В усій «Енеїді» не зустрінемо строфи, до якої б так пасувала ця назва. Суцільний перелік характерних для народного середовища імен, причому більшість – у знижено-зменшувальній формі (не Терентій, а Терешко, не Федір – Федько, не Захар – Харько і т. д.). У добу феодалізму в стосунках між вищими і нижчими станами, а то й у самому простонародному середовищі такі форми імен сприймалися як нормальне явище. Але як випрямляється «сірісінький сіряк» протягом строфи! Перші п'ять рядків (половина строфи) – підкреслено вахлацькі імена, і тільки в п'ятому рядку якось непомітно, на останньому, – перехід до повних, без знижено-зменшувальних суфіксів, імен (після Стецька, Ониська – Опанас). Дальші два рядки – повні, «за паспортом», імена. А заключний рядок зроблено ще на вищому рівні – тут не тільки ім'я, а й прізвище. В давні часи на Україні по-батькові не було звичаю називати. Часто про батька і взагалі про рід, походження говорило прізвище (Петренко – син Петра, Мірошниченко – син мірошника тощо). За іменами стоїть головне, що несла епоха занепаду феодалізму посполитим, сіромі, – емансипація особи, зрівняння селянина з іншими станами.
Тут був Вернигора Мусій – за свідченням сучасників І. Котляревського, житель Полтави, швець, що потонув у Ворсклі.

Педька, Терешка, Шеліфона,Панька, Охріма і Харка,Леська, Олешка і Сізьона,Пархома, Їська і Феська,Стецька, Ониська, Опанаса,Свирида, Лазаря, Тараса,Були Денис, Остап, ОвсійІ всі троянці, що втопились,Як на човнах з ним волочились,Тут був Вернигора Мусій. [108] Жидівська школа завелася,Великий крик всі підняли,І реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;Згадали чорт знає колишнє,Балакали уже і лишнє,І сам Еней тут розходивсь;Щось балагурили довгенько,Хоть ізійшлися і раненько,Та пан Еней наш опізнивсь. Сивиллі се не показалось – тут у значенні: не сподобалось.
Пахолок – хлопчина.

Сівіллі се не показалось,Що так пахолок застоявсь,Що дитятко так розбрехалось,Уже і о світі не знавсь;На його грізно закричала,Залаяла, запорощала,Що аж Еней ввесь затрусивсь.Троянці также всі здригнулиІ врозтіч, хто куди, махнули,Еней за бабою пустивсь. [110] Ішли, і як би не збрехати,Трохи не з пару добрих гін,Як ось побачили і хати,І ввесь Плутонів царський дім.Сівілла пальцем указалаІ так Енеєві сказала:«Ось тут і пан Плутон живеІз Прозерпіною своєю,До їх-то на поклон з гіллеюТепер я поведу тебе». Баба бридка, криворота – перед палацом бога підземного царства Плутона стояла на варті фурія, богиня прокляття, помсти і кари Тезіфона. Вона з наказу судді підземного царства Еака мучила всіх грішників, які не спокутували на землі своїх гріхів. Тезіфону уявляли страшною бабою, оповитою гадюками, на голові в неї замість волосся теж клубочилися гадюки. Коли Еней прибуде в латинську землю, Тезіфона з намови Юнони вселить у серце цариці Амати і рутульського царя Турна ненависть до Енея, що прискорить війну між троянцями й ругульцями.
Клепало , або калатало, стукачка – дерев'яний молоток, яким нічний сторож стукає в дощечку, щоб показати свою присутність.

І тілько що прийшли к воротамІ в двір пустилися чвалать,Як баба бридка, криворота:«Хто йде?» – їх стала окликать.Мерзенне чудо се стоялоІ било під двором в клепало,Як в панських водиться дворах;Обмотана вся ланцюгами,Гадюки вилися клубкамиНа голові і на плечах. Ремнями драла, мов биків – певне, тут треба розуміти: била їх ремнями (ремінними батогами), як биків.

Вона без всякого обмануІ щиро без обиняківРобила грішним добру шану,Ремнями драла, мов биків;Кусала, гризла, бичовала,Кришила, шкварила, щипала,Топтала, дряпала, пекла,Порола, корчила, пиляла,Вертіла, рвала, шпиговалаІ кров із тіла їх пила. Що в пеклі є суддя Еак – герой старогрецьких міфів, син Зевса, Еак правив островом Егіна. Прославився праведним життям та справедливістю, за що після смерті був призначений богами суддею у підземному царстві.

Еней, бідняжка, ізлякавсяІ ввесь, як крейда, побілів,І зараз у яги спитався,Хто їй так мучити велів?Вона йому все розказалаТак, як сама здорова знала,Що в пеклі є суддя Еак;Хоть він на смерть не осуждає,Та мучити повеліває,І як звелить – і мучать так. [114] Ворота сами одчинились,Не смів ніхто їх задержать,Еней з Сівіллою пустились,Щоб Прозерпіні честь оддать;І піднесли їй на болячкуТу суто золоту гіллячку,Що сильно так вона бажа.Но к ній Енея не пустили,Прогнали, трохи і не били,Бо хиріла їх госпожа. Ні гич – нічого; гариль – маленька порошиночка. Нар.: А не гаріля. Ні цури, ні пилинки (Номис. – С. 39).
Цвяховані стіни – стіни, оббиті гвіздками для міцності й для краси.
Шумиха – сухозлотиця, фальшива позолота.

А далі вперлися в будинкиПідземного сього царя,Ні гич, ні гариля пилинки,Було все чисто, як зоря;Цвяховані були там стіниІ вікна всі з морської піни;Шумиха, оливо, свинець,Блищали міді там і криці,Всі убрані були світлиці;По правді, панський був дворець. [116] Еней з ягою розглядалиВсі дива там, які були,Роти свої пороззявлялиІ очі на лоби п’яли;Проміж собою все зглядались –Всьому дивились, осміхались,Еней то цмокав, то свистав.От тут-то душі ликовали,Що праведно в миру живали,Еней і сих тут навіщав. Тютюнкова горілка – настояна на тютюні, через те від неї швидше п'яніють.
Настояную на бодян – бодян – ароматична вічнозелена рослина.
Під челюстями запікану – челюсті – вихід хатньої печі у вигляді арки між припічком і внутрішньою частиною печі. До челюстей зручно досягти рукою, тут можна щось розігрівати, смажити та ін.
І з ганусом, і до калгану – ганусівка – наливка, настояна на анісі (ганусі), трав'янистій ефіроносній рослині. Калганівка – настояна на калгані, корінь якого також використовують для лікування шлункових хвороб.
Шафран, шапран (Сгосus) – у давнину особливо цінна привозна спеція. Має надзвичайно сильний пряний запах, настойкам надає оранжево-червоного кольору.

Сиділи, руки поскладавши,Для них все празники були;Люльки курили, полягавши,Або горілочку пили,Не тютюнкову і не пінну,Но третьопробну, перегінну,Настояную на бодян;Під челюстями запікану,І з ганусом, і до калгану,В ній був і перець, і шапран. Перелік ласощів, які споживають праведники в раю, починається видами печива, яке звичайно продавали на ярмарках.
Сластьони – пряжені на маслі або олії млинці з пшеничного борошна. Г. Квітка-Основ'яненко в «Салдацькому патреті» в жартівливо-утрируваному тоні малює «сластьонницю з грубкою» у ярмарковому ряду: «…Тільки спитай, на скільки тобі треба сластьоних, так живо підніме пелену та й зніме стару онучу (слово «онуча» тут ужите в первісному значенні – кусок тканини, ганчірка), що нею горщик з тістом накритий, щоб, знаєте, тісто на холоді не простивало, і затим під пеленою у себе держить; от пальці послине, щоб тісто не приставало, то й вщипне тіста, та на сковороду ув олію – аж шкварчить! – та зараз і пряжеть, і подає, а вже на олію не скупиться, бо так з пальців і тече, тільки, знай, обсмоктує» (Квітка-Основ'яненко Г. Твори: В 2 т. – К., 1978. – Т. 1.– С. 30).
Стовпці – печиво з гречаного борошна на олії, що формою своєю нагадує перевернутий стаканчик з вузьким денцем, усічений конус. Готувалося в особливих формочках-стаканчиках.
З кав яром буханці – спосіб приготування: «Відварюють яловичину з сіллю, а тим часом вчиняють житні з гречаною мукою млинці, і це подасться разом. Буханці нічим не мастять» (Маркевич. – С. 150– – 15)). Цей спосіб описаний у 50-х роках XIX ст. Неясно, чому страва називається «з кав'яром». У одинадцятитомному тлумачному «Словнику української мови» слово «кав'яр» зафіксовано в значенні «ікра». Можливо, щось пропущене в описі Маркевича. Ікрою, або кав'яром (зараз застаріле), називають також страву з дрібно посічених овочів, грибів. Можливо, яловичину поливали якимось соусом, приправою.
Рогіз (Tuphа) – трав'яниста багаторічна рослина. У молодого рогозу їдять соковиту нижню частину обчищеного стебла.
Паслін (Solanum) – трав'яниста рослина, яка особливо часто зустрічається на пустирях.
Козельці – трав'яниста рослина, яка росте на облогових і цілинних землях. З молодих рослин обчищають і їдять солодкий корінь.
Терен і глід – ягоди.

І ласощі все тілько їли,Сластьони, коржики, стовпці,Варенички пшеничні, білі,Пухкі з кав’яром буханці;Часник, рогіз, паслін, кислиці,Козельці, терн, глід, полуниці,Крутії яйця з сирівцем;І дуже вкусную яєшню,Якусь німецьку, не тутешню,А запивали все пивцем. Палаш – холодна зброя; прямий, довгий, гострий з обох боків (з тильного боку до половини) клинок. Був на озброєнні російської армії з початку XVIII ст. до 70-х років XIX ст.

Велике тут було роздолляТому, хто праведно живе,Так, як велике безголов’яТому, хто грішну жизнь веде;Хто мав к чому яку охоту,Тут утішався тим до поту;Тут чистий був розгардіяш:Лежи, спи, їж, пий, веселися,Кричи, мовчи, співай, крутися;Рубайсь – так і дадуть палаш. [120] Ні чванились, ні величались,Ніхто не знав тут мудровать,Крий боже, щоб не догадалисьБрат з брата в чім покепковать;Ні сердилися, ні гнівились,Ні лаялися і не бились,А всі жили тут люб’язно;Тут всякий гласно женихався,Ревнивих ябед не боявся,Було вобще все за одно. [121] Ні холодно було, ні душно,А саме так, як в сіряках,І весело, і так не скучно,На великодніх як святках;Коли кому що захотілось,То тут як з неба і вродилось,От так-то добрі тут жили.Еней, се зрівши, дивовавсяІ тут яги своєй спитався,Які се праведні були? У цій строфі названі всі, хто не заслужив раю, кому там не місце. У ній наочно представлена ієрархія державних інституцій, класів, що стояли над народом. Бракує тільки вершини піраміди – імператора. Державна бюрократія («чиновні») – – землевласники і промисловці («грошей скрині повні»), купецтво («в яких товстий живіт»), вчені («що з книгами в руках»), армія (але не вся, а «рицарі» – офіцерський корпус, генералітет– до того ж поставлені в один ряд з «розбишаками»). І нарешті основа піраміди – духовенство.
Не ті се, що кричать: «і паки» – слово паки (староруське – знову, ще) було частовживаним у православному богослужінні. Стало загальною кличкою, якою дражнили православне духовенство, обігрувалося в народних пародіях на попів та молитви.
Не ті, що в золотих шапках – золоті шапки – мітри, які носили високопоставлені представники церковної ієрархії, починаючи від єпископа.
Кому немає місця в раю, той мусить бути в пеклі. Отже, всі згадані в коментованій строфі – там. І розташування церковного кліру в строфі – нижче духовенство всупереч ієрархії стоїть над вищим – мас свою фольклорну основу. В фольклорі європейських народів, зокрема німецькому, відоме оповідання про монаха в пеклі, який стоїть у вогняному котлі на голові єпископа і завдяки цьому терпить менші муки. Іван франко подав українську паралель до цього оповідання, записану ним в рідному селі Нагуевичах: «Селянин по смерті стрічає свого священика в пеклі. «Єгомость, а ви що тут робите?» – запитав він. «Мовчи, дурню! – відповів піп. – Я тут на біскуповій голові стою» (Франко І. Зібр. творів: У 50 т. – К., 1983. – Т. 39. – С. 70).

«Не думай, щоб були чиновні, –Сівілла сей дала одвіт, –Або що грошей скрині повні,Або в яких товстий живіт;Не ті се, що в цвітних жупанах,В кармазинах або сап’янах;Не ті ж, що з книгами в руках,Не рицарі, не розбишаки;Не ті се, що кричать «і паки»,Не ті, що в золотих шапках. Навіжені – тут у значенні: юродиві, божі люди.
Біг дасть – так відмовляли старцеві у милостині.

Се бідні нищі, навіжені,Що дурнями зчисляли їх,Старці, хромі, сліпорождені,З яких був людський глум і сміх;Се що з порожніми сумкамиЖили голодні під тинами,Собак дражнили по дворах,Се ті, що біг дасть получали,Се ті, яких випроводжалиВ потилицю і по плечах. А послі вбгались і в оклад – оклад – грошовий податок на людей з непривілейованих станів, які мали нерухому власність. Вбгалися в оклад тут у значенні: вийшли в люди.
Се що проценту не лупили – не брали процента за позичені гроші.

Се вдови бідні, безпомощні,Яким приюту не було;Се діви чесні, непорочні,Яким спідниці не дуло;Се що без родичів остались…І сиротами називались,А послі вбгались і в оклад;Се що проценту не лупили,Що людям помагать любили,Хто чим багат, то тим і
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40