.. З Мiзоча не йде машина? Зiрвали...
Коли-то направлять? Зiрвати легко, але направити... А що ж там... у
Дерманi? Як семiнарiя?
- Закрили.
- Таки закрили,- сказав понуро Матвiй.- Два роки дурили...
- Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги, лавки, препарати.
Там того було. Пiдвiд сто...
- А куди повезли? - знову запитав старий.
- Кажуть, до кременецького лiцею...
- Та... Воно то й... Ет! Що тут казати! - не знаходив потрiбного
слова,- Сто лiт була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди
пiдеш? Вирiс, вигнався... А як же вчителi?
- Хто його знає...
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, i через те неохоче
показується на очi батька i брата.
Матвiй не хотiв довго розмовляти. Намiрився йти до хати, але прийшов
його зять, Катеринин чоловiк, Микола. Принiс вiд старости Володьковi
часописи. Це високий, тонкий, побитий вiспою чоловiк.
Володько взяв часописи й одразу почав читати.
- Ну, що там? по "казетах"? - питає Микола. Вiн любить полiтикувати,
хоч до "казет" ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
- Скоро буде вiйна? - питає знову Микола, бо Володько мовчав.- То
знаєте,- продовжує свою мову, не дiставши вiдповiдi.- Так воно не може
довго бути... То було государство, цар, порядок... А це... - i вiн, як
звичайно, сплюнув.
Микола повторює це завжди при кожнiй нагодi. Володько знає його звичку,
тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає.
Нарештi Володько не витримує i сердито вибухає:
- Нiякої вiйни не буде! Чуєш? Нiякої! Програли ви вiйну й досить! Сиди
й мовчи!
Микола не ображається. Вiн тiльки пiдносить голос i провадить своє:
- Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англiї.
Так. А та захоче вiйну - вiйна. Захоче революцiю - революцiя! А хто зробив
свiтову вiйну? Вона... Англiя. Ооо, ти ще не знаєш, Англiя - велика
справа!..
Володько зневажливо посмiхнувся. По хвильцi не видержав:
- Твiй Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо
й без нього, що таке Англiя. Але нiякої вiйни не буде. Нема вiйни! Вiйну
вже скiнчили.
- А чи надовго,- вже спокiйнiше, зрезигновано i трохи ображено говорить
Микола,- Ось тiльки зiйдуться знову мiнiстри...
Володько перебив:
- Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць... Якi
мiнiстри? Де? Коли? Мiнiстри сходяться завжди... Вiйна скiнчена й досить.
Нас з тобою збили на нюх табаки, нiмця збили, турка збили... Свiт
пересунули на другу колiю. Однi гинуть, другi пробують панувати... Ет, що
про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тiльки говоримо, а
прийде до працi...
В розмову вмiшався Матвiй:
- Досить,сказав вiн.- Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але
робiть! Ми жили на широкiй землi. Ви на вузькiй. Хто знає, хто скорше до
правди дiйде...
Настя покликала всiх до снiданку, їли й говорили. Про новi кордони. Про
порядки. Про змiну, що настала тепер. Згадали Василя, що пiшов i не
вернувся...
Потiм Матвiй зiбрався й пiшов до Жолобок. З ним пiшов також Хведот.
Микола зiбрався додому, пообiцявши прийти на тижнi з Катериною до
картопель. Володько поки що зiстається дома. Вийшов на город. Сонце
яскраво освiчує кожну дрiбницю на землi. Синяве, густе повiтря затягнуло
обрiї... I там, пiд жолобецьким лiсом, i на Угорщинi, i пiд сiльськими
пастiвнями. Тонке мереживо повiтря повiльно хвилюється... На полях з мiсця
на мiсце перелiтають веселi зграї шпакiв. Рухливi, гамiрнi, вони швидко
бiгають по рiллi, видзьобують зернята, черв'якiв, час вiд часу, нiби
наляканi, з шумом зриваються i, облетiвши коло, осiдають на другому мiсцi.
Мiж ними люблять бувати галки. Незграбнi, тяжкi, вони ледве встигають за
своїми легкими приятелями, одначе мiцно тримаються їх товариства.
Володько вийшов у садок. Молодi, обсипанi овочами яблуньки. Деякi з них
пошкодженi революцiєю, але бiльшiсть видужали, пiдросли й ось вродили.
Ренети, тирольки, цегелки, райки. Бiлi, жовтi, зеленi, червонi. Батькова
праця, думав Володько. Нагинався й пiднiмав якесь яблуко та вiдкидав його
на купу спадкiв. Осiнь. Чудова, соковита, барвиста осiнь, її видно скрiзь.
На кожному кроцi помiтнi її слiди... I на городi, i в садку, i на полях.
Вона була на кожному мiсцi, зробила все, що треба було, й пiшла далi...
Любить її Володько, тiльки ця осiнь, так само, як i минула, наводить
скорше сум, нiж радiсть. Вiн звик бути в цей час у школi, а тепер ходить
ось тут i не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним i хоче
перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа
закрита, треба шукати щось iнше...
З цього приводу порiшив вiдвiдати Левинських. Сьогоднi, здається, буде
дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гiмназiю. Пiсля
навiдає Сергiя... Перед тим нiж вiдiйти, повiв до води конi. Вернувшись,
одягнув нове вбрання - бiлу з виложеним комiром сорочку, чорнi штани й
такi ж черевики, причесавсь i вiдiйшов.
Вiн жив i вирiс на хуторi, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його,
цiкавило, але до цього часу вiн боявся торкатись його. Залюбки виминав
його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм,
байдужiстю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуватi дерева,
лопух, безладдя... Сiрi, обмитi дощами стiни, валькуватi призьби, маленькi
вiконця. Повiльнi, а що, а як, люди... Позiхання, чухання, сплювок набiк i
при тому чорт... Як можна жити так з дня на день - роки, столiття,
родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт,
ханджа, самогон - хай царська, хай панська, аби тiльки гiрка та п'янюча.
Це є село. Як пiдступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай,
село! Вiдчини очi й дивись! Скiльки їх, сiл таких навкруги... Таких, як
це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й є
причина, що так ось сталося, як є тепер...
Володько виминає село. Йде уздовж валом, що вiддiляє колись панський
лiс вiд селянських городiв. Городи городами зiстались, але лiс щез. Тiльки
зрiдка розкиданi насiнники та високi, в пояс людини, оброслi губками й
пасинками пнi. Це свiдки часу, кали отам далi гули гармати, а ледачi
сапери стинали цi дерева на дорогу й окопи. Тiльки над угорською границею
ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далi й далi вiдступає
воно пiд натиском дядькiвських плугiв. Решта поля, межi, просянi стернi,
оброслi опеньками пнi...
На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном,
кущi лiщини та широкi черешнi. Отам кiлька диких, розлогих груш, за ними
сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнiлi
стрiхи...
Ось стежка, що веде до попiвського саду. Ось i сад. Спочатку старi
вишнi, купка диких слив. Далi в неладi горбатi яблунi, покручений
частокiл, що вiддiляє "другий сад" вiд "першого", збоку густий бузинник, з
другого боку городжений плiт, а скрiзь кропива, лопух, кiнський щавель,
дикий хмiль... Колись тут були дорiжки, але тепер вони обернулись у
звичайнi, химерно виведенi стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду пiд
високi, розлогi горiхи. Тут перехрестя зi стежкою, що веде до хати, й тут
почорнiлий, похилений стiл та кiлька лавиць. Звiдсiль через вiття слив
видно стару, бiлу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна
дзвiниця i два хрести - "фiгури". На них вiшають фартушки, квiти, вiночки
з паперу.
На лавицях пiд горiхами сидiла панна Ольга у бiлому. Бiля хати пасiка й
там гудуть бджоли. За садом на подвiр'ї гавкає собака. Казан. Деякi дерева
обтяженi овочами. Сонце м'яко, по-осiнньому освiчує все навкруги, вникає
через вiти до землi, падає на зiм'ятi кущi лiлей, гвоздик, орхiдей...
Високi, бiлi стiни хати поплямованi сонцем i тiнями. Великi вiкна
видаються зовсiм чорними, хоч деякi з них вiдчиненi й завiшенi мережаними
занавiсками.
Володько неохоче заходить до хати. Всiлякi тi вiтання, запити. Краще їх
оминути. Але сад порожнiй. Хлопцi невiдомо де, i треба їх шукати. Володько
пiдходить до Ольги. Вона хворiє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя
кругле, повне, загорiле. Очi чорнi, з хворобливим вiдблиском та приємною
усмiшкою. Волосся заплетене у двi чорнi коси, посерединi виразний продiл.
Вона побачила Володька, коли той пiдiйшов зовсiм близько. Вiдiрвала
погляд вiд книжки й весело проговорила:
- Ааа! Володя! Здрастє! - Не встаючи, подала м'яку, теплу руку.
Володько трохи збентежений.
- Приїхав Олег? - запитав одразу.
- Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прiшол! - загукала вона в напрямку
хати.- Садiтесь. Как поживаєте?
- Дякую. Що ви читаєте? - присiв i запитав Володько.
- Какая - то чепуха. Це ще старi прiложенiя до "Вокруг Свєта"... А
знаєте. Я б хотiла дiстати одну книгу... Може, ви знаєте? (назвала автора
й книгу). Глiб сказав, що це необхiдно перечитати. Недавно менi Андрiй
Андрiйович передав кiлька речей Бальзака. Вiн дуже любить Бальзака.
Бальзака й Iбсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але
вражiння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в
Острiзькому Братствi. Ну, що я могла тодi розумiти? Менi тодi
iмпонували...
Її мову перебив Олег. Вiн бiг вiд хати довгими кроками й захоплено
гукав:
- Володя! Здоров! Скiльки зим, скiльки лiт? Де тебе, друзяко, чорти
носили? Коли в гiмназiю?
Щире, радiсне вiтання. Ольга встала, вибачилась i вiдiйшла...
- Не мiг зайти до тебе,- казав Володько.- Праця, а це їздив до Дерманя.
Все надiявся, що буде семiнарiя.
- Кинь ту семiнарiю! Вали до нас... В гiмназiю...
- Добре тобi сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
- А я тебе давно чекав. Бачив Сергiя. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак
той Сергiй. Хоче йти в бандити. Каже: куди пiду? Нi, нi! Ти його рiшуче
збаламутив.
- Я? Чому я?
- Рома! Рома! Стой! Прiшол Валодя! - гукнув вiн на свого брата вже
по-московському. Той саме вставав. Спить вiн у курiнi. Немитий,
розхристаний бiг до хати.
- Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прiшол? Вот ета харашо! Падi ка мнє.
Володько пiдiйшов.
- Ми вчера с Сашей i Мiшей Лiнкертом здораво клюкнулi,- похвалився
одразу Роман.
- Видно по тобi. Зовсiм рознесло,- зауважив Володько.
- Валодя! - заметушився Роман.- Ти єщо нє уходiш? Падаждi мєня. Алєг!
Ти всегда курiш маї папiроси! I теперь мою курiш! - сердиться вiн.
- Врьош, Рома. Я сваї курю,- вiдгризнувся Олег.
- Сваї. Чорта старова - сваї. Пастой, Валодя, Абаждi. Абаждi. Я
расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, i вєсєло било. Па бутилкє на каждаво.
Iлi... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нiкаво нєт. Пайдьом.
- Нi, Володю. Зiстанься краще тут,- просить Олег.
-Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я
покажу тебе свою новую...
- Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку i всiм
хвалиться,перебиває його Олег. Це Рому зриває.
- Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! - кричить вiн хриплим голосом i
кидається на Олега.
- Ее, нi! Стiй! Якого чорта! Розiйдись, бо стрiляти буду! - крикнув
жартiвливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов
пiвень. Вiн розмахнув кулаком i намагався вдарити Олега. Володько рiшуче
встряває мiж них, i по часi обидва втихомирюються. Всi йдуть до хати.
Входять до кухнi. Там пораються з обiдом матушка й нiма, з червоним, як
жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накидається на нього.
- Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а вiн тiльки встає,- говорить
вона мiшаною мовою, зчепивши обидвi руки.
- Мама! - сердито вибухає Рома.- Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.
Володько вже звик до таких виступiв свого товариша й не дивується.
Пiдходить до матушки й цiлує її в руку.
- Дивiться, людоньки! - тошнiє вона.- Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?
- Ето майо дєло i я уже многа раз гаварiл: нє пазволю вмєшiваться в маї
iнтереси!
- Боже, Боже! - сумно говорить матушка.- Вже ти йому не маєш права щось
сказати. Вже вiн, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити
екзамени, а вiн волочиться по ночах, п'є й анi на зубок нiчого не робить.
Боже, Боже!
Але Роман вже не слухає її. Пiшов до передпокою й почав готуватися до
миття.
- Дура! - сердито завершує вiн свою думку.- Єй всегда нада сунуть нос
куда нет надобностi. Володьковi це не зовсiм подобається. Тим бiльше
неприємно, бо Роман говорить таким тоном, нiби вiрить, що
Володько йому спiвчуває.
Володько переходить до їдальнi.
- Закурi, Валодя! - кричить з передпокою Роман.- У мєня прекрасниє
папiроси. Сам набiвал.
Володько вiдмовляється курити. Сiдає на широкiй, твердiй канапi й
чекає. Перед ним довгий, застелений настiльником стiл. Навколо нього шiсть
досить незграбних стiльцiв. Над столом велика висяча лампа. На стiнi
портрети батюшки й матушки, якийсь креденс зайняв цiлий заднiй кут, а коло
нього висить такий самий стiнний годинник з широким, мiдним вагалком.
Вганяється Олег. До нього знову вернулось його захоплення. Вiн радий,
що може хвильку побути дома, що гарна погода i що несподiвано прийшов
Володько. Кидається до свого приятеля, обнiмає його.
- А, це чудово, що ти прийшов! Мусимо укласти собi план на сьогоднiшнiй
день. Завтра вiд'їжджаю знову, роботи поки що нема. Зараз, отже, обiд. Ти
обiдаєш з нами. Ах, коли б куди вiднесло Романа. Вiчнi з ним скандали. Ну,
але... Допустимо, що вiн з нами. Чорт з ним... Має прибути Лiнкерт i вiн
буде з ним. Галя, Оля, Саша. Пiдемо на прохiдку, накладемо на зрубi
багаття, будем... Ах, коли б прийшла Галя Їжакевич. Ти знаєш її. Чудова!
Чудова! Мушу до неї зайти. Вона тепер якраз гостить у Ронiв. Хочу й тебе
познайомити. Вона, напевне, й тобi сподобається.
- Не знаю, Олегу! Я, мабуть, не пiду,- сказав Володько.
- А чому нi? Чому нi? - кричить Олег.
- Что за шум!,- вiдчиняються з дiвочої кiмнати дверi, i звiдти виходить
старша сестра Олега Галя, а за нею Саша.
- Здрастє, Валодя! Нiчево, нiчево; сiдiтє на мєстє. А наш Алєг, как
жерєбчiк... Крiчiт! Ужас! - швидко проговорила Галя. Володько потиснув її
руку.
- Майо пачтєнiє,- поважно, дивлячись з-пiд лоба, проговорив Саша .
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142