в українській народній демонології. Далі – виступає в образі звичайної в ті часи баби-ворожки і шептухи. За віком Сівілла доводиться бабою, а то й прабабою Іванові Котляревському. Дівувала «при шведчині», яка припадає на 1708 – 1709 роки. Отже, «татарва набігала» пізніше, десь у 20-х, а то й на початку 30-х років. Сучасний історик О. М. Апанович пише: «Наприкінці XVII і в першій половині XVIII ст. вглиб української території татари, як правило, пробиратися вже не могли. На Лівобережній Україні в першу чергу терпіли від них Полтавський та Миргородський прикордонні полки, на Слобідській – Бахмут і Тор» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 127).
Вважають, що згадана Сівіллою «перша сарана» – це особливо спустошливі нальоти сарани на південні українські степи у 1748 – 1749 роках. На боротьбу з нею були кинуті всі козацькі полки.
Коли ж був трус, як ізгадаю – одинадцятитомним «Словником української мови» слово «трус» зафіксоване як у значенні: «метушня, сум'яття, тривога», так і в значенні: «Ретельний огляд офіційними особами кого-, чого-небудь для виявлення прихованого, недозволеного або вкраденого; обшук». Зміст коментованої строфи підказує, що це слово вжите саме в останньому значенні. Тут йдеться про якусь масштабну акцію, яка залишила по собі дуже недобру пам'ять у народі. Очевидно, автор поеми має на увазі так званий Генеральний опис Лівобережної України 1765 – 1769 років, проведений тодішнім царським намісником Рум'янцевим-Задунайським з метою підвищення податків і остаточного покріпачення селянства, ліквідації залишків політичної автономії України. І хронологічно слово «трус» – на своєму місці в розповіді Сівілли. Сівілла чи не єдиний з усіх неепізодичних персонажів «Енеїди» – звичайна селянка. Крім самохарактеристики, мови, про це говорить її одяг, поведінка, манери. На ній плахта з дерги (див. коментар: III, 51). Одержавши від Енея плату, Сівілла сховала «грошики в калитку, піднявши пелену і свитку» (IV, 4). М. Сумцов у статті «Побутова старовина в «Енеїді» (1905) зазначав, що селянки «так і тепер місцями зберігають гроші». Це можна сказати і про пізніші часи.

«Я Кумськая зовусь Сівілла,Ясного Феба попадя,При його храмі посіділа,Давно живу на світі я!При Шведчині я дівовала,А татарва як набігала,То вже я замужем була;І першу сарану зазнаю;Коли ж був трус, як ізгадаю,То вся здригнусь, мовби мала. Сівілла, як знахарка і шептуха, перелічує хвороби і напасті, які може відігнати магічною силою відомих їй замовлянь. Тільки «на звіздах» українські ворожки, наскільки відомо, не гадали. Цим займалися віщуни і ворожки у багатьох інших народів, у тому числі стародавніх Греції та Риму. Першою серед бід, з якими вдаються до ворожки, названа трясця, тобто пропасниця. Та під трясцею розуміли не тільки пропасницю, а й інші хвороби, що супроводжувалися високою температурою, лихоманкою. У відомих народних замовляннях минулого названо близько двох десятків видів трясці. Заушниця – нарив за вухом. Волос – нарив на пальці руки.
Уроки – урок, або пристріт – неміч від лихого ока, тобто погляду поганого чоловіка, чи взагалі погляду в недобру годину (рос. сглаз). Віра в магічну силу людських очей відома з давніх-давен, знайшла вираз у біблії, інших письмових пам'ятках минулого.
Переполохи виливати – тобто знімати психічну травму кимось або чимось переляканої людини. Ось один з народних способів виливання переполоху, записаний етнографами сто років тому: «Знахарка наливає в миску небагато води, окремо розтоплює віск і ллє його у воду, тримаючи миску над головою хворого. При цьому шепче: «Господи, поможи мені поворожити, переполох виливати хрещеному, нарожденому і найдений і напитаний, подуманий, погаданий, од всякої звірини» (К. с. – 1885. – Кн. 12. – С. 737). Такий спосіб застосовують, коли вважають, що людина налякана якоюсь твариною. По формі застиглого у воді воску знахарка вгадує, що злякало хворого. Переполох вважається вилитим, певне, разом з водою.
Гадюк умію замовляти – окремі знахарі нібито вміли скликати і замовляти змій, могли своїми заклинаннями врятувати людину, яку вкусила змія. На давніх картинках знахаря інколи малювали в оточенні змій.

На світі всячину я знаю,Хоть нікуди і не ходжу,І людям в нужді помагаю,І їм на звіздах ворожу:Кому чи трясцю одігнати,Од заушниць чи пошептати,Або і волос ізігнать;Шепчу – уроки проганяю,Переполохи виливаю,Гадюк умію замовлять. Каплиця – культова споруда у християн, призначена для відправ і молитов. Становить собою невелику церкву без вівтаря, інколи – простий стовп з іконою. Тут – бурлескне змішування, ототожнення християнської каплиці з язичницьким храмом.
Там Фебові ти поклонись – Феб (ясний) – друге ім'я Аполлона. Бога сонця, бога-провидця, сина Зевса, брата-близнюка богині Артеміди. Культ Аполлона – один з найдавніших і найпоширеніших у Греції та Римі. Покровитель мистецтва і муз, бог лікування. Жерці храмів Аполлона були віщунами-провидцями. В ролі такого жерця виступає Сівілла, «ясного Феба попадя».

Тепер ходімо лиш в каплицю,Там Фебові ти поклонисьІ обіщай йому телицю,А послі гарно помолись.Не пожалій лиш золотогоДля Феба світлого, ясного,Та і мені що перекинь;То ми тобі таки щось скажем,А може, в пекло шлях покажем,Іди, утрись і більш не слинь». Сивиллу тут замордовало – в бурлескно-зниженому стилі зображено віщування Сівілли в стані пророчого екстазу.

Прийшли в каплицю перед Феба,Еней поклони бити став,Щоб із блакитного Феб небаЙому всю ласку показав.Сівіллу тут замордовало,І очі на лоб позганяло,І дибом волос став сідий;Клубком із рота піна билась;Сама ж вся корчилась, кривилась,Мов дух вселився в неї злий. [19] Тряслась, кректала, побивалась,Як бубен, синя стала вся;Упавши на землю, качалась,У барлозі мов порося.І чим Еней молився більше,То все було Сівіллі гірше;А послі, як перемоливсь,З Сівілли тілько піт котився;Еней же на неї дивився,Дрижав од страху і трусивсь. [20] Сівілла трохи очуняла,Отерла піну на губах;І до Енея проворчалаПриказ од Феба в сих словах:«Така богів олімпських рада,Що ти і вся твоя громадаНе будете по смерть в Риму;Но що тебе там будуть знати,Твоє імення вихваляти;Но ти не радуйся сьому. [21] Іще ти вип’єш добру повну,По всіх усюдах будеш ти;І долю гірку, невгомоннуГотовсь свою не раз клясти.Юнона ще не вдовольнилась,Її злоба щоб окошиласьХотя б на правнуках твоїх;Но послі будеш жить по-панськи,І люди всі твої троянськіЗабудуть всіх сих бід своїх». [22] Еней похнюпивсь, дослухався,Сівілла що йому верзла,Стояв, за голову узявся,Не по йому ся річ була.«Трохи мене ти не морочиш,Не розчовпу, що ти пророчиш, –Еней Сівіллі говорив: –Диявол знає, хто з вас бреше,Трохи б мені було не легше,Якби я Феба не просив. [23] Та вже що буде, те і буде,А буде те, що бог нам дасть;Не ангели – такії ж люди,Колись нам треба всім пропасть.До мене будь лиш ти ласкава,Услужлива і нелукава,Мене до батька поведи;Я проходився б ради скукиПобачити пекельні муки,Ану, на звізди погляди. Орфей – знаменитий співець, син Аполлона. Еней згадує одну з легенд про Орфея. Коли померла його кохана дружина Еврідіка, Орфей спустився у підземне царство Плутона, щоб повернути її на землю. Його спів і гра на арфі так зачарували владик підземного царства, що вони дозволили Еврідіці повернутися до живих, з тією одначе умовою, щоб Орфей дорогою жодного разу не оглянувся на неї. Орфей не витримав, оглянувся і втратив Еврідіку навіки.
Геркулес, Геракл – в античній міфології улюблений народний герой. Звільняючи людей від різних бід і страховищ, здійснив дванадцять легендарних подвигів. Один з них – виведення силоміць з підземного царства страшного триголового пса Цербера, що стеріг вхід до пекла, нікого не випускаючи звідти. У своїй травестії Котляревський уподібнює Геракла до героя української народної легенди Марка Проклятого, одначе не називаючи останнього. Марко Проклятий (або Пекельний) теж спустився у пекло, «всіх чортяк порозганяв» і визволив звідти козаків-запорожців. Легенда про Марка Пекельного, – український народний варіант сюжету про великого грішника, а разом з тим і варіант апокрифічного оповідання «Про збурення пекла», – у другій половині XVII ст. зазнала віршованої обробки (див.: Українська література 18 ст./ Упоряд. О. В. Мишанич. – К., 1983. – С. 185 – 192).
Охвота – старовинний верхній жіночий одяг (див. також коментар: III, 93; VI, 20).

Не перший я, та й не послідній,Іду до пекла на поклон:Орфей який уже негідний,Та що ж йому зробив Плутон;А Геркулес як увалився,То так у пеклі розходився,Що всіх чортяк порозганяв.Ану! Черкнім – а для охотиТобі я дам на дві охвоти…Та ну ж! скажи, щоб я вже знав». Тобі там буде не до чмиги – тут у значенні: буде погано, скрутно.
До шмиги – до речі, доладу, гаразд. Чмига, шмига – рівно вистругана дощечка, яка служить нівеліром при набиванні жорна у млині.
Як піднесуть із отцом фиги – тобто завдадуть великої неприємності, залишать у дурнях. Фіга – плід фігового дерева, інжир. Дорогі, привозні ласощі; сушені фіги – один з предметів чумацького промислу до Криму.
Лунь – хижий птах родини яструбових, зараз зустрічається рідко, хоч водиться на Україні майже повсюдно. Нар.: «Щоб тебе лунь вхопила!» (Номис. – С. 73).

«Огнем, як бачу, ти іграєш, –Йому дала яга одвіт: –Ти пекла, бачу, ще не знаєш,Не мил тобі уже десь світ.Не люблять в пеклі жартовати,Повік тобі дадуться знати,От тілько ніс туди посунь;Тобі там буде не до чмиги,Як піднесуть із оцтом фиги,То зараз вхопить тебе лунь. Мені дай зараз за роботу – Сівілла уже вдруге нагадує про плату (вперше: «…і мені що перекинь» – III, 17), заздалегідь хоче вирвати плату за послугу, хоч добре знає звичай: наперед не платять. Еней пропускає повз вуха домагання скупої баби-яги, і та, ніскільки не образившись (торг є торг), продовжує давати свої настанови, а потім веде до пекла. Плату вона одержить уже після повернення з пекла.
Мусовать – міркувати, зважувати.

Коли ж сю маєш ти охотуУ батька в пеклі побувать,Мені дай зараз за роботу,То я приймуся мусовать,Як нам до пекла довалитисьІ там на мертвих подивитись;Ти знаєш – дурень не бере:У нас хоть трохи хто тямущий,Уміє жить по правді сущій,То той, хоть з батька, то здере. В лісу великому, густому, Непроходимому, пустому – у книзі мовознавця А. Непокупного це місце коментується так: «Тут увага мимоволі спиняється на слові пустий, яке контрастує зі своїми попередниками – густий, непроходимий (порівняймо прислів'я де густо, де пусто}, хоча воно й стоїть в одному ряду з ними як однорідне. Проте враження несумісності складається лише в нашого сучасника. Що ж до українського читача кінця XVIII ст., якому була адресована «Енеїда», то без сумніву прикметник пустий у поданому контексті він недвозначно сприймав як синонім дикого. Саме від слова пустий, дикий і утворилася назва, якщо скористатися виразом Котляревського, лісу великого, густого, нелроходимого – пуща» (Непокупний А. П. Балтійські родичі слов'ян. – К., 1979. – С. 99; див. також коментар: III, 132 – «Ходили в північ по пусткам»).

Поким же що, то ти послухайТого, що я тобі скажу,І голови собі не чухай…Я в пекло стежку покажу:В лісу великому, густому,Непроходимому, пустомуЯкеєсь дерево росте;На нім кислиці не простіїРостуть – як жар, всі золотії,І деревце те не товсте. Згідно з античними міфами, той, хто хоче повернутися назад з підземного царства Плутона, мусить мати при собі золоту гілку з чарівного дерева – символ життя. Взагалі золота гілка в легендах.багатьох народів – чудодійний талісман, який відкриває дорогу в недоступні місця або до скарбів. І. Котляревський переосмислює цей міф у дусі української народної творчості, легенд, пов'язаних з прадавнім, ще доби язичества, святом Івана Купала. Раз на рік, рів но опівночі в Купальську ніч (з 23 на 24 червня за ст. ст.) десь у глухому, дикому лісі зацвітає папороть. Хто зірве чудесну квітку папороті, той опанує таємничими силами, матиме змогу здійснити свої бажання, добуде закопані скарби і т. ін. Зірвати квітку папороті дуже нелегко не тільки тому, що вона рідко трапляється, а й тому, що її стережуть злі духи, нечиста сила. Інколи, щоб добути цю квітку, входять у спілку з нечистою силою. У наступних 29 – 33-й строфах поеми Еней у пошуках і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40