Хто в розвiдку? Кiндрат -
розумiється. Августовський розвiдчик... - казав Володько.
- Пароль? - вiдповiв Кiндрат i закашлявся. Вiн вимацував щупками своїх
зачовганих пальцiв у верхнiй кишенi блузи рештки тютюнової потерухи, разом
зi всiляким iншим смiттям, злiпив з того кострубату цигарку, запалив її
сiрником, напустив запаху палених онуч...
- Без пароля,- сказав Володько.- Нагостри лиш вухо, i досить.
Кiндрат потягнув диму, сплюнув, повернувся i подався помiж соснами на
край лiсу. Там зупинився, хвилину постояв i несподiвано зник, нiби
провалився в землю.
Володько з Йоном зiсталися самi. Їм було хiба дивно отак несподiвано
знов опинитися у однiй i тiй самiй халепi, вiч-на-вiч i пригадати либонь,
як то ще так недавно їх дiлили цiлi безоднi вiдмiнних намiрiв, за якi вони
готовi були йти нiж на нiж, байдуже на вислiди. Але так воно є. Такий
присуд долi. Тепер нiкому з них не бажалося нагадувати того минулого...
Справа не в минулому, а майбутньому... Але слово по слову... Йон закурив
також лапту, затягнувся бурим перегаром, випустив його шумно i прилiг знов
на своє вилежане за нiч мiсце. З'їхали на фiлософський, розважальний штаб
i, можливо, Володько не забуде нiколи цiєї розмови з Йоном в цьому лiсi.
Володько обережно питав, коли i чому вiн вернувся. Йон курив i, мабуть,
шукав слова, приплющував свої брунатнi очi i його повiки моргали, як
блискавки.
- О, вже два тижнi,- неохоче казав вiн.- Два тижнi не здаюсь... За мною
гониться полiцiя, як за чортом. Сходив всi лiси, всi хутори. I народ наш,
скажу, цупкий... Нiхто ще не видав... Не знаю, куди лиш далi... Подамся
десь на захiд. А чому повернувся? Знаєш... На це нема слiв. От просто
крапка... Цього нiяк не розкажеш людським словом... Так... Ти мав правду,
але все то замало. Ти менi нiчого не сказав... Ти знаєш, скiльки нас,
баранiв, туди пiшло. Зо мною тодi шiстдесят... I знаєш що сталося?
Ха-ха-ха! Чорт, чорт, чорт! Ми йшли туди... Та яке там йшли... Летiли,
рвалися... За нами гнався мало не батальйон "Ков-у", трьох вбитих, десять
ранених. Тож ми вiрили, що там... Зрештою, ти сам знаєш... Тож туди пiшли
нашi посли, сенатори, поети, учителi. На Ковельщинi зробили повстання...
Газети про це не писали, але там були бої у полiських багнах, без нiяких
надiй на перемогу, лишень, щоб показати наш спротив... З надiєю, якщо
непереливки - махнути за лiнiю отам бiля Корця, i ми дома. Тож Україна. То
ж пролетарi всiх країв... I ми так зробили. I були як громом вдаренi, коли
нас там з мiсця вiдправили знаєш куди? Ти не повiриш... Нiхто не
повiрить... Нiхто й нiколи... Нас просто вiдправили на пiхоту, без їжi
тридцять п'ять кiлометрiв до Новоград-Волинська, а звiдти телячими
вагонами до Шепетiвки, з Шепетiвки до Бердичева, а з-Бердичева до
Житомира... до тюрми. По двадцять до камери, що вмiщала заледве половину.
Шiстдесят люда... З намiром послати нас назад до Польщi, а якщо не
захочемо - без пересядки Сибiр. I нiяких тобi чортiв...
Чи можеш уявити наше тодi... Не розчарування. Розторощення. Повний,
абсолютний розгром. До цурупалка. Коли, мовляв, комунiсти - робiть
комунiзм там, а тут ми самi потрапим... Але ми зрозумiли з першого слова,
що тут нiякий комунiзм. Ми ж були переконанi, що там... Ти знаєш...
Україна i т. д., i т. д... В союзi вiльних i рiвних... Наговоримось
нарештi своєю мовою... А вони, сволочi: какая там мова! Гаварi на
панятном. I нiде нiякої шпетки України. Ге-Пе-У. Куди не глянеш, Ге-Пе-У,
на кожному кроцi Ге-Пе-У. Це нiяка полiтика, це просто голе-голiсiньке
Ге-Пе-У... I ми нiякi тут люди, а рогата худоба, яку пасуть, женуть,
крутять роги i рiжуть. I коли хтось розкривав рота протесту - били в зуби
i крапка: с намi здєсь, мать-пєрємать, нiкакiє пiлюлi!
I пiсля того ми були до п'ят щасливi, коли нас викинуто назад через ту
границю отак просто, як смiття, серед темної ночi. Спочатку хотiли було
передати нас, честь-честю, без нiякого пардону, за всiма протокольними
процедурами, польським пограничникам, але згодом роздумали. Хай, мовляв,
тi панове сусiди трохи потрудяться, виловлюючи нас один по одному, як
розiгнаних з клiтки курей.
Еее-хе-хе! Братику, братику. Такi-то нашi пролетарськi справи. Яким
таким диявольським розумом їх збагнути. I бачиш, до якої падлючої точки ми
дiйшли? Але мушу тобi признатися, що я до певної мiри нiяк не каюсь, що я
в цей огонь вскочив. До цього часу я не знав нi тебе, нi себе, нi що там в
тих книгах, нi кому ми молимось, нi за що йдемо на зарiз за Сахалiн чи
Карпати, якi i вiд кого захищаємо границi. Колись я читав ту саму "Залiзну
п'яту", щось трохи Лєнiна, надаремно пробував гризти Маркса... Всi вони в
один голос повторяли те саме: в боротьбi здобудеш право своє. Мене при
цьому лиш одне дивувало: чому, до диявола, ця сама боротьба мусить
обов'язково мати аж такий безобразний вираз? Тиняючись по оцих ось лiсах,
я все глибше i глибше почав залазити в цi нашi трагедiї i все бiльше i
бiльше розумiти, що всi вони могли б бути звичайними людськими дiлами,
коли б ми потрапили думати людськими нормами. Перегризати один одному
горло за кожну огризену кiстку потрапить кожний пiвздохлий собака, але щоб
рiшати долю людей, треба все-таки трохи глузду. Коли б так всi тi генiї
людства могли i до цього додуматись - не було б хiда диктатури
безглуздя... Але безглуздя, як i навищий глузд, є рiшальним, генеральним
секретарем, коли рiшається невирiшальне: утопiя. Це, здається, одного разу
у Рони чи на вечорницях у Явдошки, також ти казав, з чим я тодi рiшуче не
годився... Менi здавалося, що перегризати чиєсь горло, а в тому також i
твоє - найпочеснiша мiсiя двоногої тварi i що саме за цими рецептами живе
прогресивне людство, вiдколи свiт свiтом i Москва Москвою. ГПУ, матюки,
сiрi довгi ряси, багнети! Печаток i кiнець - кiнець i початок... Бо
безглуздя, як i навищий глузд... Трам-тарарам, тарарам!
А тепер скажи менi, мудра голово, хто нас учора зрадив? - змiнив нагло
свiй флюгер Йон i подивився на Володька з виразом вовка, якого загнали до
пастки. Його очi вiд безсоння i лютi мали кривавi прожилки i це надавало
їм хижої виразностi звiра чи птаха, що кормляться кривавим м'ясом до себе
подiбних. Володько вагався з вiдповiддю, вiн нiколи не вирiкав вирокiв
категорично i це часто лютило Йона.
- Iлько? - вiдповiв Йон за Володька i чекав, здавалось, пiдтвердження
цього запиту. Володько вагався далi.
- А чи знаєш,- казав Йон,- що там згинула Ганка? Ця вiстка приголомшила
все, навiть дерева. Володько занiмiв. Вiн раптом запитав:
- Ти це знав? I мовчав?
- Знав,вiдповiв Йон... - I мовчав. Я бачив, як вона впала, але я не був
певний. Лиш опiсля менi видалось, що її було вцiлено...
- А чому ж ти... не сказав? - викрикнув Володько.
- Iз-за тебе! - вiдповiв Йон.- Не хотiв, щоб ти... Щоб тебе... Там
пiймали. Все одно ти б нiчого не помiг. Може, будеш потрiбен для чого
iншого, а жертви завжди будуть. Привикай. Це лиш початок. Тепер нам
зiсталося - хто зрадив? Кажи, хто? Сам оцими руками розiрву на шмаття,-
казав вiн i зуби його скреготали.
Володько пiдiйшов до стовбура сосни i приложив своє чоло до шорсткої її
кори. Вiн мовчав, кам'яно мовчав, не чув навiть останнiх Йонових вирокiв.
Мав закритi очi i десь там, в глибинi їх глибин, вiн бачив себе самого, як
того, що дає початок цiй ось лiсовiй епопеї, якої продовження триватиме
роки i роки невблаганної цiєї епохи.
Йон пiднявся, присiв, мав зiгнутi ноги, докурював до цурупалка цигарку,
пружно набiк спльовував.
- Я передумав,- казав вiн, обтрясаючи пальцем попiл недопалка... - Для
тебе одна лиш дорога: забрати манаття i десь отуди... За Карпати. Твоя
просвiта тут скiнчена. Починається епоха Ге-Пе-У... Такого твоя кишка не
видержить...
Володько залишив свою сосну.
- Так,сказав вiн.- Я вiдiйду.
- Я думав було... Залежимо органiзацiю. Щоб все заварилось. Ти, та я,
та iншi... А ти йдеш. Але йди! Йди! Це вже далi моє дiло - не твоє. Ти вже
своє зробив.
Десь трохи згодом повернувся Кiндрат, був весь розбурханий, як копиця
сiна в буревiй. Принiс кусень хлiба i навiть сала.
- Гiсердна,казав вiн,- Це ж отут рiчка... Ех, i молодицю зустрiв, ну
просто тобi чоколяд. Очi, як цимбали, так i виграють, що просто танцюй
гопака. Так це до нашої Тилявки яких п'ятнадцять верстов...
Подiлили їжу, їли, Йон краяв малим рачком сало i казав:
- Ти, Кiндрате, спробуй на Тилявку. Збери Антона, Кiндрата Трохимового,
Сергiя, Никона... Направ їх на Людвиськi сiножатi. Можуть повести на нiч
конi... На Попiвщину, де рубають дiброву. Кiлька ночей хай там ночують в
будах з лiсорубами. А "його" запросiть до Лисячого Яру. В суботу. На
чотири години. Знаєш, де живе Князько?
- Кого це "його"? - запитав Кiндрат.
- Сам знаєш кого. Того самого, що вчора ляхiв навiв,- казав сердито
Йон.
- Чому думаєш, що це вiн? - не здавався Кiндрат.
-- Роби, що кажу, а там розберемось.
- Е, чорт бери! - казав Кiндрат... - Табак дєло! Нi чорта! Вивезем!
Рiшення запало, все було сказано, снiданок скiнчено, всi троє пiднялися
i взяли напрямок через лiс, де, на їх думку, мало бути лiсове село
Антонiвцi. Дерева шумiли нiмими шумами, галуззя поволi гойдалося, кожна
хвоя вела свою ноту. Над усiм вiтер нiс хмарини, а внизу, їм назустрiч, по
вогкiй, м'якiй землi, йшло троє твердих людей.
Князькова хата, бита вiтрами, сонцем, дощами i часом, стояла тодi ще на
взгiр'ї знаного Лисячого Яру, звернена обшльоганим своїм лицем до сходу
сонця, яке звичайно, коли дивитися з цього мiсця, сходило отам далi помiж
одерадiвськими i тилявецькими полями понад тим березняком, що здалека
виглядав нiби старий бiлий мур, оброслий зеленим мохом. Тут кiнчалися
ославленi тилявецькi сiножатi з Попiвською дiбровою i починались людвиськi
запридатки. На взгiр'ю сторчало кiлька молодих, моторних дубчакiв, що
завжди сперечалися i шумiли з_вiтрами, а помiж ними гнiздами розложилися
надутi кущi лiщини, щедро i щиро оздобленi своїм плодом... Донизу спадали
полової барви смуги нив, званих сiножатями, дарма що на них, пiд цю пору,
бовванiли на сонцi золотистi пiвкопи вiвса.
А хата стояла i не стояла, скорше приклякла на колiна, нiби полiська
баба у бiлiй сутанi, йдучи на прощу до Почаєва. Вона тут урочисто сама,
велично всiма забута - гонiв за два вiд найближчого хутора вiдлюдної
родини кацапських старовiрiв, її власник, пан i раб Князько, вельми їй до
лиця своєю святочною, щирою самотою, запалий у себе самого, завуджений
димом, битий вiтрами, пражений сонцем, що колись, кажуть, мав i жiнку
Лукiю, i сина Марка, але злощасного, бурхливого тисяча дев'ятсот
дев'ятнадцятого року, коли вiйсько польського генерала Гелера зробило
навалу на цю землю i за непокору спалило село Людвищi, його син, тодi все
ще вояк якоїсь дивiзiї вiйська УНР, був поважно втручений до цiєї
суперечки, а тому десь було зник з овиду на довгий час, i нiхто не знав
де, аж по роковi люди знайшли у кущах старого глинища кiлька кiстякiв i
мiж ними, по деяких ознаках, Князько впiзнав свого Марка, поховав його тут
же, поблизу хати, з написом "Тут спочиває мiй син", на дебелому дубовому
хрестi. Того ж таки року, бита горем та недугами, впокоїлась у Бозi i його
незабутня Лукiя.
А тодi Князько залишився сам у ворожому оточеннi, як казали, запав у
бездоння невситимого гнiву, туги i тривоги з пекучою надiєю, що одного
разу прийде i його день вiдплати. Цупкий, як капиця, як топорище
невгинний, вiн вбудувався у твердiнь життя, як мушля у твердiнь каменю, з
тими своїми далебi суворими синiми очима, що незгоримо гнiвались пiд
високим, тяжким чолом, на якому маєстатно, битi сонцем, палали на вiтрi
його патли...
I був вiн славетний на всю околицю бондар... Його багате подвiр'я було
завалене колодами сухого дуба, клена, ясена, звезеного сюди зо всiх усюдiв
вiд незнаних часiв, частинно вже згнилого i запалого в землю. Пiд стрiхою,
на вбитих до стiни кiлках, висiли круги в'яленої на обручi лiски, у
причепi, сiнях та комiрчинi стояли стосами готовi i не готовi до продажу
дiжi, цебри, кадуби з терпким запахом дубової клепки, а в самiй хатi,
зараз за порогом вiд мисника з деякими ознаками посуду, стояв розлого
обчовганий, поточений шашiллю старий верстат з великою збiркою
рiзноманiтних струганкiв, рубанкiв, пилок i сокир, розвiшених по нерiвнiй
стiнi ген до самого образа Саваофа почаєвського мистецтва, що стояв у кутi
на трикутнiй поличцi з почорнiлою, колись мабуть червоною лампадкою, вiд
якої трохи далi на переднiй стiнi виднiлась засиджена мухами фотографiя
його сина у невиразному вояцькому однострої.
I тож у цiй загрузлiй у землю спорудi вiдбувся той суд i той засуд.
Iнколи це приходить, як сама доля. Суддею був Князько, обвину вачувачем
був Йон, захищав Кiндрат, лаву присяглих держало дванадцять лавникiв з
Тилявки, Угорська, Людвищ i Антоновець. Пiдсудного Iлька суджено за зраду.
Це був суд серця i годi було б вимагати тут рiвноваги шальок
справедливостi чи ласки милосердя, християнського розумiння, коли все тут,
вiд правiкiв, було наснажене чеснотами Божої природи в її первиннiй
чистотi i силi. Чорнявого парубка Iлька суджено за його власну долю i не
тiльки, як одиницю з iм'ям i прiзвищем, а його далебi викликано з вiкiв,
просторiв i поколiнь людських, як вказану пальцем призначення жертву на
вiвтар сил, що ними двигались дiї i завдання у цьому вiдтинку нашої
блакитної планети. Вiн був знаком сумлiння, що його iнодi викидає вище
призначення на забутий берег долi, як передвiсника грядучих здвигiв, що
тут постануть з новими вiвтарями жертв самопосвяти й подвигу.
Тут не будуть питати, хто, кого, коли i для чого зраджував за нормами
параграфiв державних законiв, писаних рукою людською, тут будуть судити
просто силою гнiву, бо держава цього вимiру вкладалася в рамцi законiв
основних клiтин тiла, червоних тiлець кровi, руху планет i ультрапромiння
сонця. Йон, що судив i засуджував, мав вигляд дулiбського, лiсового
кудесника, моторошного ворожбита, який вирiкав свої вироки словами,
вирваними не зi словника, знаного людям, а з огню гарячого, накипiлого i
наболiлого жагою правди серця.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142