ї в господу молодого. В приданки беруть молодиць з сусідів і рідних молодої. Відома народна приказка: «Коня в позику не давай, а жінку в приданки не пускай». Її зустрічаємо серед інших українських народних приказок, записаних І. Котляревським і переданих російському фольклористові І. Снєгірьову для включення до збірки «Русские в своих пословицах» (1831).

Жінок своїх що не держалиВ руках, а волю їм дали,По весіллях їх одпускали,Щоб часто в приданках булиІ до півночі там гуляли,І в гречку деколи скакали,Такі сиділи всі в шапках,І з превеликими рогами,З зажмуреними всі очами,В кип’ячих сіркой казанах. Найважливіша заповідь патріархальної народної моралі: батьком є повну владу над сином, але й повністю відповідає за нього. Ця заповідь знайшла вияв у народному прислів'ї, яке зустрічається далі в «Енеїді»: «Ледачий син – то батьків гріх» (V, 35).

Батьки, які синів не вчили,А гладили по головах,І тілько знай що їх хвалили,Кипіли в нефті в казанах;Що через їх синки в ледащоПустилися, пішли в нінащо,А послі чубили батьків,І всею силою бажали,Батьки щоб швидче умирали,Щоб їм прийнятись до замків. [77] І ті були там лагоминці,Піддурювали що дівок,Що в вікна дрались по драбинціПід темний, тихий вечерок;Що будуть сватать їх, брехали,Підманювали, улещали,Поки добрались до кінця;Поки дівки од перечосуДо самого товстіли носу,Що сором послі до вінця. Це «ярмаркова» строфа. Доба феодалізму – доба стійких соціальних перегородок, жорсткої градації між соціальними верствами та всередині них. Маємо непоодинокі приклади того, як це відбилося в «Енеїді». Один з них – перед нами. В пеклі, як і в земному житті, торговий люд розміщений по низхідній – від значніших до дрібніших. Першими в ряду названі власники крамниць, крамарі. В них предметом торгівлі були товари фабричного виробництва, як тоді говорили – крам. Яке місце займали крамниці в торгівлі, видно з того, що крамарям виділено мало не половину «ярмаркової» строфи – з десяти рядків чотири. За крамарями тісняться інші, які жили з торгівлі. І між ними градація низхідна, від перекупки до продавця збитню (див. далі). Слово «крамар» і замикає строфу, на цей раз у широкому значенні – торговці взагалі.
Аршин підборний – на аршин (відповідає 0,71 метра) міряли крам при продажу. Підборний, значить фальшивий, коротший від установленого зразка. Такий зразок десь виставляли на доступному місці. Хоч у продавця аршин, як і інші міри (гирі, кухлі, відра та ін.), мусив мати офіційне клеймо, уніфікація їх була важкою справою.
Перекупки – ті, хто перепродували закуплені в інших товари. Становили досить значний процент професійних ярмаркових торговців.
Шмаровоз – у первісному значенні: той, хто підмазує (шмарує) коломаззю колеса возів. Осі і втулки коліс робили з самого дерева, тому змазувати доводилося часто. Шмаровозами називали також візників, їздових. На ярмарках вони розвозили за плату товари.
Міняйло – той, хто займається розміном грошей. У давні часи існував значний різнобій у грошових одиницях, єдиної твердо встановленої грошової системи не було. Міняйло на ярмарку був обов'язковою і вельми помітною фігурою. Він виконував роль банку, міняючи за певну винагороду гроші на монету, потрібну для розрахунку, займався також іншими фінансовими операціями.
…ті, що фиги-миги возять – фиги-миги – бакалія, ласощі, витребеньки.
У словничку до третього видання «Енеїди» (1809) Іван Котляревський зазначив: «Фиги-миги – называется всякая греческая бакалея». Люди з такими товарами мандрували на возі по селах та містах, продавали їх, а то й міняли на різну сільськогосподарську продукцію. Предметом продажу та обміну служили також лубочні картинки, книжки, цукерки тощо. Цих людей теж звали міняйлами. Міняйло Іцко виведений у повісті Івана франка «Вoa соnstrictor». Про міняйлів писав Микола Некрасов у поемах «Коробейники» та «Дідусь Яків».
Що в боклагах гарячий носять – збитенщики. Збитень готували так: розводили на воді або слабкому пиві мед, рідше патоку, додавали різні пряності – лавровий лист, перець, гвоздику, імбир та ін. і кип'ятили. Пили його гарячим.

Були там купчики проворні,Що їздили по ярмаркам,І на аршинець на підборнийПоганий продавали крам.Тут всякії були пронози,Перекупки і шмаровози,Жиди, міняйли, шинкарі.І ті, що фиги-миги возять,Що в боклагах гарячий носять,Там всі пеклися крамарі. Гайдамака у первісному значенні: лайливе слово, означало «розбишака», «волоцюга». На українських землях, які входили до складу Польщі, у ХVІІІ ст. так звали учасників народно-визвольної боротьби проти шляхти, в тому числі учасників найбільшого гайдамацького повстання Коліївщини у 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти. Назва так і лишилася за ними, стала загальновживаною. Одночасно йшло переосмислення цього поняття, вживання його в позитивному значенні. Вирішальну роль у цьому відіграли твори Тараса Шевченка: «За святую правду-волю Розбійник не стане» («Холодний Яр»).
Коновал – ветеринар.
Кушнір – той, хто вичиняє смушки, хутро із шкіри.
Шаповал – той, хто виготовляє, валяє шерсть, войлок.
За що терплять пекельні муки всі паливоди і злодії – ясно. Інша справа з представниками різних професій у заключних чотирьох рядках строфи, їхній гріх полягає у тому, що вони ігнорують заповідь «не убий» (різники), завдають болю тваринам (коновали, ковалі, які кують, таврують коней, взагалі мають справу з вогнем, що містить у собі магічну, чудодійну силу), виготовляють різні вироби з шкіри та шерсті забитих тварин (кушніри, ткачі, шаповали).
Недоброго, негуманного в усі часи не бракує. Так побудоване людське життя. Одначе народна мораль не виправдовує, не називає добром жорстокість навіть неминучу, навіть спрямовану на благо людей. Особливо найбільшу жорстокість – насильне позбавлення життя іншої живої істоти. Схвалювати вбивство, самому похвалятися ним, навіть коли йдеться про вбивство в бою лютого ворога або коли мова йде про тварину, годовану на пожиток людям, не годиться. Нар: Дай боже на пожиток! (Як колять кабана. Один дурень сказав «Боже поможи», так сміялись з його, поки й вмер – не забули. – Номис. – С. 7).

Паливоди і волоцюги,Всі зводники і всі плути;Ярижники і всі п’янюги,Обманщики і всі моти,Всі ворожбити, чародії,Всі гайдамаки, всі злодії,Шевці, кравці і ковалі;Цехи: різницький, коновальський,Кушнірський, ткацький, шаповальський –Кипіли в пеклі всі в смолі. Шляхта – дворяни.
Міщани – міські жителі: торговці, ремісники та ін.
Були і панські, і казенні – за кріпосного права селяни ділилися на панських, що були власністю того чи іншого поміщика, і казенних, що були власністю держави, або, інакше кажучи, царського двору. Строфа наголошує на тому, що пекло розраховано на грішників усіх станів. Комічно обігрується догмат церкви «Перед богом усі рівні». Пекло, як і всесвіт, поділено на дві ворожі, взаємовідштовхуючі частини: «невірні і християни». Далі такий антонімічний поділ (тьма і світло, бог і сатана, добро і зло, верх і низ) фігурує не тільки в релігійному та соціальному аспектах, а й у зниженому, бурлескно-побутовому плані, в різноманітних, калейдоскопічне несподіваних поворотах.

Там всі невірні і христьяне,Були пани і мужики,Була там шляхта і міщане,І молоді, і старики;Були багаті і убогі,Прямі були і кривоногі,Були видющі і сліпі,Були і штатські, і воєнні,Були і панські, і казенні,Були миряни і попи. У XVIII ст. відірване від живого життя, схоластичне віршування досягло просто незвичайних розмірів. Редакція журналу «Киевская старина», публікуючи у 80-х роках XIX ст. один із зразків такого віршування – «Панегірик Кочубеям», – справедливо зазначала: «Віршописання – хвороба наших предків XVIII ст. На нього витрачали багато часу в школах, до нього вдавалися з найнікчемніших приводів і не було, певне, більш-менш грамотної і скільки-небудь незайнятої людини, яка б не займалася цією справою. Поезії у подібних творах не знайдете ніякої, пустота змісту, штучність побудови, важка форма, вбивчий силаб – такі їх прикметні риси. З неприємним почуттям берешся за подібні рукописи і з досадою кидаєш їх після кількох хвилин читання» (К. с. – 1887. – Кн. 6 – 7. – С. 495). Тільки в народній творчості, деяких сатиричних, різдвяних та великодних віршах мандрованих дяків пробивалася свіжа і здорова течія, яка оплодотворила «Енеїду» – перший твір нової української літератури.

Гай! гай! та нігде правди діти,Брехня ж наробить лиха більш;Сиділи там скучні піїти,Писарчуки поганих вірш,Великії терпіли муки,Їм зв’язані були і руки,Мов у татар терпіли плін.От так і наш брат попадеться,Що пише, не остережеться,Який же втерпить його хрін! Мацапура – гидка, неприємна на вигляд людина. Це слово і зараз живе в народній розмовній мові. Вважають, що воно пішло від прізвища розбійника Павла Мацапури, який жив на Чернігівщині у першій половині XVIII ст. Про нього відомий документ – розпорядження Ніжинської полкової канцелярії 1740 р. (див.: К. с. – 1901. – Кн. 1. – С. 5 другої пагінації).
Розпинали на бику – бик – старовинне знаряддя тортур (аналогічне російській «кобыле»), дошка з вирізами для шиї і рук, яку на час покарання надівали на засудженого.
І восьму заповідь забувши – восьма з біблійних Мойсеевих заповідей – «Не украдь». Строфа ця додана І. Котляревським до підготовленого ним самим видання «Енеїди» (1809). Вона спрямована проти першого видавця «Енеїди» Парпури Максима Йосиповича (1763 – 1828), який, скориставшись одним із списків «Енеїди», видав перші три частини поеми без відома і згоди автора. І. Котляревський лишився невдоволеним виданням.

Якусь особу мацапуруТам шкварили на шашлику,Гарячу мідь лили за шкуруІ розпинали на бику.Натуру мав він дуже бридку,Кривив душею для прибитку,Чужеє оддавав в печать;Без сорома, без бога бувшиІ восьму заповідь забувши,Чужим пустився промишлять. В другім зовсім сих каравані – караван – тут у значенні: рухомий ряд, низка людей.

Еней як відсіль відступивсяІ далі трохи одійшов,То на другеє нахопився,Жіночу муку тут найшов.В другім зовсім сих караваніПіджарьовали, як у бані,Що аж кричали на чім світ;Оці-то галас ісправляли,Гарчали, вили і пищали,Після куті мов на живіт. [84] Дівки, баби і молодиціКляли себе і ввесь свій рід,Кляли всі жарти, вечерниці,Кляли і жизнь, і білий світ;За те їм так там задавали,Що через міру мудровалиІ верховодили над всім;Хоть чоловік і не онеє,Коли же жінці, бачиш, теє,То треба угодити їй. Пустомолки – іронічно переосмислене слово «богомолки».

Були там чесні пустомолки,Що знали весь святий закон,Молилися без остановкиІ били сот по п’ять поклон,Як в церкві між людьми стояли,І головами все хитали,Як же були на самоті,То молитовники ховали,Казились, бігали, скакалиІ гірше дещо в темноті. Мандрьохи, хльорки і діптянки – зневажливі прізвиська жінок легкої поведінки; їх перелік подається по низхідній. Мандрьоха – одружена жінка, яка залишила сім'ю і пішла блукати по людях. Так називали й тих, які з незаконно народженою дитиною йшли з рідної домівки («Катерина», «Наймичка» Т. Шевченка). Мандрьоха не завжди була пропащою жінкою, повією. Часто, зійшовши з дому, вона наймалася десь у чужих людей і жила самостійно. Таке явище було викликане тим, що жінка була в повній залежності від чоловіка і не мала права розірвати шлюб. У «Кайдашевій сім'ї» І. Нечуя-Левицького молодиця Мелашка, не витримавши знущань свекрухи, рушає з односельцями перед Великоднем до Києва, тут відстає від своїх і йде в найми. Таким чином Мелашка опиняється у становищі мандрьохи, хоч письменник і не вживає цього слова. Тільки через рік чоловік (Лаврін) знайшов Мелашку і вмовив повернутися додому.

Були і тії там панянки,Що наряжались на показ;Мандрьохи, хльорки і діптянки,Що продають себе на час.Сі в сірці і в смолі кипілиЗа те, що жирно дуже їлиІ що їх не страшив і піст;Що все прикушовали губи,І скалили біленькі зуби,І дуже волочили хвіст. [87] Пеклись тут гарні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40