[49] Правдивий воїн не дрімає,Без просипу же і не п’є;Мудрує, дума, розглядає,Такий і ворогів поб’є.Ну, к чорту! швидше охмеляйся,Збирать союзних поспішайся,На нову Трою напади.Еней в чужих землях блукає,Дружину в поміч набирає,Не оплошай тепер: гляди!» [50] Сказавши, столик ізвалила,Шкереберть к чорту все пішло:Пляшки і чарочки побила,Пропало все, як не було.Зробився Турн несамовитий,Ярився, лютовав неситий,Троянськой крові забажав.Всі страсті в голову стовкнулись,Любов і ненависть прочнулись;«На штурм, на штурм!» – своїм кричав. А на зикратого сам сівши – тут зикратий – масть коня. Починаючи з першого повного видання «Енеїди» (1842), в коментаторів немає одностайності в поясненні цього слова. У словнику, доданому до першого повного видання «Енеїди», сказано: зикратий – різноокий кінь. У наступних авторитетніших виданнях – «білоокий, а сам іншої масті», «білобокий», «з білими боками». В одному з словників української мови зазначено: зикра – очі/див.: К. с. – 1889. – Кн. 9. – С. 705). Польське zirkaty – зіркатий, людина з блискучими чи то витріщеними очима. Але коли йдеться про масть, то, певне, справа не в очах, а в плямах іншої, звичайно білої масті навкруги очей. Коли для знавців може й грають якусь роль відмінності в кольорі кінських очей, то для визначення масті вони не мають значення. Тут годиться тільки те, що видно на значній віддалі. Таким чином, у даному разі зикратий – з плямою іншої масті біля ока з одного чи з обох боків. Отже, Турн їздив на різномасному коні. В минулому значення коня, так само як і вола, в господарстві та військовій справі просто неможливо переоцінити. Звичайно, люди дуже добре зналися і на тій, і на другій тягловій силі. В характеристиці, оцінці коней та волів неабияке значення мала масть та інші похідні ознаки. Так, у спеціальному дослідженні на сторінках журналу «Киевская старина» повідомлялося, що тільки на Брацлавщині (примірно теперішня Вінниччина) розрізняли двадцять відтінків масті волів та ще плюс вісімнадцять різновидів за формою ріг. І всі ці відтінки та різновиди мали свою назву-кличку. Звичайно, аж ніяк не менше існувало відтінків у масті та інших ніби несуттєвих зовнішніх ознаках, коли йшлося про коней. Під час купівлі-продажу коней грали роль не тільки відомі нам з приказки зуби (визначали вік), а й маса інших ознак, у тому числі масть. Вороні коні вважалися витривалішими від світліших мастей (буланих, білих, в яблуках та ін.). Рябі коні саме через масть поціновувалися нижче і мали не дуже добру славу. Отож, «зикратий» Турна, який далі зустрінеться ще не раз, має на собі недобру прикмету, несе рутульського вождя до його поразки і загибелі.
У Вергілія про коня Турна читаємо: «Кінь фракійський під ним виграє, весь у яблуках білих» (книга дев'ята, 49). У стародавніх римлян коні з Фракії (теперішня Болгарія) славилися швидким бігом.

Зібрав і кінних, і піхотнихІ всіх для битви шиковав;І розбишак самих одборнихПід кріпость задирать послав.Два корпуси докупи звівши,А на зикратого сам сівши,На штурм їх не веде, а мчить;Мезап, Галес в другім отрядіПішли од берега к ограді,Побить троянців всяк спішить. [52] Троянці, в кріпості запершись,Енея ждали вороття;З нещастям тісно пообтершись,Біду встрічали мов шутя.Побачивши ж врагів напори,У башт прибавили запориІ на валу всі залягли;В віконця з будок виглядалиІ носа вон не виставляли,Шептались і люльки тягли. [53] У них поставлено в громаді,Коли на їх пан Турн напре,То всім сидіть в своїй ограді,Нехай же штурмом вал бере.Троянці так і учинили;На вал колоддя накотилиІ разний приправляли вар;Олію, дьоготь кип’ятили,Живицю, оливо топили,Хто лізтиме, щоб лить на твар. Набалдашник – тут у значенні: накриття переважно з дорогої тканини з оздобами. Нар.: Жіночий празник (любитель жіночого товариства, жіночий угодник).

Турн, в міру к валу приступивши,Скрізь на зикратому гасав;В розсипку кінних розпустивши,Сам як опарений кричав:«Сюди, трусливії троянці,На бой, шкодливії поганці!Зарились в землю, мов кроти;Де ваш Еней – жіночий празник?Пряде з бабами набалдашник!Не лепсько виглянуть сюди?» [55] І всі його так підкомандніКричали, лаяли троян;Робили глузи їм досадні,Гірш нівечили, як циган.Пускали тучами к ним стріли,А деякі були так смілі,Що мали перескочить рів.Троянці уха затикали,Рутульців лайки не вважали,Хоть битись всякий з них готів. Кабак – ніс.

Турн з серця скреготав зубами,Що в кріпості всі ні гу-гу;А стін не розіб’єш лобами,З посилку гнися хоть в дугу.Злость, кажуть, сатані сестриця,Хоть може се і небилиця,А я скажу, що може й так:Од злості Турн те компонує,Мов сатана йому диктує,Сам чорт заліз в його кабак. [57] Од злості Турн осатанівши,Велів багаття розводить,І військо к берегу привівши,Казав троянський флот спалить.Всі принялися за роботу;(На злеє всякий ма охоту),Огні помчалися к водам.Хто жар, хто губку з сірниками,Хто з головней, хто з фітилямиПогибель мчали кораблям. Турн їм ізволив тимфи дати – тимфа, пимфа – варварський бурсацький жарт. Бурсак Антось в романі А. Свидницького «Люборацькі» (написаний у 1861 – 1862 роках) розповідає про нього так: «Пинфа от що: візьме паперу та бавовни і скрутить папір в дудочку і в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно і подме. То так сапне. Диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш. Так закашляєшся, що ну! Бухикаєш та й бухикаєш… І сльози котяться, наче били» (Свидницький А. Люборацькі. – К., 1971. – С. 25).

Розжеврілось і закурилось,Блакитне полом’я взвилось;Од диму сонце закаптилось,Курище к небу донеслось.Боги в Олімпі стали чхати;Турн їм ізволив тимфи дати,Богинь напав від чаду дур;Дим очі їв, лилися сльози,З нудьги скакали так, як кози;Зевес сам був, мов винокур. Цибелла (Кібелла) – велика мати богів і всього живого на землі, богиня родючості й відроджуваної природи.

Венеру ж за душу щипало,Що з флотом поступили так;Од жалю серце замирало,Що сяде син на міль як рак.В жалю, в сльозах і в гіркім смуткуБогиня сіла в просту будку,На передку сів Купідон;Кобила їх везе кривая,Цібелла де жила старая,Щоб сій язі оддать поклон. [60] Цібелла, знають во всіх школах,Що матір’ю була богів;Ізмолоду була не промах,Коли ж як стала без зубів,То тілько на печі сиділа,З кулешиком лемішку їлаІ не мішалася в діла.Зевес їй оддавав повагуІ посилав од столу брагу,Яку Юнона лиш пила. [61] Венера часто докучалаЗевесу самою бридней,За те в немилость і попала,Що нільзя показать очей.Прийшла Цібеллу умолятиІ мусила їй обіщатиКупити збитню за алтин,Щоб тілько Зевса умолила,Вступиться за троян просила,Щоб флота не лишився син. [62] Цібелла же була ласуха,Для збитню рада хоть на все;До того ж страшна говоруха,О всякій всячині несе.Стягли її насилу з печі,Взяв Купідон к собі на плечі,В будинки к Зевсу і поніс.Зевес, свою уздрівши неню,Убгав ввесь оселедець в жменю,Насупив брови, зморщив ніс. Сатурнович, змилосердися – за міфологією, Сатурн – батько Зевса, до нього правив людьми і богами.

Цібелла перше закректала,А послі кашлять начала,Потім у пелену смаркалаІ дух п’ять раз перевела:«Сатурнович, змилосердися,За рідную свою вступися! –К Зевесу шокала стара. –Безсмертних смертні не вважаютьІ тілько що не б’ють, а лають;Осрамлена моя гора! [64] Мою ти знаєш гору ІдуІ ліс, де з капищем олтар;За них несу таку обиду,Якой не терпить твій свинарНа зруб я продала троянцям,Твоїм молельщикам, підданцям,Дубків і сосен строїть флот.Твої уста судьбам веліли,Були щоб ідські брусся цілі,Нетліннії од рода в род. [65] Зиркни ж тепер на тібрські води,Дивись, як кораблі горять! –Їх палять Турнові уроди,Тебе і всіх нас кобенять.Спусти їм – то таке закоять.І власть твою собі присвоять,І всім дадуть нам киселя;Сплюндрують ліс, розриють Іду;Мене ж, стару, уб’ють, мов гниду,Тебе прогонять відсіля». [66] «Та не турбуйтесь, паніматко! –Зевес з досадою сказав. –Провчу я всіх – і буде гладко;Анахтем вічний – Турн пропав!»Зиркнув, мигнув, махнув рукоюНад Тібром, чудною рікою,Всі врозтіч кораблі пішли;Як гуси, в воду поринали,Із кораблів – сирени сталиІ разні пісні підняли. [67] Рутульське військо і союзнеДрижало од таких чудес;Злякалось плем’я все окружне,Мезап дав драла і Галес.Пороснули і рутуляни,Як од дощу в шатер цигани,А тілько Турн один оставсь.Утікачів щоб перейняти,Щоб чудо їм розтолковати,По всіх усюдах сам совавсь. Реб'ятушки – в царській армії узвичаєне звертання воєначальників до солдатів.
Пройшлось сказать Енею: пас – тут пас вживається у значенні: відступаю, пасую. Термін походить з картярської гри – відмова від участі в даному розиграші до наступної роздачі карт.

«Реб’ятушки! – кричав, – постійте!Се ж ласка божая для нас;Одкиньте страх і не робійте,Прийшлось сказать Енею: пас .Чого огнем ми не спалили,То боги все те потопили,Тепер троянці в западні.Живцем в землі їх загромадим,Разком на той світ одпровадим,Богів се воля! вірте мні». [69] Великії у страха очі,Вся рать неслась, хто швидше зміг.Назад вертатись не охочі,Всі бігли, аж не чули ніг.Оставшись, Турн один маячив,Нікого вкруг себе не бачив,Стьогнув зикратого хлистом;І шапку на очі насунув,Во всі лопатки в лагер дунув,Що коник аж вертів хвостом. [70] Троянці із-за стін дивились,Пан Турн як з військом тягу дав;Перевертням морським чудились,На добре всяк те толковав.Но Турнові не довіряли;Троянці правило се знали:В війні з врагами не плошай;Хоть утіка – не все женися;Хоть мов і трусить – стережися;Скиксуєш раз – тогді прощай! Ходили рунди по валах – рунда – команда, що перевіряла вартові пости.

Для ночі вдвоє калавуриНа всіх поставили баштах,Ліхтарні вішали на шнури,Ходили рунди по валах.В обозі Турна тихо стало,І тілько-тілько що блищалоОд слабих, блідних огоньків.Враги троянські почивали,Од трусів вилазки не ждали;Оставмо ж сих хропти соньків. [72] У главной башти на сторожіСтояли Евріал і Низ;Хоть молоді були, та гожіІ кріпкі, храбрі, як харциз.В них кров текла хоть не троянська,Якась чужая – бусурманська,Та в службі вірні козаки.Для бою їх спіткав прасунок;Пішли к Енею на вербунок;Були ж обидва земляки. [73] «А що, як викравшись помалу,Забратися в рутульський стан? –Шептав Низ в ухо Евріалу. –То каші наварили б там;Тепер вони сплять з перепою,Не дригне ні один ногою,Хоть всім їм горла переріж.Я думаю туди пуститься,Перед Енеєм заслужитьсяІ сотню посадить на ніж». Мій батько був сердюк опрічний – сердюки – гетьманська гвардія, утворена на Лівобережній Україні в 60-х роках XVII ст. Сердюцькі полки порівняно з територіальними полками, або, як їх ще тоді називали, городовими, були невеликі, до п'ятисот козаків. Вони охороняли резиденцію гетьмана, військову артилерію, склади продовольства і боєприпасів, виконували поліцейські функції. Перебували на повному утриманні гетьманської казни, були ліквідовані у 1726 р.
Опрічний – особливий, відмінний від інших, тут: видний, видатний.

«Як? сам? мене оставиш? –Спитався Низа Евріал. –Ні! перше ти мене удавиш,Щоб я од земляка одстав.Від тебе не одстану зроду,З тобою рад в огонь і в воду,На сто смертей піду з тобой.Мій батько був сердюк опрічний,Мовляв (нехай покой му вічний);Умри на полі як герой». [75] «Пожди і пальцем в лоб торкнися, –Товаришеві Низ сказав, –Не все вперед – назад дивися.Ти з лицарства глузд потеряв.У тебе мати єсть старая,Без сил і в бідності, слабая,То і повинен жить для ней,Одна оставшись без приюту,Яку потерпить муку люту,Таскавшись між чужих людей! [76] От я, так чисто сиротина,Росту, як при шляху горох;Без нені, без отця дитина,Еней – отець, а неня – бог.Іду хоть за чужу отчизну,Не жаль нікому, хоть ізслизну,А пам’ять вічну заслужу.Тебе ж до жизні рідна в’яже,Уб’ють тебе, вона в гріб ляже,Живи для неї, я прошу». [77] «Розумно, Низ, ти розсуждаєш,А о повинності мовчиш,Которую сам добре знаєш,Мені ж зовсім другу твердиш.Де общеє добро в упадку,Забудь отця, забудь і матку,Лети повинность ісправлять;Як ми Енею присягали,Для його служби жизнь оддали,Тепер не вільна в жизні мать». Іноси! – згода, хай буде так.

«Іноси!» – Низ сказав, обнявшисьСо Евріалом-земляком,І, за руки любенько взявшись,До ратуші
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40