Установка ванны
ллю, дав йому гривню грошей. Купив син солі, скільки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сіль у заполу та й іде додому. По дорозі був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж діл гуде. Надійшов туди наш парубок і дуже йому заманулося потанцювати, а в кишені шаг мулить.
– Музико, грай мені одному! – погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:
– Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!
А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:
– Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли грають на басолі!
Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув – аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.
Скривився парубок та в сльози:
– А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!
Потяг собі, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379).
Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль «кримку» і «бахмутку». Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу – від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім – місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що «бахмутка» була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві – хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі – ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби – солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).
Еней і сам так розходився,Як на аркані жеребець,Що трохи не увередився,Пішовши з Гандзею в танець.В обох підківки забряжчали,Жижки од танців задрижали,Вистрибовавши гоцака.Еней, матню в кулак прибравшиІ не до соли примовлявши,Садив крутенько гайдука. Варенуха – «Хлібне вино або наливка, варені з сухими плодами, медом і пряним корінням» (К.).
А послі танців варенухиПо філіжанці піднесли;І молодиці-цокотухиТут баляндраси понесли;Дідона кріпко заюрила,Горщок з вареною розбила,До дуру всі тоді пили.Ввесь день весело прогулялиІ п’яні спати полягали;Енея ж ледве повели. Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.
Просо відоме ще з доісторичних часів як зернова культура. Згадується в дуже давніх зразках народної творчості: «А ми просо сіяли, сіяли…» Традиційно просо займає досить значне місце в харчовому раціоні українського народу. В повсякденному побуті пшоняна каша або куліш – звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у піст з рибою та олією – перший наїдок.
Еней на піч забрався спати,Зарився в просо, там і ліг;А хто схотів, побрів до хати,А хто в хлівець, а хто під стіг.А деякі так так хлиснули,Що де упали – там заснули,Сопли, харчали і хропли;А добрі молодці кружали,Поки аж півні заспівали, –Що здужали, то все тягли. Оренда, оранда – корчма. У святкові дні тут збиралися на гуляння, танці. Назва «оранда» походить від того, що корчмарі за право торгувати горілкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).
У неділю на селі,
У оранді на столі
Сиділи лірники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата танцювали
І парубки…
(Тарас Шевченко. Титарівна)
Кораблик – старовинний жіночий головний убір, переважно в середовищі панства і заможного козацтва. Висока шапка з парчі або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звідси й назва. Верх круглий, з дорогоцінної тканини, інколи винизаний жемчугом і дорогоцінним камінням, над лобом викроєний гострим кінцем уверх (як ніс корабля), вуха залишалися відкритими. Ободок – завжди з чорного матеріалу, потилицю прикривав округло викроєний чорний клапан.
І начепила ланцюжок – одягла прикрасу на шию.
Та і запаски не забула – Дідона одягла не таку запаску, яка була на її молодшій сестрі Ганні минулого дня (див. коментар: І, 29). Знали ще запаску у вигляді полотняного білого передника, яку носили поверх спідниці заміжні, взагалі більш поважного віку жінки.
З вибійки платок – платок з вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки. Платок, хустка – важлива деталь святкового жіночого одягу. Хустка відігравала також велику роль у ритуалах, увійшла в обряди та повір'я. Заручена дівчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом їхнього вічного союзу. В третій частині «Енеїди» серед грішників фігурують і ті, що в дівчат «з кишень платки тягли».
Дідона рано ісхопилась,Пила з похмілля сирівець;А послі гарно нарядилась,Якби в оренду на танець.Взяла кораблик бархатовий,Спідницю і карсет шовковийІ начепила ланцюжок;Червоні чоботи обула,Та і запаски не забула,А в руки з вибійки платок. Що од покійника украла – тобто потай взяла з майна свого покійного чоловіка Сіхея.
Каптан (рос. кафтан) – верхній чоловічий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка.
Пояс з каламайки – пояс з цупкої густої льняної тканини. Пояс був важливою деталлю чоловічого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди підперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси різних розмірів – «більшої руки» і «меншої руки».
І чорний шовковий платок – платок, плат у старі часи в чоловіків мав ширше призначення, ніж нинішня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сідла тощо.
Еней же, з хмелю як проспався,Із’їв солоний огірок;Потім умився і убрався,Як парубійка до дівок.Йому Дідона підослала,Що од покійника украла,Штани і пару чобіток;Сорочку і каптан з китайки,І шапку, пояс з каламайки,І чорний шовковий платок. Ляси підпускати – весело, жартівливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.
Як одяглись, то ізійшлися,З собою стали розмовлять;Наїлися і принялися,Щоб по-вчорашньому гулять.Дідона ж тяжко сподобалаЕнея так, що і не знала,Де дітися і що робить;Точила всякії балясиІ підпускала разні ляси,Енею тілько б угодить. У панаса грати – хто-небудь один із зав'язаними очима ловить інших. Кого піймає, той стає йому на зміну.
Дідона вигадала грище,Еней щоб веселіший був,І щоб вертівся з нею ближче,І лиха щоб свого забув:Собі очиці зав’язалаІ у панаса грати стала,Енея б тілько уловить;Еней же зараз догадався,Коло Дідони терся, м’явся,Її щоб тілько вдовольнить. Журавель – весільний танець (К.). Можна додати, що це взагалі народний масовий танець-пісня. У танці відтворюється поведінка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злітає у повітря тощо). Здебільшого це робить ведучий, соліст-танцюрист. Інші учасники стоять у колі або біжать слідом за ведучим. Вони співають пісню, супроводжуючи текст її відповідними рухами та жестами. На весіллі звичайно водять «журавля» в понеділок, коли несуть снідання молодій. Якщо в селі була церква,, то в цей час мелодію «журавля» міг виконувати на дзвонах паламар. У сцені-жарті Марка Кропивницького «Лихо не кожному лихо – іншому й талан» пономар, вихваляючись своїм хистом, говорить: «…Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвін – чи на «достойно», чи на «многа літа»?.. Та хочби і «журавля». Текст «Журавля», опублікований за життя Івана Котляревського:
Да внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле
Конопельки щипле!
А я сьому журавлю, журавлю,
Києм циби переб'ю, переб'ю!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле,
Конопельки щипле!
(Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С, 153).
Дудочка – народний дівочий танець, сольний, зараз відомий під назвою «козачок». У давнину його танцювали під акомпанемент дудки (волинки), звідки й назва. Зараз виконується на різних музикальних інструментах (скрипці, цимбалах, бандурі та ін.), одначе при цьому зберігається характер музичного викладу, притаманний дудці. Текст пісні до танцю:
Ти ж мій дударику,
Ти ж мій сподарику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш,
Ти ж мене забавляєш!
Тепер тебе немає,
Й дуда твоя гуляє,
І пищики запалися,
Бозна кому досталися
(Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 154).
Дудники інколи ходили від села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарі або лірники. На таку думку наводять і слова «Ти ж було селом ідеш». Можливо, наведена пісня виникла в той час, коли мандрівні дудники почали відходити в минуле. Дудка лишила помітний слід у фольклорі, топоніміці, антропоніміці, що теж свідчить про її неабияку роль у культурному житті народу.
Хрещик – весняна гра, в котрій одна пара учасників гри ловить другу, яка після подачі сигналу розбігається, уникаючи переслідувачів; також танець-гра, під час якого хлопці й дівчата міняються місцями. Переважно гра дітей і підлітків, причому дівчат. Відомо кілька різновидів гри.
Горюдуб – гра, учасники якої стають парами, а той, хто «горить», стоїть спереду і за сигналом ловить одного із задньої пари, що роз'єднується, перебігаючи наперед.
Джгут – різновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долоні. Скажімо, скільки лишилося після закінчення гри на руках карт у дурня, стільки раз його били джгутом по руці. В «джгута» грали і без карт.
Хлюст – гра в карти. Взагалі хлюстом називається такий момент у грі, коли в одного чи кількох гравців на руках опиниться три карти однієї масті, або три козирі, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший – визначають за старшинством карт, які його утворили. В пари – неясно, яка гра в карти мається на увазі. Може, вдвох, один на один?
Візок – поширена гра в карти, так звані «свої козирі». Назва пішла від того, що тому, хто програв, дістається велика купа карт – «хоч возом вивозь» (див.: К. с. – 1887. – Т. 18. – Кн. 6 – 7. – С. 463 – 471).
Дамки – шашки. Закрита під кінець гри шашками противника, шашка переможеного вважається соромом для нього («Чорт мав порожнього кута»).
– 37-ма – «ігрові» строфи. У перших виданнях «Енеїди» кожна строфа складалася з 20 рядків, потім сам Котляревський розбив двадцятирядкові строфи на дві десятирядкові. Тому тісна смислова єдність двох сусідніх строф у «Енеїді» спостерігається часто. Ігри не бенкет, де важко подати наїдки й напої з урахуванням забаганок кожного з присутніх окремо, і не обряд, де теж передбачені обов'язкові для всіх ритуальні дійства. Грають «хто як і в віщо захотів».
Сцени бенкетування троянців у Дідони не раз перегукуються з травестіями «мандрованих дяків» – «Пісня світська» та «Великодна вірша», де фігурують біблійні персонажі, переодягнені в український одяг і наділені рисами українських селян. У «Великодній вірші» – «Давид гуслі підстроїв, козацької як дернув», з присутніх «всяк собі пару прибрав» і всі пішли у танець:
Перше навприсядки брали,
Потім били трепака,
А дівчата забивали
Підківками гоцака.
Як же взяли молодиці
По-своєму бушувать,
Аж погубили спідниці,
Так взяло їх розбирать».
Тут же «парубки в м'яча гуляли, деякії ж у жгута; дівки пісеньки співали; малі ж діти – у кота; хто хотів – навбитки бився» (Історія української літератури: У 8 т. – К., 1967. – Т. 2. – С. 57).
В «ігрових» строфах новаторська риса «Енеїди» порі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
– Музико, грай мені одному! – погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:
– Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!
А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:
– Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли грають на басолі!
Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув – аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.
Скривився парубок та в сльози:
– А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!
Потяг собі, сердега, додому» (Чубинський. – Т. 2. – С. 379).
Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль «кримку» і «бахмутку». Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу – від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім – місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що «бахмутка» була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві – хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі – ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби – солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).
Еней і сам так розходився,Як на аркані жеребець,Що трохи не увередився,Пішовши з Гандзею в танець.В обох підківки забряжчали,Жижки од танців задрижали,Вистрибовавши гоцака.Еней, матню в кулак прибравшиІ не до соли примовлявши,Садив крутенько гайдука. Варенуха – «Хлібне вино або наливка, варені з сухими плодами, медом і пряним корінням» (К.).
А послі танців варенухиПо філіжанці піднесли;І молодиці-цокотухиТут баляндраси понесли;Дідона кріпко заюрила,Горщок з вареною розбила,До дуру всі тоді пили.Ввесь день весело прогулялиІ п’яні спати полягали;Енея ж ледве повели. Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.
Просо відоме ще з доісторичних часів як зернова культура. Згадується в дуже давніх зразках народної творчості: «А ми просо сіяли, сіяли…» Традиційно просо займає досить значне місце в харчовому раціоні українського народу. В повсякденному побуті пшоняна каша або куліш – звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у піст з рибою та олією – перший наїдок.
Еней на піч забрався спати,Зарився в просо, там і ліг;А хто схотів, побрів до хати,А хто в хлівець, а хто під стіг.А деякі так так хлиснули,Що де упали – там заснули,Сопли, харчали і хропли;А добрі молодці кружали,Поки аж півні заспівали, –Що здужали, то все тягли. Оренда, оранда – корчма. У святкові дні тут збиралися на гуляння, танці. Назва «оранда» походить від того, що корчмарі за право торгувати горілкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).
У неділю на селі,
У оранді на столі
Сиділи лірники та грали
По шелягу за танець.
Кругом аж курява вставала.
Дівчата танцювали
І парубки…
(Тарас Шевченко. Титарівна)
Кораблик – старовинний жіночий головний убір, переважно в середовищі панства і заможного козацтва. Висока шапка з парчі або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звідси й назва. Верх круглий, з дорогоцінної тканини, інколи винизаний жемчугом і дорогоцінним камінням, над лобом викроєний гострим кінцем уверх (як ніс корабля), вуха залишалися відкритими. Ободок – завжди з чорного матеріалу, потилицю прикривав округло викроєний чорний клапан.
І начепила ланцюжок – одягла прикрасу на шию.
Та і запаски не забула – Дідона одягла не таку запаску, яка була на її молодшій сестрі Ганні минулого дня (див. коментар: І, 29). Знали ще запаску у вигляді полотняного білого передника, яку носили поверх спідниці заміжні, взагалі більш поважного віку жінки.
З вибійки платок – платок з вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки. Платок, хустка – важлива деталь святкового жіночого одягу. Хустка відігравала також велику роль у ритуалах, увійшла в обряди та повір'я. Заручена дівчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом їхнього вічного союзу. В третій частині «Енеїди» серед грішників фігурують і ті, що в дівчат «з кишень платки тягли».
Дідона рано ісхопилась,Пила з похмілля сирівець;А послі гарно нарядилась,Якби в оренду на танець.Взяла кораблик бархатовий,Спідницю і карсет шовковийІ начепила ланцюжок;Червоні чоботи обула,Та і запаски не забула,А в руки з вибійки платок. Що од покійника украла – тобто потай взяла з майна свого покійного чоловіка Сіхея.
Каптан (рос. кафтан) – верхній чоловічий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка.
Пояс з каламайки – пояс з цупкої густої льняної тканини. Пояс був важливою деталлю чоловічого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди підперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси різних розмірів – «більшої руки» і «меншої руки».
І чорний шовковий платок – платок, плат у старі часи в чоловіків мав ширше призначення, ніж нинішня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сідла тощо.
Еней же, з хмелю як проспався,Із’їв солоний огірок;Потім умився і убрався,Як парубійка до дівок.Йому Дідона підослала,Що од покійника украла,Штани і пару чобіток;Сорочку і каптан з китайки,І шапку, пояс з каламайки,І чорний шовковий платок. Ляси підпускати – весело, жартівливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.
Як одяглись, то ізійшлися,З собою стали розмовлять;Наїлися і принялися,Щоб по-вчорашньому гулять.Дідона ж тяжко сподобалаЕнея так, що і не знала,Де дітися і що робить;Точила всякії балясиІ підпускала разні ляси,Енею тілько б угодить. У панаса грати – хто-небудь один із зав'язаними очима ловить інших. Кого піймає, той стає йому на зміну.
Дідона вигадала грище,Еней щоб веселіший був,І щоб вертівся з нею ближче,І лиха щоб свого забув:Собі очиці зав’язалаІ у панаса грати стала,Енея б тілько уловить;Еней же зараз догадався,Коло Дідони терся, м’явся,Її щоб тілько вдовольнить. Журавель – весільний танець (К.). Можна додати, що це взагалі народний масовий танець-пісня. У танці відтворюється поведінка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злітає у повітря тощо). Здебільшого це робить ведучий, соліст-танцюрист. Інші учасники стоять у колі або біжать слідом за ведучим. Вони співають пісню, супроводжуючи текст її відповідними рухами та жестами. На весіллі звичайно водять «журавля» в понеділок, коли несуть снідання молодій. Якщо в селі була церква,, то в цей час мелодію «журавля» міг виконувати на дзвонах паламар. У сцені-жарті Марка Кропивницького «Лихо не кожному лихо – іншому й талан» пономар, вихваляючись своїм хистом, говорить: «…Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвін – чи на «достойно», чи на «многа літа»?.. Та хочби і «журавля». Текст «Журавля», опублікований за життя Івана Котляревського:
Да внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле
Конопельки щипле!
А я сьому журавлю, журавлю,
Києм циби переб'ю, переб'ю!
Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле,
Конопельки щипле!
(Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С, 153).
Дудочка – народний дівочий танець, сольний, зараз відомий під назвою «козачок». У давнину його танцювали під акомпанемент дудки (волинки), звідки й назва. Зараз виконується на різних музикальних інструментах (скрипці, цимбалах, бандурі та ін.), одначе при цьому зберігається характер музичного викладу, притаманний дудці. Текст пісні до танцю:
Ти ж мій дударику,
Ти ж мій сподарику,
Ти ж було селом ідеш,
Ти ж було в дуду граєш,
Ти ж мене забавляєш!
Тепер тебе немає,
Й дуда твоя гуляє,
І пищики запалися,
Бозна кому досталися
(Вестник Европы. – 1829. – № 22. – С. 154).
Дудники інколи ходили від села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарі або лірники. На таку думку наводять і слова «Ти ж було селом ідеш». Можливо, наведена пісня виникла в той час, коли мандрівні дудники почали відходити в минуле. Дудка лишила помітний слід у фольклорі, топоніміці, антропоніміці, що теж свідчить про її неабияку роль у культурному житті народу.
Хрещик – весняна гра, в котрій одна пара учасників гри ловить другу, яка після подачі сигналу розбігається, уникаючи переслідувачів; також танець-гра, під час якого хлопці й дівчата міняються місцями. Переважно гра дітей і підлітків, причому дівчат. Відомо кілька різновидів гри.
Горюдуб – гра, учасники якої стають парами, а той, хто «горить», стоїть спереду і за сигналом ловить одного із задньої пари, що роз'єднується, перебігаючи наперед.
Джгут – різновид гри в карти. Того, хто програв, б'ють джгутом (скрученим рушником) по долоні. Скажімо, скільки лишилося після закінчення гри на руках карт у дурня, стільки раз його били джгутом по руці. В «джгута» грали і без карт.
Хлюст – гра в карти. Взагалі хлюстом називається такий момент у грі, коли в одного чи кількох гравців на руках опиниться три карти однієї масті, або три козирі, або три валети, або три тузи. Чий хлюст старший – визначають за старшинством карт, які його утворили. В пари – неясно, яка гра в карти мається на увазі. Може, вдвох, один на один?
Візок – поширена гра в карти, так звані «свої козирі». Назва пішла від того, що тому, хто програв, дістається велика купа карт – «хоч возом вивозь» (див.: К. с. – 1887. – Т. 18. – Кн. 6 – 7. – С. 463 – 471).
Дамки – шашки. Закрита під кінець гри шашками противника, шашка переможеного вважається соромом для нього («Чорт мав порожнього кута»).
– 37-ма – «ігрові» строфи. У перших виданнях «Енеїди» кожна строфа складалася з 20 рядків, потім сам Котляревський розбив двадцятирядкові строфи на дві десятирядкові. Тому тісна смислова єдність двох сусідніх строф у «Енеїді» спостерігається часто. Ігри не бенкет, де важко подати наїдки й напої з урахуванням забаганок кожного з присутніх окремо, і не обряд, де теж передбачені обов'язкові для всіх ритуальні дійства. Грають «хто як і в віщо захотів».
Сцени бенкетування троянців у Дідони не раз перегукуються з травестіями «мандрованих дяків» – «Пісня світська» та «Великодна вірша», де фігурують біблійні персонажі, переодягнені в український одяг і наділені рисами українських селян. У «Великодній вірші» – «Давид гуслі підстроїв, козацької як дернув», з присутніх «всяк собі пару прибрав» і всі пішли у танець:
Перше навприсядки брали,
Потім били трепака,
А дівчата забивали
Підківками гоцака.
Як же взяли молодиці
По-своєму бушувать,
Аж погубили спідниці,
Так взяло їх розбирать».
Тут же «парубки в м'яча гуляли, деякії ж у жгута; дівки пісеньки співали; малі ж діти – у кота; хто хотів – навбитки бився» (Історія української літератури: У 8 т. – К., 1967. – Т. 2. – С. 57).
В «ігрових» строфах новаторська риса «Енеїди» порі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40