https://wodolei.ru/catalog/sushiteli/Sunerzha/
довгим носиком-жолобком. Щось подібне до нинішнього кофейника. Служила також мірою для рідини. Бували носатки місткістю до трьох відер і більше (на зразок античних амфор).
Що деякий і хвіст надув – тут у значенні: помер.
Еней оставив із носаткуБуло горілки про запас,Но клюкнув добре по порядку,Розщедривсь, як бува у нас,Хотів посліднім поділитись,Щоб до кінця уже напитись,І добре цівкою смикнув;За ним і вся його голотаТягла, поки була охота,Що деякий і хвіст надув. [31] Барильця, пляшечки, носатку,Сулії, тикви, боклажки,Все висушили без остатку,Посуду потовкли в шматки.Троянці з хмелю просипались,Скучали, що не похмелялись;Пішли, щоб землю озирать,Де їм показано селитись,Жить, будоватися, женитись,І щоб латинців розпізнать. [32] Ходили там чи не ходили,Як ось вернулись і назадІ чепухи нагородили,Що пан Еней не був і рад.Сказали: «Люди тут бормочуть,Язиком дивним нам сокочуть,І ми їх мови не втнемо;Слова свої на ус кончають,Як ми що кажем їм – не знають,Між ними ми пропадемо». Піярська граматка – найпоширеніша шкільна граматика латинської мови в Польщі другої половини XVIII – першої половини XIX ст. Мала також значне поширення на Україні та Білорусії. Для цих регіонів друкувалася в Бердичеві при католицькому монастирі. Назва «піярська» походить від католицького чернечного ордену піарів, члени якого, крім звичайних для ченців обітниць, зобов'язувалися безплатно навчати молодь, звичайно ж, у своєму католицькому дусі. Орден мав свої школи як в Польщі, так і на зайнятих Польщею українських землях.
Полуставець – молитовник з місяцесловом, святці (календарний список християнських «святих» та свят на їхню честь), обов'язкова приналежність тогочасних шкіл. Назва походить від одного з типів старовинного письма – півуставу.
Октоїх (восьмигласник) – книга, в якій містилися церковні співи на весь тиждень, розписані на вісім голосів (лат. осtavа – вісім).
Еней тут зараз взяв догадку,Велів побігти до дяків,Купить Піярськую граматку,Полуставців, октоїхів;І всіх зачав сам мордовати,Поверху, по словам складатиЛатинськую тму, мну, здо, тло :Троянське плем’я все засілоКоло книжок, що аж потіло,І по-латинському гуло. Тройчатка – нагай на три кінці.
Субітки – в суботу звичайно школярі повторювали перед дяком-бакаляром все, що вони вивчили протягом тижня. Хто не все знав чи не твердо відповідав, того карали різками. А то й всім підряд давали «пам'ятного». Жила традиція «суботнього дня» довго, мало не до кінця XIX ст.
У 33 – 34-й строфах кількома штрихами дано яскравий малюнок дяківської школи, яка протягом століть існувала на українських землях. Дяк – головна фігура в церковному богослужінні після священика. Таким він залишався і в школі. Читання було тісно пов'язане з церковним співом, що відбилося і в «Енеїді»: поряд з граматикою – октоїх. Уже в першій з точно датованих церковних книг – Остромировому євангелії 1057 р. зустрічаємо так звані «знаки возглашенія», які свідчать, що текст призначався для наспівного читання.
Еней від них не одступався,Тройчаткою всіх приганяв;І хто хоть трохи ліновався,Тому субітки і давав.За тиждень так лацину взнали,Що вже з Енеєм розмовлялиІ говорили все на ус:Енея звали Енеусом ,Уже не паном – домінусом ,Себе ж то звали – троянус . [35] Еней троянців похваливши,Що так лацину поняли,Сивушки в кубочки наливши,І могорич всі запили.Потім з десяток щомудрійших,В лацині щонайрозумнійших,З ватаги вибравши якраз,Послав послами до ЛатинаОд імені свого і чина,А з чим послав, то дав приказ. [36] Посли, прийшовши до столиці,Послали до царя сказать,Що до його і до цариціЕней прислав поклон оддатьІ з хлібом, з сіллю і з другимиПодарками предорогими,Щоб познакомитись з царем;І як доб’ється панськой ласкиЕней-сподар і князь троянський,То прийде сам в царський терем. [37] Латину тілько що сказали,Що од Енея єсть посли,Із хлібом, з сіллю причвалали,Та і подарки принесли,Хотять Латину поклониться,Знакомитись і подружиться,Як тут Латин і закричав:«Впусти! я хліба не цураюсьІ з добрими людьми братаюсь.От на ловця звір наскакав!» Клечання – наламане та нарубане з дерев гілля з листям, яким на зелені свята прикрашають хату та двір.
Шпалери – були поширені на Україні уже в XVII ст. Становили собою килими з різних тканин, якими оббивали стіни житла. На шпалери часто наносили сюжетні чи пейзажні малюнки. Шпалери, на полотно яких наносився малюнок фарбами, називали ще колтринами. У XVIII ст. появилися близькі до нинішніх друковані паперові шпалери.
Велів тут зараз прибиратиСвітлиці, сіни, двір мести;Клечання по двору саджати,Шпалерів разних нанестиІ вибивать царськую хату;Либонь, покликав і Амату,Щоб і вона дала совіт,Як лучче, краще прибирати,Де, як коврами застилатиІ підбирать до цвіту цвіт. Богомаз – іконописець і взагалі живописець, маляр. Слово в народі само по собі не мало негативного забарвлення. В «Салдацькому патреті» Григорія Квітки-Основ'яненка читаємо: «…А у тій слободі щонайлуччі богомази…» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1. – С. 24).
Ренське (рейнське) – сорт привозного вина.
Курдимон (кардамон) – південна рослина з сімейства імбирних. Насіння з нього служило пряною приправою.
Спуст – міра горілки: троє відер.
Запуст – заговіни, пущення, останній день перед постом, коли готували особливо багатий обід з скоромних (м'ясних або молочних) страв.
З старосвітського хутора до міста їздять не часто. Тому поїздку «за мальованням» використовують і для закупки «розного припаса», до якого входить всього-навсього рейнське й пиво, – напоказ. Всі інші «заморські вина», які питимуть гості Латина, – домашнього виробу. Тут і в подальших строфах щедрим джерелом гумору служать претензії скупого та провінціально відсталого хуторянина Латина на царський, великопанський блиск і пишність.
Послав гінця до богомаза,Щоб мальовання накупить,І также розного припаса,Щоб що було і їсть і пить.Вродилось ренське з курдимономІ пиво чорнеє з лимоном,Сивушки же трохи не з спуст;Де не взялись воли, телята,Барани, вівці, поросята;Латин прибравсь, мов на запуст. «Мальовання» – те саме, що російські «лубочні картинки», «лубок» (назва – від корзин із лубу: кори липового дерева, в яких мандрівні крамарі розносили свою продукцію). Латин приймає лубок (тодішній мистецький ширпотреб) за «роботи первійших майстрів». У панських будинках дорогі картини на полотні і шкірах кріпили до стін на спеціальних дерев'яних підрамниках, а не «ліпили», як малювання в світлиці Латина. Уже цей штрих, крім типових лубочних сюжетів, яскраво свідчить, про яку продукцію йдеться.
У переліку «всяких всячин», якими прикрасили стіни Латинового палацу, І. Котляревський дотримується історико-хронологічної послідовності: від прадавніх легендарних часів (українська примовка: «За царя Гороха, як людей було трохи»; російська: «Давно, когда царь Горох с грибами воевал» – Даль. – С. 30) до реальних історичних постатей другої половини XVIII ст.
Як Александр цареві Пору Давав із військом добру хльору – картина зображує битву царя Олександра Македонського з індійським царем Пором.
Чернець Мамая як побив – йдеться про поєдинок ченця Пересвєта з татарином перед Куликовською битвою (1380). Про Куликовську битву (Мамаєвє побоїще) існувало багато лубочних сюжетів.
Як Муромець Ілля гуляє, як б'є половців, проганяє – як Переяслів боронив – про Іллю Муромця, його подвиги, перемогу над Солов'єм-розбійником теж відомо багато лубочних сюжетів.
Бова з Полканом як водився. Один другого як вихрив – сюжет про Бову-королевича походить з Франції, там відомий уже в добу розквіту рицарського роману (XI – XII ст.). У нас Бова з'явився десь у кінці XVI – на початку XVII ст. як герой повісті. Мав широку популярність, з літератури перейшов у народну творчість, перейнявши риси героя казок. Серед подвигів Бови-королевича – перемога над страховиськом, напівлюдиною-напівсобакою Полканом.
Майже через сто років після виходу «Енеїди» у київському лубочному виданні 1896 р. Бова на ілюстрації зображений у типовому одязі запорізького козака. Тут образ Бови злився з образом козака-нетяги Голоти.
На славному рицареві
Опанча рогозовая,
Поясина хмелевая,
А на ногах сап'янці,
Що видно п'яти і пальці.
А ще на Бові бідному шапка бирка,
Зверху дірка,
Хутро голе,
Околиця – чисте поле,
Вона травою пошита,
Дрібним дощем прикрита
(див.: Кузьмина В. Д. Рыцарский роман на Руси: Бова. Петр Златых Ключей. – М., 1964. – С. 99).
Продовжує жити Бова і в сучасному українському фольклорі (див.: Українські народні казки, легенди, анекдоти. – К., 1958. – С. 51 – 61).
Як Соловей-харциз женився – Соловей-харциз (розбійник) – персонаж, відомий з російських билин, менше – з українських казок. Нібито жив у лісах поблизу Чернігова і свистом убивав подорожніх, які йшли до Києва. Переміг Солов'я-розбійника богатир Ілля Муромець.
Як в Польщі Желізняк ходив – Залізняк Максим (народився на початку 40-х років XVIII ст. – рік смерті невідомий) – запорізький козак, керівник народного повстання на Правобережній Україні проти польської шляхти у 1768 р. (Коліївщина). Повстання розгорнулося на Правобережній Україні, на території теперішніх Черкаської і Київської областей, що входили тоді до складу Польщі. Залізняк прийшов в район повстання з невеликим загоном козацької сіроми із Запорізької Січі, яка була тоді в нижній течії Дніпра. Звідси – вираз «Як в Польщі Желізняк ходив». Портрет реального Максима Залізняка до нас не дійшов. Мабуть, його й не було. Сучасний дослідник українського живопису XVIII ст. П. Жолтковський пише: «Народні художники… створили своєрідну галерею образів ватажків гайдамацького руху. Напевне, існували ще й інші, не збережені до нашого часу народні полотна на цю тему. Можливо, на такий твір вказує згадка І. Котляревського про картину в світлиці царя Латина – «Як в Польщі Желізняк ходив» (Жолтковський П. М. Український живопис XVII – XVIII ст. – К., 1978. – С. 312). Але дослідник не звернув належної уваги на ту обставину, що Котляревський пише не про живопис, а про лубок, де про портретну схожість з оригіналом не дбали.
Патрет був француза Картуша – Картуш (Луї Домінік, 1693 – 1721) – відомий французький розбійник. Тривалий час очолював ватагу, яка діяла в Парижі та його околицях. Пригоди Картуша (дійсні й вигадані) знайшли широке відображення в літературі, народних переказах, лубочних картинках.
Против його стояв Гаркуша – популярний ватажок гайдамацьких загонів, запорожець Гаркуша Семен (народився близько 1739 – рік смерті невідомий). І після придушення Коліївщини очолював селянські повстанські загони на Лівобережжі. Про нього складено багато народних оповідань і пісень.
А Ванька-каїн впереді – Ванька-каїн (справжнє прізвище Іван Осипов, 1718 – рік смерті невідомий) був знаменитим московським злодієм середини XVIII ст. Один час – ватажок московського злочинного світу, співробітничав з карним розшуком, видаючи незначних злочинців і оберігаючи тих, з якими був у змові. Засуджений до смертної кари, яку замінили карою батогами і каторгою. У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. поряд з Картушем виступав героєм російської лубочної літератури та лубочних картинок. До картинок додавалися бродяжницькі та розбійницькі пісні, які в народі інколи називали Каїновими. Йому легенда приписувала російську народну пісню «Не шуми, мати, зеленая дубравушка».
Ось привезли і мальованняРоботи первійших майстрів,Царя Гороха пановання,Патрети всіх багатирів:Як Александр цареві ПоруДавав із військом добру хльору;Чернець Мамая як побив;Як Муромець Ілля гуляє,Як б’є половців, проганяє, –Як Переяслів боронив; [41] Бова з Полканом як водився,Один другого як вихрив;Як Соловей-харциз женився,Як в Польщі Желізняк ходив.Патрет був француза Картуша,Против його стояв Гаркуша,А Ванька-каїн впереді.І всяких всячин накупили,Всі стіни ними обліпили;Латин дививсь їх красоті! Перед нами постає комедійна, карикатурна картина вбрання відсталого хуторянина, що хоче з'явитися перед гостями великим вельможею. На урочистий прийом Латин одягає плащ з клейонки, який в той час брали з собою пани в дорогу на випадок дощу, при юму застебнутий циновим, тобто олов'яним, найнижчого гатунку ґудзиком. Такі ґудзики були на мундирах солдат та чиновників нижчого рангу («браті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
Що деякий і хвіст надув – тут у значенні: помер.
Еней оставив із носаткуБуло горілки про запас,Но клюкнув добре по порядку,Розщедривсь, як бува у нас,Хотів посліднім поділитись,Щоб до кінця уже напитись,І добре цівкою смикнув;За ним і вся його голотаТягла, поки була охота,Що деякий і хвіст надув. [31] Барильця, пляшечки, носатку,Сулії, тикви, боклажки,Все висушили без остатку,Посуду потовкли в шматки.Троянці з хмелю просипались,Скучали, що не похмелялись;Пішли, щоб землю озирать,Де їм показано селитись,Жить, будоватися, женитись,І щоб латинців розпізнать. [32] Ходили там чи не ходили,Як ось вернулись і назадІ чепухи нагородили,Що пан Еней не був і рад.Сказали: «Люди тут бормочуть,Язиком дивним нам сокочуть,І ми їх мови не втнемо;Слова свої на ус кончають,Як ми що кажем їм – не знають,Між ними ми пропадемо». Піярська граматка – найпоширеніша шкільна граматика латинської мови в Польщі другої половини XVIII – першої половини XIX ст. Мала також значне поширення на Україні та Білорусії. Для цих регіонів друкувалася в Бердичеві при католицькому монастирі. Назва «піярська» походить від католицького чернечного ордену піарів, члени якого, крім звичайних для ченців обітниць, зобов'язувалися безплатно навчати молодь, звичайно ж, у своєму католицькому дусі. Орден мав свої школи як в Польщі, так і на зайнятих Польщею українських землях.
Полуставець – молитовник з місяцесловом, святці (календарний список християнських «святих» та свят на їхню честь), обов'язкова приналежність тогочасних шкіл. Назва походить від одного з типів старовинного письма – півуставу.
Октоїх (восьмигласник) – книга, в якій містилися церковні співи на весь тиждень, розписані на вісім голосів (лат. осtavа – вісім).
Еней тут зараз взяв догадку,Велів побігти до дяків,Купить Піярськую граматку,Полуставців, октоїхів;І всіх зачав сам мордовати,Поверху, по словам складатиЛатинськую тму, мну, здо, тло :Троянське плем’я все засілоКоло книжок, що аж потіло,І по-латинському гуло. Тройчатка – нагай на три кінці.
Субітки – в суботу звичайно школярі повторювали перед дяком-бакаляром все, що вони вивчили протягом тижня. Хто не все знав чи не твердо відповідав, того карали різками. А то й всім підряд давали «пам'ятного». Жила традиція «суботнього дня» довго, мало не до кінця XIX ст.
У 33 – 34-й строфах кількома штрихами дано яскравий малюнок дяківської школи, яка протягом століть існувала на українських землях. Дяк – головна фігура в церковному богослужінні після священика. Таким він залишався і в школі. Читання було тісно пов'язане з церковним співом, що відбилося і в «Енеїді»: поряд з граматикою – октоїх. Уже в першій з точно датованих церковних книг – Остромировому євангелії 1057 р. зустрічаємо так звані «знаки возглашенія», які свідчать, що текст призначався для наспівного читання.
Еней від них не одступався,Тройчаткою всіх приганяв;І хто хоть трохи ліновався,Тому субітки і давав.За тиждень так лацину взнали,Що вже з Енеєм розмовлялиІ говорили все на ус:Енея звали Енеусом ,Уже не паном – домінусом ,Себе ж то звали – троянус . [35] Еней троянців похваливши,Що так лацину поняли,Сивушки в кубочки наливши,І могорич всі запили.Потім з десяток щомудрійших,В лацині щонайрозумнійших,З ватаги вибравши якраз,Послав послами до ЛатинаОд імені свого і чина,А з чим послав, то дав приказ. [36] Посли, прийшовши до столиці,Послали до царя сказать,Що до його і до цариціЕней прислав поклон оддатьІ з хлібом, з сіллю і з другимиПодарками предорогими,Щоб познакомитись з царем;І як доб’ється панськой ласкиЕней-сподар і князь троянський,То прийде сам в царський терем. [37] Латину тілько що сказали,Що од Енея єсть посли,Із хлібом, з сіллю причвалали,Та і подарки принесли,Хотять Латину поклониться,Знакомитись і подружиться,Як тут Латин і закричав:«Впусти! я хліба не цураюсьІ з добрими людьми братаюсь.От на ловця звір наскакав!» Клечання – наламане та нарубане з дерев гілля з листям, яким на зелені свята прикрашають хату та двір.
Шпалери – були поширені на Україні уже в XVII ст. Становили собою килими з різних тканин, якими оббивали стіни житла. На шпалери часто наносили сюжетні чи пейзажні малюнки. Шпалери, на полотно яких наносився малюнок фарбами, називали ще колтринами. У XVIII ст. появилися близькі до нинішніх друковані паперові шпалери.
Велів тут зараз прибиратиСвітлиці, сіни, двір мести;Клечання по двору саджати,Шпалерів разних нанестиІ вибивать царськую хату;Либонь, покликав і Амату,Щоб і вона дала совіт,Як лучче, краще прибирати,Де, як коврами застилатиІ підбирать до цвіту цвіт. Богомаз – іконописець і взагалі живописець, маляр. Слово в народі само по собі не мало негативного забарвлення. В «Салдацькому патреті» Григорія Квітки-Основ'яненка читаємо: «…А у тій слободі щонайлуччі богомази…» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1. – С. 24).
Ренське (рейнське) – сорт привозного вина.
Курдимон (кардамон) – південна рослина з сімейства імбирних. Насіння з нього служило пряною приправою.
Спуст – міра горілки: троє відер.
Запуст – заговіни, пущення, останній день перед постом, коли готували особливо багатий обід з скоромних (м'ясних або молочних) страв.
З старосвітського хутора до міста їздять не часто. Тому поїздку «за мальованням» використовують і для закупки «розного припаса», до якого входить всього-навсього рейнське й пиво, – напоказ. Всі інші «заморські вина», які питимуть гості Латина, – домашнього виробу. Тут і в подальших строфах щедрим джерелом гумору служать претензії скупого та провінціально відсталого хуторянина Латина на царський, великопанський блиск і пишність.
Послав гінця до богомаза,Щоб мальовання накупить,І также розного припаса,Щоб що було і їсть і пить.Вродилось ренське з курдимономІ пиво чорнеє з лимоном,Сивушки же трохи не з спуст;Де не взялись воли, телята,Барани, вівці, поросята;Латин прибравсь, мов на запуст. «Мальовання» – те саме, що російські «лубочні картинки», «лубок» (назва – від корзин із лубу: кори липового дерева, в яких мандрівні крамарі розносили свою продукцію). Латин приймає лубок (тодішній мистецький ширпотреб) за «роботи первійших майстрів». У панських будинках дорогі картини на полотні і шкірах кріпили до стін на спеціальних дерев'яних підрамниках, а не «ліпили», як малювання в світлиці Латина. Уже цей штрих, крім типових лубочних сюжетів, яскраво свідчить, про яку продукцію йдеться.
У переліку «всяких всячин», якими прикрасили стіни Латинового палацу, І. Котляревський дотримується історико-хронологічної послідовності: від прадавніх легендарних часів (українська примовка: «За царя Гороха, як людей було трохи»; російська: «Давно, когда царь Горох с грибами воевал» – Даль. – С. 30) до реальних історичних постатей другої половини XVIII ст.
Як Александр цареві Пору Давав із військом добру хльору – картина зображує битву царя Олександра Македонського з індійським царем Пором.
Чернець Мамая як побив – йдеться про поєдинок ченця Пересвєта з татарином перед Куликовською битвою (1380). Про Куликовську битву (Мамаєвє побоїще) існувало багато лубочних сюжетів.
Як Муромець Ілля гуляє, як б'є половців, проганяє – як Переяслів боронив – про Іллю Муромця, його подвиги, перемогу над Солов'єм-розбійником теж відомо багато лубочних сюжетів.
Бова з Полканом як водився. Один другого як вихрив – сюжет про Бову-королевича походить з Франції, там відомий уже в добу розквіту рицарського роману (XI – XII ст.). У нас Бова з'явився десь у кінці XVI – на початку XVII ст. як герой повісті. Мав широку популярність, з літератури перейшов у народну творчість, перейнявши риси героя казок. Серед подвигів Бови-королевича – перемога над страховиськом, напівлюдиною-напівсобакою Полканом.
Майже через сто років після виходу «Енеїди» у київському лубочному виданні 1896 р. Бова на ілюстрації зображений у типовому одязі запорізького козака. Тут образ Бови злився з образом козака-нетяги Голоти.
На славному рицареві
Опанча рогозовая,
Поясина хмелевая,
А на ногах сап'янці,
Що видно п'яти і пальці.
А ще на Бові бідному шапка бирка,
Зверху дірка,
Хутро голе,
Околиця – чисте поле,
Вона травою пошита,
Дрібним дощем прикрита
(див.: Кузьмина В. Д. Рыцарский роман на Руси: Бова. Петр Златых Ключей. – М., 1964. – С. 99).
Продовжує жити Бова і в сучасному українському фольклорі (див.: Українські народні казки, легенди, анекдоти. – К., 1958. – С. 51 – 61).
Як Соловей-харциз женився – Соловей-харциз (розбійник) – персонаж, відомий з російських билин, менше – з українських казок. Нібито жив у лісах поблизу Чернігова і свистом убивав подорожніх, які йшли до Києва. Переміг Солов'я-розбійника богатир Ілля Муромець.
Як в Польщі Желізняк ходив – Залізняк Максим (народився на початку 40-х років XVIII ст. – рік смерті невідомий) – запорізький козак, керівник народного повстання на Правобережній Україні проти польської шляхти у 1768 р. (Коліївщина). Повстання розгорнулося на Правобережній Україні, на території теперішніх Черкаської і Київської областей, що входили тоді до складу Польщі. Залізняк прийшов в район повстання з невеликим загоном козацької сіроми із Запорізької Січі, яка була тоді в нижній течії Дніпра. Звідси – вираз «Як в Польщі Желізняк ходив». Портрет реального Максима Залізняка до нас не дійшов. Мабуть, його й не було. Сучасний дослідник українського живопису XVIII ст. П. Жолтковський пише: «Народні художники… створили своєрідну галерею образів ватажків гайдамацького руху. Напевне, існували ще й інші, не збережені до нашого часу народні полотна на цю тему. Можливо, на такий твір вказує згадка І. Котляревського про картину в світлиці царя Латина – «Як в Польщі Желізняк ходив» (Жолтковський П. М. Український живопис XVII – XVIII ст. – К., 1978. – С. 312). Але дослідник не звернув належної уваги на ту обставину, що Котляревський пише не про живопис, а про лубок, де про портретну схожість з оригіналом не дбали.
Патрет був француза Картуша – Картуш (Луї Домінік, 1693 – 1721) – відомий французький розбійник. Тривалий час очолював ватагу, яка діяла в Парижі та його околицях. Пригоди Картуша (дійсні й вигадані) знайшли широке відображення в літературі, народних переказах, лубочних картинках.
Против його стояв Гаркуша – популярний ватажок гайдамацьких загонів, запорожець Гаркуша Семен (народився близько 1739 – рік смерті невідомий). І після придушення Коліївщини очолював селянські повстанські загони на Лівобережжі. Про нього складено багато народних оповідань і пісень.
А Ванька-каїн впереді – Ванька-каїн (справжнє прізвище Іван Осипов, 1718 – рік смерті невідомий) був знаменитим московським злодієм середини XVIII ст. Один час – ватажок московського злочинного світу, співробітничав з карним розшуком, видаючи незначних злочинців і оберігаючи тих, з якими був у змові. Засуджений до смертної кари, яку замінили карою батогами і каторгою. У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. поряд з Картушем виступав героєм російської лубочної літератури та лубочних картинок. До картинок додавалися бродяжницькі та розбійницькі пісні, які в народі інколи називали Каїновими. Йому легенда приписувала російську народну пісню «Не шуми, мати, зеленая дубравушка».
Ось привезли і мальованняРоботи первійших майстрів,Царя Гороха пановання,Патрети всіх багатирів:Як Александр цареві ПоруДавав із військом добру хльору;Чернець Мамая як побив;Як Муромець Ілля гуляє,Як б’є половців, проганяє, –Як Переяслів боронив; [41] Бова з Полканом як водився,Один другого як вихрив;Як Соловей-харциз женився,Як в Польщі Желізняк ходив.Патрет був француза Картуша,Против його стояв Гаркуша,А Ванька-каїн впереді.І всяких всячин накупили,Всі стіни ними обліпили;Латин дививсь їх красоті! Перед нами постає комедійна, карикатурна картина вбрання відсталого хуторянина, що хоче з'явитися перед гостями великим вельможею. На урочистий прийом Латин одягає плащ з клейонки, який в той час брали з собою пани в дорогу на випадок дощу, при юму застебнутий циновим, тобто олов'яним, найнижчого гатунку ґудзиком. Такі ґудзики були на мундирах солдат та чиновників нижчого рангу («браті
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40