Був сердитий, але пiдписи все-таки
збирав. З тiєї хмари не буде дощу.
Я був пiд враженням своєї новели. Показав у читальнi Ронi. Вiн менi
гратулював. Потiм сказав, що хоче мати авторський примiрник. Пригадав, що
и я не дiстав такого примiрника. Але завтра йду до Крем'янця й куплю.
...I одинадцятого. Прийшов тiльки що з Крем'янця... Швидко занотовую
подiї. Позичив у Сергiя два злоти й купив журнали. Два примiрники. Ронi и
собi. Хотiв ще Лазяковi, але вiн вже має. Вiн менi гратулював. Решта людей
в книгарнi, у "Просвiтi", хоч знали, що я молодий автор, не звернули на це
уваги. Я на них також не звернув уваги. Зате цiла моя увага скупчена на
Лазюковi, Це людина. Решта... Ет, все одно...
Мусив сказати батьковi за тридцять злотих i новий протокол. Мовчав, але
це для мене було ще гiрше, нiж коли б вiн говорив. Новелу показав також,
але... Що може пiсля того вона значити?
Ага! Бачив Ганку. Вона знов у тiтки на мiщанах. Я показав їй свою
новелу. Розiбрала моє iм'я i прiзвище й не вiрила, що то я написав. Зараз
бiжу до Наталки. Мушу їй також показати. Цiкаво, що скаже...".
"I5 травня. Знов подiя. Помер о. Клавдiй. З цього приводу батько
перервав роботу бiля хати. Ми всi були на похоронi. Сонце, зелень, вiнки.
Похорон правили кiлька священикiв. Я спостерiгав батька. Вiн вже давно не
був такий особливий. Вiн любив о. Клавдiя. Занотовую кiлька своїх
похоронних думок.
Признаюся, iнодi я переставав вiрити в безсмертя душi й позагробове
життя. Але перед обличчям небуття не хотiлося допустити, що розумне,
досконале єство Людина вмирає й на цьому кiнець. Це було б мало. Бог не
мусив би тодi стiльки вкладати в людину.
Увiйти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а
земля. В її надрах перероджуються не тiльки нашi тiла, а й нашi душi. Тож
земля вирощує овочi, що кормлять тiло. Тож земля родить у нас найкращi
думки... I нарештi, вона забирає нас до себе, коли ми нiкому не потрiбнi.
Вона турботливо огортає нас своїми суворими обiймами й поволi оберне нас у
свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свiй вигляд i запах,
обернемось у щось живе - у квiтку, у стеблину трави, у колосок жита, у
яблуко на деревi. Воiстину все чудово створено. Воїстину Великий Бог!
Воїстину є душа, безсмертна й розумна...
З похорону вертався з паном Глiбом. Оповiв менi, що шкiльний
iнспекторат заслав йому додатково декларацiї за державну мову. Але ж минув
термiн, сказав я. Нiчого, вiдповiв пан Глiб. Я вже вислав декларацiї
назад. З пiдписами? Так. А "вуйт", а ствердження? Нiчого того не треба.
Навiть не треба мати шкiльних дiтей. Тiльки двадцять декларацiй...
А я все ще пiд враженням своєї новели. Пан Глiб читав, але не
захопився. Я розумiю...".
"23. V. Субота. У Василя на Ронiвському були "зводини". Зводили хату.
Мiй батько дуже радiв. Вiн уперше за останнi роки випив кiлька чарок
горiлки. "Хай буде, що буде... Знаю, що одлежу, але раз так..." - i випив.
Дядько Єлисей спiвав. Вiн запитав малого хлопця, що придивлявся на
зводинах: "А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?" Хлопчина здивовано
подивився... Потiм йому зробилось нiяково. "Не бiйсь, не бiйсь... Рости
здоров! Можливо, i ти ще будеш генералом..." Дивак той дядько... Я його
люблю.
Зi зводин пiшов просто до Наталки... Вона згадувала за Iлька. Казала,
що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з
батьком, переспав у клунi й знов кудись подався...".
"29 травня (тiльки уривки). Вчора було Вшестя. Я запрiг конi й ми
їздили до Жолобок на празник. Я, Сергiй, Антiн, Кiндрат, Демид i Роман.
Спiвали...
Вечором тренiнг... Готуємось до першого матчу..."
"ЗО. V. (також уривки). ...Учора не встиг записати... Знову нещастя.
Кооператив обкрадено вдруге... На вулицi вiйськова й сiльська варта...
Саме вартував Сергiй i Никон. Сергiя чомусь арештовано.
(Трохи пiзнiше). Цього самого дня пiд вечiр ми тренували на грищi...
Прийшов Никон... Вiн був на полiцiї й бачив Сергiя. Той казав, щоб я
стерiгся. Мене хочуть арештувати... А в полудень я був у читальнi...
Прийшов Роман. Знаєте, каже,, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто
обiкрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька...".
"ЗI. V. (уривки). Раненько я вже був на селi. Заходив до Сергiя... Його
ще не випустили. Головне, щоб не довiдались мої батьки, бо як могтиму їм
це пояснити? Минулу нiч а не мiг спати... У селi зустрiв Наталку. Сказав
їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бiйся, казав їй. Хто
повiрить, що я можу бути злодiєм? Козак, вуйт i полiцiя. Вона засмiялася
крiзь сльози.
(Пiзнiше). Вернувся Сергiй. "Ну, як? Як?" - засипаю його питаннями. Вiн
невинно смiється. Вже, каже, всi з'їхали з глузду; весь час питали за
тебе. При цьому вiн оповiв також про ту крадiж. Дверi кооперативу були
замкненi маленькою колодочкою... Злодiй легко вiдкрутив її залiзною
палицею. Сергiй, що був на вартi, почув його, бiг за ним i навiть схопив
його за полу. Але вiн вдарив Сергiя палицею по руцi i вирвався... Трохи
далi злодiй заплутався в загородi колючого дроту в Семеновому саду. Тепер
я розумiю, чому козак радив оглянути мої руки. Але цiкаво, звiдки вiн знав
про той колючий дрiт?".
Тут Володькiв щоденник на деякий час уривається. Вiн не мав для цього
бiльше нагоди. Весь час був то на селi, то на грищi, то у Сергiя, то у
Наталки, то у читальнi. Нiколи ще не проявляв такої рухливостi. Прибiгав
до читальнi... Подивився, посидiв, перегорнув швидко часопис, зривався i
бiг далi. У Наталки сiдав i мовчав.
- Чого мовчиш? - питала вона.
- Хiба не можна? - вiдповiв.
- Але ж не так... Не так... Ти... - вона не знала, як це висловити.
- Не бiйся, дiвчино. Не збожеволiю,- I мовчав далi. Ч до часу сердито
спльовував. Наталка присiдала до нього.
- Не можна ж так, Володьку,- казала вона i рукою розгортала, то
згортала його волосся. Вiн поволi звертав на неї погляд i вперто дивився
до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки... її погляд все глибше i глибше
вникав до йог очей... Вiн протягав руку, обiймав її, а потiм казав:
- Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко
вiдривався вiд нього й опадав... Дивилась у землю. Потiм знизувала плечима
й коротко казала?!
- Не знаю.
- Хм... - казав вiн сам до себе,- От... Так...
Швидко встав.
- Iду, Наталко!
- Йдеш? Куди? - вона не встала, тiльки швидко пiдняла, голову. Руки
зацiпленi в пеленi.
- Йду. Сьогоднi мене арештують! Так. I то за крадiж.. Вона поволi
пiднялася, пiдiйшла до нього... Груди її торкаються його грудей. Руками
взяла його руки вище лiктiв
Дивилася до очей.
- Володю... Я пiду... Прошу, прошу... Ти ж був тiєї ночi зо мною...
Буду свiдчити... Вiн круто одвернув голову.
- Не потребую свiдкiв! - твердо сказав вiн.- Я? Свiдкiв? - брови його
насупились. Уста майже злилися. Потiм вiн обняв тiсно Наталку, поцiлував,
вирвався з обiймiв i шов.
Пiшов просто додому. Вечорiло. Поки дiйшов, на землю лягла нiч. Хотiв
їсти, але не пiшов до хати. Спати ще рано, i подався на садок. Iшов
стежкою до копанки й мiж деревами почув батькiв кашель. Зупинився. "Чи
знає вiн?" - майнула в головi думка. Вiн був у церквi, бачив рiзних людей.
- Це ти? - чує Володько батькiв голос. Вiн не називає iменi, але син
знає, що батько думає про нього...
- Я,вiдповiв Володько. Мiж батьком i сином стоїть, дерево. Вони бачать
тiльки свої чорнi постатi. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються.
Ось стоять зовсiм близько. Батько бачить виразно синову постать, а син
батькову. "Так, так..." - бiжать у Володька думки... "Вiн знає..." Але син
не вiдступив.
- Не спите? - спитав вiн. Не знає сам, чому спитав це. Не було iншого
слова.
- Нi... Нi... Такий вечiр... Не спиться... - поволi, лагiдно проговорив
Матвiй. А потiм додав: - Немає сну.
- А-а, краще йдiть... Вiдпочиньте,- сказав Володько так само чужим
голосом.
- Ходжу от i згадую... Лiзуть на думку молодi лiта. Вони обидва, нiби
по змовi, повернули в напрямку до копанки. Там голосно скреготали жаби й
зводився ледве помiтний туман. Кущi густих верб поволi в загальних рисах
виступали з туману.
- Я оженився в дев'ятнадцять, а то ще було перед женячкою... Був
молодий... Силу мав... Дiтьми нас не пестили, але, дав Бог, виросли. Я,
бувало, зводив у однiй руцi мiх три пуди. На плечi мiг i десять взяти.
Єлисей... Той трохи слабший. Зате, коли треба звинутися, або пiдбiгти, то
я вже з ним не постачив... Я був трохи тяжкий.
А Запорожже наше було тодi ще мале, Трихон (ще молодий), Стратон
(пристав пiзнiше, як взяв Югеню) i ми. Двi хати й городженi клунi. А
кругом були лiшники... сад... (Тут Матвiй себе перебив). Сад? Не такий
сад, як це... От сторчало безладно кiлька сливок, кiлька морель, кiлька
дичок-грушок i пара, нiби кращих, яблунь-папiрiвок... Але гарно було...
Весна, бувало, прийде, так того квiту... Я щось тепер i не помiчаю
такого... А що було птаства. Бувало, ранками такий гамiр, що в ухах
лящить. Соловiї ото зграями лiтали... Не знаю, де вже те й подiлось... А
отам... Знаєш? У ровi, бiля копанок? Там же було багно... I рiчка звiдти
витiкала... Ми вже пiсля... Я та Єлисей, почали його гатити, а рiчка на
наших очах висохла. Далi за нашим почади люди "з-за рову" копани копати на
коноплi, дiстали джерельну воду, i знов стала рiчка... Але маленька...
струмочок... I тепер вiн є... Отак було... Наш хутор на горi, як замок, а
навколо долини... Хто його Запорожжем назвав - невiдомо... Ми... - я та
Єлисей - не раз, бувало, морочим над цим голову. Бо де ж таки: Запорожже,
Запорожже, а що то таке - нiхто не знає... Навiть ми, нiби запорожцi... Та
й почав я докопуватись... У монастирi був дуже старий чернець Зосима...
Вiн знав багато... У-у-у... (Тут Матвiй трусив головою, нiби хотiв
пiдкреслити знання Зосими)... Книги рiзнi читав... Старi книги... Знав i
перекази... Людей дуже старих пам'ятав i розпитував їх, i все списував...
Такий був старий... Не бачив добре... Наложить грубi окуляри, возьме в
руки гусяче перо й пише... Дверi його келiї не замикалися... Прийдеш,
постукаєш, а вiн не чує... Вiдкриєш дверi, а вiн пише й не чує... Коли
торкнеш за рукав - вiдiрве очi вiд паперу: "Це ти, Матвiю?". Мене вже
знав... А говорив все по-нашому... Такий старенький, добрий дiдок, царство
йому небесне!
Тут Матвiй на хвильку вриває мову, а потiм продовжує:
- Так от вiн раз менi й каже: "Е, Матвiю, Матвiю... Не знаєш ти свого
роду... А був то рiд славний... Ти звешся Довбенко? По-вуличному Гуца? А
чи знаєш, що твiй прадiд звався Довбня-Гуца й був козаком запорозьким?
То-то, каже... I був то козак, каже, не посполитий, а зацний...". Так i
сказав... Цi слова до цього часу тямлю. I прийшов вiн, каже" як Сiч
Запорозьку розбили... Точно не знаю якого року... Осiв там на Запорiжжi й
хутiр заложив... Це був наш предок.
Матвiй знов перервав свою мову... Володько ще нiколи вiд нього не чув
такого. Його увага зовсiм увiйшла в батьковi слова, i вiн ловив їх, мов
щось святе... По короткiй перервi Матвiй продовжував:
- Минули роки... Рiд наш не завжди був такий, щоб ним гордитись. Не
знаю, як стали нашi дiди крiпаками. Не знаю, як забули про своє
накорення... Твiй дiд - мiй батько - був вже мiзерна людина... Пив, i це
його згубило... Я, коли звiвся на свої ноги, почав працювати... Не
хвалюся, але я ще нiколи на своєму життю не встав пiзнiше за сонце... I от
ти бачиш...
(Коротка перерва).
А от сьогоднi пiшов я до церкви. Чую, так i так... Щось там, нiби, у
кооперативi... Говорять, говорять i чую: ти, мiй син...
Володько занiмiв. Дихання сперлось у грудях, i серце перестало битись.
Матвiй сам не договорив останнього слова. Вiн тiльки вибухнув у гнiв i
майже вигукнув:
- Нi, сказав я. Не може бути! Мiй син такого не зробить. Я це всiм
сказав... Перед церквою...
- Тату! - крикнув Володько. Вiн шарпнувся вперед. Хотiв обняти батька,
але не вiдважився. Вiн навiть не торкнувся його, тiльки руки здiймались,
то знов опускались. Серце знов билось швидко, а уста вiд хвилювання
тремтiли.
- Не треба! - твердо сказав Матвiй.- У нашому роду були всiлякi люди,
але нiколи, нiколи не були це злодiї... А по часi додав:
- Не бiйся! Прийдуть, то прийдуть... Вiзьмуть, то вiзьмуть... На небi є
Бог... Його нiхто ще не обдурив... Не обдурять i "вони"...
З цими словами Матвiй повернувся й пiшов у темноту прямком до нової
недокiнченої хати. Тепер вiн там спав. Володько не вiдважився йти за ним.
Вiн зiстався на мiсцi, мов укопаний. Вiн дивився в темноту, куди пiшов i
сховався його батько, його великий батько. Нащадок славного Довбнi...
Людина, що нiколи не встала пiзнiше за сонце...
I Володько знов вiдогнав свою малодушнiсть. "Прийдуть, то прийдуть!"...
"Вiзьмуть, то вiзьмуть!" - звучало в його вухах. Що може торкнутись моєї
душi, коли вступ до неї заставлений, а на сторожi стоїть Честь. Батько
вiрить йому... А решта свiту може й не вiрити.
XIV _
Тiєї самої ночi, о годинi другiй, Володько був арештований. За ним
прийшло двоє полiцаїв. Вiддався в їх руки спокiйно, без спротиву. Хотiв
було взяти кашкета, але не знайшов i пiшов так. Батько одразу почув цей
рейвах, а мати також. Мати зiрвалася з лiжка i вибiгла надвiр... Зчинила
лемент... Але вийшов батько, i лемент втих.
Хутiр заворушився, схвилювався, погавкав собака - i знов тиша. Сонце
сходило того ранку так само гарно, як i завжди. Разом з його сходом
вернувся також Володько. Його допитували, нiчого не могли доказати i
пустили. Йшов раненько через село без шапки... Його зупиняла вiйськова
варта, на нього дивилися люди, але вiн не соромився. Був переконаний, що
соромитись мають його противники, якщо вони здiбнi соромитись.
Надвечiр того ж дня вже тренував зi своєю спортовою дружиною на вигонi.
Час заповiдженої зустрiчi з мiською дружиною швидко наближався, i не було
часу на зволiкання. Тилявка мусить себе показати.
Одначе до зустрiчi не дiйшло. Сьомого червня, на перший день Зелених
свят, у селi знов появився вуйт. Знов розiгнав по селi десятникiв, знов
гамiр, рух, крик... Нова "сходка"... Другого дня мала вiдбутися зустрiч,
але, замiсть вислати пiдводу за гравцями, було вислано Сергiя пiшки до
мiста, щоб зустрiч вiдмовити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142