Наталка
мовчить.
- Я кохаю вас цiлим єством. Будьте моєю!.. - Наталка починає плакати.-
Наталю! Моя Наталочко! Люба, моя Наталю!.. - йому не стає слiв, не
знаходить таких якраз, як треба.- Ну, що? Чого, Наталю? Образив вас? Я
знаю... Я не заслуговую на таке щастя, але даруйте менi!.. Ох, Наталю,
Наталю!..
Останнi слова вириваються вголос. Володько прокидається. Свiт дивний,
не той, в якому тiльки що мандрував i в який вiрив. Яке щастя обдурити
себе i вiрити в ту брехню. Яке щастя носити в собi жагучу любов, подiбну
на весну, на молодiсть, на сонце, що в маєстатi ранку пускає стрiли свої i
ранить все живе великими ранами любовi i краси.
Перед кiнцем шкiльного року семiнарiя улаштовує виставу з танцями.
Володько давно вже не бачив Наталки. Та дiвчина нiби з вогню. Вона танцює
безупинно, її смiх лунає у всiх кутах просторої зали. З Семенюком,
Янушевським. Кожний пiдходить i прошу! Взяв i пiшли ходором навколо.
Легко, свобiдно. Вальс буревiєм гримить, хвилює море, а вона, мов пiнна
сирена, плаває навкруги. Недотепа, ведмедисько Семенюк. I що в ньому може
їй подобатись? Але як вони чудово витанцьовують вальс...
I знов їдка заздрiсть мучить Володька. Ну, чому вiн не подiбний на того
самого Семенюка? Чому Бог обiдив його таким непоказним виглядом,
непевнiстю, соромливiстю? Станеш, вона дивиться на тебе, а ти, мов дурень,
не знаходиш нi одного влучного слова. Стоїш, паленiєш i блимаєш
посоловiлими очима. Препогане становище.
Танець кiнчається. Володько у вiдчаю. Врештi в нiм родиться iнше
переконання. Що в дiйсностi, як подумати тверезо, в нiй такого особливого?
Звичайна дурна мiщанка. I нiколи вiн її не любив. От прочитала два-три
романи якого-небудь Винниченка i чваниться. I чим там чванитись. Хiба
соромитись!
Вдесяте пiдходить до Володька Галабурда.
- Чого ти сьогоднi таким Дон-Кiхотом напузився? - питає вiн.
Володько отетерiв. Нема часу на вибагливi вiдповiдi.
- А ти не корч зi себе Санчо Панса.
Семенюк i Наталка роблять останнiй зворот i зупиняються. Володьковi
видалось, що це прокотилась огненна куля й опекла його. Серце стрибнуло i
сильно стукотить, мов переслiдуваний втiкач у зачиненi дверi.
- Володьку! Голубчику! - каже Наталка до свого брата.- Побiжи, братику,
i принеси вiд Степана Павловича мiй редiкюль. Ааа! I ви тут! - вирвалось у
неї захоплення, що вiдноситься до Володька.- Але чого ви такий екстра-пуф?
Гидке слово. Кров, свiтло, очi... Все мiшається i крутиться, мов у
каруселi. Помiст помiтно хитається й окремi хиткi крижини ледь втримують
палаючого хлопця. Уста ганебно тремтять. Язик пручається з навалою
звукової сировини, з якої на силу Божу вилазять сякi-такi слова. Горло
пересихає. Мозок вилетiв з черепа, а на його мiсце лягло щось тяжке i
гаряче.
Семенюк, Наталка, Володько. Он сунеться ще якийсь тип. Всi вони
навмисне сходяться надивитися на Володькову ганьбу, щоби пiсля навипередки
рознести її по цiлому селу. I що тут дивного? Над чим, прошу вас,
смiятися? Якого чорта шкiрить отой свої осоружнi скалозуби? А Наталка
здивована. Де ж таки... їй нiчого не вiдомо. Вона сьогоднi цяця. Вона
зовсiм у нiчому невинна...
- Що з вами? Що таке?
Фу! Осоружнi, бридкi запити! Нiкчемне кокетство. Володькова злiсть
росте, мов балон, що його надувають.
- Нiчого! - випалює вiн.- Нiчого зо мною. Це все вiн, Володимир. Вiн
назвав мене Дон-Кiхотом!.. Я, зрештою... Менi все одно. Я не маю
приятелiв, знайомих, друзiв. Всi мене якогось чорта цураються... Але не
думайте, що менi на цьому так залежить!
Далi вже нема що казати. I це, що сказане - дурне, гаряче й зайве. Це
вiн розумiє. Але раз розiгнався - рiв не рiв - плигай! Нiхто не смiє
подумати, що Володимир Довбенко боягуз. Вiн сказав їм те, що треба, i
тепер до побачення.
Обернувся на мiсцi кругом i вiдiйшов. Як одягався, як гнався коридором,
як летiв вихiдними сходами ганку, цього не помiтив. Свiдомiсть догнала
його аж пiд вiкнами помешкання Ферапонта Яковлевича, з котрих сiється
м'яке свiтло просто на купу цвiтучого бозу. Десь взявся дрiбний дощик.
Вiдчув вiдомий його шепiт з листям. Володько прорiзує кiлька свiтляних
стовпiв i кулею вгрузає у глибоку пiтьму теплої маєвої ночi з дощиком.
Бiжить "коло Яна" в долину. Повертає на стежку "через береги".Он
ставок. Дощ густiшає. Його краплини дрiбно сiються по водi. Листя осокорiв
шелестить. Небо - прiрва, залита чорною тушшю.
Володько женеться далi. Йому боляче, соромно, тiсно. Хотiлося б знищити
себе, або принаймнi порядно назнущатися над собою. Згадав Бога i викрикнув
уголос: Боже! Поможи менi:
Чорне небо, куди спрямований його вигук, бризнуло в гаряче обличчя
жменю води. По дашку його кашкета бiжать струмки. Стiкають на вилицi, на
нiс, на бороду i скапують вниз. Бiжить далi. У Ляшовому займиську
зупинився знову. Це тут якраз мiсце, де темними ночами переходить людей
страшний бувший власник займиська вiшальник Ляш. Он купа осик, куди гепнув
колись "снаряд". Вирив яму, вирвав осички, зiбрав їх, створив iз них
хащавину. На тому мiсцi поросла глуха кропива i кiнський щавiй. А в
хащавинi гарний притулок для ранених звiрiв. Володько скористав зi
звiрячого пристановиська. Забув Ляша. Найбiльший страх його - вiн сам. I
коли б мiг, лишив би себе i втiк би. Вiн пiдлiз пiд кущi i присiв.
Тут зовсiм гарно. По листi шелест дощу, але краплi його не доходять
сюди. У темнотi вище ледь помiтнi косатi старi берези. Кiлька дубiв i
кленiв стоять осторонь. У травi розмокають дозрiваючi суницi. Десь над
самою головою прокинувся й лунко задзвенiв соловейко-нiчняк.
I хiба грiх у таку нiч трiшки збожеволiти, стати на грань добра i зла i
десь далеко, далеко вiд стороннього ока крапля по краплi пити трунок
великого келиха життя. I хай ллються тодi чистi юначi сльози, хай
кiльчиться й зростає перше бажання зiрвати квiтку щастя, що завжди росте
тiльки на мiсцях недосяжних.
На другий день Володько в школi. Вiн блiдий i похмурий. На його чолi, в
очах слiди якоїсь особливої пожежi. Галабурда хоче з ним розмовляти. Нi.
Володько не бажає нiяких розмов. Ось висидить години, здасть останнiй
iспит, в якому закони Бойля й Марiота на хвильку повздержать iншi закони.
А пiсля пiде собi. За тиждень вiн все одно покине все...
Галабурда натякував на Наталку. Вона нiби згадувала Володька.
Розумiється. Прошу вас... Вона не буде згадувати такого виняткового
iдiотства. Що ж тодi згадувати
Iдучи додому, Володысо наскочив ще на одну дурiсть. Так. Наперекiр
усьому. Вiн таки напише їй листа. Хай принаймнi знає.
А може, нi? Смiх, кпини? Хай. Хай смiється. Хай кпиться,- скiльки їй
хочеться. Все одно. Сяде й напише. От тiльки як? Читав, бувало, романи,
дивувався, що герої такi безпораднi у зовсiм простих справах. А тут i не
роман. Тут життя, саме оголене i саме правдиве. Все ясне, як те сонце, як
небо. Кожний предмет у твоїх очах, i ти можеш дивитись на нього, як хочеш.
Нiхто не смiє перешкодити тобi.
Але ж нi. Кожний предмет у твоїх очах це лиш обставина сцени, а ти,
приятелю дорогий, актор, яким керує незнаний тобi режисер. Вiн хоче, щоби
ти писав листа. Добре. Сiдай i пиши. Хай це смiх, радiсть, сльози,
розпука. Сцена твоя - страшна сцена, i цiлий свiт у мiлiонах сердець хай
несе тони твоєї великої гами переживань у вiчнiсть. Пиши!.. Я твiй
режисер.
Хiба ж Володько може ставити опiр наказовi вищої волi? Нi. Вiн сiдає,
бере перо, дивиться на його кiнчик i зовсiм свiдомий, що з того кiнчика
може сплинути його щастя чи ганьба. Але що в дiйсностi - як може вiн
знати?..
Кохана Наталю! - Цей заголовок i навiть великий знак оклику запозичив
вiн у якомусь романi. Так, мабуть, треба. Раз люблять, раз хочуть щось
сказати - треба перш за все кохати. I на це є деякi слова, що з роду в рiд
передаються, вiчно свiжi i вiчно недоторканi.
"Вибачте, що так Вам пишу. Дуже добре знаю, що, прочитавши вже першi цi
слова, Ви вибухнете Вашим вiдомим смiхом. Але я рiшився на все. Смiйтесь,
лайтесь, розповiджте всiм, який я дурний хлопчисько. Менi все одно. Раз я
полюбив, я мушу сказати: люблю вас! Мушу, дорога насмiшнице, бо любов моя
анi Вам, анi нiкому iншому на нашiй планетi незнана. Вона така велика i
така криштально чиста, що про неї можна говорити навiть у храмi, у
святая-святих, куди мають право вступу тiльки вибранi. Менi хочеться
написати Вам про кожний вiдрух моєї думки...
Я боюся кiнчати речення крапкою, бо менi здається, що безлiч дуже
цiкавого i, можливо, найважнiшого я Вам не сказав.
Менi хотiлося б сказати Вам, як страждав, як на моїх очах тлiв кожний
нерв моєї iстоти. Менi хотiлося б оповiсти Вам про кiлька радiсних хвилин,
коли Ви разом з сонцем, з цвiтом яблунi, з метеликом i смiхом своїм
вкладали в мене мою думку. Я десь вичитав, що кожна листана, кожна
билинка, кожна пташка i все живе любить, бо так треба, i не смiйтесь, коли
скажу: найбiльше щастя - щастя любити.
У мене, Наталю, болить голова. Час вiд часу я кладу на чоло свою лiву
долоню, бо вона надзвичайно холодна. Пальцi рук моїх також холоднi, хоча
вуха, щоки i особливо мiсця на вилицях i попiд очами - палають.
Бачу, бачу... Ви iронiчно зложили Вашi уста i пiдняли брови. Хай. Все
одно буду казати. Все буду казати. Пригадуєте, як поводив я себе тодi на
вечорi? Чого питати. Певно, пригадуєте. Що путнє, забувається, але хиби,
помилки, людськi слабi мiсця, коли вони спотикаються, завжди пам'ятається,
їх пiдхоплюють, розвозять, передають з уст в уста, як бозна-якi скарби...
Найближчi люди, що часом звуть себе навiть друзями, з якоюсь особливою
насолодою пiдкреслюють вашi хиби, бо це приносить їм вдоволення. Люди
люблять у своїх ближнiх бачити бiльше тiнну сторону, як соняшну. Дивно.
Нi?
Але я чомусь хочу бачити Вас не такою, як yсi. Ви моя та, яку я вибрав
собi для сповiдi. Менi здається, що Ви мусiли б чомусь зрозумiти мене, або
бодай не одважитись пiдняти камiнь, щоб кинути на мене за мою любов. Я є
надто молодий. Так. Це знає всякий i це не грiх. Але думаю, що я вже маю
право вимагати чогось вiд життя. Бо ж хiба я нiщо? Хiба не подобається Вам
оце, що пишу? Хiба це не правда? Хiба не зворушує воно Вас, не хвилює, не
викликає у Вас особливих думок, яких Ви напевно не думаєте, сидячи за
Вашою машиною? Правда ж! I Ви надивуйтеся, що я дещо комiчно поводився.
Люди, що сильно люблять землю, батькiвщину i що б то не було, завжди дещо
комiчнi. Некомiчнi лиш тi, якi так само не можуть бути комiчними, як риби
не можуть бути гарячими. Це правда. Впродовж довгих ночей, днiв думав я
про свою велику любов. I от пишу Вам про неї. Дивiться i... (закреслив). Я
не знаю, що дивiться. Все одно, що. Я боюся тiльки одного: Ви напевно
покажете цього листа комусь... А це ж не мусить бути. Як можна смiятися чи
кпити собi з моїх слiв, стрiчок чи ком, коли в кожнiй з них тече жива кров
i кожна боїться дотику розкладової бацили. Пожалiйте їх. Вiд цього i Вам
колись буде приємно".
На цьому скiнчив лист. Подумавши, закреслив останнiй рядок. Вiн не
бажає її жалю. Тепер треба якось лист вiдiслати. Згадав, що сусiдська
дiвчина Ганна ходить до Наталки вчитися шити. Добре. Це i буде той
iсторичний листоноша. Вiддав i чекає цiлий день. Але мало чекає... Його
мучить сумлiння й острах. Пишучи листа, вiн був у якомусь трансi. Цiла
сила його почуття, мов повiнь, рвалася, щоб її висловити. Слова i речення
низалися одно до другого всупереч власнiй волi, але скiнчив, вiддав,
пройшовся, прохолов. Предмети i думки вияснилися. Проза життя виявилася в
розкiшних тонах, як тодi i весь ефект його захоплення видався йому
безмежно наївним i смiшним. Безперечно, вона посмiється над ним, порве
дорогi листочки i викине. I як можна бути дiйсно таким некритичним...
Але вже пiзно. Зробленого не повернеш. I "Кохана Наталю", i знак
оклику, i гарячi слова - все вже пiшло в свiт. Широкий дивний свiт.
Сонце в таких випадках не квапиться. Воно має час. Земля обертається
тим самим способом. I не треба знати, що думає Володько.
Вечiр. Сонце зникло. Захiд ще горить, схiд гасне. Тут то там
появляються зорi. Володько чекає Ганни на стежцi в садку. Чекає довго i
вперто. Ой хтось рухається в темнотi. Вона. Нi. То Iван. Був у млинi й
запiзнився. Перед святами завiзно. Зрiвнявся i "добрий вечiр" сказав.
- А ти ж чого тут?.. - питає.
Йди, йди, чоловiче добрий, своєю дорогою. Не втручайся в справи, якi
тебе не торкаються. О, нi. Iван стане, постоїть, скрутить папiроса,
попросить огню, не дiстане i знов сховає його. А за той час оповiсть, що
там люди толкують.
- Он, кажуть, що тiкають вже цi... Женуть їх з-пiд самого Києва. Ох,
кебто вже скорше тi большевики!..
- Большевики? Де вони?
- Йдуть! З-пiд Києва йдуА. Цi тiкають - страх. Все кидають. Кажуть, он
за тиждень i змiна влади.. Знов "нашi"... Вiд захоплення Iван зручно
чвиркає кутком рота.
- З кiньми треба "осторожно". Кажуть, цi вже по дорозi забирають. Скажи
там свойому дядьковi.
Володько слухає i не слухає. Большевики? Цi тiкають? Б'ються? Цiла
Україна в огнi? Все в огнi. Гримлять гармати. Вмирають люди. Прийдуть
большевики i знов пройдуть по селах, мiстах новi порядки, новi закони,
новi слова. Знов.
Ага. Ганна.
- Ну як? Що?.. Дала їй?
Ганна виймає щось i подає Володьковi... Лист! Вiдповiдь. Нi. Це не
вiдповiдь. Це Володькiв зiм'ятий листок у тiм самiм рожевiм конвертi.
- Прочитала,- каже Ганна,- i вернула.
- I бiльш нiчого?
- I бiльш нiчого. Тепер у неї безлiч працi. Он, кажуть, большевики
йдуть...
Большевики! Большевики! Большевики!.. Знов большевики. Знов... Ах... А
як же Наталка? Що вона?..
Знак запиту i точка. Нема вiдповiдi. Йди, Володьку. Йди геть. Шовкова
тепла нiч i зорi поволi плинуть. А там десь у просторах iдуть большевики.
Володько знищений. Вiн може записати собi цю хвилю, як першу лекцiю.
Одвертим i щирим не завжди безпечно бути. Зрозумiння твоїх почувань не
шукай у когось, а силою фактiв приневолюй признати їх. Жiнки. Не помiчав
їх iснування у справжньому їх виглядi.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142