У четвер раненько виїхали. Хату замкнули, все замкнули i залишили
зовсiм без догляду. Злодiїв тут, як свiт-свiтом, нiхто не чув, а тому нема
чого боятися. День видався просто чудовий, рано холоднувато, як то завжди
буває на Миколи, дуже свiжо, дуже тихо. Довкруги все яскраво-зелене i на
всьому стоїть краплиста роса, що переливається кришталем i виблискує
промiнням сонця. Лугом здовж рiчки лежить легкий туман, що якраз дуже
подобається Володьковi, бо йому здається, що це хтось там невидимий кадить
пахощами, щоб легше дихалось. А скiльки квiтiв всiляких - i бiлих, i
синiх, i жовтих - ромашки всипали геть увесь схил до лугу, малi бузовi
дзвiночки, жовтi кульбаби, пурпурово-червонi дикi гвоздички, на кущах бiлi
парасольки-повiйки... I народу стiльки здовж дороги i здовж рiчки стежкою,
i по тамтому боцi попiд заставською сосниною - їдуть i йдуть, молодь i
старшi, i всi святочно, барвисто, легко одягнутi, дiвчата цiлими гуртами,
як мак, як гурт айстр, йдуть i все йдуть, часом босi, черевики чистi
несуть у руках, спiдницi часто спереду пiдiткнутi, мiцнi, загорiлi литки
нiг швидко мигають, босi ноги ступають по м'якiй, вогкiй, холоднуватiй
стежцi.
За дiвчатами так само гуртами йдуть парубки. Цi не босi, на кожному
чоботи з високими халявами, що виблискують на сонцi. На кожному сорочка
бiла, чи чорна, чи пасмужиста, пояском пiдперезана, на головi у кожного
кучер з лiвого боку, а на кучерi кашкет з напнутим дашком, що дивом-дивним
тримається сливе на потилицi.
I дiвчата, i хлопцi не йдуть разом, але то лиш так для людського ока. У
дiйсностi вони чують себе i душею, i серцем, вони одна цiлiсть, особливо
коли котрась чи котрийсь має отам в тому гуртi когось, до кого тьохкає
серце. Дiвчата лише нижуться, щось одна однiй пошiптують, iнодi вирветься
стиснутий смiх, iнодi якесь слово паде. А хлопцi йдуть, як i личить
чоловiчiй статi - спокiйно та поважно, але кожного очi стрижуть за тими
литками, за тими розкучерявiлими голiвками, iнколи котрийсь дотеп пустить,
що Уляна, мовляв, ступає, нiби просо товче, або що у Маланки надто все
гойдається, але то тiльки так собi, у дiйсностi кожному з них так би й
хотiлося догнати отой стан i обвинути його мiцною рукою, щоб чути ближче
побiля себе... Так тiї стрiчки надто розхвилювалися в повiтрi i кожна з
них манить за собою.
У Гiльчi нема де стати, все скрiзь заповнене. Матвiєвi вдається
зупинитися бiля одного подвiр'я, при плотi, але зовсiм на сонцi. Довкола
повно пiдвiд, повно людей. Усi кудись iдуть, квапляться, вiтаються...
Володьковi лишається не зовсiм заздростне завдання. Усi йдуть хто куди,
навiть беруть з собою Хведота, а вiн мусить сидiти на возi i чекати, i вiн
чекає. Сонце пiднялося понад стрiхами хат i пражить просто на вiз. Пiд
хатою розцвiтає Сузок, пiвонiї, жовтi лiлеї i ще квiти, дверi замкненi на
колодочку, вiкна зачиненi, всi, видно, пiшли на одпуст. Сусiднi вози
стоять переважно самi, без людей, конi щось там шпортаються мордами в
сухому сiнi в опалках, на них падає овiддя, вони оганяються довгими
хвостами. Iнколи котрась неспокiйна коняка зовсiм "розбереться", скине з
себе i оброть, i нашилник, i снажиться дiстатися до своєї сусiдки, щоб
скубнути чужого, солодшого сiна, або гризнути з ласки за шию.
Приходять i вiдходять люди, щось приносять, щось вiдносять. Появляються
дiти iз свистунами, дудками, сопiлками, гармоньками, все то пищить,
свистить, трубить... Там далi на дорозi вздовж видно чергу лiрникiв з
лiрами, що сидять просто в поросi i викрикують рiзних пiсень. Туди i сюди
проїжджають пiдводи, iнколи брички, запряженi гарними кiньми, збиваються
хмари куряви, що зовсiм закриває лiрникiв, але то їм, мабуть, не заважає.
Вони далi грають i далi спiвають. Ось знов молодий, кучерявий, у червонiй
сорочцi, парубок з великою сулiєю, наповненою чимсь рожевим. Вiн весь час
щось викрикує, а коли пiдходить ближче, Володько розбирає i слова, хоча
вони не нашою мовою говоренi.
"Квас малиновий,
Сєм раз надiваний,
Восьмий раз для вас!
Квас!
Кто мой квас попiваєт, Тот сто лєт пожiваєт..."
- виговорює парубок i iнодi хтось зупиняє, наливається склянка рожевої
рiдини, i Володько здалека вичуває розкiш такої насолоди...
Бо сонце порядно його пiдогрiває, уста його сохнуть, йому дiйсно
хотiлося б чого-небудь, бодай звичайної води, випити, але тут нiчого нема.
Так само йому дуже хотiлося б пiти в оту юрбу, помежи тими возами,
подивитися на тих лiрникiв, заглянути туди, де то здалека чути награвання
каруселi, де то тi буди стоять, де стiльки гамору i крику. Але вiн не може
i вiн нiяк не думає перечити цьому. Вiн i так повний щастя, йому i так
гарно...
Десь бiля полудня вiн пережив одно видовисько. Несподiвано зi замкненої
хати, що напроти, почав з вiкон йти дим. Люди кинулись туди, вирвали вiкна
i почали щось там гасити. По короткому часi дiйсно все вгасили, але
Володько чув, як люди перекрикувались через вози, що там мало-мало до
великого нещастя не дiйшло. Люди, мовляв, пiшли до церкви, але залишили
пiд образами лампадку. I хтозна яким робом загорiлись вiд лампадки
паперовi рушники на образах. З образiв, мовляв, самi вуглики зiстались. I
коли вернулись господарi, застали в хатi лише сажу i сморiд.
I десь геть пополуднi нарештi прийшли i Володьковi батьки. Спочатку
батько й мати з Хведотом, пiзнiше приволiкся i Василь. Багато розмов,
бачилися з рiдними, запрошувано їх у гостi, була i Катерина клопiтська, i
багато, багато своякiв. Володько дiстав гостинця - маленьку гармоньку з
одним рядом голосникiв, а Хведот глиняного пiвника-свистунця з позолоченою
голiвкою. Володько пробував щось грати, але нiчого путнього не виходило, а
Хведот свистав безупину, так що мати не раз мусiла йому казати:
- Та у вухах лящить! Не свисти!
А тодi Хведот свистав ще дужче...
Усi разом поїли, напилися води i рушили додому. Ледве виплутались з
тiєї колотнечi возiв та коней, їхати було приємно, дорогою знов їхали вози
i йшли гурти молодi. Але хлопцi вже йшли разом з дiвчатами, переважно
парами, деякi обнявшись. Дiвчата вже не несли своїх черевикiв на руках, у
кожної з них пакунок, то серце з тiста, здоблене зелено-червоною
плетiнкою, то вузлик чогось солодкого, то знов щось з оздоб - разок
намиста, стрiчки, хрестики... Парубки лиш iнодi мали якусь там гармонiю чи
щось такого... А сонце вже над Лебедями, i коли дiйшли до Матвiйового
хутора, воно почало сiдати за Дерманський парк отам геть далеко, сливе на
обрiї...
Володька зовсiм спекло, цiлу нiч не мiг заснути, ним iнколи тiпало, мов
ганчiркою. Але минуло. По кiлькох днях на обличчi почала лупитись шкiра.
Йому зовсiм покращало, вiн мiг уже ходити на своїх милицях, i коли на таке
дивилась мати, вона одночасно i смiялась, i плакала...
- Не допусти, Господоньку святий, щоб моя дитина отако все життя
дибала, краще вже пiшли менi смерть,- молилась вона з повноти свого
великого серця.

ВЕЛИКЕ ЛIТО
Хутiр. Нiчого кращого немає на землi вiд цього мiсця. Той луг широкий
та зелений, з округлими копицями срiблистої верби, з гаями
молодих,стрункихвiльх, з кущами диких поричок, ожин та повiйки. Те
стависько з тими темними стiнами густо-зеленого шелестячого очерету i та
рiчка з прозорою, жовтавою водою, що в'ється змiєю здовжлугом, вкритим
густими i високими осоковитими травами. I квiти квiтнуть, i птахи
спiвають...
А з обох бокiв долини лiс валом темним стоїть, особливо вечорами та
ночами, нiби зачарований, i несеться з нього, особливо з того, що по
лiвому схилi, спiв соловейка - розкiшний, сильний, барвистий,
луннодзвiнкий... Йдеш недiльним полуднем вверх широкою, порослою
подорожниками й шпоришем, стежкою, злiва й справа жито хвилює, вибиває
нiжний колос, пахне iнодi квiтом, iнодi говорить до тебе спiвом великим.
Далi вище починається лiс. Спочатку там то там сосна-самiтко стоїть i,
здається, дивується, що так далеко наперед вибiгла i така округла, нiби
панi в пишнiй робi, що вибралась на танець. Пiд соснами трава тверда,
хов-зька, всипана минулорiчними, розчепiреними шишками. Там то там ростуть
жовтавi маслюки з липкими голiвками, iнодi бiля старого пня купка
суничника з зеленими ще ягiдками, десь-не-десь пiднiмається самiтнє стебло
лiсових дзвiночкiв, десь на бiльшiй полянцi густо й щиро, мов
розтанцьованi дiвчата, бiлiють ромашки.
У старих, погнилих пнях люблять тут бувати сiрi, блискучi, не шкiдливi
вужики - вбогi, покаранi Богом сотворiння, що лежать десь на гарячiй
стежинi спiралькою, або мiнливо просмикуються помiж густим суничником,
тiкаючи вiд неприємного зору отого високого, двоногого сотворiння, що не
лише само не мусить по землi повзати, але й карає смертю тих, що до того
приреченi.
А далi, вище починається мiшаний лiс,- густiшає i густiшає - i дуби, i
липи, i явори, i ясени, i берези. Чорний лiс, похмурий лiс. Скiльки тут
тiнi i свiжостi - сонце не сонце, спека не спека. А як пройде злива, все
тут пахне водою, нiби губка насичена, i густi тумани пiдносяться i
звиваються звоями над коронами дерев. А скiльки пiд ногами гриба
всiлякого, топчешся по слизьких, старих бабках з м'якими капелюхами, по
бiлих, твердих хрящах-гiрчаках, по рожевих i синiх сироїжках, по червоних
бiлокраплистих мухоморах. А скiльки тут шуму всiлякого, птахи лiтають
помiж гiлляччям, шмигають дикi голуби, десь вистукує дятел в дупляву липу,
десь дзвiнко i лунко кряче крук... Рано чи пiзно завжди почуваєш тут ту
стукотнечу, те крукання, те воркотання. А там знов шмигне маленька, метка
тiнь з гiллi на гiллю. Бiлочка. Вона, бiдачисько, задивилася, забулася,
перейнялася тим i хоче швидше зникнути. Навiщо, щоб її зайво бачили...
А ще далi, отуди в долину, що межує з лебедськими володiннями, мiсцями
галявини з травою високою, i квiтами, i суничником... i чагарники молодих
дерев - грабини, дубини, ясенини... Тут i пташки iншi, не круки i не
голуби, а соловейки, та синички, та жовтобрюшки, та всяке iнше дрiбне i
крикливе сотворiння.
Володько часто, як немає чого робити, штикiльгає сюди, здебiльшого
самий, Хведотовi було б тепер з ним скучно, та й не хоче вiн мати з собою
тiєї замороки. Сяде десь у травi - коники-стрибунцi бризкають довкола,
дзижчать мухи, поволi побринькує череватий джмiль. Дивнi думки тиснуться в
дитячу голову, а не так думки, як почуття. Якось тут так радiсно, так
шириться маленька душа, стiльки родиться щастя. Нi, вiн нiколи, нiколи не
перестане любити життя. Болюче, розкiшне, соковите!
Думи несуться i несуться, сили наповняють зiв'яле тiло, гомiн дерев
входить в душу...
- Той наш мрiйник задрiпаний! - казала про нього мати, коли вертався
додому, весь загорiлий, весь розсяяний, лише все ще на милицях, а очi її
свiтилися вдоволенням. Володько лиш непомiтно шморгав носом i брався за
якусь їжу. їсти йому тепер так само хочеться, як хочеться все любити.
I знов свята надiйшли. На цей раз Зеленi, якi тут звуть Трiйцею. Цього
року припали вони на недiлю двадцять шостого травня старого стилю. Перед
тим цiлий тиждень дощило, але в суботу почало прояснятися i д'обiдовi
зовсiм вибралось на добре. Приїхав на хутiр дядька Єлисея Василь. Було
багато радостi i Володьковi, i Хведотовi, бо привiз вiн повний вiз
клечання, яке мають позатикати скрiзь у землю на подвiр'ї. Потiм Володько
поїхав з Василем на Запорiжжя, їдучи селом, скрiзь помiчався вже святочний
настрiй. Втикалось клечання, верталися з полiв люди, бiля монастиря
розташовувались на завтра буди, де продаватимуть всяку-всячину. На
Запорожжi Володько зустрiвся зi своїми приятелями Мефодом та Архипом, але
тепер вiн з ними не товариш. Вiн все ще на милицях i їм це дуже дивно.
Постояли, поговорили i розiйшлися. А надвечiр приїхав батько i забрав
Володька додому. Було дуже гарно того вечора. Вернувшись, Володько застав
цiле подвiр'я замаяним. Матвiй привiз ще кленового та липового гiлляччя i
все то також позатикали в землю. На дворi постав гай, i шкода лише, що
Володько не може цього року, як бувало, лазити по тих деревцях, вдавати
птахiв i викрикувати оклики захоплення. Зате Хведот гасав помiж тими
деревцями, мов навiжений, лазив на них, подер штанята. Мати мусiла на
нього крикнути, хоча вона тепер не має анi хвилинки часу. Завтра ж велике
свято...
А як став вечiр, не хотiлося зовсiм йти до хати. Небо пiсля дощу
випогодилось, стало таким чистим i таким синiм. Золотi зорини появилися на
висотi. Так би тут i заснув десь на травi, але треба йти до хати. Ось
вийшла мати i гукає за ним. Уже i батько он пiшов з хлiва до хати, он i
Василь докiнчив чищення своїх чобiт i понiс їх до сiней, мати вирвалась ще
раз, цiла пiдтикана, схопила якогось цебра i понесла його до свининця. По
хвилинi там закувiкали свинi, але дуже скоро знов утихомирились, i ось
мати знов вертається назад:
- Коли то ти пiдеш до хати? - каже вона.
- Я, мамо, не хочу до хати,- говорить Володько.
- А що ж ти, тут ночувати будеш?
- Нi. Я трохи лиш посидю,- каже вiн.
- Ти-но ходи молитись Богу та будемо вечеряти! При вечерi був гарний
настрiй, вечеряли крупник зi старим салом, зовсiм не святочна вечеря, але
всi до цього вже звикли. Пiсля вечерi Володько вiдважився промовити до
батька.
- Тату? Ви хочете продати наш хутiр? - запитав несподiвано.
- Ну, ще нi... А тобi що?
- Я так собi. Гарно тут у нас...
- Хм... Гарно,- буркнув батько.
- Садок такий гарний,- веде своє Володько... Батько на хвилинку
вмовкає, хитає головою. "Бач - паршук"! - думає вiн. А вголос додає:
- Ну, знаєш... Ти ще малий на таке. Ми мужики. Гарно не гарно, а як
треба, кидай усе i шукай не гарного, а потрiбного. Хлiба треба, хлопче! От
що. Бачиш, як мало маємо поля пiд скибу? Виростеш - побачиш. У Сибiр
заманеться, там простору безлiч... У нас тут на Волинi тiснувато.
- То наша, тату, земля Волинь зветься? - питає Володько.
- Еге ж! Волинська губерня. Губернський город - Житомир.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142