гри, сміхи,А о Юноні і забув,Його котора не любилаІ скрізь за ним, де був, слідила,Нігде од неї не ввильнув. [57] Ірися, цьохля проклятуща,Завзятійша од всіх брехух,Олімпська мчалка невсипуща,Крикливійша із щебетух,Прийшла, Юноні розказала,Енея як Латинь приймала,Який між ними єсть уклад:Еней за тестя мав Латина,А сей Енея як за сина,І у дочки з Енеєм лад. Ого! провчу я висікаку – висікака – тут у значенні: вискочка, нахаба.

«Еге! – Юнона закричала. –Поганець як же розібрав!Я нарошно йому спускала,А він і ноги розіклав!Ого! провчу я висікакуІ перцю дам йому, і маку,Потямить, якова-то я.Проллю троянську кров, латинську,Вмішаю Турна скурвасинську,Я наварю їм киселя». І на! через штафет… – тобто в листі, посланому естафетою, через гінців, які передають листа з рук в руки.
Щоб фурію він Тезифону – у римській міфології фурії – богині помсти, які переслідували людей за провини.
Берлин – карета для далеких подорожей.
Дормез – (франц. dormіг – спати) – м'яка карета, пристосована для спання в дорозі.
Ридван – велика карета для далеких подорожей, запряжена 6 – 12-ма кіньми.
Портшез (франц. рогtег – носити і сhaisе – стілець) – легке переносне крісло, в якому можна сидіти напівлежачи.
Перекладні – на державних (казенних) дорогах екіпажі, в які на кожній станції (приблизно через десять – п'ятнадцять кілометрів) впрягали свіжих коней і міняли візника. Плату брали і за кількість прогонів, і за швидкість.
То б заплатив на три прогони – тобто оплатити дорожні витрати у потрійному розмірі, щоб на кожній станції обслуговували в першу чергу, давали кращих коней і везли якомога швидше.

І на! через штафет к ПлутонуЗа підписом своїм приказ,Щоб фурію він ТезіфонуПослав к Юноні той же час;Щоб ні в берлині, ні в дормезі,І ні в ридвані, ні в портшезі,А бігла б на перекладних;Щоб не було в путі препони,То б заплатив на три прогони,Щоб на Олімп вродилась вмиг. Лепорт – рапорт.
Гайдуки – слуги в маєтках великих магнатів, також придворна охорона.

Прибігла фурія із пекла,Яхиднійша од всіх відьом,Зла, хитра, злобная, запекла,Робила з себе скрізь содом.Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,З великим треском, свистом, гуком,Зробила об собі лепорт.Якраз її взяли гайдукиІ повели в терем під руки,Хоть так страшна була, як чорт. [61] «Здорова, люба, мила доню, –Юнона в радощах кричить, –До мене швидче, Тезифоню!» –І ціловать її біжить.«Сідай, голубко! – як ся маєш?Чи пса троянського ти знаєш?Тепер к Латину завітав,І крутить там, як в Карфагені;Достанеться дочці і нені,Латин щоб в дурні не попав. [62] Ввесь знає світ, що я не злобна,Людей губити не люблю;Но річ така богоугодна,Коли Енея погублю.Зроби ти похорон з весілля,Задай ти добре всім похмілля,Хотьби побрали всіх чорти:Амату, Турна і Латина,Енея, гадового сина,Пужни по-своєму їх ти!» [63] «Я наймичка твоя покорна, –Ревнула фурія, як грім, –На всяку хіть твою неспорна,Сама троянців всіх поїм;Амату з Турном я з’єднаюІ сим Енея укараю,Латину ж в тім’я дур пущу;Побачать то боги і люде,Що з сватання добра не буде,Всіх, всіх в шматочки потрощу». Як йшла черідка вечерочком – увечері, коли пастухи женуть череду з поля і люди розбирають корів по дворах, піднімається шум, гам, стоїть страшенна пилюка, тому легше проскочити до когось непоміченим.

І перекинулась клубочком,Кіть-кіть з Олімпа, як стріла;Як йшла черідка вечерочком,К Аматі шусть – як там була!Смутна Амата пір’я драла,Слізки ронила і вздихала,Що Турн-князьок не буде зять;Кляла Лавинії родини,Кляла кумів, кляла хрестини,Та що ж? – проти ріжна не прать. [65] Яга, під пелену підкравшись,Гадюкой в серце поповзла,По всіх куточках позвивавшись,В Аматі рай собі найшла.В стравлену її утробуНаклала злості, мовби бобу;Амата стала не своя;Сердита лаяла, кричала,Себе, Латина проклиналаІ всім давала тришия. Турн, по воєнному звичаю, з горілкою напившись чаю – в образі Турна втілено окремі характерні риси армійського офіцера тієї доби. Нагадаємо, що четверту частину «Енеїди» І. Котляревський написав, перебуваючи на армійській службі.

Потім і Турна навістилаПресуча, лютая яга;І із сього князька зробилаЕнею лишнього врага.Турн, по воєнному звичаю,З горілкою напившись чаю,Сказать попросту, п’яний спав;Яга тихенько підступилаІ люте снище підпустила,Що Турн о тім не помишляв. [67] Йому, бач, сонному верзлося,Буцім Анхізове дитяЗ Лавинією десь зійшлосяІ женихалось не шутя:Буцім з Лависей обнімався,Буцім до пазухи добрався,Буцім і перстень з пальця зняв;Лавися перше мов пручалась,А послі мов угамовалась,І їй буцім Еней сказав: [68] «Лависю, милеє кохання!Ти бачиш, як тебе люблю:Но що се наше женихання,Коли тебе навік гублю?Рутулець Турн тебе вже свата,За ним, бач, тягне і Амата,І ти в йому находиш смак.До кого хіть ти більшу маєш,Скажи, кого з нас вибираєш?Нехай я згину, неборак!» [69] «Живи, Енеєчку мій милий, –Царівна сей дала одвіт, –Для мене завжди Турн остилий,Очам моїм один ти світ!Тебе коли я не побачу,То день той і годину трачу,Моє ти щастя, животи;Турн швидче нагле околіє,Ніж, дурень, мною завладіє,Я вся – твоя, і пан мій – ти!» [70] Тут Турн без пам’яті схватився,Стояв, як в землю вритий стовп;Од злості, з хмелю ввесь трусивсяІ сна од яву не розчовп:«Кого? – мене; і хто? – троянець!Голяк, втікач, приплентач, ланець!Звести? – Лавинію однять?Не князь я! – гірше шмаровоза,І дам собі урізать носа,Коли Еней Латину зять. На кіл Амату пасажу – посадити на кіл (на палю) – смертна кара особливо принизлива, призначена для найнижчого стану, «бидла». А тут – особа царської крові, та ще й жінка.
У добу феодалізму самому способові смертної кари надавали неабиякого престижного значення. Смертна кара через повішення для провідних організаторів повстання декабристів 1825 р. сприймалася тодішнім суспільством і самими засудженими дворянськими революціонерами як приниження їхньої гідності, образа. До того ж, було прийнято виконувати вирок публічно. До смертної кари через посадження на палю особливо часто вдавалася польська шляхта під час розправи над захопленими повстанцями – запорожцями, гайдамаками.

Лавися шмат не для харциза,Який пройдисвіт єсть Еней;А то – і ти, голубко сиза,Ізгинеш од руки моєй!Я всіх поставлю вверх ногами,Не подарую вас душами,А більш Енею докажу.Латина же, старого діда,Прижму незгірше, як сусіда,На кіл Амату посаджу». Турн викликає на поєдинок Енея і царя Латина, щоб захистити свою честь. Такого мотиву – виклику на поєдинок – у Вергілія немає і не могло бути, оскільки, згідно з поглядами стародавніх греків і римлян, честь у громадянина могла відняти держава, громада, а не приватна особа. Сучасник Вергілія, римський філософ Сенека говорив: «Образа не досягає мудреця». Еней з Турном сходяться на поєдинок в кінці «Енеїди» для того, щоб уникнути зайвого пролиття крові воюючих сторін. Це зовсім не те, що поєдинок честі. Подібні поєдинки на полі битви були звичайним явищем, причому втеча від сильнішого ворога з метою порятунку не вважалася безчестям (див. VI, 67 – 70). Поєдинки честі з'явилися, мабуть, у рицарські часи. Особливого поширення набули у XVIII – початку XIX ст. у дворянському та офіцерському середовищі. Турн викликає на дуель Енея і Латина згідно з добре відомим у ту пору ритуалом. Він пише листи, де пропонує вибрати зброю, погодити інші деталі поєдинку, відправляє їх, як було прийнято, спеціальними гінцями. Але тут же автор поеми бурлескне обігрує прийнятий серед людей «благородного званія» ритуал. Достойна зброя для дворянського поєдинку – пістолети, шпаги, шаблі. А князь Турн пропонує князеві Енею битися «хоть на киї, хоть кулаками». Пригадаймо борців Дареса і Ентелла з другої частини «Енеїди».
Драгоман – у первісному значенні: перекладач при посольстві, дипломатичній місії, також гінець у дипломатичних справах; потім – просто гінець, посильний.

І зараз лист послав к Енею,Щоб вийшов битись сам на сам,Помірявсь силою своєю,Достав од Турна по усам;Хоть на киї, хоть кулакамиПоштурхатись попід боками,Або побитись і на смерть.А также пхнув він драгоманаІ до латинського султана,Щоб і сьому мордаси втерть. [73] Яхидна фурія раденька,Що по її все діло йшло;До людських бід вона швиденька,І горе мило їй було.Махнула швидко до троянців,Щоб сих латинських постоянцівПо-своєму осатанить.Тогді троянці всі з хортамиЗбирались їхать за зайцями,Князька свого повеселить. Но «горе грішникові сущу…» – початок поширеного духовного вірша. Тут маємо вказівку на те, що він був у репертуарі мандрованих дяків, студентів Києво-Могилянської академії. Крім «Енеїди», І. Котляревський використав ще раз цей духовний вірш у водевілі «Москаль-чарівник» (написаний 1818 – 1819). У заключній сцені водевіля викритий і присоромлений невдаха-залицяльник, «городський писар» Финтик, каючись, співає:

О, горе мне, грешнику сущу!
Ко оправданню ответа не имущу,
Како й чем могу вас ублажити?
Ей, от сего часа буду честно жити!


Но «горе грішникові сущу, –Так київський скубент сказав, –Благих діл вовся не імущу!»Хто божії судьби пізнав?Хто де не дума – там ночує,Хотів де бігти – там гальмує.Так грішними судьба вертить!Троянці сами то пізнали,З малої речі пострадали,Як то читатель сам уздрить. Чинш – податок, плата хазяїнові за користування його землею.

Поблизь троянська кочованняБув на одльоті хуторок,Було в нім щупле будовання,Ставок був, гребля і садок.Жила Аматина там нянька,Не знаю – жінка чи панянка,А знаю, що була стара,Скупа, і зла, і воркотуха,Наушниця і щебетуха,Давала чиншу до двора: Лавинії к Петру мандрик – «…коржі з сиру з мукою та яйцями… називаються «мандрики» (Маркевич. – С. 15).
Три хунти воску на ставник – фунт – давня, ще з часів Київської Русі міра ваги у східних слов'ян, дорівнює 409,5 грама. Ставних – підсвічник у церкві, так називали і свічки для церковного підсвічника.
Льняної пряжі три півмітки – щоб уяснити, що таке півміток, треба мати уявлення, як вели рахунок пряжі. Готові до виробництва, намотані з шпульки на мотовило нитки пряжі рахували в таких одиницях: чисниця – 3 нитки, пасмо – 10 чисниць, півміток – 20 – 30 пасом.
Серпанків вісім на намітки – з серпанку – легкої прозорої тканини (подібної до нинішньої марлі) – готували намітки, якими пов'язували поверх очіпка голову заміжні жінки. Кінці намітки, покриваючи фігуру жінки з спини, спускалися мало не до землі.
І двісті валяних ґнотів – ґноти для свічок, каганців, ламп. Дослідник творчості І. Котляревського П. Волинський про коментовану строфу писав: «Цією «статистичною довідкою» поет відтворює характерну картину економічних відносин кріпосницького часу. Чинш складають в основному вироби натурального господарства, але з обов'язковою наявністю певної кількості грошей, яких особливо потребувало панське господарство кінця XVIII – початку XIX ст., коли все більше розвивались товарно-грошові відносини» (Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – К., 1969. – С. 143). Треба тільки пам'ятати, що економічна реальність доби тут бурлескне обіграна, постає в гумористичному освітленні. Поряд з пряжею і воском (у неспіврозмірно малій кількості) фігурують розраховані на комічний ефект мандрики «к Петру» Лависі, а плата грошима за хутір, де «ставок був, гребля і садок», сміхотворно мала – в тиждень по алтину, тобто по три копійки.

Ковбас десятків з три Латину,Лавинії к Петру мандрик,Аматі в тиждень по алтину,Три хунти воску на ставник;Льняної пряжі три півмітки,Серпанків вісім на наміткиІ двісті валяних гнотів.Латин од няньки наживався,Зате ж за няньку і вступався,За няньку хоть на ніж готів. Муцик – мопс, взагалі маленька собачка.
Поноска – ошийник.
Тімениця – кірка з відмерлих часточок шкіри і бруду на довго немитому тім'ї малої дитини, а то й дорослого.

У няньки був біленький цуцик,Її він завжди забавляв:Не дуже простий – родом муцик,Носив поноску, танцьовав,І панії лизав од скукиЧастенько ноги скрізь і руки,І тімениці вигризав.Царівна часто з ним ігралась,Сама цариця любовалась,А цар то часто годував. Стременний – тут: слуга, який на полюванні пильнує собак; у потрібний момент він спускає їх з поводків на звіра. Під час виїзду на полювання мусив пості
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40