Володько читає напис карточки: "На Просвiту". Чудесно. Вiн, значить,
дав щось також на Просвiту. Шкода тiльки, що так мало. Згадав, що ще є й
Василь. Той їде поволi обережно правою стороною вулицi, бо скрiзь повно
пiдвод. Володько пiдбiгає до нього.
- Василю! Маєш пару карбованцiв? - гукає.
- На що?..
- На Просвiту. Дивись, он там збирають.
- Не можу стати, щоб видобути з кишенi пуляреса. Бач, вiжки в руках.
- Давай сюди вiжки...
Хоч-не-хоч, а Василь витягнув таки два миколаївськi карбованцi. Шкода
тiльки, що зникла та чудова панночка, якої дотики такi приємнi. Он iнша
парочка. Пiдбiг i втиснув у скарбонку грошi. Вона вже повна.
Як радiсно, як просторо. Володько аж надто проймається живою, бадьорою
атмосферою мiста. Написи, барви, мова... Все рiдне, все своє. Де зникла
Росiя, її городовики, її мова? Де взялася так швидко незнана, забута
Україна?
Пiд'їхали до невеликого одноповерхового будинку з написом "Повiтова
лiкарня". Заїхали на подвiр'я. Лишили конi i пiшли всередину. Одягнена в
бiле сестра вводить їх до "палати". Повно лiжок. Хоч свiтить ясно сонце i
вiдчиненi у вiкнах кватирки, повiтря в кiмнатi тяжке. На лiжках тяжко
раненi, покалiченi.
Он i Пархвенове лiжко. Жовтий, мов вiск, лежить горiлиць. Вiн уже
поправляється. Порозмовляли, оповiли новини зi села, про повстання й iнше.
Довiдалися, що он на тих двох лiжках гояться два тяжко раненi большевики.
їх гоять, а пiсля мають розстрiляти, бо то якiсь важнi злочинцi.
Володько дивується: нащо ж їх гоять, щоби пiсля розстрiляти. Хiба ж їм
не все одно вмирати?
- Нi,сказав Василь,- їх поставлять перед суд. Вони десь. там нiби
зiрвали залiзничний мiст, щоб затримати український панцерник, що спiшив
на фронт пiд Хвастiв. Один iз них жид. Громада жидiв Острога хоче його
визволити, але лiчницю день i нiч береже мiлiцiя. Поранили їх, коли тi
хотiли тiкати. Одному куля пройшла через живiт, другому через праву
лопатку.
Володька ця iсторiя цiкавить. Вiн навмисне намагається стати, як може,
ближче коло лiжок тих злочинцiв. Вони обидва лежать навзнак. Жовтi,
висохлi. Уста спраглi. Жид весь чорний, давно голений, з твердою вiдрослою
бородою.
Володько дивиться на нього i думає:
- Ну й чому жидовi втручатися в нашi справи? Яке вiн має на це право?
Бозна-звiдки прийшов на нашi землi, може жити i торгувати... Так нi...
Йому того мало. Вiн ще задумав шкодити молодiй державi... Йому хотiлося б,
щоби народ цей нiс вiчно ярмо неволi...
Повний вражень вертається Володько з Василем додому. Коли виїхали в
чисте поле, йому робиться нудно, холодно. Сонце над заходом, тому
холоднiшає. Володько щiльнiше захристує свiй одяг. Але вiн чує, що в
головi стає неясно. У очах нiби туман. По цiлому тiлi, здається, хтось ллє
холодну воду. На обличчi з'являється блiдiсть так, що навiть Василь
помiчає.
- Що тобi, Володьку?.. - питає вiн.
- Щось зле... Трясця трясе...
- Йди сюди... Сiдай осьде...
Василь огорнув Володька кожухом, вкрив ноги i вдарив по конях. Вiн
боїться за Володька. Вiн сам не раз бачив i пережив рiзнi хвороби. Тиф.
Страшне слово. На ньому дуже виразно помiтно тиф...
Як доїхали додому, як злазили зi саней, все це Володько ледь пригадує.
Йому постелили на печi на гарячому черiнi. На чоло виступив пiт, але
пропасниця не вгавала. Почали лiзти на думку рiзнi нiсенiтницi. Якесь
чорне пооране зi широкою борозною поле. Вiн iде ним, стрибає зо скиби на
скибу... Перед ним, над ним, за ним безлiч чорного галач-чя. Чорнi птахи
лiтають, кричать, торкають його крилами, застеляють вiд зору небо i сонце.
Йому здається, що вiн не дiйде до кiнця того поля, що впаде. Але вiн
мусить дiйти. Мусить! Вiн знає, що як не видержить, як тiльки спiткнеться,
як тiльки впаде чи присяде, на нього накинеться i заклює все те хиже
галаччя. Тому вiн мусить йти...
Далi вiн бачить стару свою хату в Лебедщинi. Виразно пiзнає лаву, стiл,
образи. Бачить той головний образ Бога-Саваофа на покуттi i бачить ледь
помiтне червоне свiтло перед ним. У хатi i не свiтло, i не тьма. Жовто
так, нiби всi вiкна зi жовтого шкла i через них переходить свiтло сонця.
Вiн ще зовсiм малий, ходить сам один по хатi i чогось шукає. Ходить
навкруги коло лавиць мацає щупками своїх пальцiв кожний предмет, мов
слiпець, i йому здається, що в цiй хатi вiн забув чи загубив щось
неймовiрно дороге. Здається, що вiн мусить те знайти i винести на денне
свiтло.
У головi шумить. Поволi вриваються останнi ниточки свiдомостi, i вiн
грузне в безконечну безодню темноти.
Дивне було його пробудження. Перше, що кинулося в очi, це яскравiсть
соняшного промiння, що товстим стовпом вривається до кiмнати. Вiдкриваючи
бiльше очi, вiн нiби жахається. Здається, що то далi тягнеться
непритомнiсть i кошмар. Перед своїми очима виразно бачить обличчя батька.
Велике, порiзане зморшками, заросле бородою.
- Ну? Ну, як же тобi? - чує батькiв голос.
Володькове обличчя стягається... Вся його сила збiгається до уст, якi
хочуть виявити хоч яку-небудь усмiшку. Бо через сон, слабiсть i свiтло
сонця бачити батька i є йому дуже приємно. Здається, що вiн десь довго
блукав серед буревiїв та революцiй, попав на якийсь новий тихий свiт, де
затишно i так байдуже. Сонце i бiльше нiчого. I ще, правда, батько...
Любий мiй, коханий батько!..
Володька оточили всi присутнi. Матвiй почув лиху вiстку i прибув.
Застав Володька вже пiсля кризи, яка пройшла щасливо. Сiм днiв лежав у
непритомностi. Тепер опритомнiв i вiдчув голод. Йому дали пареного молока.
Випив трошки i дуже швидко почув, як прибуває сила. Вже вiн може
поворушити язиком, пальцями рук i нiг. Смак молока видався дуже гiрким.
Хочеться чогось солоного або кислого. Одначе
такого йому не дають.
За вiкном уже весна. На рiчках рухнув лiд. На полях зникає снiг. Сонце
ллє i ллє гарячi променi на землю, заливає ними кожну травинку, билинку,
камiнь. Оживає природа, бринить, барвiє.
Матвiй приїхав ще саньми, але тепер квапиться вертати, бо боїться, що
зникне останнiй снiг i не буде можна їхати. Оповiдає, що i в Тилявцi люди
на тиф нездужають. Довiдується, що в Дерманi за цей час багато похворiло.
Багато людей померло. Матвiй хоче забрати Хведота додому. Василя вислав до
вiйська. Це дуже всiх здивувало. Як же так? Нема нiякої мобiлiзацiї, i
порядний господар висилає свого найстаршого сина до вiйська. Хай там
вовтузяться всякi волоцюги. А хазяїновi не мiсце там...
На це Матвiй:
- Воно, я помiркував так: бачу, що минуло вже наше. Тепер, люди мої,
мало за землю битися.... Тепер, знаєте, наперед ту землю вiдвоювати треба.
I я так кажу: за нашу землю воює тепер всяк, кому тiльки не заманеться. А
господар її, наш мужик сидить зложивши руки i чекає. Думає собi, хай,
мовляв, б'ються, а я перечекаю. Нi. Тепiрка не те. Тепiрка не
перечекаєш... Тепiрка хто кров проллє, того земля... Я цiлий свiй вiк лив
за неї пiт свiй, а тепер сина пiслав, хай кров проллє, як треба буде. Не
чийого сина, а свого-таки...
- Так Василь у вiйську знов? - не витерпiв i через силу радiсно питає
Володько.
- Еге ж! - коротко вiдповiв Матвiй.- А Хведота заберу. Он весна йде...
Може, хоч бороною поволочить трохи. Посiяти сам ще потраплю...
Володько чує безсилiсть. Вiн не може втримати слiз своїх. Може, то
слабiсть, може, щастя велике. Вiн ще i ще раз переконується, що отой
суворий, простий, з розумними очима дiд, то його власний батько. Йому
приємно вiд цього, бо бути сином такого батька це найбiльше щастя на
землi. Володько не знає добре, що з ним твориться. Оголенi його нерви так
само, як i колись в дитинствi, гостро сприймають кожний звук, кожну
барву... До голови приходять возвишенi думки, якi немов вiдкривають перед
ним новi, невидимi до цього часу, простори. I от тепер, бачачи перед собою
рiдного батька, чуючи його мову, йому хочеться зiрватися з постелi, обняти
батька i цiлувати його твердi мозолистi руки, його широке чоло, його
благороднi, зi щирим, одвертим поглядом, очi.
Вiн помiтив; що батько не тiльки працює, але й думає. Вiн не виявляє
своїх дум назовнi. Здається, все робиться так, як йому хочеться. Але коли
приглянутись, то вiн цупко тримає життєве стерно у своїх мiцних п'ястуках
i пильно стежить, щоб нi одна хвилина його життя не лишилася неоплiднена
творчою думкою.
Шкода, що Володько не може встати, щоб довше побути з батьком. Тих
кiлька днiв, якi тут проведе, надто мало для Во-лодька, а до всього вiн
бачить батька лише пару разiв на день. Все вiн десь ходить, їздить,
говорить з людьми. Володько не од-важиться сказати батьковi, щоб вiн
лишився коло нього...
Приїхав iз Залужжя Хведот. Вiн вдоволений, що їде додому. Наука не
цiкавить його. Його бiльше тягне до господарства. А Матвiй каже:
- То, знаєте; кому що... Кому кадило, а кому цiп. Кожна людина має те
робити, до чого лежить її душа. Силуваним волом не наробишся... Мої сини
мусять самi собi вибирати життєву дорогу. Я маю допомагати їм так довго,
поки буде на це потреба. Далi хай самi борються.
Вечором сходяться до Єлисея люди...
- Ну, а як там у вас? Що там Петлюра?..
- У нас тихо. Он тiльки зле самогон женуть. Нема кому припильнувати.
Довго гуторять, мiркують. На весну мають дiлити панськi землi. Матвiй
заявив, що вiн у тiм "неконтентний". Хай, хто хоче, бере, а вiн на
дароване не ласує. Вiн на свому прожив, дiтей своїм хлiбом вигодував,
хотiлося б на свому i костi зложити.
Матвiй з Хведотом вiд'їхали. Володько ще не встає, хоч виразно
поправляється. Дуже тяжко дiткнула його вiстка, що померла тiтчина
Катерина. Ще недавно була здорова. Матвiй був у тiтки, вiдвiдував, забрав
Хведота. Все було як слiд... А минуло пiвтора тижня, Катерина лягла i по
кiлькох днях не стало її. Лишилася її маленька дочка сиротою. Володько
згадує ту людину. В очах його вона все та весела щебетуха, ясноока
дiвчина, яку знав ще в Лебедщинi. Чого побоювалась Настя, те i не минуло.
Не мала вона щастя замужем. Чоловiк не шанував її. Родилась дочка, а вiн
хотiв сина. Мало не вигнав її разом з дитиною. Катерина поплатилася за
нерозважне кохання, мов той метелик, що легковажно летить на вогонь.
Скiльки пiсень виспiвала вона. Скiльки не доспала ночей. Скiльки вилилося
з її синiх очей гарячих дiвочих слiз. Всьому тепер кiнець. Володько
нездужав навiть пiти на похорон...
Але весна сильнiша вiд смертi. Коли змiг зводитися на ноги, навколо
було повно тепла, сонця, квiтiв. Виходив поволi на садок, в лiшник. Пiсля
хвороби життя здається обновленим i яскравiшим. На грядках витикається
городина. У квiтнику пнуться догори турецький часник, пiвонiя, зiрка,
м'ята. По садах вештаються кури i розгрiбають усе, що, на їх думку, гiдне
уваги... Бундючнi пiвнi вискакують на вищi мiсця i звiдтiль урочисто
передають один другому своє захоплення весною i життям.
Он у бгiжi молода черемуха, її галузки обсiли липкi зеленi метелики
всумiш iз мережками чарiвної тонкої роботи, що їх за два-три днi сонце
зробить справжнiми китягами цвiту. I бузина не дармує. Вовчi ягоди також
здобляться. Лiщина молодече i наївно чепуриться, а гурт кучерявих кленiв -
мов ватага парубкiв... Здається, от-от гримнуть пiсню. Берiзки моторнi,
усмiхненi радiють цiлим своїм єством... Хiба що ота прамати їх, її
величнiсть береза, дещо сумнiше дивиться на свiт Божий, i не диво. Багато
рокiв зустрiчала вона таку весну. Кора її постарiлася й порепалась. Коси
вiдросли i звiсились додолу. Чешуть їх хiба вiтри... Стовбур її поверчений
i протиканий цiвками. Люди точать її солодку кров i нема їм спину...
Так Володько мандрує по садках та гаях, придивляється до творчостi
весни. Життя минулої зими було надто бурхливе. Жив нервами. Хвороба
зложила його, мов складаний ножик, i вложила до кишенi на вiдпочинок.
Тепер ось видряпався на свiт Божий i знайшов його, як завжди, невблаганно
хорошим. I хоч ноги його ще слабi, хоч руки тонкi i бiлi, мов iз земного
воску, хоч очi вгрузли пiд чоло i звiдтiль починають наново синiти, та
проте цiла його iстота, мов спраглий води, прагне знов жити, знов бiгати,
знов хвилюватися. Нерви його оголенi i надмiрно вразливi. Душа неспокiйна,
голодна, Вона виразно бачить далекi, незбагнутi свiти i прагне пустити
туди срiбнокрилi вiтрильники, щоб вiдкривати, пiзнавати i ставити на них
свiй яскравий соняшний прапор перемоги.
I все так розумiє i знає. Все падає в око, росте разом з думкою та
уявою, виходить знов на свiт у чинi, у словi.
Весна розгорнула все. Поле вкрилося засiвом, росою. Йдуть щасливi,
короткi днi. Люди i птахи однаково вiльнi, i не знати, де кiнець, а де
початок.
А що робить батько? - питає себе Володько. Невже вiн так i сказав
Василевi: "Йди i воюй"? Просто не вiриться. Ах, той батько... Як комаха,
їй-Богу - колись i тепер.
Зродиться така людина. Цiлий вiк, день-по-день думає й творить, думає й
творить. I ростуть будови, сади, лани пшеницi. Родяться новi люди. Чудесне
моє, хороше моє життя! Колись виросту i збудую великий храм. Назву його
цим самим словом, i хай собi люди проходять повз i любуються задармо.
Приємно ж, як всi всмiхаються i кажуть: гарно. Дуже гарно! Оте сонце там
он пiд копулою... Нi! То, мої милi, направду гарно!
На Зеленi Свята знов приїхав Матвiй. Володько прощається з друзями i
вiд'їжджає.
Батько й син знов разом, їдуть знайомою дорогою, лiсами, пiсками.
Батько оповiдає про те, що дiялось тут за його молодечих лiт. Володько
бачить, як свiтяться його очi при згадцi тих давнiх часiв, коли все
починало цвiсти.
Тилявка видалася Володьковi чужою. Стiльки переживав, що не було часу
згадувати про неї. Ось батько, мати.
- Але ж вiн вирiс,- говорять Настi сусiдки.- "Настоящий" панич.
Настя таємничо посмiхається. В її сiрих глибоких очах виразно свiтяться
iскорки особливої радостi. Чому б нi. Чому б її син не мiг виглядати як
панич. Ось тiльки шкода, що вiн якось церкви цурається. Думала: виросте,
навчиться грамоти, пiде в недiлю до церкви i перед цiлим миром так тобi
прочитає "Апостола", що й сам дяк ледве чи дорiвняється.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142