Юхим є Юхим. Образ, що висiв на мiсцi царя,
був Шевченко. Ще бiльше здивувався Володько, коли, здiймаючи Бiблiю,
натрапив на Кобзаря. Так само, як Бiблiя, дбайливо й охайно
переплетений...
Ця маленька подiя приємно пiдсилює Володька. У душi зробилось яснiше.
Коли повертався, йому здавалось, що над цими полями вже зводиться дбайлива
Божа десниця i благословляє їх. Не шкода тих верб колишнiх, нi спокою, нi
iдилiчних вечорiв iз запахом меду й бренькотом комарiв. В цей мир, мiж цi
жита, поля, мiж тих людей вступає повiльним, певним кроком свiдомiсть. У
них вже є душа. Вони вже не вмруть.
З таким настроєм Володько вернувся до млина. Василь вже молов, але це
буде тривати з годину. Володько не мусить на нього чекати. Вiн собi
пройдеться пiшки.
Пiшов. Понад берегом, стежкою, старою, знайомою стежкою, попiд Городним
аж до Лисiв. Сонце привiтливо сповзало вниз, цвiв бузок, бамкав вечiрнiй
дзвiн. До села верталися з полiв дiвчата. Вони спiвали знайому, стару
пiсню, а в кожнiй на плечi копалиця. Це вiд бурякiв. Потiм гнали пастушки
отари корiв. Зводилась курява, мичали корови, чулись вигуки.
Володько йде швидко. До темноти хотiв би дiйти додому. Бiля монастиря
не звернув налiво вiд "Яна" вниз, а пiшов просто до приходської церкви.
Мав намiр поглянути ще раз на стару церкву, а, як вiдчинена, то й зайти до
неї.
Але так не сталося. Коли виходив знизу глибокою дорогою вiд земської
народної школи з намiром повернути вправо до приходської церкви, вiн
зненацька почув за собою:
- Гальо!
Несподiваний, але знайомий оклик, мав нагоду не раз щось подiбне чути в
минулому, неприємне вiдчуття поняло його, вiн миттю оглянувся. Знизу, вiд
монастиря, з рушницями за плечима, йшло за ним двоє полiцаїв. Володько
зупинився i одразу сягнув рукою до кишенi за документом. Полiцаї повiльно,
мовчазно пiдiйшли, Володько так само мовчазно подав їм свою стару, витерту
особисту виказку. Вони оглянули його документ, пiсля його самого, i один з
них буркнув:
- Сконд єстесьцє?
Володько вiдповiв.
- Цо ту робiцє?
Володько вiдповiв.
- Для чего иє замєльдовани у солтиса? - I, не чекаючи вiдповiдi,
полiцай вiдкрив свою шкiряну торбину, вийняв чорну записну книжечку i
чорнильний олiвець. Володько намагався щось вияснити, але полiцай
холодним, методичним тоном питав його iм'я, його прiзвище, його мiсце
народження, його заняття... Все це заносилось до чорної книжечки i пiсля
цього її було заховано назад до шкiряної торби, але вже не одну, а разом з
Володьковою виказкою. I одночасно Володько довiдується, що може дiстати
назад свiй документ аж завтра i то лиш у коменданта полiцiї в Мiзочi. I не
сказавши бiльше нiчого, полiцаї байдуже вiдiйшли.
Володько залишився на мiсцi i був, здавалось, вдарений громом. I то з
ясного неба. Йти аж до Мiзоча, вiсiм кiлометрiв зайвої дороги, i невiдомо,
що його там чекає. Гостре, отруйне почуття заповняло душу, серце й мозок.
Мав такий пречудовий, чистий настрiй, i все це так нагло, безоглядно
змiнилося.
Вертався до дядька на Запорожжя злий, пригноблений, вибитий з колiї.
Розповiв дядьковi про свою бiду.
- Так то воно тепер у нас скрiзь. За порiг, рiзун його матерi, бiйся
вийти,- казав своєю чiткою мовою дядько Єлисей i з серцем сплюнув.
Приїхав з млина Василь, насходились сусiди. Ця вiстка всiх ранила, всi
гостро реагували, а найбiльше старий Трихон, який "тих ляхiв не мiг
переварити".
- Чортова голота! Що я - злодiй? Бандит? Не на своїй землi живу? Не
свiй хлiб їм? Забрались на чуже i не дають тобi кроку ступити... Одного
разу ми їм ще покажемо, де тi раки зимують.
Виникла жвава розмова, згадав хтось i царя, хтось знов натякнув про
Україну. За царя, мовляв, на цiлу волость було два стражники, а тепер он
де не ступиш... На собаку кинеш, а на полiцая потрапиш...
Володько, що прислухався до розмови, додав до цього:
- Воно так то так... Але за царя нас не боялись, а тепер... Дядькам ця
думка подобалась, їх настрiй одразу змiнився, почали смiятися... Говорили
про все i довго i розiйшлися ген бiля пiвночi.
А другого дня Володько вставав рано, але Василь ще ранiше, бо на
подвiр'ї вже стояв високо вимощений, готовий до виїзду вiз. Запрягти лиш
конi i їхати. Вони мали разом їхати до Тилявки, але тепер Володьковi треба
йти до Мiзоча за тим чортовим пашпортом. Це їх обох лютить, але нема ради.
Вони проїхали разом лишень "до Черешеськи" i тут розлучились. Василь
позичив Володьковi на потяг грошей, бо може прийдеться вертатися тому
залiзницею через Крем'янець, а сам поїхав далi на Мости. Володько пiшов
пiшки через Осовець в напрямку Мiзоча.
Ранок барвистий, свiжий, радiсний... Лишень думи тяжкi i гнiтючi. Знав
цi стежки i цi дороги з раннього дитинства i не мiг згодитися, що якась
чужа сила має вносити сюди це пониження i цю зневагу.
До всього не застав коменданта в урядi, довго на нього чекав, настрiй
мав препоганий. Нарештi з'явився i той комендант. Володька покликали до
головної канцелярiї. Комендант сидiв за великим столом, перед ним лежав
потрiпаний Володькiв документ. Вiн мав сердитий, ворожий вигляд, ставив
знов тi самi питання: а хто, а звiдки, а чого сюди прибув. Володько
намагався все це вияснити, i нарештi комендант заявив, що той документ
тепер вже не важний, що вiн вiдсилає його до староства в Крем'янцi, куди
Володько має звернутися за новим пашпортом. Тим часом Володько не має що
тут робити, а тому хай негайно вертається назад до свого села. Чи вiн
зрозумiв? Негайно! Iнакше може бути погано.
О, так... Вiн це зрозумiв, I йому це дуже i дуже не iмпонує. Розумiє,
що справа тут далеко не в документах, а в чомусь зовсiм iншому, i що вона
ускладнюється та набирає загрозливого вигляду.
Володько, вже без нiякого документу, залишає полiцiйний уряд i одразу
бере напрям, спочатку пiшки вiсiм кiлометрiв до станцiї Озерани, а вже
звiдтiль потягом до Крем'янця. Була година пiв на дванадцяту, а о першiй
вiдходить його потяг. Чи вiн встигне його пiймати? А тому вiн вирушив i
майже побiг старим залiзничним насипом з погнилими шпалами, що по ньому до
вiйни ходив невеликий локальний потяжок, якого скасувала революцiя i ще не
вiдбудувала нова влада. Революцiя була тут вельми злюча, слiди її ще й
тепер на кожному кроцi - розметенi рейки, зiрванi мости, пострiлянi
написи, розшарпанi буди.
Щастя Володькове i на цей раз йому не сприяло. Засапаний i впотiлий,
вiн прибiг майже пiд станцiю майже саме тодi, коли невеликий потяг
Рiвне-Львiв, зi старим чорним паротягом, який розкидав по полях шмати
чорного диму, вiдiрвався вiд станцiї i прочмихав сливе перед самим його
носом, щоб десь там далi за горбами розчинитися в просторi.
Дуже невелика це втiха. Наступний такий саме потяг, що має сполучення
до його фатального Крем'янця, вiдiйде звiдсiль аж по дванадцятiй годинi
ночi, а прибуде до Крем'янця десь бiля шостої рано. Володько, розумiється,
лютий до краю, вiн вже без поспiху дiйшов до станцiї, знайшов її
почекальню, сiв на найближчiй, вичовганiй лавицi, розгорнув пакуночок з
їжею - хлiб iз салом, що йому загорнула у шматину дядина, їв повiльно i
оглядав порожню, невелику залу з її спорожнiлим в кутi буфетом, за яким
молода панночка, з великою чорною родимкою на щоцi, збирала посуд. На
переднiй стiнi зали висiв портрет Пiлсудського у сiрому вiйськовому одязi
i мацєювцi з орликом, а трохи далi вiд нього, над буфетом, такий самий
портрет президента Войцеховського з вусиками у цивiльному одязi. На бiчнiй
стiнi злiва вивiшено кiлька оголошень, а мiж ними також плакат корабельної
лiнiї "Кюнард", який закликав їхати до якоїсь незнаної i далекої Канади;
Великi, червонi на синьому тлi кораблi, а над ними зграя бiлих
альбатросiв. Ними можна вiдплисти за океан i взагалi кудись далеко поза
межi цiєї невеселої дiйсностi.
Години чекання, як звичайно i як завжди, дуже лiнивi i проходять вони
дуже повiльно. Володько сидiв, нудився, думав свої турботнi думки, виходив
надвiр, йшов куряною дорогою геть туди далi аж до поля, оглядав довкiлля,
прилiг було пiд кущем бузини з намiром заснути... Але сон не квапився на
очi. Його розганяли i проганяли далi тi самi настирливi думки... Так
багато є про що думати, вiн такий ще молодий, його умови тут такi
безвигляднi, його майбутнє таке невиразне. Гнiтить i болить тупим болем
поневолення чужого, ворожого займання. Нiяких надiй, нiколи нiякого
вдоволення, вiчна туга за повнотою самого себе...
Довго i барвисте заходило сонце, довго тягнулось смеркання. Бiля
десятої години вечора до станцiї почали стягатись люди. Переважно
селянськi жiнки, босi, з великими за плечима клунками. Це ж пiслязавтра
"Вшестя", i вони напевно їдуть до Почаєва на прощу. А все-таки їдуть. Як i
колись, як i давно, як i завжди, I моляться. Переважно старi, спрацьованi,
добрячi бабусi. Голова кожної пов'язана старосвiтською, ритуальною
пов'язкою з великої тернової хустки.
З часом їх прибувало все бiльше i бiльше... Засiли всi лави почекальнi,
а не хватило мiсця на лавах - щось розстеляли i сiдали де лиш було мiсце
на бруднiй бетоновiй долiвцi, їх босi худi ноги виднiлися скрiзь по залi.
Сидiли мовчазно або потиху мiж собою гомонiли.
Ще далеко перед дванадцятою годиною всi бабусi заворушилися, вставали i
юрбою виходили на перон. Стояли там збитi гуртами довго i терпеливо, а
коли по дванадцятiй годинi з гуркотом прибув потяг, бабусi з клунками на
плечах пiшли в наступ на вагони, чiплялися за поруччя схiдцiв i силою
втискалися у вузькi дверi передiлiв, їх сила не дуже велика, їм нелегко
здолати труднощi такої операцiї, одначе всi вони настирливо, крок за
кроком, здобували собi мiсце i заповнили сливе всi вагони.
Потяг рушає i поволi їде далi. У Дубнi Володько висiдає i довго чекає
на пересадку до Крем'янця... Бабусi їхали далi до Почаївської Руднi. О
шостiй рано Володько все-таки висiдав на останнiй зупинцi
Крем'янець-Дубенська Рогачка.

Земля прагнула дощу, а його не було. Безхмарне, чисте небо i яскраве,
слiпуче сонце. Дорога вкрита грубою верствою куряви. Пiдводи збивають її
хмарами, що повiльно осiдають по полях. Жита саме квiтнуть. Кожне їх
стебло стоїть тихо, нiби у щось заслухалось. Пшениця вибиває колос. З
полiв раз по раз випурхують такi i iншi птахи. П'янi, крикливi жайворонки
висять у небi, таємнича i скромна перепiлка зненацька вкрадливо визирне на
межi, зирне туди й сюди i знову пiрне у гущавину збiжжя. Жита, пшеницi,
знов жита. Отам далi темно-зелена купа дерев. Невеликий, застиглий
хуторець - бiла хата, сiра клуня, кудлатий, як вiвця, вишняк. Лiнива,
поплямлена маковим цвiтом, долина, таємничий, закритий величезною
черешнею, ярок. А помiж цим - на схiд i захiд дорога. Знана, як старий на
покутi образ.
Тiєю дорогою вертався зi своєї подорожi Володько. Обвiтрений,
обпалений, втомлений. Курява пiдфарбувала його шапку, одяг i взуття на
сiре. У правицi мав кострубатий кий... I коли сонце застигло над
Башковецьким лiсом - вiн пiдходив до свого села.
Воно... I ще, i ще раз воно. Зачароване царство його мороки. Завжди
переходив його зi спрагою на устах, а цього; разу особливо. I не пiшов
одразу на другий його кiнець до свого дому, а завернув у суточки до
Сергiя.
Чи застане бодай дома? Є! Застане!
- Дай Боже! - голос його, нiби пiсля тяжкого перепою; сiв тяжко на лаву
бiля столу, вiдкинув на бiк шапку.
- I де ти в дiдька пропадав? - питав Сергiй.
- Давай бодай води! Але свiжої! Проклята пилюга! - вiдповiв на це
Володько.
Сергiй подав йому велику, мiдяну, з гарматної гiльзи, кварту, Володько
перейняв її по серединi палькатою рукою i перехилив над устами. Пив
жадiбно. Краплi води спадали на запорошену пазуху, пiд пiдборiддям моргало
адамове яблуко.
Випив воду до дна, вiдiрвав вiд уст кварту, хвилину потримав її в руцi,
глянув по хатi, тупнув ногою i поставив кварту на стiл. Поставив твердо,
iз серцем.
- Де пропадав, питаєш? Не повiриш. Гонився за хмарою. I не догнав, I
буде кара... А-а-а! Чорт з ними! Плюю я на цiлу ту їх ойчизну. Дай ще
води!
Сергiй подав... Дивився здивовано на Володька, не зовсiм його
розумiв...
- Як то? - запитав вiн, а його тонкi уста з молодим пушком на верхнiй
губi болiсно всмiхалися.
- То ж пашпорти! А чи пригадуєш, як два роки тому їх нам видавали? Як
ми днями стояли у чергах? Отам бiля староства... У Крем'янцi. Тепер вони
на смiття. Вимагають iнших. А чи коли хто нам казав, що їх треба мiняти? -
казав Володько. Слова виривались так, що мусiв кричати... I при цьому
викричав Сергiєвi цiлу свою макабричну пригоду. I так дихав, нiби боровся
з биком.- Ну, а що тут? - хотiв змiнити мову.
- Нiчого,буркнув Сергiй... I одразу додав: - То ж на Зеленi свята у
Наталки весiлля.
Володько вiдчув, що його чимсь дошкульним шмагнули через голову...
Вийняв з кишенi зiм'яту i нечисту, як помисли злодiя, хустину, витер чоло,
уста... Тодi встав...
- Треба йти,- сказав напружено, нiби боявся звалитися... - П'ять днiв
не був дома. Може, проведеш?
Сергiй безсловесно насунув свою заяложену кашкетку i обидва вийшли.
Йшли мовчазно. По якомусь часi, вже на вулицi, Володько порушив мовчанку:
- Знаєш? Йду! Рiшився! Будь-що-будь! - I пiсля короткої перерви додав:
- Але ти не думай, що я тiкаю. Нi. Так не думай. Просто пiду... Менi тут
тiсно... А ще по хвилинi мовчанки продовжував:
- Потребую свiту... Простору... Знання. Менi треба вчитись... Шукати
якогось права... Якоїсь правди. Мiсця! Йшов я оце i думав... Дуже невесело
думав.
Сергiй, можливо, ще нiколи не бачив Володька з таким настроєм...
Розумiв його мову, бо ж вони не раз про це говорили, але до цього часу не
брав її аж так поважно. Мало чого люди не говорять. Вiн був проти такого
рiшення, не бажав стратити такого товариша, одначе на цей раз вiдчував, що
перечити тут було б зайво. Не мав аргументiв... Намагався перевести
розмову на iнше... Нагадав, що i Ганка пiшла зi села, кудись "на мiщани",
до тiтки чи щось таке.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142