Тепер Володько сам висадив голову через дiрку i з острахом оглядає
далеку землю, всипану дрiбненькими людьми. Навколо у простiр летить зiр i
не бачить собi межi. Отам десь Галичина. Звiдтiль їхали дядьки, що
вiсьтали. Там Австрiя. I ще далi там багато держав i багато народiв.
Шкода, що зiр так близько сягає, що нема крил у людини, що сила не в станi
здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотiв би вiдвiдати
тi далекi дивнi краї, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уявi
встають постатi минувшини тих країн. Вальтер Скотт навчав його iсторiї,
Жюль Верн фiзики, Купер географiї. Там шаленi мiста, там Париж, Берлiн,
Лондон. Там височеннi Альпи i безконечний широчезний океанський шлях у
країну Тома Соєра та на мiсця пригод Майн-Рiдовських героїв.
Знiмись, хлопче, махни крилом i край кришталевi простори, привабливi i
чарiвнi.
Через годину Володько знов у храмi, знов спiв, розкотисте басування
архидиякона, вiд чого тремтить цiлий масив будови. Хлопець iде в печорськi
церкви. На сходах малюнки. Цiлi натовпи угодникiв Божих, що посходилися
сюди з цiлої Росiї та оздобили цi мури. Все печерний, темний, висохлий
народ. Все терпеливцi i страдники. Все носiї великого одушевления своїх
часiв.
Тут i Йов Северський спочиває. Он домовина його, а над нею чернець. До
домовини пiдступають переляканi, ледь дихаючi жiнки, а чернець грубо
попихає їх своїми сильними руками i басом пiдганяє:
- Ну там! Жiвєй!
Переляканi жiнки не чують цього. Вони зачарованi святiстю мiсця i
штовхуни ченця приймають як належне. Але на Володька робить це дике
враження. Вiн не тиснеться побачити мощi, а стоїть осторонь та оглядає.
Пiсля сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися слiди та запах
вiйни. I вирванi з iконостасу дверi, та оголений пiдставець престолу;
солома, що лежить так, як лежала тодi, коли в нiй спали воїни чужого
народу, i навiть тi скинутi зi стiни чорнi олiйнi образи з прохромленими
обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою, яка влазить у
святе святих людини i розростається там до неймовiрних розмiрiв.
Пiднiмаючись мiж колонами печерцiв по сходах нагору, Володько не чув
святостi. Поведiнка ченця, прохромленi святi, солома... Яка це святiсть?
Чому не встане Йов i не прожене тих, що поневiряють людським побожним
наставлениям?
I аж на галерiї, з якої вiдхиляється перед зором ширiнь рiдної землi,
Володько знов бере себе в руки. Тримайся, хлопче! Ще не час тобi
спотикатися i падати. Дивись, сонце яке i як горить воно великим огнем. I
дивись, яка держава лягла направо й налiво, взад i вперед вiд стiп твоїх.
Вона є державою духа i вiри. Iди вперед i будь... Зазначи своє буття
вогнем нової вiри, розложеним на попелищi старого вогнища. Iди i будь!..
Обтяженi свистунами, кониками, iконами, шкляним намистом i всяким
подiбним почаївським крамом, вертаються мандрiвники у свої села. Спека
добiгає до найвищої точки. Захiд проривається, з-за обрiю догори рвуться
гнiдо-чорнi клуби, розмальовують небо на бронзу, i стає шумно. Громи
трiскають хльостко, сердито i несподiвано. Дощ люрить нараз потоками.
Мандрiвники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рiвнинi одиноку,
гору Гостру. На нiй високий хрест i кiлька химерно покалiчених iнвалiдiв
вiйни у виглядi дерев. Мандрiвники всi бачать, як гатять у тi нещаснi
рештки гiрської окраси небеснi сили свiй гнiв i стрiли. На голову, за
комiр, у рот, мов iз ринви, ллється теплувата безсмачна вода, i по
короткому часi всi подiбнi на топленикiв, яких щойно врятували. Спiдницi
дiвчат липнуть до нiг i перешкоджають у ходi. Вони пищать, гнуть голови,
нiби при купаннi, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вiчi воду.
Але Володьковi це не шкодить. Навпаки. Вiд спеки розболiлася голова,
потоки води охолодили жагу i вибухи кровi втихомирились. Жита похилилися,
трава заярiла, лiс шарнувся сюди й туди, нiби бажає вихитатись iз грунту i
вiдлетiти пiд гуркiт i свiтло неба, в невiдоме...
Додому дотягнулися пiзно вночi. Кожний суглоб, кожний шматок м'язiв,
кожна кiсточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого
сну. Сплять у клунi на соломi, а над клунею б'ють громи, котить хмара за
хмарою, ллє ударно дощ. I так триває до рання. Спати в таку нiч мертвим
сном у сухому i теплi, це втiшатись великою насолодою кпин з лютi могутнiх
сил неба i землi, в певному переконаннi, що всi їх намагання безсилi
перешкодити нам...
Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Вiн став
справжнiм вояком. У його посвiдцi звiльнення написано "козак (такого-то)
полку"... Говорить Василь по-українськи. Слова "загально", "головний" i
багато iнших, невживаних на селi, замiнили йому "вобще, главний"... Вiн
вирiс, став розумнiший. Батько спитав:
- Що ж вас розпустили? А як же "государство" буде? Без войска?.. Нiмцi
господарять?..
Василь оповiв, як їх полк подiлився, як українцi вiдiйшли i сказали:
"Не бажаємо бiльше разом iз кацапнею! Дайош нашу армiю!" До Винницi сила
москалiв стягнулось. Так ми викотили нашi "максими", як брязнули по них -
не стало москалiв. Зброю, сучi коти, зложили i в Кацапiю
вiдiйшли...
- А проти нiмцiв так i не встояли?..
- Нi. Чому. I нiмцiв не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю i
роз'їхалися.
Матвiй крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цiлою долонею,
нiби воно гаряче. Видно, вiн невдоволений.
Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Яснi, дзвiнкi днi, коли
рiдке повiтря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорi.

IX
Цiєї осенi до школи в Дерманi виправляють Довбенки двох членiв своєї
родини. Хведот скiнчив сiльську початкову школу, але що вiн там того
навчився. Тепер чоловiк з такою наукою все одно що й без неї. Пiдросте
дитина, пiде мiж люди - скрiзь розторопнiший той, хто грамоту знає. А хто
своїй дитинi ворог. Хай iде, вчиться, росте, набирається розуму.
Двадцять дев'ятого серпня виїхали Володько з Хведотом з Тилявки. Везе
їх сам Матвiй. Обидва хлопцi мiцнi, загорiлi, з мозолистими долонями.
Володько лишається по-старому в дядька Єлисея на помешканнi, а Хведота
дають до тiтки Зiньки на Залуже. Це досить далеко вiд школи, геть аж пiд
верхiвським лiсом. Але що робити.
Батько вiд'їжджає... Володько знов у Дерманi. Знов рiднi сади, лiшники,
займиська, стежки й перелази. Любить Володько це розлоге, хороше село.
Сади знов сипнули овочем... Стоять яблунi, мов розцiлованi дiвчата. Ранок.
Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками. З листя яблунь
скапують сльозини холодної роси. Десь-не-десь вдарить об вогку землю
твердий соблук[15], чи воскова довгощепа, або золота ренета. Грушi
хунтiвки, мов зеленi дзвiнки, обчiпляли галузки дерева. Сливи наливаються
синiм вином i, коли п'єш оком їх барву, мимохiть п'янiєш.
По взгiр'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебiльша мурованi
хати - критi бляхою. Клунi на мурованих стовпах. Кам'янi хлiви. Кожна
садиба втопилася й захлинулася садом. Вiд садиби до садиби перелаз. Стежки
збiгають садами, лiшниками, поплутанi без пуття i лiку. По них ходять
босими ногами моторнi й химернi дiвчата, голоснi молодицi, стрункi та дужi
парубки.
Дерманцi не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання,
буревiйна гульня i така ж їх революцiя.
Нi одно село не знає стiльки сходок, стiльки крику, стiльки гамiру, як
Дермань. Нiмцi дещо збили пиху того села, але бундючнi матроси, що зграями
прибувають зо всiх морiв та океанiв, заповiдають буревiй. Щонедiлi коло
церкви та монастиря юрбами стоять цибатi вiйськовики. Мова їх терпка. Бiда
вам, нiмцi, буде...
По гаях, лiшниках стрiляцина. Навiть Володько з Петром частенько беруть
свої обрiзи, напихають кишенi "патронами" i тарахкають "по чом зря" у
стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть
покотилася, а черешня рану нову дiстала, скорше зi свiта зiйде. I так
порохнява. Досить настоялася, народилася.
У Пилипiвку зчиняється метушня. Кажуть, нiмцiв пiд сто чортiв женуть.
Повстанцiв веде якийсь Петлюра. Хай. Досить нiмецького "правлєнiя". Давай
"рабоче-крестiянску" власть.
Молодшому Володьковому дядьковi Пархвеновi бракнуло олiю. Всипав у
мiшечок на макуху рiпаку, взяв баньку в руку i поклигав до Мiзоча.
Пiшов i нема. Дядина Мотря метушиться, бiгає.
- Щось менi, чуєте, так сутужно... Щось так не по менi... Хилиться до
вечора день, вечорiє, смеркає... Нема Пархвена. По смерку прибiгає хтось i
гукає:
- Їдьте скорше, бо пiд Мiзочем нiмцi Пархвена ранили.
Дядько Єлисей за конi i гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на
санях блiдий, мов iз крейди рiзьблений. Пiд носом кров, на чолi кров, руки
в кровi. Ноги замотанi замерзлою в кровi рядниною. Права нога його
перебита. Ледве живим довезли.
Кажуть: у Мiзочi "отряд" Рикуна напав на нiмцiв. А вони лютi, мов
роздратованi оси. Оточили Мiзоч i нiкого не випускають. Винесли над гору
вiд Мiзоча кiлька кулеметiв, сiкнули по жидiвських хижах. Тiльки вiкна
висипались, а з людей нiкого не чiпило.
Пархвен олiю набив i несе спокiйно в баньцi. Пiшов стежкою i якось
минув нiмецьку заставу. I вже коли був далеко пiд пригiрком, побачив його
нiмець.
- Гальт! - крикнув вiн. Пархвен не чує. Вiн спiшить з олiєм додому. Там
чекає на нього Мотря.
Нiмець прицiлився, бабахнув, i пропала Пархвенова нога. Впав у рiв коло
дороги. Холод, снiг. З ноги тече рiчка. Навкруги нi одної людини, тiльки
вiд Мiзоча кулi посвистують.
Щастя, що хтось його там побачив. А нi, то гегнув би й кiнець.
Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилiкують. У селi шириться
iспанка. Мруть люди. В сусiда Iвана помирає одна за другою три молодi
дiвки. Плач, похороннi
спiви.
Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у
кожухах та "шинелях" оточила "куб" i очiкує "перваку". Куб стоїть,
побулькує всерединi. З рурки холодильника попшикує пара. Пiд рукою вже
приготована пляшка. Ще хвилина, друга, i пара перестає йти, а натомiсть
тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука пiдставляє
чарку, тримає, поки набiжить повна i несе її пiд зарослi вусом уста.
Хильнула... Ааах! Ух! Мiцний чортяка! Пробуйте, куме!
Кум пробує, сусiд пробує, всi пробують. Було мовчки, а по пробi стає
гамiрно.
Вечорами в хатi Єлисея "зборня". Вернувся матрос Балтiйського флоту,
Сергiй Корнiйчук. Вiн одинак. Хату має, кiлька десятин землi. Але не має
нi батька, нi матерi. Прийшов додому i "повний пролетар". Одна з вибитими
вiкнами пустка в садку i це все.
Але iз себе "герой первого сорта". Карк, пика. На руцi годинник. 1
грамоту знає, на крейсерi писарем був, а пише здорово. Виведе стрiчку i
без лiнiйки, а як струна проста.
Бував у Кронштадтi, Петроградi, Гельсiнгфорсi. Знає, чим вiдрiзняється
Корейський вiд Ленiна. Перший - сукин син, буржуазний прихвостень, другий
- товариш Лєнiн, вождь большевикiв-комунiстiв, що несе всьому трудовому
народовi свободу, рiвнiсть i братерство. Селянам усiм несе вiн землю без
викупу, скiльки кому треба. Касує приватну власнiсть, бо земля не належить
нiкому, тiльки тому, хто на нiй працює.
t ще знає вiн, хто такий Троцький, Мiлюков, Гучков, Терещенко. Перший
пролетар, решта буржуазiя i капiталiсти, що ссали кров трудящого
пролєтарiяту.
Знає вiн i про Петлюру. Контрреволюцiйна зволота, кiлька тисяч десятин
на Полтавщинi. Не менша "гидра контрре-
454
волюцiї" i Грушевський. Кому не вiдомо, що в Києвi його миловарний
"завод".
Це ж тi, що хочуть "самостiйної". Це ж вони, що пишуть "мовою
оголошення". Але нас не вiддiлиш вiд "руского брата, з котрим чотири роки
разом кров проливав, з одного ко-
тьолка їв".
- А я ж що кажу,- зазначує Єлисей.- Куди його вiддiлятись. На яку
погибель, сто болiв ув його ма', дiлитися. Сказано: чим бiльше хазяйство,
тим i "пользи" бiльше. Нi? - 1, виговоривши своє переконання, Єлисей
по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення
справи.
Володько горить, мов сiрник. У нього немає нi слiв, нi вiдваги, але
казати щось треба. Не можна про такi речi мовчати.
- Не треба, кажете, дiлитися. Бо ви не знаєте... Вам здається, що
москаль ваш брат, а вiн ваш "експлостатор". (Оо, Володько вмiє i вчене
слово пiдпустити). Подивiться:
де на Українi великi фабрики чи заводи? Де "оружейний завод"? В Тулi, в
Iжевську. Де обробляють українське залiзо? У Москвi, Петроградi, бо в
Українi, бачте, небезпечно. З неї тiльки хлiб та хлiб помпують, всi
заграницi, всi чужi держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз вiн i за українське залiзо знає, tq
чого ще треба. Навiть Сергiй нiчого лiпшого не втне. Тiльки Сергiй "сам
був, сам бачив", а Володько? Хiба з книжок. А книжка хiба що? Бог? t
книжка бреше.
Та Володько не думає пiддаватися без бою. Вiрять йому, не вiрять - все
одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвiдомiсть!
Вперед, Володьку!
Сергiй пригадує про "залiзяку на пузяку, геп!" Це, мовляв, "мова" зi
"самопер попер до мордописнi".
Регiт. Володько гарячиться. Вiн чує в цьому щось жорстоко дике, але
йому бракує витривалостi, такту переслухати, стати понад це, злегковажити
тих близьких i дорогих людей. Володько вибухає, мов динамiт. Вiн хотiв би
побити того матроса, але не чує досить сили, тiкає у другу темну кiмнату i
там пiд бугаєм на тапчанi реве ревом лютi, болю i жалю. Тут уперше
вiдчуває Володько трагедiю свiту, з котрого вiн походить, але який вiн
любить i в який вiрить. Тато, дядько, Сергiй i безлiч Сергiїв. Всi вони
яскравi, виразнi здоровi постатi, справжнi герої працi i якiсь самi не
свої. Хтось сидить у їх душах i говорить їх власними устами хулу i зневагу
на самих себе. Хто? Хто ти, бiсе, що сидиш у душах моїх батькiв, дiдiв?..
I Володько починає гарячкове шукати вiдповiдi на пекучi питання.
Починає вiд себе i того вогнища, коло котрого зав'язалось i розрослось
його життя.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142