухнули б залiзними лавами
визволяти свiт з-пiд влади кровожерних буржуїв.
- Нi, нi, тату! - сперечався вiн дома.- Що ви менi не кажiть, а так
далi не може бути. Пани мусять бути винищенi. Скiльки вони випили кровi з
працюючого люду. Скiльки воци загнали революцiонерiв на Сибiр, скiльки
вони винищили люду.
- Но,- казав спокiйно Матвiй.- Я цього не бачив. Я прожив вiк, але в
нас такого не було. То там десь, як у книжках пишуть... А у нас, хвалити
Бога, пан був пан, а мужик сам по собi, як кожний чесний чоловiк. Коли
мужик добився - мав, не добився - не мав. А пани... Вiзьми он наших... Та
кого там вони катували. Мiзерiя, не пани... Та я тобi кажу: коли б наш
чоловiк до "управлєнiя" такого "iмєнiя" став, той би доказав, а пани...
Тьху, та й тiльки! Хiба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та
Петербургах. Що вони там учились, це тiльки вони й знали. "Iмєнiя" їх
запускалося, закладалося раз, другий, часом i третiй. "Управляющий" їх
обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обiкрасти, коли ж той пан
нiчогiсiнько, от як той пень, не тямив. Так вiн тобi не вмiв пшеницю вiд
жита розтого... розпiзнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що
мужик косив його пшеницю i сiв спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!..
Ех, каже, ви однi маєте право жiть, а ми должни уйтi... От так, дурило,
розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долонi i давай далi
шмагати грабками. Пан не вiдстає... Все: а дай, дядя, я спробую...
Вiдiйдiть, каже дядько, нi, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як
найнявся. Дай i дай... Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках,
штурхнув униз, загнав у землю косу i трах - розламав... Ех, каже дядько,
вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублiв i дав за косу.
Дядько тiльки усмiхнувся... Так... А ти,кровопивцi. Та якi в чорта вони
кровопивцi. Дурнi, виродки - от що вони. Ти дай менi такий маєток, так я
гори озолочу, а вони гнили в них щорiк, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не смiє гуляти. Земля належить тому, хто працює i
хто хоче працювати. Так i має бути. Даром нi. Не хочу даром, коли можу
купити, а той, хто не може - в рострочку, на виплат. Знаю i тобi
заповiдаю: дароване завше боком вилiзе. Тiльки своє, працею куплене,
солодке й дороге. Не оповажся робити iнакше.
I Матвiй вмовк. Висказав усе i точка. Що бiльше казати? А Володько
хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подiя. Володько не забуде її, не забуде, бо не може.
Приємно i радiсно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотiло,
коли обидвi черешнi, що коло школи, облiпилися бiлим цвiтом. Приємно i ще
раз приємно.
До iспиту готовиться їх троє: Володько, Юдкiв Мошко й Антiн Трохимiв.
Цi дiйшли "до кiнця". Решта розсипалася, хто куди, бо "нащо їм той
iкзамен". Вони на попiв не будуть вчитися, а мужиковi й так вистачить.
Володько, Мошко й Антiн - приятелi. Найстарший Антiн, наймолодший
Володько. За першенство змагаються: Володько i Мошко. Перший бере "Законом
Божим" i "руским язиком", другий "аритметикою", хоча i Володько не
вiдставав у арифметицi. Антiн клегає позаду, хоча три роки гризе ту
нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до iспиту i
тремтить за них. Деякi вiршi, як "Смерть Сусанина", "Слався, слався"
викинули з читанок i з приємнiстю забули. Лишилося досить i без того.
Цього ранку сонце у змовi з цвiтучими черешнями. Свiжо, чисто, радiсно.
Хлопцi не можуть всидiти в класi. Винесли лавицi на подвiр'я пiд черешнi -
сидять, "зубрять" завдання та очiкують на матушку-вчительку.
Але вона сьогоднi ие прийде. Нi. Ще раненько виїхала високо вимощеним
возом до Крем'янця. Натомiсть прийде її син, студент-панич. Приходила нiма
служниця i сповiстила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозумiли
її.
Так. Вiн он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всмiхається
до хлопцiв, нiби приятель, i несе пiд пахвою кiлька книжечок.
Прийшов. Хлопцi встали, як звичайно.
- Добрий день! - сказав вiн по-простому i всмiхається. На ньому
студентський одяг. Кажуть, вiн десь у Києвi чи в Одесi у високих школах
обертається. Високий, блiдий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить
по-простому, так, як у всiх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама,
чи сама найпростiша жiнка. На всiх "викає"...
- Ваше прiзвище як? Ага. Добре. Сiдайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, вiн би й до
нього викав. Володько i всi хлопцi бачать, що ця людина побувала в свiтi i
то не близькому.
- Ну от i гаразд,- (останнє слово для Володька новинка) каже панич.-
Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви,
Гольденберг, що значить ваше прiзвище?
- Ну, почему нi. Золота гора, господiн панич,- вiдповiдає Мошко.- Гольд
значить золото. Берг - гора,- додає для бiльшої ясностi.
Панич смiється, Володько також всмiхається. Небо i цвiтуча черешня
дивляться на них ясними очима. Подихає вiтерець. Кiлька наївних бiлих
пелюсточкiв зривається десь там i сиплеться просто на лавицю, на голови й
куди попало. Але нiхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що вiн сьогоднi не буде питати хлоицiв. Вiн краще їм
щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це "Малий Кобзар". А
написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Нi.
Ну, то вiн розповiсть їм про нього.
Хлопцi слухають: Моринцi, ягнята, пан. Викуп з неволi. Цар. Кара. Не
життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млинi на
Лебедщинi дядькiв-завiзникiв.
"I вiн умер. Ще перед смертю написав вiн своїм приятелям такий заповiт:
"Як умру, то поховайте мене на могилi, серед степу широкого, на Вкраїнi
милiй. Щоб лани широкополi, i Днiпро, i кручi було видно, було чути, як
реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвiте i вражою злою кров'ю
волю окропiте".
I приятелi сповнили заповiт Шевченка. Викопали його домовину, що була
похована на кладовиську в Петербурзi, та неревезли її в Україну. Тут
поховали його над самим Днiпром на високiй горi, яку здалека видно
навкруги. I на могилi його поставили великий бiлий хрест. Пiд тим хрестом,
на горi, над Днiпром-рiкою лежить вiн, наш великий кобзар, наш спiвець
слави колишнього, теперiшнього i будучого",закiнчив панич.
Хвилина глибокої тишi. Обличчя хлопцiв поважнi, непорушнi. Нi небо, нi
цвiтучi черешнi не рушать їх захоплення. Володьковi очi вже давно бачать i
степ, i гору високу, i ревучий Днiпро. А над усiм бiлий, мов зi срiбла,
хрест, що береже вiчний спокiй незнаного, чудесного Шевченка.
Далi панич читає ще кiлька Шевченкових пiсень.
Якби менi черевики,
То пiшла б я на музики,
горенько моє...
Черевикiв немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає...
Чоловiчки Володькових очей зовсiм змалiли. Але в них уже виник образ.
Близький, зрозумiлий, рiдний.
Ой, пiду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя...
I як вiй це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хiба Володько не
раз ходив босий полем, а Шевченко i про це не забув. Знайшов простi, теплi
слова, вложив до них частину своєї душi i дав образ.
Дiвчаточка на музиках,
червоних черевиках...
Володько бачить тих дiвчаток у червоних черевиках i парубкiв, що
лицяються. Одна тiльки з карими очима, боса, иу-дить свiтом. Вона не може
на музики. В очах її карне яснi сльоза заздрощiв. Володько чує її. Ах,
коли б вiн мiг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пiснi. Ясно, просто i разом так, що хочеться
любити, хочеться встати, вирiвиятись i стати отвертими грудьми проти
дiбевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо
злилися в них i все горить, все палає яскравим сонцем любовi.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому "Кобзаря". Той зичить.
Руки тремтiли, коли торкнувся ними тiєї книжечки. Бiжить додому. По дорозi
зупиняється i читає. Дома залiз у малини за хату i знов читає. Степ. Сонце
заходить. Безмежна до обрiю ширiнь i безлюддя. Одинокий вiз, а пiд ним
чумак. Товаришi покинули його. Круторогi воли хилять голови, з далекого
степу летять гайворони. Вирвалхся з отiєї далекої' щiлини, куди недавно
засунулося сонце, i летять. Мають широкими, чорними крилами просто до
чумака. Але той не лякається. Вiн просить їх не торкатися його трупа. Вiн
не бажає, щоб i вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампi Володько розповiдає про Шевченка батьковi. Той
натомлений вернувся з поля, поволi їсть i слухає.
Коли Володько скiнчив, батько каже:
- Все то добре. Але я не вiрю, щоб вiн коли такий був.
- Хто? Шевченко? - дивується Володько.
- Певно. А хто ж?
Володьковi аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далi
окремi, твердi слова:
- Так. Напевно видумали. Коли б був - усi б про нього знали.
- Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На
цiле життя в москалi його запер.
- А який такий дурний цар був? - гостро додає Матвiй.
- Та ж той...Миколай первий...
- А все-таки мало вiн розуму мав. Як так не давати народовi про таких
людей знати. Ет!...Матвiй не знаходить бiльше слiв, щоб висловити своє
невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вiрити в такi
очевиднi речi.
Кобзар приносить Володьковi нову вiру. Перед ним починає жити щось
таке, чого до цього часу не розумiв. Вiн не дає йому спокою. По iспитi їде
до мiста, заходить до книгарнi i купує собi свого власного "Кобзаря".
Революцiя йде далi. Перед самими жнивами прийшов на вiдпустку Василь.
Скорострiльщик. Вирiвнявся, поздоровшав. На плечах "пагони". Вiн
прихильник Корейського i вiйни "до победоносного канца". Володько до нього
з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
- Але ти, Василю, тiльки послухай. Я тобi нiчого не перечу.
I Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом i слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий...
- читає Володько. Голос його рiвний, дзвiнкий. Слова вириваються
виразно i вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала...
Тут Володько пiдняв свiй голос. Очi його блиснули. Чути, як здiймається
висока могила i сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберiгає в собi
великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночi встає i щоночi
провалюється.
Василь вислухує.
- Даа!виривається з його уст.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142