https://wodolei.ru/catalog/dushevie_kabini/otkrytye/
пішли тишком.Іул сидів тут з старшиною,Змовлялись, завтра як до боюДостанеться їм приступать.Як ось ввійшли два парубійки,У брам змінившися од стійки,І Низ громаді став казать: Дорожку знаю я окромну – тобто окрему, потайну.
«Був на часах я з Евріалом,Ми пильновали супостат,Вони тепер всі сплять повалом,Уже огні їх не горять.Дорожку знаю я окромну,В нічну добу, в годину сонну,Прокрастись можна поуз станІ донести пану Енею,Як Турн злий з челяддю своєюНа нас налазить, мов шайтан. І красовулю піднесли – кросовуля – велика чарка (К.).
Коли зволяєтесь – велітеНам з Евріалом попитать,Чкурнем – і поки сонце зійде,Енея мусим повидать».«Яка ж одвага в смутне врем’я!Так не пропало наше плем’я?» –Троянці всі тут заревли;Одважних стали обнімати,Їм дяковать і ціловати,І красовулю піднесли. Землі, овець і дать по плугу – тут у значенні: дати по плугу волів – по дві пари.
В чиновні вивесть обіщав – тобто в чиновники, що займали якусь посаду в урядових установах. Чиновники належали до привілейованого стану, мали звичайно потомствене або особисте дворянство.
Іул, Енеїв як наслідник,Похвальну рацію сказав;І свій палаш що звавсь побідник ,До боку Низа прив’язав.Для милого же ЕвріалаНе пожалів того кинджала,Що батько у Дідони вкрав.І посулив за їх услугуЗемлі, овець і дать по плугу,В чиновні вивесть обіщав. Козак природі покоривсь – тобто підкоритися своїй козацькій вдачі.
Сей Евріал був молоденький,Так годів з дев’ятнадцять мав,Де усу буть, пушок м’якенькийБіленьку шкуру пробивав;Та був одвага і завзятий,Силач, козак лицарковатий,Но пред Іулом прослезивсь.Бо з матір’ю він розставався,Ішов на смерть і не прощався;Козак природі покоривсь. Ви сами мали паніматку – мати Іула, перша дружина Енея – Креуза, загинула під час утечі з Трої.
«Іул Енейович, не дайтеПаньматці вмерти од нужди,Їй будьте сином, помагайтеІ заступайте від вражди,Од бід, напраснини, нападку;Ви самі мали паніматку,То в серці маєте і жаль;Я вам старую поручаю,За вас охотно умираю», –Так мовив чулий Евріал. Твоїм буть братом не стижуся – перед нами епізод, що воскрешає характерний для козацтва звичай і показує, наскільки сильною була серед нього традиція побратимства. Воєначальник, що стоїть на вищих шаблях суспільної ієрархії, урочисто перед громадою називає своїм братом простого воїна, що добровільно йде на подвиг, клянеться заступити його матері рідного сина.
І тут же – бурлескна гра: поняття з побуту російської регулярної армії – «пайок», «кватира» – поставлені в один ряд з речами патріархального козацького та селянського побуту. Все назване змішувалось і в реальному житті України кінця XVIII – початку XIX ст., проте «пайок» і «кватира» не були властиві побуту старої селянки.
«Не бійся, добрий Евріале, –Іул йому сей дав одвіт, –Ти служиш нам не за пропале,На смерть несеш за нас живіт.Твоїм буть братом не стиджусяІ неню заступать кленуся,Тебе собою заплачу:Пайок, одежу і кватиру,Пшона, муки, яєць і сируПо смерть в довольстві назначу». [85] І так, одважна наша параПустилася в рутульський стан.На те і місяць вкрила хмара,І поле вкрив густий туман.Було се саме опівночі;Рутульці спали скілько мочі,Сивуха сну їм піддала;Роздігшися, порозкладались,В безпечності не сподівалисьНі од кого ніяка зла. Пікет – передовий сторожовий пост, застава.
І часовії, на мушкетахПоклавшись, спали на заказ;Хропли всі п’яні на пікетах,Тут їх застав послідній час!Переднюю побивши стражу,Полізли в стан варити кашу;Низ тут товаришу сказав:«Приляж к землі ти для підслуху,А я задам рутульцям духу,Гляди, щоб нас хто не спіткав». У Вергілія про Рамента (Рамнета) читаємо:
Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;
Та віщуванням загину від себе не міг відвернути
(Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 327 – 328).
Тестамент – заповіт, духівниця.
Сказавши, першому РаментуГоловку буйную одтяв,Не дав зробить і тестаменту,К чортам його навік послав.Сей на руках знав ворожити,Кому знав скілько віку жити,Та не собі він був пророк.Другим ми часто пророкуєм,Як знахурі, чуже толкуєм,Собі ж шукаєм циганок. Потиснув, мов Хому Ярема – маються на увазі комічні персонажі в фольклорі українського, російського та білоруського народів. Хома і Ярема фігурують у жартівливих піснях, анекдотах, лубочних картинках (малювань). В одній з пісень зустрічаємо слова, що нагадують коментований рядок «Енеїди»:
…Ходімо у церкву
Богу молиться.
Хома надів ризи,
А Ярема взяв книги.
Де не взявся піп та дяк –
Хома вискочив у двері,
А Ярема у вікно.
Як затис та й затис –
Та й Хому притис…
(Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. – К., 1978. – С. 269).
А послі Ремових він воївПо одному всіх подушив;І блюдолизів, ложкомоївВпрах, вдребезги перемізжив.Намацавши ж самого Рема,Потиснув, мов Хому Ярема,Що й очі вискочили преч;Вхвативсь за бороду кудлатуІ злому Трої супостатуМакітру одділив од плеч. [89] Вблизі тут був намет Серрана,На сього Низ і наскакав;Він тілько що роздігсь з каптанаІ смачно по вечері спав.Низ шаблею мазнув по пупу,Зад з головою сплющив вкупу,Що із Серрана вийшов рак;Бо голова між ніг вплелася,А задня вгору піднялася;Умер фігурно неборак! [90] І Евріал, як Низ возився,То не гулявши простояв;Він также к сонним докосився,Врагів на той світ одправляв.Колов і різав без розбору,І як ніхто не мав з ним спору,То поравсь, мов в кошарі вовк;І виборних, і підпомощних,І простих, і старших вельможних,Хто ні попавсь, того і товк. Пальонка – вид горілки.
І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку – намітка – святкове вбрання одруженої жінки; довге, мало не до землі, покривало, яким зав'язували поверх очіпка голову. Прийнято було покійницю в домовині покривати зверху наміткою. Інколи до намітки пришпилювали воскову квітку.
Попався Ретус Евріалу,Сей не зовсім іще заснув;Приїхавши од Турна з балу,Пальонки дома ковтонув,І тілько-тілько забувався,Як Евріал к йому підкравсяІ просто в рот кинджал уткнув,І приколов його, як квітку,Що баби колють на намітку,Тут Ретус душу ізригнув. [92] Наш Евріал остервенився,Забув, що на часок зайшов;В намет к Мезапу був пустився,Там може б смерть собі найшов;Но повстрічався з другом Низом,З запальчивим, як сам, харцизом,Сей Евріала удержав.«Покиньмо кров врагам пускати,Пора нам відсіль уплітати», –Низ Евріалові сказав. Агапій Шамрай так коментує це місце: «Слимаки – монастирські служки… І знову в цій строфі – яскрава картина з побуту школярів старих часів («курохватів»), які добували собі прожиток не завжди достойними способами. Цікаво відзначити, що для них господарі, у яких вони крали, то «вороже плем'я» – Гевали і Амалики. За біблією, Амалик – родоначальник племені амаликітян, що ворогувало з євреями, а Гевал – назва народу арабського походження – гевалітян, – що так само ворогував з Ізраїлем. Звідси в біблії, а потім пізніше і в мові духівництва ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих». Причому назву «гевал» вживали в зневажливому значенні – простак, грубіян та ін. Це зневажливе ставлення до міщанства і селянства з боку школярів типове для тих часів, коли навчальні заклади були ізольовані, користувалися самоврядуванням, і школярі, або «спудеї», розвивали в собі професіональну замкненість і деяку погорду до інших «неосвічених» станів. (Так само, як, наприклад, для німецьких студентів середньовічних університетів, всі, хто не належали до «ученого стану», називались звисока «філістімлянами», або скорочено – «філістерами». Знов-таки біблійна термінологія – філістімляни – народ, що ворогував з євреями)» (Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 525 – 526).
Що роблять часто і дяки – мандровані дяки, бурсаки.
Як вовк овець смиренних душить,Коли в кошару завіта,Курчатам тхір головки сушить,Без крику мізок висмокта.Як, добре врем’я угодившиІ сіркою хлів накуривши,Без крику крадуть слимакиГусей, курей, качок, індиківУ гевалів і амаликів,Що роблять часто і дяки. [94] Так наші смілії воякиТут мовча проливали кров;Од ней краснілися, мов раки,За честь і к князю за любов.Любов к отчизні де героїть,Там сила вража не устоїть,Там грудь сильнійша од гармат,Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,Там лицар – всякий парубійка,Козак там чортові не брат. Дали рутульцям накарпас – дали прочуханки.
Кал – грязь.
По сам пас (пол.) – по пояс.
Так порався Низ з Евріалом,Дали рутульцям накарпас;Земля взялась од крові калом,Поляк піднявся б по сам пас ,Но наші по крові бродили,Мов на торгу музик водили,І убирались на простор:Щоб швидче поспішить к ЕнеюПохвастать храбростю своєюІ Турнів розказать задор. Волсент – проводир кінноти латинян.
Уже із лагеря щасливоУбрались наші смільчаки;Раділо серце не трусливо,Жвяхтіли мокрі личаки,Із хмари місяць показався,І од землі туман піднявся,Все віщовало добрий путь.Як ось Волсент гульк із долиниЗ полком латинської дружини.Біда! як нашим увильнуть? [97] Дали якраз до лісу тягу,Бистріше бігли од хортів;Спасались бідні на одвагуВід супостатів, ворогів.Так пара горличок невиннихЛетять спастись в лісах обширнихОд злого кібчика когтей.Но зло, назначене судьбою,Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей. [98] Латинці до лісу слідилиОдважних наших розбишакІ часовими окружили,Що з лісу не шмигнеш ніяк;А часть, розсипавшись по лісу,Піймали одного зарізу,То Евріала-молодця.Тогді Низ на вербу збирався,Як Евріал врагам попався,Мов між вовків плоха вівця. [99] Низ – глядь, і бачить Евріала,Що тішаться ним вороги;Важка печаль на серце пала,Кричить к Зевесу: «Помоги!»Коп’є булатне направляє,В латинців просто посилає,Сульмону серце пробива;Як сніп, на землю повалився,Не вспів і охнуть, а скривився,В послідній раз Сульмон зіва. [100] Вслід за коп’єм стрілу пускаєІ просто Тагові в висок;Душа із тіла вилітає,На жовтий пада труп пісок.Волсент утратив воїв пару,Кленеть невидимую каруІ в ярості, як віл, реве:«За кров Сульмонову і ТагаУмреш, проклята упиряга,За ними вслід пошлю тебе». Уже знайома нам бурсацька макаронічна мова (див. коментар: IV, 46 – 47). Переклавши латинські слова, слід читати:
Гріх робиш, брате милий,
Невинному смерть задаєш:
Я дурень, розбійник, розбишака,
Найбільший негідник! гайдамака;
Постій! невинную кров ллєш.
На що ж розраховував Низ, звертаючись до Волсента на бурсацькому арго? Щоб збити з пантелику, виграти час, затримати піднесений над головою друга палаш. А ще мав надію, що Волсент хоч на якийсь момент прийме його за людину з свого табору, адже зрозуміле тільки бурсакам арго служило свого роду паролем.
І замахнувсь на Евріала,Щоб знять головку палашем;Тут храбрість Низова пропала,І серце стало кулішем.Біжить, летить, кричить щосили:« Пеккатум робиш, фратер милийНевинному морс задаєш:Я стультус , лятро , розбишака, Неквіссімус і гайдамака;Постій! невинную кров ллєш». [102] Но, замахнувшись, не вдержався,Волсент головку одчесав:Головка, мов кавун качався,Язик невнятно белькотав.Уста коральні посиніли,Рум’яні щоки поблідніли,І білий цвіт в лиці пожовк;Закрилися і ясні очі,Покрились тьмою вічной ночі,Навіки милий глас умовк. [103] Уздрівши Низ труп Евріала,Од ярості осатанів;Всіх злостей випустивши жала,К Волсенту просто полетів,Як блискавка проходить тучу,Він так пробіг врагів між кучуІ до Волсента докосивсь:Схватив його за чуб рукою,Меч в серце засадив другою,Волсент і духу тут пустивсь. [104] Як іскра, порох запаливши,Сама з ним вкупі пропада;Так Низ, Волсентія убивши,І сам лишився живота;Бо всі на його і напали,На смерть звертіли і зім’ялиІ голову зняли з плечей.Так кончили жизнь козарлюги,Зробивши славнії услугиНа вічность пам’яті своєй. [105] Латинці зараз ізробилиАбияк мари із дрючків;На них Волсента положилиІ понесли до земляків.А буйні голови поклалиВ мішок і теж з собой помчали,Мов пару гарних дубівок.Но в лагері найшли різниці,Лежали битих м’яс копиці,Печінок, легкого, кишок. [106] Як тілько що восток зардівся,Світилка Фебова взійшла;То Турн тогді уже наївся,Оп’ять о битві помишляв.Велів тривогу бить в клепало,Щоб військо к бою виступало,Оддать троянцям з баришкомЗа зроблену вночі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
«Був на часах я з Евріалом,Ми пильновали супостат,Вони тепер всі сплять повалом,Уже огні їх не горять.Дорожку знаю я окромну,В нічну добу, в годину сонну,Прокрастись можна поуз станІ донести пану Енею,Як Турн злий з челяддю своєюНа нас налазить, мов шайтан. І красовулю піднесли – кросовуля – велика чарка (К.).
Коли зволяєтесь – велітеНам з Евріалом попитать,Чкурнем – і поки сонце зійде,Енея мусим повидать».«Яка ж одвага в смутне врем’я!Так не пропало наше плем’я?» –Троянці всі тут заревли;Одважних стали обнімати,Їм дяковать і ціловати,І красовулю піднесли. Землі, овець і дать по плугу – тут у значенні: дати по плугу волів – по дві пари.
В чиновні вивесть обіщав – тобто в чиновники, що займали якусь посаду в урядових установах. Чиновники належали до привілейованого стану, мали звичайно потомствене або особисте дворянство.
Іул, Енеїв як наслідник,Похвальну рацію сказав;І свій палаш що звавсь побідник ,До боку Низа прив’язав.Для милого же ЕвріалаНе пожалів того кинджала,Що батько у Дідони вкрав.І посулив за їх услугуЗемлі, овець і дать по плугу,В чиновні вивесть обіщав. Козак природі покоривсь – тобто підкоритися своїй козацькій вдачі.
Сей Евріал був молоденький,Так годів з дев’ятнадцять мав,Де усу буть, пушок м’якенькийБіленьку шкуру пробивав;Та був одвага і завзятий,Силач, козак лицарковатий,Но пред Іулом прослезивсь.Бо з матір’ю він розставався,Ішов на смерть і не прощався;Козак природі покоривсь. Ви сами мали паніматку – мати Іула, перша дружина Енея – Креуза, загинула під час утечі з Трої.
«Іул Енейович, не дайтеПаньматці вмерти од нужди,Їй будьте сином, помагайтеІ заступайте від вражди,Од бід, напраснини, нападку;Ви самі мали паніматку,То в серці маєте і жаль;Я вам старую поручаю,За вас охотно умираю», –Так мовив чулий Евріал. Твоїм буть братом не стижуся – перед нами епізод, що воскрешає характерний для козацтва звичай і показує, наскільки сильною була серед нього традиція побратимства. Воєначальник, що стоїть на вищих шаблях суспільної ієрархії, урочисто перед громадою називає своїм братом простого воїна, що добровільно йде на подвиг, клянеться заступити його матері рідного сина.
І тут же – бурлескна гра: поняття з побуту російської регулярної армії – «пайок», «кватира» – поставлені в один ряд з речами патріархального козацького та селянського побуту. Все назване змішувалось і в реальному житті України кінця XVIII – початку XIX ст., проте «пайок» і «кватира» не були властиві побуту старої селянки.
«Не бійся, добрий Евріале, –Іул йому сей дав одвіт, –Ти служиш нам не за пропале,На смерть несеш за нас живіт.Твоїм буть братом не стиджусяІ неню заступать кленуся,Тебе собою заплачу:Пайок, одежу і кватиру,Пшона, муки, яєць і сируПо смерть в довольстві назначу». [85] І так, одважна наша параПустилася в рутульський стан.На те і місяць вкрила хмара,І поле вкрив густий туман.Було се саме опівночі;Рутульці спали скілько мочі,Сивуха сну їм піддала;Роздігшися, порозкладались,В безпечності не сподівалисьНі од кого ніяка зла. Пікет – передовий сторожовий пост, застава.
І часовії, на мушкетахПоклавшись, спали на заказ;Хропли всі п’яні на пікетах,Тут їх застав послідній час!Переднюю побивши стражу,Полізли в стан варити кашу;Низ тут товаришу сказав:«Приляж к землі ти для підслуху,А я задам рутульцям духу,Гляди, щоб нас хто не спіткав». У Вергілія про Рамента (Рамнета) читаємо:
Сам він був цар і віщун, і Турну-цареві був милий;
Та віщуванням загину від себе не міг відвернути
(Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 327 – 328).
Тестамент – заповіт, духівниця.
Сказавши, першому РаментуГоловку буйную одтяв,Не дав зробить і тестаменту,К чортам його навік послав.Сей на руках знав ворожити,Кому знав скілько віку жити,Та не собі він був пророк.Другим ми часто пророкуєм,Як знахурі, чуже толкуєм,Собі ж шукаєм циганок. Потиснув, мов Хому Ярема – маються на увазі комічні персонажі в фольклорі українського, російського та білоруського народів. Хома і Ярема фігурують у жартівливих піснях, анекдотах, лубочних картинках (малювань). В одній з пісень зустрічаємо слова, що нагадують коментований рядок «Енеїди»:
…Ходімо у церкву
Богу молиться.
Хома надів ризи,
А Ярема взяв книги.
Де не взявся піп та дяк –
Хома вискочив у двері,
А Ярема у вікно.
Як затис та й затис –
Та й Хому притис…
(Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. – К., 1978. – С. 269).
А послі Ремових він воївПо одному всіх подушив;І блюдолизів, ложкомоївВпрах, вдребезги перемізжив.Намацавши ж самого Рема,Потиснув, мов Хому Ярема,Що й очі вискочили преч;Вхвативсь за бороду кудлатуІ злому Трої супостатуМакітру одділив од плеч. [89] Вблизі тут був намет Серрана,На сього Низ і наскакав;Він тілько що роздігсь з каптанаІ смачно по вечері спав.Низ шаблею мазнув по пупу,Зад з головою сплющив вкупу,Що із Серрана вийшов рак;Бо голова між ніг вплелася,А задня вгору піднялася;Умер фігурно неборак! [90] І Евріал, як Низ возився,То не гулявши простояв;Він также к сонним докосився,Врагів на той світ одправляв.Колов і різав без розбору,І як ніхто не мав з ним спору,То поравсь, мов в кошарі вовк;І виборних, і підпомощних,І простих, і старших вельможних,Хто ні попавсь, того і товк. Пальонка – вид горілки.
І приколов його, як квітку, Що баби колють на намітку – намітка – святкове вбрання одруженої жінки; довге, мало не до землі, покривало, яким зав'язували поверх очіпка голову. Прийнято було покійницю в домовині покривати зверху наміткою. Інколи до намітки пришпилювали воскову квітку.
Попався Ретус Евріалу,Сей не зовсім іще заснув;Приїхавши од Турна з балу,Пальонки дома ковтонув,І тілько-тілько забувався,Як Евріал к йому підкравсяІ просто в рот кинджал уткнув,І приколов його, як квітку,Що баби колють на намітку,Тут Ретус душу ізригнув. [92] Наш Евріал остервенився,Забув, що на часок зайшов;В намет к Мезапу був пустився,Там може б смерть собі найшов;Но повстрічався з другом Низом,З запальчивим, як сам, харцизом,Сей Евріала удержав.«Покиньмо кров врагам пускати,Пора нам відсіль уплітати», –Низ Евріалові сказав. Агапій Шамрай так коментує це місце: «Слимаки – монастирські служки… І знову в цій строфі – яскрава картина з побуту школярів старих часів («курохватів»), які добували собі прожиток не завжди достойними способами. Цікаво відзначити, що для них господарі, у яких вони крали, то «вороже плем'я» – Гевали і Амалики. За біблією, Амалик – родоначальник племені амаликітян, що ворогувало з євреями, а Гевал – назва народу арабського походження – гевалітян, – що так само ворогував з Ізраїлем. Звідси в біблії, а потім пізніше і в мові духівництва ці назви стали загалом означати людей «чужих», «ворожих». Причому назву «гевал» вживали в зневажливому значенні – простак, грубіян та ін. Це зневажливе ставлення до міщанства і селянства з боку школярів типове для тих часів, коли навчальні заклади були ізольовані, користувалися самоврядуванням, і школярі, або «спудеї», розвивали в собі професіональну замкненість і деяку погорду до інших «неосвічених» станів. (Так само, як, наприклад, для німецьких студентів середньовічних університетів, всі, хто не належали до «ученого стану», називались звисока «філістімлянами», або скорочено – «філістерами». Знов-таки біблійна термінологія – філістімляни – народ, що ворогував з євреями)» (Котляревський І.П. Повне зібр. творів: У 2 т. – К., 1952. – Т. 1. – С. 525 – 526).
Що роблять часто і дяки – мандровані дяки, бурсаки.
Як вовк овець смиренних душить,Коли в кошару завіта,Курчатам тхір головки сушить,Без крику мізок висмокта.Як, добре врем’я угодившиІ сіркою хлів накуривши,Без крику крадуть слимакиГусей, курей, качок, індиківУ гевалів і амаликів,Що роблять часто і дяки. [94] Так наші смілії воякиТут мовча проливали кров;Од ней краснілися, мов раки,За честь і к князю за любов.Любов к отчизні де героїть,Там сила вража не устоїть,Там грудь сильнійша од гармат,Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,Там лицар – всякий парубійка,Козак там чортові не брат. Дали рутульцям накарпас – дали прочуханки.
Кал – грязь.
По сам пас (пол.) – по пояс.
Так порався Низ з Евріалом,Дали рутульцям накарпас;Земля взялась од крові калом,Поляк піднявся б по сам пас ,Но наші по крові бродили,Мов на торгу музик водили,І убирались на простор:Щоб швидче поспішить к ЕнеюПохвастать храбростю своєюІ Турнів розказать задор. Волсент – проводир кінноти латинян.
Уже із лагеря щасливоУбрались наші смільчаки;Раділо серце не трусливо,Жвяхтіли мокрі личаки,Із хмари місяць показався,І од землі туман піднявся,Все віщовало добрий путь.Як ось Волсент гульк із долиниЗ полком латинської дружини.Біда! як нашим увильнуть? [97] Дали якраз до лісу тягу,Бистріше бігли од хортів;Спасались бідні на одвагуВід супостатів, ворогів.Так пара горличок невиннихЛетять спастись в лісах обширнихОд злого кібчика когтей.Но зло, назначене судьбою,Слідитиме скрізь за тобою,Не утечеш за сто морей. [98] Латинці до лісу слідилиОдважних наших розбишакІ часовими окружили,Що з лісу не шмигнеш ніяк;А часть, розсипавшись по лісу,Піймали одного зарізу,То Евріала-молодця.Тогді Низ на вербу збирався,Як Евріал врагам попався,Мов між вовків плоха вівця. [99] Низ – глядь, і бачить Евріала,Що тішаться ним вороги;Важка печаль на серце пала,Кричить к Зевесу: «Помоги!»Коп’є булатне направляє,В латинців просто посилає,Сульмону серце пробива;Як сніп, на землю повалився,Не вспів і охнуть, а скривився,В послідній раз Сульмон зіва. [100] Вслід за коп’єм стрілу пускаєІ просто Тагові в висок;Душа із тіла вилітає,На жовтий пада труп пісок.Волсент утратив воїв пару,Кленеть невидимую каруІ в ярості, як віл, реве:«За кров Сульмонову і ТагаУмреш, проклята упиряга,За ними вслід пошлю тебе». Уже знайома нам бурсацька макаронічна мова (див. коментар: IV, 46 – 47). Переклавши латинські слова, слід читати:
Гріх робиш, брате милий,
Невинному смерть задаєш:
Я дурень, розбійник, розбишака,
Найбільший негідник! гайдамака;
Постій! невинную кров ллєш.
На що ж розраховував Низ, звертаючись до Волсента на бурсацькому арго? Щоб збити з пантелику, виграти час, затримати піднесений над головою друга палаш. А ще мав надію, що Волсент хоч на якийсь момент прийме його за людину з свого табору, адже зрозуміле тільки бурсакам арго служило свого роду паролем.
І замахнувсь на Евріала,Щоб знять головку палашем;Тут храбрість Низова пропала,І серце стало кулішем.Біжить, летить, кричить щосили:« Пеккатум робиш, фратер милийНевинному морс задаєш:Я стультус , лятро , розбишака, Неквіссімус і гайдамака;Постій! невинную кров ллєш». [102] Но, замахнувшись, не вдержався,Волсент головку одчесав:Головка, мов кавун качався,Язик невнятно белькотав.Уста коральні посиніли,Рум’яні щоки поблідніли,І білий цвіт в лиці пожовк;Закрилися і ясні очі,Покрились тьмою вічной ночі,Навіки милий глас умовк. [103] Уздрівши Низ труп Евріала,Од ярості осатанів;Всіх злостей випустивши жала,К Волсенту просто полетів,Як блискавка проходить тучу,Він так пробіг врагів між кучуІ до Волсента докосивсь:Схватив його за чуб рукою,Меч в серце засадив другою,Волсент і духу тут пустивсь. [104] Як іскра, порох запаливши,Сама з ним вкупі пропада;Так Низ, Волсентія убивши,І сам лишився живота;Бо всі на його і напали,На смерть звертіли і зім’ялиІ голову зняли з плечей.Так кончили жизнь козарлюги,Зробивши славнії услугиНа вічность пам’яті своєй. [105] Латинці зараз ізробилиАбияк мари із дрючків;На них Волсента положилиІ понесли до земляків.А буйні голови поклалиВ мішок і теж з собой помчали,Мов пару гарних дубівок.Но в лагері найшли різниці,Лежали битих м’яс копиці,Печінок, легкого, кишок. [106] Як тілько що восток зардівся,Світилка Фебова взійшла;То Турн тогді уже наївся,Оп’ять о битві помишляв.Велів тривогу бить в клепало,Щоб військо к бою виступало,Оддать троянцям з баришкомЗа зроблену вночі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40