З
глибинностi життя, вiд серця планети, з кожного нас... З частинок нашого
щоденного думання, з болiв наших, нервiв i кожного тiльця кровi...
Поколiння, iсторiя, могили, коханi люди, народження i костi в землi... Iя
вам, ще такому молодому, хочу сказати: України до цього часу ще не було...
Вона щойно тепер на наших очах родиться... Воiстину, вона щойно родиться.
Вони, звичайно, ходили поруч по камерi зi заложеними назад руками
кiлька крокiв вперед, кiлька крокiв назад, як це роблять часто замкнутi до
клiтки звiрi, i їм здавалося, що саме вони є учасниками такого народження.
I нiхто не звертав на них уваги тут у цьому маленькому просторi, але
здавалося, що їх бачили з багатьох високих мiсць ген там у просторах поза
гратами.
- Ви,- казав той поет,- йшли "туди"... Не шукайте її виключно там.
Шукайте її також в Нью-Йорку, Лондонi, Харбiнi. Вона в цiлому свiтi, у
всiй планетi... Хiба ви цього не чуєте?
Володьковi хотiлось iнодi залягати, за що саме конкретно його пiслали
сюди, але вiдчував, що таке питання зайве. Навiть Слюсарський, навiть Баня
знали його параграф, i всiм їм тут здавалося, що це один з найбiльших й
найнебезпечнiших злочинцiв свiту, їх карають i тут i там, i завжди за те
саме. Бо вони родилися не так i не там, як це подобається багатьом iншим.
Трохи згодом Володько довiдався, що тих "за Україну" у цьому повiтовому
ув'язненнi багато бiльше. Вiн знайомився з ними по всiх камерах i пiзнавав
їх серед людських вiдпадкiв на перший погляд ока. Вони були всi рiзнi, але
в чомусь також подiбнi. Завжди незалежнi, не пов'язанi з цим мiсцем, з
думками у якомусь, для них знаному, просторi майбутнього.
I особливо цiкавила Володька камера число I2, а згодом також II. Там
"закордоннi", їх пригонили цiлими юрбами майже щодня. Однаково всi босi,
завжди обiдранi, так нiби вони верталися з якоїсь довгої подорожi по
недоступних диких країнах. "I чого вони йдуть сюди?" - питав себе
Володько, маючи на увазi свою останню мандрiвку "туди". Вiн намагався їх
пiзнати i почути їх думку. Але всi вони були нiмi i не тiльки замкнутi на
замки камер, але також самi в собi. Кожний з них був силою вирваний зi
землi предкiв, i його тисячолiтнє корiння кривавилось тяжкими згустками
болю... Кiлька разiв то там, то сям зустрiчав свого знайомого Платона Дуба
(хто його знає, яке його справжнє прiзвище), з вiтався з ним, намагався
розмовитись, але той, так само як i iншi, виглядав понуро i не
прозраджував намiру наближення. Володько приносив йому кусники хлiба, якi
вiн почав дiставати через сестру Василину, з дому, той приймав хлiб раз
мовчазно без подяки, другий раз подякував, за третiм разом посмiхнувся...
Ще iншим разом промовив кiлька слiв. Володько не був настирливим...
Зустрiчалися в робiтнi кошикiв, десь випадково на коридорi, на дворi пiд
час прохiдок... I одного разу Дуб запитав:
- Ви, напевно, тутешнiй?
- Так,вiдповiв Володько.
- Ви йшли до большевикiв? - питав той далi.
- Не до большевикiв... На Україну.
- То, чоловiче, Совдепiя. Окрема планета. Затямте собi це... Раз
назавжди! - Вiн висловив це з таким притиском, що Володько вiдчув удар. Те
"депiя", щось як деспотiя... Подражнена уява верталася до рокiв недавнього
минулого... Большевики, курява, їх обози, їх бруднi обличчя, пошарпане
лахмiття, матюки... Пролетiли ватагами на худих конях i думалось, зникли.
Нi. Вони десь є. За тiєю границею. Там їх царство. Совдепiя.
Розмови на цю тему множились, Володько довiдався бiльше, дальше, глибше
про ГПУ, про "допри", про "радянське правосудiє", про тисячi вигнаних,
засланих, знищених, розбитих, змарнованих. Вiд цього ставало сумно,
соромно, тiсно. Не хотiлось вiрити, але вiрилось i дивувалось, чому саме
все це мусило дiятись на землi наших предкiв.
А трохи згодом Володьковi випадково пощастило побувати кiлька днiв у
найбiльшiй гущi совдепських жертв дванадцятої камери. Пiвсотнi люду - тiло
на тiлi - голоднi, сухоребрi, блiдi, нагi i бруднi. I справдi вирванi i
викинутi пiд ноги життя.
Володько нiколи не був большевиком, вiн лиш з болем мирився з цим
все-таки людським явищем, але пiсля дванадцятої камери йому спротивилась
сама ця назва. Вiн її зненавидiв. Йому хотiлось плюнути в її лице, вирвати
її зi словника, випекти з уяви...
Камера дванадцять не стояла на мiсцi. Вона йшла. Вона поволi текла.
Кожного дня притiкало i витiкало п'ять, десять, дванадцять - бiльше,
менше, все iнших, але все тих самих. Скiльки протече їх за рiк? За два? За
десять? Куди жене їх той садизм. Чого шукають вони у свiтi? Де були до
цього часу?
I пiсля цього Володько пригадував собi всю Волинь... Мiсто... Той
червоний кут з Марксом... Своє село з Йоном... Тi патетичнi люди в
кепках... Яка глибинна безодня жорстокої, первiсної, дитинно-чистої
наївностi. Яка армiя напоєних дурманом патологiчних покручiв. "Нiколи, нi
одно столiття, анi тисячолiття не простить большевизму. Нiхто його не
виправдає. Вiн буде вiчним мiнусом в iсторiї людства" - слова Платона.
Коли б їх висловив бородатий професор, чи побожний проповiдник, чи знаний
президент, чи великий мистець - Володько не так повiрив би в них, як тепер
з уст цього обiдраного велетня з дванадцятої камери. Слова легко кидати у
простiр або класти на папiр, але вони мають виправдання лишень тодi, коли
походять з уст, на яких позначилась спрага пекла.
Червень, липень - лiто. Були i проходили чудовi днi за мурами, за
гратами, за частоколом. Володька викликали на допити, вимагали
признання... Чого йшов? Що там шукав? А чи справдi з власної волi? I сам?
Хто його посилав? I з якою метою? Пороли одяги, взуття - шукали доказiв.
Не вiрили нi одному його слову... Та, зрештою, не легко було i повiрити,
що вiн хотiв лишень до Києва, а тому ламав границi й порушував закони. А
йому хотiлося крикнути їм у вiчi: для мене вашi границi не границi, а
кайдани! I я не визнаю їх нiде й нiколи!! вони це по-своєму також
розумiли, а тому вiн не мiг знати, коли вiн звiльниться з цього павутиння
i чи звiльниться взагалi. Формально це мало б бути лишень три мiсяцi i
п'ятсот злотих, що мало б значити три додатковi мiсяцi, бо нiяких злотих
вiн не мiг платити. А до того - додатковий суд за вiдiбранi золотi монета,
яких вiн не мав права виносити за кордон... А ще до того - не вирiвненi
залеглостi у справi пашпорту. А на завершення, слiдство з вимогами
признання до неiснуючих грiхiв. Направду цей хлопець мав над чим думати,
бо вiдчував, що грунт пiд ним западає i вiн грузне й грузне в якесь багно
i що годi з нього вирватись. Вiн був ще, далебi, надто молодий i не конче
вправний до такої безглуздої акробатики цього трагiкумедного цирку.
Були ще й деякi iншi, також дошкульно болючi, але все-таки зрозумiлiшi
моменти його теперiшнього борюкання за життя. Кожного понедiлка i кожної
п'ятницi пiд тiюремну браму приходили мати або сестра i приносили тi
ославленi "передачi". Приходили, просили побачення, їм вiдмовляли, але
вони все-таки вперто i довго чекали безнадiйно надiючись. Засуджених,
звичайно, випускали за браму, вони могли бачитись з рiдними, але Володько,
як пiдслiдний, до таких не належав. Та одного разу... Падав якраз дощ...
Володько випадково був на подвiр'ї i йому пощастило пiдбiгти до брами i
через дiрку виглянути назовнi. Побачив багато людей, переважно жiиок з
пакунками, якi просто пiд дощем без нiякого накриття чекали перед брамою,
i мiж ними побачив також i свою таку знану, близьку, рiдну i таку
несказанно скорбну, втомлену матiр, яка мусила дуже рано вставати, зробити
пiшки п'ятнадцять кiлометрiв дороги i стояти тут пiд дощем у тому своєму
старенькому темно-синьому жакетику, пов'язана старосвiтською, обрядовою
пов'язкою "тернової хустки", з тим повним рогозовим кошиком... її глибокi,
сiрi, вигорiлi були впертi в браму, а її округле, порiзане зморшками
обличчя, як здавалось, було мокре не лишень вiд дощу, але й вiд слiз...
Потiм вона пiдiйшла до дозорця у свiтлiй синьо-сiрiй унiформi, що стояв з
рушницею бiля брами, i мiшаниною українсько-польської мови просила:
- Пане! А може б, ви пустили! Прошу, прошу!
- Казав же вам, що не можна! - такою ж мiшаниною вiдповiдав дозорець. -
Не од мене це залежить. Йдiть до слiдчого - хай вам дасть дозвiл.
Мати не знала, що далi робити, вона повернулася, розгублено постояла,
верхом долонi обтерла очi i вiдiйшла вiд ворiт...
Володька це ранило, гнобило, викликало почуття вини, бо в його роду ще
нiхто нiколи не бував за гратами, а також ще нiколи нiчия мати не мусила
переходити такого тяжкого пониження. Але вiн також починав розумiти добу,
у якiй народився... Вiн бачив у камерi одинадцятiй багато матерiв,
подiбних до його, якi мусiли десь там кинути свою дому взагалi, переходити
кордони, щоб дiйти ось сюди, а далi невiдомо куди... А скiльки їх таких по
всiй його замученiй землi... Гноблених, морених, гнаних, ображених... I з
цього моторошного видива почали виринати одно за одним новi питання: а що,
як ми тут ще слiпi, немiчнi i безпораднi, дарма що пишемо томи книг,
кладемо границi i виголошуємо так багато пустослов'я про справи, яких не
знаємо? Цiле сплетiння моторошних питань... Вiн ще також далеко не готовий
давати на них вiдповiдi, бо це лиш першi натяки сумнiвiв, першi проблиски
власного думання, але це ще далеко, дуже далеко не вiдповiдi. I, можливо,
Лазюк мав рацiю: не хапайся беззастережно магiчних фраз унесених магiв
словоблуддя про чудодiйне спасiння людства, а намагайся знайти дорогу до
звичайного, простого, але ясного людського глузду. Але як i де його
знайти?
Одначе цього самого гострого на вражiння дня, ген по обiдi, майже пiд
вечiр, коли вже давно скiнчились "передачi", Володька викликають знов до
брами. О, напевно, тi три посiпаки з тими сiрими холодними очима
"дефензиви", що викликають його на постiйно новi i новi допити. Але був
здивований, що на цей раз його вели не до вузенької тюремної санiтарної
амбулаторiї, де, звичайно, тi допити вiдбувалися, а просто до брами, i
коли вiдчинили хвiртку, вiн одразу за нею побачив знов свою матiр.
Вона там, зовсiм сама, стояла з тим своїм кошиком i якось незграбно,
крiзь сльози, посмiхалася... Володько кинувся до неї, обняв таку маленьку
i хистку, нiби перший раз у життi, i вiдчував, як тремтiли її руки, а коли
цiлував її щоку, вiдчував солонiсть її слiз, i хоча давно перестав дощ,
але її одяг був все ще мокрий, I так хотiв їй щось виняткове сказати, що
вiд цього зворушення забув i тi найпростiшi слова, а жив лишень глибинним
вiддихом вiдчуття єдностi з цiєю силою любовi,
- Ну, ну, ну... Все добре... Все буде добре,- казав вiн у вiдповiдь на
її сльози, що лилися з глибоких її очей.
- А тебе не б'ють? - було першим питанням.
- Нi-i-i,вiдповiв вiн з притиском.
- А я чула, що б'ють. Хтось там тебе в староствi бачив - Боже, що я
пережила. Кожний тиждень у понедiлок i п'ятницю, то я, то Василинка,
йдемо... А дома жнива, роботи стiльки... Батько сердитий. Каже: i чого ти
ходиш!.. Адо нас, чуєш, Два рази зi староства приїжджали, все шукали
чогось - хто їх знає, чого шукали... Перерили, перекидали... Всi твої
папiрцi забрали.
- Я знаю,казав Володько.
- Знаєш? Тобi казали? Приїхали раз - шукали, шукали, нiчого не знайшли
й поїхали. Потiм знов приїхали. Людоньки Божi, кажу... I чого ви шукаєте?
У нас нiчого нема... Комунiстичеського нiби шукали. Господи! А батько
чуєш, сердитий - страх сердитий! Казав, каже, йому... Не хотiв слухати...
Пiшов знайти собi бiду... Кажуть менi: там, чуєте, б'ють... Там всiх
б'ють... А я не сплю i не їм... Били тебе? - I вона дивилася на сина
такими очима, що той не мiг перед тим поглядом встояти...
- Нi, нi! Хто вам таке казав? Бачите ж... Все добре Я скоро вийду!
- Вийдеш? А мене не хотять все пустити... А сьогоднi пiшла до того
слiдчого. Що я, дитино, находилася... Шукала того слiдчого по цiлому
мiсту, питалася, питалася... А найшла, то знов пустити не хочуть. Кажуть,
пiзно. А я стала вже i плачу. Потiм все-таки змилувався, написав якогось
папiрця й каже: iдцє з тим папєркєм... Вас пустять. Прийшла i ото
пустили... А Василинка... Що вона, бiдачисько, поплаче... Господи,
Господи!
Вона говорила швидко, хотiла все сказати i боялася, що не хватить їй
анi слiв, анi часу, а тому решту договорювала сльозами, якi вона витирала
своєю шорсткою, брудною долонею. Бiля них, на щастя, не було нiкого, а
дозорець, що трохи далi стояв зi своєю рушницею, мабуть, навмисне
одвернувся...
З часом вона трохи заспокоїлась, бачила, що її син виглядав непогано,
намагався допомогти їй прийти до себе i навiть посмiхався...
- Тепер, мамо,- казав вiн,- до такого треба призвичаюватись... Нас не
залишать в спокою... А це ще тiльки початки...
Потiм Володько мусив вiдiйти. Мати стояла i дивилася поки вiн не зник
за брамою, їй було все це дивне i незрозумiле... I те, що вiн сказав
востаннє, а ще бiльше те, що ось вона, його мати, яка його породила i яка
вже бiльше не має на нього права... А мають те право iншi, чужi, грубi, не
розумнi, якi беруть її сина, замикають його, мов худобу, разом зi злодiями
та розбiйниками. I вона не може нiчим запобiгти, нiчого помогти, нiчого
навiть сказати.
Мiсяцi йшли далi... Володько знав вже добре цей свiй iнший свiт за
замками i гратами... Кожна його камера - це окремий роздiл однiєї повiстi,
яку вiн перечитує просто з долонi буття. Тi натовпи рiзних людей, що
проходили перед його зором, залишали в його iстотi безлiч цiнного
матерiалу для пiзнання iстини, байдуже якої вартостi вона була. Такого вiн
не мiг бачити там на своїх рiдних полях, на рiллi, мiж деревами, будовами,
звiрятами i птахами свого старого, одноманiтного села... I одно лишень
турбувало: коли вiн звiдсiль вийде? Слiдство затягалося i, здавалось, воно
не скiнчиться. Йому просто не вiрили, що вiн не шпигун, не
"вивротовєц"[25], не змовник, а просто молода людина, яка шукає на землi
свого законного людського права i мiсця, їм хотiлося б конче бачити його в
ролi найбiльш зрозумiлiй для їх нескладної, дитинячої, елементарно наївної
уяви.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142