Що значить все це? Де
я? Куди мене той завiв? Де звiдси вихiд? По часi з глибокої темноти почув
Iван суворий голос незнайомого.
- Бачиш щось тут?
- Нi,вiдповiв Iван .- Не бачу нiчого.
- Чуєш щось тут? - знову запитав суворий голос з темноти.
- Нiчого не чую,- вiдповiв Iван.
- Свiтла! - сказав суворо незнайомий, i враз з'явилося свiтло. Було це
справжнє свiтло дня, що вiд сонця лилося... Чарiвне, живе, тепле! Було це
радiсне свiтло, що сяяло над Божим свiтом зовсiм даром всiм, для всiх.
Велике Боже око дивилось i зводило до життя все, що було на землi, все
велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство
дiставало вiд сонця стiльки, скiльки потребувало для свого життя, й все
вiд того жило на землi, I було це таке хороше, таке чарiвне, таке святе
свiтло.
Iван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике,
безмежне пiдземелля... Безлiч колон пiдпирало його склепiння. Скрiзь, де
гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сидiли рiзнi, дебелi
люди, нiби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно
свiтило сонце, кликало до життя, манило, грiло.... Але вони не чули того
заклику. Всi спали. Всi до одного. I коли Iван призвичаївся до яскравого
свiтла, вiн здивувався ще бiльше. Пiзнав у тих людях знайомих... Рiзних
знайомих, з рiзних сiл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди,
але чого ж вони сплять? "Боже! Чого вони сплять?" - питав себе розпучливо
Iван. Але нiхто йому не вiдповiв, а сам не мiг догадатись. Знав безлiч
рiзних лiкiв на землi, знав усе, а цього не знав.
- Боже мiй, Боже мiй! - не витримав i викрикнув Iван.- Але чого ж тi
люди сплять?
Незнайомий не вiдповiв Iвановi. Не обернувся до нього й не поглянув на
нього. Звернувся тiльки до тих, що сплять, i звучним, сильним голосом
промовив:
- Сон ваш триває далi! Ось зi мною свiдок. Села ще сплять!
Пiсля цього незнайомий обернувся знову до Iвана й сказав:
- А тепер час вертатись. Ходiм!
I по довгому часi вони дiйшли знову туди, звiдки прийшли. Незнайомий
свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присiв коло його нiг.
Iван був здивований до смертi й нарештi запитав:
- А хто ж ви такий, добрий чоловiче?
- Я! - вiдповiв незнайомий твердим, виразним голосом.- Я ваш Вiчний
Сторож.
- А що ж це за долина? - запитав знову Iван.
- Це Долина Чекання! - так само вiдповiв незнайомий.
- А на що ж тут чекають? - знову запитав Iван, бо не мiг так вiдiйти,
щоб не довiдатись цiлої правди.
- Чекають тут на добрi вiстi з ваших сiл. Я - Вiчний Сторож, що кожного
року раз на Новий Рiк виходжу вночi й обходжу цей край. Але тiльки раз на
сто лiт можу я зустрiти живу людину з сiл. I я питаю ту людину: що доброго
на ваших селах? Чи вже скоро кiнець неволi?.. I коли знатимуть менi
вiдповiсти, коли я почую вiдповiдь таку, як треба, тодi прокинуться усi
отi, що бачив ти сьогоднi, їх там є безлiч, I як тiльки почують: "Готово!
Вставайте!" - усi встануть, всi прокинуться. Вiзьмуть ту зброю, посiдлають
тi конi й виїдуть. I буде то чарiвний виїзд! Але тепер мусять спати вони
ще сто лiт, поки я не зустрiну нову людину. I краще хай не родиться вона
на свiт, коли має принести менi таку вiдповiдь, як принiс менi ти. Краще
хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з
нею у дикi лiси, до диких людей, бо на цiй землi не повинно бути для таких
мiсця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей,
що вмiють самi над собою панувати, для людей, що неволi не знають. А ти
йди тепер до людей своїх i розкажи їм, що чув i що бачив. З Богом!
Вiчний Сторож повернувся й пiшов поволi в лiс. Йти йому було тяжко.
Голову нiс опущену. Ноги його поволi переступали, нiби в кайданах, а за
ним тягнувся його вiрний собака.
Iван довго стояв на мiсцi й не мiг рушитись. Йому вже не хотiлось
вертатись до села. Вiн зрозумiв, який тяжкий грiх взяв на свою душу, яку
тяжку вину перед Богом i людьми зробив вiн цього дня. Але все-таки треба
було йти. Треба було пiти й сповiстити iншим, щоб всi знали й дiтям
переказували. Хай не родиться на свiт така людина, що принесла б Вiчному
Сторожевi такi вiстi, як принiс сьогоднi Iван.
На другий день знайшли Iвана недалеко коло села непритомного.
Знесилився вiд холоду, втоми й тяжкого горя, не мiг дiйти до села, впав i
мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вiстка
облетiла цiле село. Люди всi любили Iвана. Був вiн добрий, серце мав чуле
й м'яке. Знав трави лiчничi й не одного з бiди та смертi вирятував. Через
те зiйшлися до нього й тепер.
Але тепер не могли пiзнати його люди. Лежав, мов камiнь, твердий. Очi
мав суворi. Коли побачив коло села людей i опритомнiв, почав оповiдати те,
що я вам оповiв. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як вiдповiсти,
коли ще раз зустрiне Вiчного Сторожа.
Цим Володько скiнчив i замовк. Все, що було в хатi, мовчало глибокою
мовчанкою. Всi прядки стояли. Всi люди сидiли майже нерухомо. Антiн, Йон,
Демид, всi, всi дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв
свої слова. Кожне слово виходило з його уст, нiби вибране. Коротке, просте
i ядерне, бо хотiв, щоб всi приняли й зрозумiли його.
I видно було, як впливали тi слова на слухачiв. З сяйва очей, з рухiв
уст, з виразу цiлого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.
- Ну,сказав вiн.- Казку я скiнчив... А тепер знову хiба пiсню?
- Еге... Пiсню... - промовив придушеним басом Антiн. Пальцi його
незграбно ворушились на колiнi.- Пiсня тепер ледве чи й пiде.
Йон встав на ноги.
- Та-а-ак! - сказав вiн, заложив обидвi руки за потилицю й потягнувся.
Демид також встав...
- Ех, Iван, Iван,- вирвалось у нього, й бiльше не казав нiчого.
Володько дивився на дiвчат. Тонка, бiлява Настя. Чорнява Одарка... Та й
друга всмiхнулись йому... Зупинив погляд на Наталцi... Здається, глянула
також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд.
Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмiчно наступає понiж прядки,
а тонка тканина спiдницi спадає майже додолу.
- Йду! - сказав несподiвано Володько й швидко встав.
- Чого так спiшите? - кинула Настя.
- Їх чекає... Не знаєш? - Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому
посмiхнулася.
- Дякую вам хоч за це,- вiдповiв Володько.- Вперше почув вiд вас
слова... Йду! А ви, дiвчатка, все-таки не сумуйте. Ми тiльки з хати
вийдемо разом. Демид та Йон вернуться вiд першого перелазу. Не бiйтесь. А
ми з Антоном вже якось почимчикуєм самi... Так, Антоне?
- Iстинно так! - потвердив той басом.
- Як хочете - знайдемо й для вас мiсце,- жартувала Настя.- Пустимо на
пiч. Мама посунуться...
- Ха-ха-ха!
- Смiйтесь на здоров'я. Смiх вам на користь... А вже, здається, i пiвнi
кричать, I не хочеться їм спати... Добранiч! Не поминайте лихом!..
I парубки вийшли. Нiч. Чорна, вiтряна нiч. Глибока навкруги тиша,
тiльки час до часу переспiвуються пiвнi.
Дiйсно, вiд першого перелазу Йон i Демид десь зникли. Парубки таким не
дивуються. Володько й Антiн нiчого не помiтили й пiшли собi вниз.
Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. "Невже Йон до неї?"
- питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Нi, нi.
Нiколи вона не зробить такого. Нiколи!

VII
Посерединi села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. "З
фронту" вiд дороги має вiн чотири вiкна й дверi. Крайнє, схiдне вiкно
загратоване. Дверi подвiйнi. мальованi гнiдою, вицвiлою барвою. До них
просто з вулицi ведуть зложенi з кантястих, дубових брусiв сходи. Над ними
бляшана вивiска з написом: "Продаж вуткi i лiкеруф - I. Габель". Лiтери
кривi, а крiм того лiтера К в словi "вуткi" виглядає як Я, бо намальована
навпаки. Збоку домальована пузата, подiбна на десятикiлову гирю, пляшка.
Ввесь цей будинок зо всiми своїми оздобами зветься "шкальня". Є це
найкращий будинок у селi, бо виставила його ще царська влада. Не була це
анi церковно-приходська школа, анi якась лiчниця, через те виглядала
по-людському. Продавали в нiм добру, царську горiлочку. За вiйни будинок
спорожнiв. "Шкаликiв" не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав
хтось у вiкнах тахлi, бляха почала iржавiти. Пiсля поселився там воєнний
бiженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й
рiзним iншим крамом. "За України" зробили з шкальнi кооператив. Продавали
сiль, юхт, мило, оселедцi. "За большевикiв кооператив пограбували. "За
полякiв" кооперативна управа сходилась на свої засiдання, засiдали
здебiльша до рана й розходились зо спiвами. Пiсля кожного такого засiдання
кооператив опадав, мов вода пiсля повенi. Засiдання тривали недовго. Перед
роком вiдбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кiлька тузинiв
поiржавлених голок, п'ять наперсткiв, пляшечку колонської води, кiлька
пачок шевських цвяхiв i "розщитали" крамаря. Пiсля того будинок заглух.
занiмiв. Знову почали зникати з вiкон тахлi, посипався зо стiн тинк,
розринулись сходи. На дверях висiла велика колодка, а сiльська громада
щотижня сходилась i радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем
минав, а громада радилась. Колодка на дверях висiла далi, далi зникали
тахлi, далi осипався тинк. В одному кутi великої кiмнати стояв закурений
стiл, а в столi хоронились голки, пляшечка колонської води, шевськi цвяхи,
старi протоколи й зовсiм добрий статут. Андрiй Андрiйович Рона перейняв на
себе головування, ходив по своїх кiмнатах i думав. Тяжкi були його думи.
Хотiлось йому тi iржавi голки, ту воду й тi цвяхи пустити якось "в хiд".
Але, не дивлячись на всi його старання, все те майно лежало непорушне, мов
зачароване. Не було нi людей, нi грошей. "Стара управа" пiсля славетної
дiяльностi заслужено вiдпочивала, а нової не було де взяти.
Не везло Андрiйовi Андрiйовичу, зате повезло громадi. Навеснi минулого
року прибув до села один чоловiк. Мав расового, орлячого носа, просторого,
вiд вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сiрий,
потертий пiджак, полатане на колiнах галiфе, взутий був у старi вояцькi
черевики з вовняними панчохами, в якi запускав "галiфе". Говорив вiн
поспiхом, любив покпитися, бути цинiчним, пускати в вiчi туман, оповiдати
невдалi дотепи, з яких смiявся тiльки сам та дядько, до хотiв дiстати
"наборг" пляшку.
Всi довiдались, що за якогось царя Гороха виступав вiн "на перших
ролях" у малоросiйськiй трупi Гаркавенка чи iншого Перерепенка. У нього
закохувались самi графинi, княгинi та рiзнi принцеси. Пiд час вiйни вiн з
нашої планети зник i якось вигулькнув... аж в легiонах. Тут вiн завзято
воював на всiх фронтах... В нагороду за це дiстав концесiю на "продаж
вуткi i лiкеруф". В цiй фазi свого життєвого шляху прибув вiн до села пiд
прiзвищем Габеля. Знайшов собi грошовитого спiльника... Ти - грошi, я -
концесiя; винайняв вiд селян "шкальню", найняв Семена, що привiз йому
кiлька скриньок "шкаликiв", i на поличках старої монопольки знову
виглядало по-царському. Габель радiв, спiльник також, радiли й селяни.
Габель погладжував спокiйно черево й посмiхався. Пiсля витягнув з-пiд
постелi скриньку з брудною бiлизною й, дивлячись на спiльника, казав:
- Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?
Спiльник плюнув i поїхав, а Габель лишився. Через кiлька днiв Габель
пiшов до своєї "спулкi", позичив грошi, найняв Семена й на полицях шкальнi
знову з'явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодицi. Несли грошi,
кури, яйця. Габель жив собi в меншiй кiмнатцi шкальнi. Мав збиту з дощок
постiль. На постелi лахмiття й бебехи. Посерединi кiмнати на хистких ногах
столик. На столику тютюн, яєшнi скаралущi, бляшанка вiд сардинок,
бараболина й рiзне смiття. Габель жив щасливо. По часi прибула до нього з
Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павiяна, панi. Очi мала
зеленi, глибоко вкладенi. Лоб весь сховався пiд волоссям, барви попелу з
сажею. Говорила на всiх мовах нараз, але що її нiхто не розумiв, уважала
за краще мовчати. I це було її найшляхетнiшою рисою.
Щастю панства Габелiв не було меж. Кожного вечора в них повно дядькiв.
Сидять на лiжку, на стiльцях, "з-пiд поли" попивають "познанську",
слухають Габеля й регочуть. Габель оповiдає свої пригоди з грецькими
принцесами в Одесi, свої хоробрi вчинки в легiонах. Перший був герой. Зате
тепер, як тiльки появиться де в мiстi чи в столицi, всi "грубi риби"...
беруть його "на розхват". Бiда та й годi. Зайде до одного, сердиться
iнший. Зайде до iншого, сердиться ще котрийсь.
А дядьки слухають i дивуються.
- О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловiк!
- Го-го! - пiддержує iнший.- Це сила! З таким краще не заривайся!
А щоб вiддячитись Габелевi, вони також щось йому розкажуть. Про село,
про останнi новини.
- Щось там, нiби, отой... Матвiїв скубент... Читальню якусь, нiби,-
починає Семен, не докiнчує речення словами, а сплюваком.
- Еге! - пiдкидав трiсочку Габель.- Хоче, бачте, вас вчити...
- Коли б ото узяв його та перегнув через колiно... та всипав двадцять
п'ять... Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге!
- Колись, бувало, за Миколки,- провадить друвий кум,- i не читали, i не
вчили, а жили...
- Ще й як! - пiдхоплює сусiд.- Пiшов у лiс, заробив руб i хлiба на
мiсяць маєш... Сиди на печi та їж. А тепер. Е-е! Що й казать!..
- А де це вони ту читальню роблять? - мiж iншим докидає Габель.
- Е-е! Та хто зна! Десь там... - махає дядько рукою на захiд.
- Не знаєте хiба? - з'являється бiльший знавець.- А у того... у
Макаревого... Щовечора, кажуть, повно! Як оселедцiв... Там їх штаб... Ге!
Довгий зимовий вечiр поволi собкає вперед. Дядьки попивають, слухають,
курять. За дверима цiєї кiмнати спокiйно стоїть пусткою iнша, велика. Там
схороненi знанi голки, колонська вода й шевськi цвяхи. А ще далi вiд
пiвночi в кухнi живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селi особа.
Говорить часом з московська, має сварливу жiнку, капелюх, краватку i є
членом кооперативної управи пiд головуванням Андрiя Андрiйовича Рони.
Будинок пiд назвою "шкальня" жив собi дуже щасливо, але не довго. З
заходу, десь звiдти з-за школи, вiд Макарової хати, висунулась i з кожним
днем наближалась велика загроза.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 141 142