Тут скавчання шакала перебило великому мисливцеві думку. Він хвилину мо
вчки слухав його, а потім стиха засміявся.
Ц Ми в країні шакалів, Ц сказав він. Ц Нам і Гав спробують убити одного
з них.
Юнаки здивовано повернулися до нього, а він розвивав свою думку далі:
Ц Нао постереже в цьому кущі… Шакал хитрий, як вовк, ще ніколи людина не м
огла до нього наблизитись. Але віп завжди голодний. Нам і Гав покладуть на
землю шматок м'яса, а самі недалечко стануть напоготові. Шакал прийде Ц в
ін наблизиться і втече. Далі він знову наблизиться і знову втече. Потім ві
н почне кружляти. Коли ви не будете ворушитись, коли ваші голови й руки буд
уть як камінь, він, хоч і після довгого ваганпя, все ж шатнеться до м'яса. Вхо
пить його і миттю побіжить. Ваші списи мусять наздогнати його.
Нам і Гав пішли шукати шакалів. Їх неважко було вислідити, їхнє скавчання
одразу вказує, де вони: вони знають, що звір неохоче полює на них. Уламри зн
айшли шакалів біля купи дерев. Їх було четверо, і вони люто гризли якийсь к
істяк, де не було й малесенького шматочка м'яса. Вони не втекли від людей, л
ише з тривогою вп'ялися в них очима і, тихо повискуючи, готові були в одну м
ить зникнути, коли б люди підійшли ще ближче.
Нам і Гав зробили все так, як їм наказав Нао. Вони поклали на землю шматок о
ленини і, віддалившись, застигли нерухомо, наче сталії стовпами. Шакали п
очали обережно кружляти по траві. Від пахощів м'яса їхній острах став сла
бнути. Вони хоч і часто зустрічалися з двоногими істотами, та жоден з них н
е зазнавав їхніх хитрощів. Однак, здогадуючись, що вони дужчі за них, шакал
и крутились оддалік, а бувши розумними звірами і знаючи, що небезпека три
ває завжди Ц і вдень і вночі, вони були сповнені недовір'я. Отже, шакали ду
же довго блукали біля уламрів, багато разів обходили їх, засідали в купі д
ерев, знову виходили звідти і знову починали кружляти біля нерухомих пос
татей. Серп місяця встиг почервоніти на сході, перше ніж терпець їм увірв
ався.
Вони почали смілішати, наближатись уже на двадцять ліктів до принади й д
овго чекали, тихо гавкаючи. Нарешті голод переміг їх обережність, і вони с
трімголов кинулися до м'яса всі разом, випереджаючи одне одного. Все це ст
алося так швидко, як і казав Нао. Але списи майнули ще швидше, пробиваючи р
ебра двом шакалам, тоді як двоє інших тікали із здобиччю; сокири добили по
ранених звірів.
Коли Нам і Гав подавали Нао шакалячі шкури, він задоволено пояснив:
Ц От тепер ми вже можемо дурити людожерів. Дух шакала куди міцніший за на
ш.

Огонь розгорівся, підгодований свіжим хмизом. Він високо підкидав своє н
енажерливе полум'я і яскравіше освітлював людей, що спали покотом, і збро
ю, і харч. На варті було вже двоє нових, обидва вони сиділи, похиливши голов
и й не передчуваючи небезпеки.
Ц Ну, цих легше застукати, Ц сказав Нао, уважно придивившись до них. Ц Н
ам і Гав полювали на шакалів, тепер піде полювати на когось і син Леопарда.

Він пішов з горба, несучи з собою шакалячу шкуру, і зник у чагарнику, що ріс
на заході. Спочатку Нао віддалився від людожерів, щоб його не помітили. Ві
н перейшов чагарник, проліз високою травою, обминув оточену очеретом кал
южу, обережно проповз між липами і врешті опинився за кущем, не доходячи ч
отирьох сотень ліктів до Вогню.
Вартові й не поворухнулися. Невідомо, чи й відчув котрий з них шакалячий д
ух, та він і не міг його, звичайно, занепокоїти. А Нао тим часом розгледів ус
і подробиці табору. Спочатку він полічив, скільки було воїнів і якої вони
сили. Майже всі були кремезні, мали широкі груди, довгі руки та короткі ног
и. Уламр зауважив собі, що ніхто а них його не наздожене. Потім він оглянув
місцевість. Праворуч лежав невеличкий горбочок, відділений од Нао смуго
ю голої землі. Далі йшло кілька кущиків, а за ними, завертаючи праворуч, ви
сока трава. Ця трава рогом доходила чи не на п'ять або шість ліктів до Вогн
ю.
Нао вагався недовго. Вартові сиділи до нього спиною, і він поліз на підвищ
ення. З кожним їхнім рухом він спинявся й прикипав до землі. Як чиїсь ніжні
руки, почував він на собі світло огнища й місяця. Так нарешті дістався він
до пагорка, проліз кущиками та травою і опинився біля Вогню.
Тіла сонних воїнів майже оточували його, до більшості можна було б докин
ути списом. Коли б вартові зняли тривогу, його б, напевне, спіймали. Та йому
сприяло те, що вітер дув на нього, односячи геть розведений димом його й ша
калячої шкури дух. До того вартові майже спали і лише коли-не-коли знову п
ідкидали вгору похилені на груди голови…
Облитий яскравим світлом, Нао плигнув, як леопард, простяг руку і вхопив о
дну головешку. Він уже тікав у траву, коли залунав крик; один вартовий біг
за ним, другий кидав списа. Майже в ту ж мить з землі підвелося з десяток по
статей.
Перше ніж людожери кинулись навздогін, Нао вже перебіг місце, де його мог
ли перейняти. Вигукуючи свій бойовий клич, біг він просто до горба, де на н
ього чекали Нам і Гав.
Кзами Кзами
Ц назва племені людожерів.
гналися за ним поодинці, виючи, наче кабани. Своїми короткими ногам
и вони бігли досить прудко, але не так, щоб зловити уламра. Вимахуючи своїм
факелом, він плигав перед ними, ніби мегасерос. Він випередив кзамів на п'
ять сотень ліктів, коли добіг до горба й побачив там Нама і Гава.
Ц Біжіть попереду! Ц гукнув він їм.
Ставні й сильні, вони помчали майже так само швидко, як і Нао. Добре, що він у
зяв із собою саме цих гнучких юнаків, а не старших, хоч і дужчих мисливців.
Адже, тікаючи від кзамів, вони за кожні десять скоків випереджували тих н
а два лікті. Син Леопарда поспівав за ними, не втомлюючись. Він іноді спиня
вся, щоб подивитись на свою головешку. Його турбувало і те, що за ним гнали
сь, і те, як би не втратити свою огненну здобич, через яку він перетерпів ст
ільки лиха. Полум'я пригасло, лише трохи жевріючи на сирому дереві. Та все
ж жар був досить сильний, і Нао сподівався на першому ж спочинку оживити й
ого в Огонь і нагодувати хмизом.
Місяць проплив уже третину своєї дороги, коли улам-ри опинилися перед бо
лотом. Болото не перешкоджало їм, вони знали через нього стежку, якою вже к
олись ішли і яка довела їх до кзамів. Стежка була вузенька й кручена, але т
верда, бо йшла по порфіру. Вони, не вагаючись, побігли нею і через деякий ча
с спинились.
Стежкою важко було йти двом чоловікам, не те що битися. Кзами мусили або ри
зикувати, або ж обійти болото, щоб напасти ззаду. Та й на цей випадок в улам
рів був час. Своїм подвійним інстинктом звіра й людини Нао вирахував, що є
досить часу, щоб підживити Вогонь. Червоний жар поменшав, потемнів, ледве
тлів.
Мисливці сталії шукати сухої трави й трісок. Зів'ялого очерету, пожовкло
ї материнки та зсохлих гілок верби було багато, але все це було вогке. Тоді
вони витерли об сухі шкури кілька гілочок з тоненькими кінчиками, листо
чків і стеблинок.
Пригаслий жар, роздмуханий Нао, трішечки ожив. Кілька разів кінчики трав
и займались полум'ям, що на хвилинку росло, потім нерішуче спинялось на по
товщеному місці стеблинки, слабло й гинуло, переможене парою води. Тоді Н
ао згадав про шакалячу шкуру. Він насмикав кілька жмутів і спробував їх п
ідпалити. Кілька волосків спалахнуло; радість і страх стиснули серця ула
мрів, але, хоч які обережні вони були, слабий огонь щоразу меншав і гас… Га
сла й надія! Крізь плівочку попелу ледве пробився якийсь хворий блиск; ос
тання червона плямочка стала як оса, потім Ц як муха, а далі Ц як одна з ти
х дрібнісіньких комашок, що танцюють над водою. Нарешті й це згасло, і безм
ежна туга пройняла душі уламрів…
Цей слабий вогник був би для них найціннішою річчю на світі, він мав вирос
ти, набратися сили, мав довго жити. Він їв би сухе дерево на відпочинках, ля
кав би лева-велетня, сірого ведмедя, перемагав би темряву, надавав би м'яс
у нового смаку. Вони мали принести цю пломенисту здобич своєму племені, і
плем'я визпало б їхню силу… А тим часом ледве вони встигли його завоювати,
як він і вмер, а їм після важкої боротьби із стихіями природи й хижаками те
пер випадала боротьба з найпідступнішим і найнебезпечнішим ворогом Ц
людиною.

Розділ третій
НА БЕРЕГАХ ВЕЛИКОЇ РІЧКИ

Нао тікав од кзамів. Вони гналися за ним уже восьмий день, гналися завзято
й невпинно. Чи через турботи про майбутнє (адже уламри могли бути розвідк
ою якогось сусіднього племені), чи через інстинкт убивства й ненависті д
о чужих, кзами виявляли надзвичайну впертість. У витривалості уламри не
поступалися кзамам, а в прудкості переважували їх: за один день вони могл
и втекти від ворогів на п'ять чи шість тисяч ліктів. Але Нао взявся завоюва
ти Вогонь. Щоночі, залишивши На-ма й Гава на безпечній відстані, він блука
в біля ворожого табору. Спав же він мало, хоч і міцно.
Тікаючи, синові Леопарда доводилося повсякчас кружляти, що змусило його
збочити далеко на схід, і на восьмий день він уже опинився біля Великої рі
чки. Він стояв на високій гранітній скелі, якій повідь, дощі, рослинність п
оїли боки, подовбали дірки, поодламували багато шматків, але вона протяг
ом сотень тисячоліть витривало противилась як непомітному під'їданню, т
ак і раптовим ударам ворожих стихій.
Річка котила свої могутні хвилі. З тисячі кам'янистих, степових та лісови
х місцевостей пила вона кринички, струмочки, менші річки. Для неї купчивс
я лід по щілинах високих похмурих гір, дзюрчала з печер вода криниць, цоко
тіли камінчиками з граніту й вапняку джерела, спадали дощами велетенськ
і пухнаті губки-хма-ри, текли в своїх глиняних ложах підземні води. Бадьо
ра, бурхлива, з шумовинням пролітала вона поміж тісних скелястих берегів
, розливалася тихими озерами по рівних місцевостях, освіжувала стоячу во
ду боліт, розбивалась об острови, лютувала на порогах, несамовито ревла н
а водоспадах.
Повна життя, вона скрізь невпинно плодила нове. Від теплих до холодних кр
аїв, від тисячолітніх родючих намулів до сухих земель Ц скрізь завдяки
їй виникали цілі держави дерев: орди фіг, маслин, сосон та ясенів; племена
сикомор, платанів, каштанів, кленів, буків та дубів; табуни горіхів, ялинок
, берестів, беріз; низки білих, чорних, попелястих, тремтячих та сріблястих
тополь; родини вільх і білих, рожевих та плакучих верб.
У її глибинах ворушиться безліч німих молюсків, ховаючись у свої перлові
домівки, ракоподібні з міцним панциром; прудкі риби, що від одного маху хв
оста пронизують важку воду так само швидко, як птахи хмару; риби мляві, що
повагом хлюпаються біля намулу; гади, гнучкі, як очерет, чорні, шершаві й м
іцні. У певні сезони, чи через негоду, стихійні катастрофи, чи через війну,
річку відвідують трикутні табуни журавлів, гурти жирних гусей, зграї кач
ок, турпанів, сивок і чапель, хмари ластівок, чайок і чорних куликів, дрохв
и, лебеді, деркачі, мартини і безліч горобців. Яструби, круки й ворони раюю
ть, маючи досхочу падла; орли чатують під хмарами, соколи крають повітря с
воїми гострими крильми; кібці й кібчики кружляють над високими горбами;
несподівано й полохливо з'являються та швидко зникають шуліки, а вночі н
ечутно для вуха линуть на своїх волохатих крилах сови й пугачі.
Хитаючись, сунеться грубий, наче стовбур клена, гіпопотам; нищечком снов
игають в очеретах куниці та водяні пацюки, схожі на зайців; біжать до води
табуни полохливих оленів, сарн, козуль, мегасеросів, прудконогих сайгакі
в, гірських козлів, ослів і коней, важкі армії мамонтів, турів та зубрів. Но
соріг обхлюпує в затоці свій міцний панцир; кабан трощить і ламає сухий в
ерболіз; перевалюється, мов чорна гора, миролюбний, хоч і страшний, печерн
ий ведмідь; рись, пантера, леопард, сірий ведмідь, тигр, жовтий і чорний лев
и ховаються в засідки і хапають звідти теплу здобич; смердючий дух свідч
ить про присутність лисиці, шакала й гієни. Зграї вовків і собак вистежую
ть слабих, поранених та потомлених звірів. Скрізь гомозиться дрібна звір
ипа: зайці, кролі, польові миші, гадюки й ужі; черви, хробаки, гусінь; коники,
комашки, жужелиці; свинки, бабки, довгорожці, джмелі, оси, бджоли, шершні й м
ухи; білани-капустянки, довгоносики, цвіркуни, світлячки, хрущі, таргани…

Річка несла з собою гниле дерево, пісок, глину, трупи, листя, стовбури, корі
ння.
Нао любив її могутні хвилі.
Він з захопленням стежив за ними очима, як вони переможними лавами бігли
в осінньому роздратуванні. Вони бились об острови і налітали на береги л
ютими горами піни, широкими, рівними, як озеро, просторами, малахітовими в
ирами Ц все це на бризки розбивалось об стрімкий берег, пінячись та моло
до, жваво й захоплено ревучи.
Уламр визнавав Воду, як і Огонь, за незліченну істоту. Як і Огонь, вона змен
шується, росте з непомітної краплинки і шириться по величезних простора
х, поїдаю-чи звірів і людей; вона падає з неба і напуває землю; невтомно їст
ь кручі, тягне каміння, пісок і глину; жодна рослина чи звір не можуть жити
без неї. Вона свистить, реве, гуде; вона співає, сміється й плаче; вона прохо
дить там, де не пройде найдрібніша комашка; її чути під землею; вона слаба
в криничці, дужчає в струмені, могутня, як мамонт, у річці, широка, як ліс, у в
еликій річці. Вона спить у болоті, відпочиває в озері, моторна в ручаях, во
на перекидається на порогах, плигає, як тигр чи муфлон, на водоспадах.
Так міркував Нао перед могутніми водами. Однак треба було знайти притуло
к. Можна розташуватися на якомусь з островів, але, даючи спокій від звірів
, він не забезпечував од людей; острів зв'язав би вільний рух, зробив би нем
ожливим завоювання Вогню, сприяв би всякій ворожій засідці. Нао волів кр
аще лишитися на березі. Він вибрав для спочинку високу скелю, яка трохи па
нувала над місцевістю. Боки її спадали сторч, а шпиль являв собою площину,
де вільно могло б уміститися десять чоловік.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21