льки тому, що треба перевести дух. Тринадцять лайливих слів-ударів. Після них, розпаливши себе, молодиця переходить до словесної розправи. Словесно відтворені етапи розправи: ляпас і дряпання нігтями по обличчю.
У 57-й строфі від знищеного і розвінчаного Енея Дідона переходить до його братії. Тут уже не викриття, а лайка-заклинання, які, за виразом Олександра Потебні, є вивітреними язичницькими молитвами. Дідона накликає на троянців усі біди й нещастя, серед яких найстрашніше – «на чистому щоб поколіли», тобто вмерли наглою смертю. Несподівана, раптова смерть, без сповіді і причастя – ганебна. Тому воїни перед боєм відправляли відповідні ритуали, несподівано опиняючись в смертельно небезпечному становищі, сповідалися і просили прощення один у одного. В поезії Шевченка: «Ой пішла я у яр за водою» дівчина заклинає зрадливого коханого:

Побий тебе сила божа
На наглій дорозі.


Мандруй до сатани з рогами,Нехай тобі присниться біс!З твоїми сучими синами,Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,Щоб ні горіли, ні боліли,На чистому щоб поколіли,Щоб не оставсь ні чоловік;Щоб доброї не знали долі,Були щоб з вами злії болі,Щоб ви шаталися повік». [58] Еней від неї одступався,Поки зайшов через поріг,А далі аж не оглядався,З двора в собачу ристь побіг.Прибіг к троянцям, засапався,Обмок в поту, як би купався,Мов з торгу в школу курохват;Потім, в човен хутенько сівшиІ їхати своїм велівши,Не оглядався сам назад. Аж занудило їй, небозі – небога – тут у значенні: бідолаха, сердешна.

Дідона тяжко зажурилась,Ввесь день ні їла, ні пила;Все тосковала, все нудилась,Кричала, плакала, ревла.То бігала, як би шалена,Стояла довго тороплена,Кусала ногті на руках;А далі сіла на порозі,Аж занудило їй, небозі,І не встояла на ногах. Паплюга – розпутна жінка.

Сестру кликнула на пораду,Щоб горе злеє розказать,Енеєву оплакать зрадуІ льготи серцю трохи дать.«Ганнусю, рибко, душко, любко,Рятуй мене, моя голубко,Тепер пропала я навік!Енеєм кинута я, бідна,Як сама паплюга послідня,Еней злий змій – не чоловік! [61] Нема у серця мого сили,Щоб я могла його забуть.Куди мні бігти? – до могили!Туди один надежний путь!Я все для його потеряла,Людей і славу занедбала;Боги! я з ним забула вас.Ох! дайте зілля мні напитись,Щоб серцю можна розлюбитись,Утихомиритись на час. Пуцьверинок – пташеня.
Купідон , або Амур – син богині кохання Венери, за античними міфами, – маленьке чарівне хлоп'я з крильцями за плечима, луком і стрілами в руках. Кому Амур прониже своєю золотою стрілою серце в момент зустрічі з особою другої статі, той покохає.
Бахур – полюбовник, залицяльник.

Нема на світі мні покою,Не ллються сльози із очей,Для мене білий світ єсть тьмою,Там ясно тілько, де Еней.О пуцьверинку Купідоне!Любуйся, як Дідона стогне…Щоб ти маленьким був пропав!Познайте, молодиці гожі,З Енеєм бахурі всі схожі,Щоб враг зрадливих всіх побрав!» [63] Так бідна з горя говорилаДідона, жизнь свою кляла;І Ганна що їй ні робила,Ніякой ради не дала.Сама з царицей горювала,І сльози рукавом втирала,І хлипала собі в кулак.Потім Дідона мов унишкла,Звеліла, щоб і Гандзя вийшла,Щоб їй насумоватись всмак. Запічок – заглибина в комині печі різної величини, частіше з боку припічка і полу. Тому Дідона, щоб дістати кресало, «скочила на піл». В запічку, де завжди сухо, звичайно тримали кресало і трут. Трут робили з відвареного в гречаному попелі ґноту, ганчірки або висушеного гриба, який через це мав назву трутовик. Іскра, одержана від удару залізного кресала об камінь, запалювала трут. Трут завертали в клоччя – грубе волокно, відходи під час обробки льону або конопель – і роздували вогонь.

Довгенько так посумовавши,Пішла в будинки на постіль;Подумавши там, погадавши,Проворно скочила на піл.І взявши з запічка кресалоІ клоччя в пазуху чимало,Тихенько вийшла на город.Ночною се було добоюІ самой тихою порою,Як спав хрещений ввесь народ. Стояв у неї на городі – чому очерет складений на городі, а не в дворі, де стоять садибні будівлі, копиці сіна, соломи та ін.? У садибі двір (інколи обгороджений) – зовсім не те саме, що город. Город обробляється і на ньому можна ставити ожереди, копиці тощо тільки тоді, коли достигла городина зібрана, а нова ще не посаджена. У даному разі саме так стоїть справа зі скошеним на паливо очеретом. Його звичайно косять на самому початку зими, коли тільки став лід на стоячих водах і ще не випав великий сніг. Город, що спускається до низу, в цю пору пустує і на ньому зручно складати очерет. До весни увесь він чи більша частина його буде спалена.
Костер – тридцять кіп пов'язаного в кулі очерету. В копі – 60 кулів.

Стояв у неї на городіВ кострі на зиму очерет;Хоть се не по царській породі,Та де ж взять дров, коли все степ;В кострі був зложений сухенький,Як порох, був уже палкенький,Його й держали на підпал.Під ним вона огонь кресала,І в клоччі гарно розмахала,І розвела пожар чимал. Послала душу к чорту в ад – всі, хто накладає на себе руки, – вчиняє тяжкий гріх, якому немає прощення. Самогубцям уготовані вічні муки в пеклі (III, 71).

Кругом костер той запаливши,Зо всей одежі роздяглась,В огонь лахміття все зложивши,Сама в огні тім простяглась.Вкруг неї полом’я палало,Покійниці не видно стало,Пішов од неї дим і чад! –Енея так вона любила,Що аж сама себе спалила,Послала душу к чорту в ад. Частина друга [1] Еней, попливши синім морем,На Карфагену оглядавсь;Боровсь з своїм, сердега, горем,Слізьми, бідняжка, обливавсь.Хоть од Дідони плив поспішно,Та плакав гірко, неутішно.Почувши ж, що в огні спеклась,Сказав: «Нехай їй вічне царство,Мені же довголітнє панство,І щоб друга вдова найшлась!» [2] Як ось і море стало грати,Великі хвилі піднялись,І вітри зачали бурхати,Аж човни на морі тряслись.Водою чортзна-як крутило,Що трохи всіх не потопило,Вертілись човни, мов дурні.Троянці з страху задрижали,І що робити, всі не знали,Стояли мовчки всі смутні. Палінур – керманич на човні Енея. Згідно з легендою. Палінур був кинутий у море з волі богів, ворожих троянцям, а коли вибрався на берег, загинув від рук тубільців. Його ім'ям був названий мис на південно-західному узбережжі Італії, в області Луканія. В «Енеїді» Вергілія Еней ще зустрінеться з Палінуром у підземному царстві Плутона (Вергілій. – Кн. б. – Ряд. 337 – 387).

Один з троянської ватаги,По їх він звався Палінур;Сей більше мав других одваги,Сміленький був і балагур;Що наперед сей схаменувсяІ до Нептуна окликнувся:«А що ти робиш, пан Нептун!Чи се і ти пустивсь в ледащо,Що хочеш нас звести нінащо?Хіба півкопи і забув?» Шпує – дуже бризкає, хвилюється.

А далі після сеї мовиТроянцям він так всім сказав:«Бувайте, братця, ви здорові!Оце Нептун замудровав.Куди тепер ми, братця, пійдем?В Італію ми не доїдем,Бо море дуже щось шпує,Італія відсіль не близько,А морем в бурю їхать слизько,Човнів ніхто не підкує. Ацест – легендарний цар Сіцілії, родом з Трої. Цим пояснюється, що «Ацест Енею, як би брату, Велику ласку показав».

Ось тут земелька єсть, хлоп’ята,Відсіль вона невдалеку:Сіцілія, земля багата,Вона мені щось по знаку.Дмухнім лиш, братця, ми до неїЗбувати горесті своєї,Там добрий цар живе Ацест.Ми там, як дома, очуняєм,І, як у себе, загуляєм,Всього у нього вдоволь єсть». [6] Троянці разом прийнялисяІ стали веслами гребти,Як стрілки, човники неслися,Мов ззаду пхали їх чорти.Їх сіцілійці як уздріли,То з города, мов подуріли,До моря бігли всі встрічать.Тут між собою розпитались,Чоломкались і обнімались,Пішли до короля гулять. Як водиться у подібних випадках, несподіваних гостей почастували тим, що тримали у запасі для такої нагоди, – салом, ковбасою, а оскільки вони з далекої морської дороги зголодніли, то подали й тетерю (гарячу страву), яку можна приготувати нашвидкуруч: накришити у кип'яток сухарів, засмажити цибулею на олії, посолити – і тетеря готова. Сало – воно ще не раз буде згадуватися в «Енеїді». З прадавніх часів його місце у харчовому раціоні українського народу дуже значне. Серед харчових припасів, які, збираючись на війну з рутульцями, готує військо царя Латина, на першому місці – сало і пшоно (IV, 98). З салом пов'язана велика кількість народних приказок, оповідань, анекдотів. Напр.: «Ой якби-то було так, щоб я царем стався – сало б їв, з салом спав, салом би вкривався». Ковбаса – традиційний спосіб її приготування: «Свиняче м'ясо з салом порізати на шматочки, посипати сіллю, перцем і цим фаршем наповнити вимиті свинячі кишки, спекти в звичайній печі, а перед подачею на стіл піджарити» (Маркевич. – С. 155).
Решето – господарська річ для просівання чого-небудь. До дерев'яного круглого обода знизу кріпиться сітка, через яку просіюють (зерно, крупу). Те ж, що й сито, тільки в останнього густіша сітка (для борошна, товченої макухи та ін.). Решето чи щось інше, використовуване як хлібниця, ставили обов'язково посередині стола, щоб гостям було зручно брати нарізаний хліб. Хліб – усьому голова, споконвічна пошана до «святого хліба» глибоко коріниться в народній свідомості. Хлібина на покритому скатертиною столі – неодмінний атрибут патріархальної хати, надто в святковий час.

Ацест Енею, як би брату,Велику ласку показав,І, зараз попросивши в хату,Горілкою почастовав;На закуску наклали сала,Лежала ковбаса чималаІ хліба повне решето.Троянцям всім дали тетеріІ відпустили на кватері:Щоб йшли, куди потрапить хто. Пашкети в кахлях – «Не маючи пашкетних форм, заможні селяни готують цю страву в кахлях. Замішують пшеничне тісто з маслом і з молоком, обкладають цим тістом кахлю, перше змазавши її маслом, кладуть гусячі нирки, печінку, кусочки м'яса, заливають товченою печінкою, закривають все це краями того ж тіста і ставлять у піч пектись – поки буде готове» (Маркевич. – С. 157).
Кахлі – поширені і зараз керамічні плитки для личкування (облицьовування) стін, печей тощо.
Сита – розведений водою мед або медовий відвар на воді.
Зразову до рижків печінку – зрази – страва з яловичини: скручений биток з м'яса, в даному разі з печінки, з начинкою. Рижки, рижики – їстівні гриби.

Тут зараз підняли банькети,Замурмотали, як коти,І в кахлях понесли пашкети,І киселю їм до сити;Гарячую, м’яку бухинку,Зразову до рижків печінку,Гречаний з часником панпух.Еней з дороги налигавсяІ пінної так нахлестався,Трохи не виперсь з його дух. В сей день його отець опрягся – Еней прибув до Сіцілії якраз через рік після смерті свого батька Анхіза на цій землі. Опрягся – в бурлескній манері, зневажливо, мов про скотину: помер.
Чикилдиха – назва гіршого гатунку горілки.

Еней хоть трохи був підпилий,Та з розумом не потерявсь;Він син був богобоязливий,По смерті батька не цуравсь.В сей день його отець опрягся,Як чикилдихи обіжрався, –Анхіз з горілочки умер.Еней схотів обід справлятиІ тут старців нагодовати, –Щоб біг душі свій рай одпер. Громчуя – об'єднана місцем проживання чи родом занять, або тим і другим спілі, нігті, людей. Громадські зібрання, сходи відігравали винятково важливу роль у суспільному житті. Показовий приклад – козацькі ради на Запорізькій Січі.
Нар.: Громада – великий чоловік. Як громада скаже, так і буде.

Зібрав троянську всю громадуІ сам пішов надвір до них,Просить у їх собі пораду,Сказав їм річ в словах таких:«Панове, знаєте, троянеІ всі хрещенії миряне,Що мій отець бував Анхіз,Його сивуха запалилаІ живота укоротила,І він, як муха в зиму, зслиз. Поставити обід старцям – за давнім звичаєм, на похороні і поминках обов'язково влаштовували обід для старців.

Зробити поминки я хочу,Поставити обід старцям –І завтра ж – далі не одстрочу.Скажіте: як здається вам?»Сього троянці і бажали,І всі уголос закричали:«Енею, боже поможи;Коли же хочеш, пане, знати,І сами будем помагати,Бо ми тобі не вороги». Книш – хлібний виріб з пшеничного, інколи житнього і гречаного борошна; по краях тісто розпліскують коржем і завертають наверх так, що воно сягає тільки до половини книша. Зверху книш змазують салом або олією. Приготування книша з житнього і гречаного борошна: «Вчинити житнього тіста, замісити гречаним борошном; коли підійде, викачувати на столі; ліплять книші з допомогою ложки, яку опускають перед цим у розтоплений свинячий смалець.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40