Там
сидiв пан з золотими зубами й трошки привiтнiшими очима. Володько обережно
пояснює, чого йому треба. Пан з золотими зубами заявляє, що пан староста
принципово погоджується дати дозвiл, але необхiдно, щоб хтось iз села, i
то людина старша, взяв на себе вiдповiдальнiсть за хiд вистави й забави.
- А без того не може бути? Я... - почав було Володько, але урядовець
негайно його перебиває:
- Прошу зайво не розмовляти. Раз сказане треба розумiти належно. До
побачення!
Володько поволi спускається вниз, виходить зо староства, йде вузьким
хiдничком. Сором, ганьба, зневага. Отямився геть за мiстом, коли опинився
сам серед широкого поля рiдної землi. Сiре осiннє небо, захiдний вiтер,
грязька, нерiвна дорога. Перед ним п'ятнадцять кiлометрiв дороги. На
щастя, догнав Володька один дядько з села й трохи його пiдвiз.
Пiсля цього Володьковi вже не хотiлося бiльше йти за дозволом, але ж як
бути? Невже при першiй неприємностi, при першiй невдачi ганебно
вiдступити, здатися? А може, поскаржитися на урядовця? Подати його до
суду? Андрiй Андрiйович, що сам служив у староствi й добре знає тамошнi
вiдносини, сказав:
- Скаржитися на нього марна рiч. Кому скаржитися? Вiн завжди найде
проти вас аргумент, знайде свiдкiв, а що ви? Одно, що зробите, що вам
пiсля того не видадуть нi одного урядового папiрця.
Володько ликнув образу, затаїв гнiв, заручився "вiдповiдальнiстю", що
взяв на себе Андрiй Андрiйович, випросив у батька коня й опинився знов у
староствi. По короткiй мандрiвцi зверху вниз i навпаки та пiсля очiкування
мало не до другої години, Володько довiдується, що дозвiл буде готовий
завтра. Може прийти за ним хто-небудь.
При виходi в коридорi Володька зупинив молодий, русявий, з гострим
носиком, у гранатовому одязi панок.
- Так ви з Тилявки? - запитався вiн посмiхаючись.
- Так,вiдповiв Володько.
- I, значить, робите там виставу? - питає той далi. Володько вiдповiв.
- Ви зветесь Володимир Довбенко? - тягне панок все далi.
Володько пiдтвердив.
- А хто там бере на себе вiдповiдальнiсть? Довiдався.
- Ага. Знаю, знаю. Ну, нiчого. Дозвiл дiстанете... Коли сказав пан
референт?
- Завтра.
- Ну, значить, завтра й дiстанете. Дуже приємно. До побачення, пане
Довбенко.
Панок пiшов дерев'яними сходами наверх, а здивований Володько вийшов на
вулицю, сiв на коня й помчав додому.
Додому прибув досить пiзно. Кiнь зовсiм задрiпаний, сам втомлений,
розбитий, голодний. Батько невдоволений. Нiчого йому не згадував про свої
пригоди в урядах, мовчки вислухав його нарiкання, мовчки наївся й одразу
вiдiйшов у село.
- Еее,казала Настя.- Поки росте, доти хоч маєш його дома. А тепер...
Хто знає, де вiн ото ходить i що робить. Дома стiльки скрiзь роботи.
Молотилка на носi, гнiй треба викидати, навiть сiчки нема кому нарiзати.
Дрова сама он цюкаю, що менi аж спина трiщить... Коли б хоч сокира
людська, а то такий тягар, що ледве двигаєш...
На другий день за дозволом пiслали Сергiя. Володько мав досить роботи.
Треба замовити оркестр, приготовити сцену, упорядкувати. залу. Крiм того,
Сергiй має зайти до позичальнi перук i взяти їх кiлька.
Володько цiлий день працював. З ним працювало кiлька хлопцiв, яким
пообiцяли на чарку. Носили дошки, тесали, збивали сцену, упорядковували
лавки, бiгали, хвилювалися. Пiт густим горохом стiкав по чолi, змокрiла
спина. Працював, як вiл, як добрий кiнь. Не ходив, а бiгав, давав накази,
планував, обдумував кожну дрiбницю... I до вечора недокiнчена клуня
обернулася в театральну залу.
Пiзно вечором прийшов Сергiй. Принiс перуки, барви, все, що потрiбно
для сцени, тiльки не принiс дозволу. Чому? Бо дозвiл ще вчора пiшов через
"постерункового" угорської полiцiї.
Нарештi все готове. На "шкальнi", на магазинi, на Соловейовому парканi
коло Гершка розлiпленi великi плакати. Лапатi червонi лiтери з
велетенськими знаками оклику скликають народ на виставу. По всiх хатах, на
дорозi чи у Габеля тiльки й мови що про "театри". Оркестра найнята, хор
вимуштруваний, артисти знають свої ролi.
Приходить день вистави. Недiля. Небо зрання похмуре, i час вiд часу
накрапає дощик. Не дивлячись на це, з самого рання юрби дiтвори товчуться
коло клунi Якова. Ще все зачинене, ще Яковова жiнка гонить їх з подвiр'я
"пiд сто чортiв", ще навiть Володько не прийшов у село, але скрiзь, по
всiх вуличках, на перелазах збираються гурти дiвчат, хлопчакiв, часом i
якийсь парубок цiкавiший так, нiби мiж iншим, пройдеться коло Якова й кине
кiлька поглядiв на подвiр'я. Навiть i старшi, поважнi дядьки, що все ще
посмiхалися "з театрiв", все ближче пiдступають до Якового подвiр'я,
розважаючи про погоду, врожай i рiзнi селянськi справи.
Найкращi дiвчата, як Настя Михайликова, як Ганка, як Тетянка Овсiйова,
як Наталка "з тамтої гори", i багато iнших повбиралися сьогоднi, як на
Великдень. Найкращi спiднички, панчiшки, черевички, блузки, тоненькi
безрукавки, нiби улiтi, черевички-човники. Нiби панянки з мiста. Що ж. У
церквi спiвають. Треба знати, як мiж люди виступити.
Вулицею проходять все новi й новi юрби людей, нiби на вiдпустi. Перед
плакатами весь час стоїть натовп. Читають по лiтерах, що й де написано,
розтовкмачують один одному...
На щастя, перед полуднем i день повеселiшав. Хмари поволi розповзлися,
небо показало кiлька блакитних лат, час вiд часу й сонце почало проглядати
i, коли люди з'їли полуденок, стало зовсiм гарно та тепло, нiби спочатку
осенi.
Подвiр'я Якова вже повне людей. Дiвки, парубки, старшi хазяї, навiть
старi дiди, що курять люльки та спльовують. Вже й Яковиха нiчого не
порадить з ними. Володько випросив у неї стола, поставив перед новою
клунею, накрив бiлим настiльником i посадив Сергiя продавати бiлети.
Пiсля вийшов до людей i промовив:
- Сьогоднi в нашому селi вперше буде театр. Самi побачите, що то буде,
а буде то дуже гарне... Тiльки той, що хоче бачити, мусить купити собi
квиток. Iнакше його не пустять. Ось тут, хто хоче, може вже наперед
купити, бо може так статися, що й не вистаче їх всiм.
Всi слухали Володька з увагою, але нiхто не йшов купувати квитка.
Сергiй сидiв за столом, дивився на людей, люди на нього, проходив час, але
нi один не вийшов з юрби за квитком.
Сонце хилилось до заходу. Нарештi десь там, починаючи вiд "шкальнi",
заграла духова музика. Веселi, радiснi звуки маршу бадьоро вирвались i
рознеслись по селу. Затремтiло село, зашумiло, затрiщали перелази,
замиготiли по всiх городах, по стежках жiночi одяги, i не дiйшла музика до
Якової садиби, як вже за нею тягнулась сила народу. Здавалось, цiле село
пiднялося. Вуличку, що вела до Якова, й весь двiр залили по береги. Не
можна було протиснутись... Але Сергiй все сидiв перед столом i чекав...
Почали потрошечки, обережно пiдходити... Виймали з вузликiв зiм'ятi марки,
питали, чи не можна б купити дешевше. Ось якась дiвчинка виймає три яйця й
просить благальне пропустити її. Друга непевно пiдходить, довго дивиться
на Сергiя, довго мiркує... Нарештi просить пустити її на борг. Завтра вона
принесе грошi. Божиться, що принесе. Тепер якраз не має, а додому далеко.
- То ще ж досить часу. Ще можна побiгти додому i вернутися,- каже
Сергiй. Але дiвчина боїться бiгти додому. А що як вона пiде, а тут почнуть
без неї. Вона й завтра заплатить. Хiба ж Сергiй не знає її.
Але Сергiй сьогоднi не знає нiкого. Як тiльки музика зайшла до клунi,
як тiльки прорвалась несмiлiсть, як тiльки всi переконалися, що нiкого не
пустять задурно,навалились до столу всi нараз. Почалась метушня. Заднi
тиснулись, передавали грошi через переднiх. Сергiй впевняв, що всiм стане
квиткiв, Володько прибiг, побачив таке й побiг шукати ще одного продавача.
Знайшов Олега, що приїхав на виставу, i просив його помогти Сергiєвi.
У дверях клунi стали два здоровi, плечистi парубки. Всерединi знову два
впорядчики. Народ хильнувсь, мов повiнь. Володько не встигає давати
розпорядки... Однi просяться пропустити їх без грошей, iншi щось питають,
ще iншi скаржаться. У дверях зчинився крик i гамiр. Два п'янi парубки
лiзли без квиткiв, але їх зупинили.
- Назад! Не бачиш, тут варта?
- Пшол! Що менi варта. Пускай!
I тиснеться далi... Але не встиг дiйти до порога, як мiцнi руки схопили
його за комiр, i той, мов лантух, полетiв на подвiр'я. Регiт, крик. П'яний
зiрвався, кинувся битись, та з'явилось ще кiлька впорядчикiв, i вiн
вiдiйшов...
Сонце зайшло, засвiтились лампи. Клуня набита людьми й зачинена. Бiльше
не влазить. Грає музика. Сцена закрита завiсою з ряден. Навколо клунi
стоять люди, що не встигли дiстати квитка. Малi хлопчики, мов клiщi,
повпивались у стiни клунi й крiзь щiлини дивляться цiкавими очима до
середини. Iншi їх вiдпихають, бо хочуть собi поглянути...
- Петре, Петре! Пусти ще мене! Ти вже надививсь.
- Гнате! Дай я ще побачу. Лиш трошки!
- Тож там ще нiчого нема. Сам нiчого не бачу.
- Ага, нема... А дивиться. Пусти, пусти! Я тiльки трошки...
Iншi знову дряпаються на стрiху або приносять пiдставку, щоб стати вище
й дивитися.
- Не тягни! Ти, халєро! Не тягни! Куди лiзеш. Впадемо всi!
Гуууррр! Пiдстава звалилась, i все полетiло. Починається бiйка. Михалко
кинувсь на Iвана, Iван божиться, що винен Микола, Микола спихає вину на
iншого. Вибiгає впорядчик i вiдгонить всiх, бо такий крик, що музик не
чути.
На залi гамiр, нiби в набитому вулiї. Музика тне беззупину. Спереду
сидять почеснi гостi. Он i комендант угорської полiцiї. Коло нього
розложився з жiнкою Габель. Приїхала й стара панi Неонiла Адрiянiвна, мати
Андрiя Андрiйовича. Гольденберги цiлою родиною - Мошко, Маня, Рая, Соня,
Iцко... Там також мiсце для панни Галi, що сама не грає, але занята разом
з iншими на сценi, там Саша й Лiнкерт. Обидва вже встигли випити й мають
веселий настрiй.
На сценi тиха, швидка метушня. Артисти одягаються. Андрiй Андрiйович
характеризує, намазує барвами. Володько запiзнився, бо весь час бiгав
скрiзь, де тiльки треба, прибiг, швидко почав одягатись. За хвилину
зробився рожевощоким, здоровим, в широких штанях з брилем на головi,
парубком. Перед ним Роман, але це не Роман. Нiхто його не пiзнає тепер.
Вуса, чуприна пiд китицю, чемерка й люлька в зубах. Оля стала дiвчинкою.
Веселою, доброю, у бiлiй, трiшки вишитiй сорочцi, боса. Вона стрибає,
сипле очима смiх, танцює тихо. I Роза Габльова змiнилась. Свитина, очiпок,
запаска. Очi пiдведенi, зморшки... I багато iнших... Всi тут, всi на мiсцi
чекають... Ось тiльки завiса вiдхилиться.
- Дзвiнок, дзвiнок! - тихо наказує Володько.- Антоне, Iльку, Демиде! На
мiсця! Хор! Займайте всi мiсця! Пам'ятайте, що перше спiвати! Я вам дам
знак рукою! Махну отак - "Гиля-гиля". Отак - "Ой, що ж то за шум".
Розумiєте? Ну так. Другий дзвiнок! Подивiться, чи вже всi всiлися! Але
тихо!
Андрiй Андрiйович розмiщає першу яву.
- Олю! Розо! На мiсця! Ви, Розо, трiшки схиленi, голова оперта на руку.
Ви уважно слухаєте вашу дочку. Оля сидить, руки в пеленi, уважно дивиться
на свою матiр, оповiдає свiй сон, свої скорботи, хоче, щоб мати зрозумiла
її. Ну! Добре! Готово! Можна третiй дзвiнок...
- Дзвiнок! - тихо говорить Володько.- Всi за лаштунки! Суфлер! Увага!
Робиться велика тиша. Зала швидко вмовкає, тiльки за стiнами шкряботять
i туляться хлопчики. Завiса поволi, майже непомiтно розходиться двома
половинами на боки. На залi гасне свiтло, на сценi збiльшується. Перед
глядачами картина: хатина з одним вiкном i дверима. Вiд неї вправо, на
кiлках, за плотом соняшники й рожi, на плотi в'ються гарбузи, на кiлках,
не дивлячись на вечiр, глечики. Влiво садок i рiг повiтки. Вечiр. Свiтить
мiсяць. Тихо - нi одна гiлка не ворушиться. Здалека долiтає парубоцька
пiсня.
На призьбi перед хатою сидять мати й дочка. Мати трохи похилена, а
дочка їй оповiдає: "I от сниться менi, мамо, нiби бiжу я... коло такого-от
вiтряка"... Серед глибокої тишi її м'який, нiжний голос бринить, мов
срiбна струна. Трiпотливi, повнi остраху звуки вириваються з тiєї живої
картини, несуться над головами слухачiв, долiтають до найдальших закуткiв
i десь там зникають. Куди залiтають вони й де зникають? Там десь, у тих
палаючих цiкавiстю очах, у тих розкритих, висохлих вiд напруження устах, у
тих вухах, що з напруженням ловлять кожне таке просте, але таке чарiвне
слово. Ось дiвчина, що не може всидiти на мiсцi. Вона бачить все, але їй
здається, що це мало, й вона поволi, непомiтно спиняється навшпиньки... її
очi бiгають по сценi, ловлять кожну дрiбничку, слух напружений. Обличчя
весь час мiняється. Жаль, скорбота, радiсть, смiх - все, що бачить перед
собою, все чистою, невинною душею приймає i страждає чи радується. Цiла
зала - всi уважно дивляться, всi слухають цю дивовижу, це життя, цю живу
красу. Бачать i розумiють серцем, цiлим єством. Бiдна дiвчина просить
матiр вплинути на батька, щоб пустив її вечором погуляти. Там так гарно.
Там стiльки молодих, веселих iстот. Там так хороше бавляться. Там, у гаях,
у тих садах, пiд мiсяцем, серед чудового спiву розцвiтає барвистим,
пахучим цвiтом перше, жагуче кохання. Там ходять вони, тi, що тiльки що
вступили у справжнє життя, тi, що чують себе й хочуть жити повно, барвисто
й широко.
Дiвчата слухають ту казку й розумiють її. I коли б творилась вона перед
очима не годину, а цiлу нiч, вони прослухали б її з такою самою увагою вiд
початку до кiнця, бо ж як не слухати... Хто з них коли бачив щось кращого
в життi? Хто показав їм щось, що дiється на широкому свiтi? Хто кинув їх
жагучiй цiкавостi хоч один шматочок поживи? Нiхто, нiколи. Росли, жили,
плодились, вмирали.
А там бореться старiсть з молодiстю, минулiсть з сучаснiстю. Там цвiте
велика любов, що захоплює все молоде, все живе. Всемогутня, чудова любов!
Проходить велика година. Для цих людей пройшла вона по землi майже
непомiтно, мов тiнь, але скiльки яскравого, гострого, незабутнього лишила
по собi... Сцена доходить до кiнця. Серед великої тишi на залi хтось
сильно, дико висвиснув. Це Оксана. Ось на сцену виходить похилий, старий,
з калаталом, сторож.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142