.. А потiм перейшли на Йона. Збирає бiля себе
хлопцiв i щось затiває - невiдомо поки що.
- Хай збирає i хай затiває,- зi серцем казав Володько.
- Хочуть нiби перебрати читальню,- вiв своє Сергiй.
-Хай.
- Йон проти церкви.
- Бо знайшов вiру, а церква безвiрна. Кар'єристи, iнтригани... Вiзьми
той наш Крем'янець. Самi брати Борецькi чого вартi... А та єпископська
панi Радченко... А весь той славетний причт церковний. А Йон... Душа,
жадоба, суцiльна людина i вiн шукає повноти. Ти ж знаєш: коли одна вiра
вигоряє, її заповняє iнша. Вiдчуваю, що i ми тут роздвоєнi... Навiть я
сам. Я ще лиш шукаю себе... I свого мiсця. Вiдчуваю, що я половина чогось,
а мiцнi люди є цiлiсть. Ось, як мiй батько.
Це був несподiваний, пiд тиском настрою, провокацiйний вибух, Володько
сам не сподiвався такого, а тому швидко отямився i замовк. Вiн глибоко в
собi вiдчув, що вiдруховим, недодуманим спротивом тут не зарадиш... Треба
вiднайти також мiру своїх почуттiв... А головне - характер. Самi балаганнi
протести - солом'яний спалах. Характер, послiдовнiсть, логiка... Ах, це
так все гарно сказати. Треба все це наперед перевiрити. Все!
Далi йшли мовчки, дарма що виповненi думками. Йшли здовж села, починало
вечорiти, у вiкнах хат появились блiдi свiтла, зустрiчались люди, мiнялись
"добрим вечором". Володько все був пiд тиском протестацiйного настрою i не
мiг стримати свого язика.
- I взагалi,- казав вiн.- Всi тi нашi порядки. Де нашi iдеали? Чим
цiкавимось? Пригадую, Лазюк колись казав: немає в свiтi менше зацiкавлених
проблемами людей, нiж i iнтелiгенцiя... Нiчого не знають, нiчого не хочуть
знати, живуть днем заїждженi провiнцiї... Зрештою, чи менi це казати?
Питання, що я сам зробив... Ось лише серджусь на в i все... I себе не
люблю, i iншим дорiкаю... Але iнколи, Сергiю, так виразно здається, що я
мiг би багато зробити чогось доброго... Чогось... Чогось... Зрештою, це
невловима тема, але було б образливо для людського роду, з'явитись i на
цiй планетi, з'їсти сорок вагонiв хлiба i вiдiйти з чим i йшов". До дiдька
ясного - треба ж залишити по собi як слiп, i ця думка не дає менi
спокою... А може, це лиш зарозумiння...
У таких випадках Сергiй як звичайно мовчить, але слухає дуже уважно.
Цiла його, на вигляд спокiйна, iстота майже помiтно насторожується, вiн
також щось би хотiв сказати, але, мабуть, слова його не конче слухнянi на
таке. Чи не краще тодi помовчати i вже самою мовчанкою стверджувати
погодження.
Коли дiйшли до колоди, що лежить в долинi мiж селом i дерманськими
хуторами, ставав кольоровий, сизо-синiй, теплий, як кожух, вечiр. Володько
втомлений, голодний, розбурханий, а тому чи не краще розпрощатися з
товаришем i розiйтися. Завтра свято, i вони напевно знов стрiнуться...
А другого дня, у четвер було Вшестя, у Жолобках храмове свято, вже
зрання вiдiйшли туди цiлi юрби дiвчат i хлопцiв у святочних одягах...
Кликали i Володька, але вiн вiдмовився... Далебi, чи не краще йому побути
дома, походити по садку, на полях... Батько ось вже другий день з
дядьковим Василем, що прибув з Дерманя, вони обидва люблять бути разом,
мають багато спiльної мови... Ходили разом оглядати Ронiвське поле,
обговорювали цiну. Матвiй в таких випадках;
ще раз переживав свою молодiсть, а Василь набирався досвiду свого
улюбленого дядька... Разом пройшлися здовж i впоперек Матвiєвим полем.
Василь весь вдоволення, отакий би i йому шматочок землi, а тодi розгорнись
душа. Цiлими; годинами на полях та на полях, пiд сонцем i вiтром,
мiркували, купували, будували, їх постатi видно було здалека i, здавалось,
вони не йдуть, а пливуть у високому збiжжi...
Володьковi не хотiлось казати батьковi про свої пригоди, не хотiлося
нiвечити його доброго, святочного настрою... О, i забрали там документ,
велика бiда, дiстанем iнший... Вiн такий захоплений тим своїм чудовим
ланом, тими переливами жита, тими пшеничними, золотими килимами, що було б
грiхом руйнувати його це близьке, рiдне щастя.
Пiдвечiр Володько йде до села... Йому хотiлося бачити Наталку. Вiдколи
Сергiй нагадав про неї - думка Володька не могла звiльнитися вiд її
присутностi, її образ переслiдував його уяву i хотiлось її бачити, чути,
бути з нею... Але як, але де її зустрiти? Зайшов знов до Сергiя - одинокої
його поради... На щастя, застав його дома, був розкошланий, майже
заспаний, невдоволений. Зi Сергiєм пiшли до Мокрини, Мокрина пiшла до
Наталки, але даремно, бо не застала Наталки дома... Хтозна, чи не пiшла
вона до Жолобок на вiдпуст.
Але вечором, зовсiм випадково, на вигонi бiля званих колод, Володько
зустрiв Наталку, коли вона йшла з дiвчатами на музики. Вiдкликав її набiк,
були такi близькi i подiбнi, загорiлi, засмаженi сонцем, свiжi, молодi i
здоровi... Як звичайно, йшли далi вiд зору людського здовж долиною понад
рiчкою... Десь там далi у селi грали музики, бухкав барабан, спiвали
парубки, але їм обом це нiчого тепер не казало... Вони ось знов разом,
такi безмовнi i такi напруженi... Над ними лиш зоряне небо, довкруги
весна, так багато треба б сказати... Вiн питає її, вона питає його i обоє
знають, що їм не знайти вiдповiдi, бо мiж ними не лишень їх велика любов,
гаряча, майже огненна сила, яка їх розриває на кусся, мов звiр свою
жертву. Володько не раз казав їй про свої намiри вiдiйти, вона це знає,
але цього нiяк не досить. Нiч, така нiч, така сила втоми, така жагуча
заграва ранкового неба, i пiвнi довкруги по селi сповiщають свiтання, i
втихла музика, i роса холодна по травi...
- Як буду без тебе? Як? Скажи, Володику, як? - шептала вона...
Нема на це вiдповiдi. Нiхто не може сказати як. Це приречення.
Домовлялися не сходитись бiльше, але що тi їх домовленна, коли над ними
така велика сила iншого, незнаного, Божого примусу...
"Ти будеш менi, як радiсний, чарiвний сон життя, як казка, що її я
одного разу пережив тiлом, духом, натхненням... Ти зоря, що родилась у
синьому далекому просторi i що свiтила менi полум'яним сяйвом недосяжного
щастя. Ми розiйшлись, але я понесу тебе зi собою на всi боки свiту - цього
i поза цього, до кiнця, до краю, да останньої секунди буття..."
Це, можливо, те, що хотiв би сказати їй Володько, але в такий час такi
слова не приходять. Вони бояться торкнутися цього напруження, як голi
пальцi бояться торкнутися проводу високого наладовання електрики.
У п'ятницю Володько працював бiля будови хати, пiдвозив тачкою мулярам
цеглу, повiльно здiймалися вгору стiни, пiдносилось риштування,
вставлялись одвiрки, рами дверей i вiкон, але це дiяння було для Володька
нiби чужим i, можливо, зайвим... Його думи, як завжди, вiдносять його у тi
iншi заморськi царства-государства, де вiн має зустрiти своєї якесь
незнане призначення...
Але поки що вiн ось тут... Сьогоднi, i завтра, i пiслязавтра. У суботу
знов на будовi i тiльки вечором прибув зi села староста i вручив йому ту
фатальну повiстку, з'явитися в повiтовому староствi вже в понедiлок рано о
годинi дев'ятiй. I це отруїло йому весь наступний недiльний день. Не мiг
цього, прогнати з думки. Був на музиках... Танцював i спiвав з, хлопцями,
але нерви, нiби струни перетягнутi, грали фальшиво. Вiдчув жаль i зневагу
- головне, що не мiг боронитися, що не мав для цього сили... Ах, тi його
товаришi - Антiн, Сергiй, Демид, Кiндрат... Нiколи, нiколи не любив їх iз
такою гострою, вiдданою силою. У них стiльки ще молодостi i яка шкода, що
вона змарнується у цiй затруєнiй атмосферi чужої, насильницької влади...
А в понедiлок, раненько, мовчазно зiбрався, не сказав нiчого нi
батьковi, нi матерi i вiдiйшов до Крем'янця... А там набридло знаний,
червоний, урядовий будинок... Володька направили одразу до карного
референта, довго сидiв i чекав разом з iншими незнаними людьми на вимiр
своєї кари, i щойно бiля першої години вiдчинилися високi, вузькi, рудi
дверi i з них вийшов малого росту, передчасно лисий, у сiрому одязi
референт карний... Викликались прiзвища, а коли дiйшло до Володька-
"Володимир Довбенко, син Матвiя... Пан староста карає вас за несвоєчасну
змiну особистого документу тридцятьма злотими гривни i замiну, в разi
незаплачення, двома тижнями арешту. Пiдписати"... "Влодзiмєж, син
Матєя"... Володько знає, що в його роду ще не було караних, нi судом, нi
адмiнiстрацiєю i справа тут не в висотi кари, а в її сутi. Вiн знає, що це
лиш шикани, попередження, що далi чекає багато iншого, що вiн натрапив зуб
за зуб, що вiн ображений i що цього вiн нiколи не викине з пам'ятi...
Коли вийшов зi староства i опинився на вулицi, все довкруги видавалось
йому чужим, ворожим, зненавидженим. Назви вулиць, написи крамниць, нiчого
нiде свого, нiяких ознак спiвжиття, ти тут, хлопче, чужий, це все не твоє,
тобi все забрали, заперечили, вимазали з життя.
Йшов без поспiху вверх костельною вулицею, невдовзi повернув попiд мури
лiцею, дуже потребував з кимсь говорити i думав, куди б його зайти, щоб
знайти когось зi своїх людей. Пригадав Лазюка. Чи не зайти, бува, до нього
i щось запитати? Машинально прямував попiд високим, сiрим муром, дiйшов до
ринку перед лiцеєм, що його вже касують i на його мiсцi мають зробити
сквер, квiтник, щось для розваги i окраси. На хвилинку зупинився i, нiби
вперше, дивився i бачив велику стару, бароккову будову лiцею, сполучену з
церквою чи тепер костелом, на вежi якої годинник показував двi години.
Саме скiнчилася наука i з широких брам лiцею юрбами виходили молодi
люди - хлопцi i дiвчата, у синiх, чотирикутних шапочках, гарних чистих
одягах з книгами i портфелями. Йшли, гармидерили, пустували, смiялися i
розходились хто куди на всi боки. Володько стояв i давився на них, аж поки
вони не розiйшлися. I вiдчував виразно у своїй iстотi згустки недоброго
почуття, дуже виразної заздростi, а може, не так заздростi, як ,гнiву,
почуття кривди, а одночасно i почуття гострого докору i самому собi.
Пригадав i тi лави шкiльнi, забранi з Дерманської семiнарiї i перевезенi
сюди, на яких колись сидiв також вiн сам i на яких напевно можна знайти
його основнi лiтери В. Д., вирiзанi на лядi лави. Це ж твоя земля,
Володьку! Твiй край, твоє мiсце на землi! Хто i яким правом заперечує твоє
право до неї? I чому ти дозволив на цю ганебнiсть? Навiщо годишся з цим
грубим пониженням. Ти - жива, розумна людина!
I при цьому його вигляд говорив, можливо, бiльше, нiж його думки. Така
неприхована, безпосередня погроза, такi насупленi тi молодi брови, такi
сердитi синi очi, такi затиснутi уста. Дивився на тi мури лiцею i бачив
їх, як виклик сумлiння... Як кару за минувшину... Колись давно прийшли
вони сюди i вкопалися у твердiнь цiєї землi, як бастiони твердинi, як
символи чужої надвлади. Можливо, саме вони, цi мури, i виннi за цiлу цю
моторошну дiйснiсть. Можливо, саме в них i таїться виправдання отих
хлопцiв i дiвчат в рогатiвках. Можливо, сама гола земля ще не земля, а лиш
мiсце змагання за владу над нею? I, можливо, тi мури є свiдченням,
ордером, пашпортом її приналежностi.
Такi ось думки бентежили того Володька i чи знайде вiн мiсце на землi,
де зможе їх висловити повним голосом з висоти якоїсь трибуни? Чи може вiн
сказати це своїм хлопцям у Тилявцi? О, вiн вже їм про це казав i то не
раз, а все це ще мало. Це мало. Це дуже мало. Треба бiльше, багато i
бiльше... Виразнiше, глибше, сильнiше...
У цей саме час iз-за рогу лiцейного муру, вулицею ректорською, почали
виходити також учнi української гiмназiї... Десь звiдти згори, де там далi
в кiнцi стоїть невеличкий, жовто-рожевий, старий одноповерховий будиночок
- власнiсть мiсцевого торгiвця Лазаря Бакiмера. Це там мiститься та
українська, iм. I. Стешенка, гiмназiя-права, без мiсця, без якої-будь
державної допомоги... А хлопцi i дiвчата, що вiдвiдують її, належать до
мiсцевих сiльських родин, розкиданих по всiй цiй провiнцiї.
- Здоров, Володьку! - чує Володько знайомий голос. О, це ж Олег
Левинський. Бiжить назустрiч з другого хiдника нерiвною кострубатою
вулицею, весь радiсний, лишень трохи зблiдлий, без кашкета, волосся
розкуйовдив вiтер.- Що тут робиш?
- Я? - знiяковiв Володько.- Так собi... От iшов... Був у староствi...
- Зайди до мене,- казав Олег... - Переночуй... Вечором пiдем на гори...
У кiно... Чи маєш грошi? Чого насупився?
Володько хотiв було по-своєму вiдповiсти на це захоплення, але Олег
роззброював його своєю безпосередньою безтурботнiстю, i йому було шкода
нiвечити цю щирiсть. Вони такi рiзнi i такi ще не зiгранi.
- Зайду опiсля,- сказав Володько з ноткою поблажливостi.- Тимчасом маю
справу.
А трохи згодом Володько стукався до старих, вилинялих дверей скляного
ганочка на вулицi Пiдгiрнiй, i йому вiдчинив середнього росту молодий
добродiй у однiй сорочцi без комiрця i в пiдтяжках, не конче старанно
голений. Це був Лазюк. Вiн зрадiв Володьковi, запросив до своєї невеликої,
зi старими меблями кiмнати, де так пронизливо вражав запах якогось
сильного тютюну... Володько сiв на канапi, вiдмовився вiд цигарки, оглядав
стiни зi старими лiтографiями i портретом Шевченка у вiдомiй папасi;
етажерку з українськими, переважно не оправленими книжками, незастелену
постiль, розкиданi речi, убрання. Як i багато iнших, Лазюк належав до
iдейних, заклопотаних справою визволення людей, а тому його побут не
виявляв для нього особливої значення. Володьковi це кидалось у вiчi i йому
здавалось, що в цьому таїться якась, ще незбагнута для нього, кволiє
iстотностi тiла i духа... Але цього вiн ще нiкому не говорi Люди назвали б
це мiщанством, а iнколи ще гiрше, "буржуазним забобоном"...
Володько обережно розповiв Лазюковi пригоди своїх останнiх тижнiв i
нарештi висловив бажання йти до Києва.
- Тепер? - вирвалось у Лазюка. Володько пiдтакнув головою. Лазюк
хвилинку подумав, обличчя його набрало виразу поважностi.
- Я б вам не радив туди... Це не вихiд... Ви думаєте... - вiн пiдiйшов
до заставлених книжками полиць i вийняв кiлька книг... - думаєте, там
Україна? - договорив вiн свою думку.
"А де ж тодi Україна?" - сперечався в думцi Володько, але вголос цього
не висловлював.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142