Раптом усі голови й вуха повернулися в один бік, а далі всі звірі якнайшви
дше сипнули врозтіч; коні, онагри, сайгаки, муфлони, козулі й олень побігли
через західну ущелипу, протії червоного проміння сонця. Не побіг лише од
ин кабан, що поводив під щетиною повік своїми вузькими, налитими кров'ю оч
има. З'явилися великі лісові вовки, більші від вовків степу, з високими ног
ами, міцними щелепами та близько зсунутими жовтими очима; їх погляди не б
ігали туди й сюди, як у полохливих травоїдів, а одразу вчіплювалися в здоб
ич. Нао, Нам і Гав ухопилися за вила й списи, кабан вишкірив свої ікла і поча
в погрозливо хропти. Змірявши ворога своїми хитрими очима та почувши тон
кими ніздрями його дух, вовки визнали його за небезпечного і побігли нав
здогін утікачам.
Після них запанувала тиша, і уламри, вгамувавши свою спрагу, почали радит
ися. Скоро мало смеркатись; сонце ховалося за скелі; було вже надто пізно,
щоб іти далі; де ж спинитися на відпочинок?
Ц Зубри підходять! Ц сказав Нао.
Але тієї ж миті він повернувся до західної ущелини. Всі троє уважно слуха
ли, потім припали вухом до землі.
Ц Це не зубри, Ц стиха вимовив Гав. А Нао ствердив:
Ц Це Ц мамонти!
Мисливці швидко оглянули місцевість. Річка пливла поміж базальтовим го
рбом і стіною з червоного порфіру, звідки стримів досить широкий виступ,
на якому міг би вміститись і великий хижак.
Уламри вилізли на нього.
Під виступом у напівтемному проваллі текла вода, горизонтально нависли
дерева, зрушені обвалами та власною вагою. З глибини тяглися до тьмяного
світла вершечками з купками блідого листу, витрачаючи на це всю свою жит
тєву енергію, інші дерева, надзвичайно високі й тонкі, борючися з густим, н
аче ведмеже хутро, мохом, з ліанами, що душили їх, та губками, що обліплювал
и їх стовбури; вони вперто боролися й далі за життя, за місце під сонцем.
Нам перший помітив у скелі печеру. Низька й неглибока, вона мала отвір неп
равильної форми. Уламри не одразу вступили до неї, спочатку вони довго її
оглядали. Нарешті Нао повів своїх товаришів, зігнувшись та нюхаючи повіт
ря; тут вони побачили кістки, шматки шкури, різні роги, щелепи. Господар пе
чери був, очевидно дужий і небезпечний хижак. Нао захотів пізнати його ню
хом.
Ц Це печера сірого ведмедя, Ц нарешті заявив він. Ц Вона порожня вже чи
мало днів.
Нам і Гав зовсім не знали цього лютого хижака, бо уламри блукали по місцев
остях, де водилися тигр, лев, зубр і навіть мамонт, але де сірий ведмідь тра
плявся дуже рідко. Нао зустрічав його лише в далеких подорожах. Він знав й
ого сліпу, як у носорога, злість, його силу, майже рівну силі лева-велетня, й
ого люту, непереможну мужність. Печера була порожня, бо ведмідь або покин
ув її зовсім, або ж подався на кілька тижнів, а може, й на довший час, полюват
и в іншу місцевість; могло бути, нарешті, що його спіткало лихо на переправ
і через річку. Певний, що звір їх не застукає цієї ночі, Нао вирішив викори
стати його печеру для відпочинку. Коли він доводив це до відома своїх тов
аришів, над річкою й скелями розлігся дужий галас: прийшли зубри! їхнє мог
утнє, як левовий рик, мукання різноголосою луною відбивалося від скеляст
их стіп цього похмурого закутка.
Нао прислухався до гамору цих великих звірів з деякою тривогою. Люди рід
ко коли полювали на турів чи зубрів. У ті часи ці звірі були такого зросту,
сили й жвавості, яку не могли вже мати їхні нащадки. Їхня поведінка була хо
ч, може, й не така тонка, проте жвавіша й хитріша; вони знали свою силу й боял
ися великих хижаків лише тоді, коли були хворі, приставали в дорозі чи кол
и зважувалися вибігати в степ поодинці.
Трос уламрів вийшли з печери. Їхні груди хвилювалися від величного видов
ища, їхні серця відчували його дику розкіш; їхній темний розум без слів і д
умки захоплювався тут первісною красою, що тремтіла й у глибині їхньої в
ласної природи.
Ледве вони вийшли з темної печери, як знявся інший галас, що розітнув перш
ий, як сокира розтинає тіло кози. Його творили горлові крики, вищі за тоном
та довші й слабші за мукання зубрів; тим часом вони сповіщали про наближе
ння найдужчого із створінь, що блукали тоді на поверхні землі. За тих часі
в мамонт був непереможний. Від цієї тварини тікали лев і тигр, втрачав сво
ю мужність сірий ведмідь; людина ще кілька тисячоліть не повинна була мі
рятися з ним силою, і лише сліпий та дурний носоріг насмілювався нападат
и на нього. Мамонт був моторний, невтомний, здатний ходити по горах, кмітли
вий та пам'ятливий. Своїм дужим хоботом віп воював і працював, велетепськ
ими іклами поров землю, свої походи провадив мудро, певний своєї вищості.
Шиття здавалося йому прекрасним, а в жилах його текла гаряча червона кро
в; безперечно, його чуття природи було значно тонше, ніж у сучасних слонів
, отупілих за довгі роки неволі у людини.
Сталося так, що ватажки зубрів і мамонтів наблизилися до берега одночасн
о. Згідно із своїми законами мамонти схотіли підступити до води першими;
ні тури, ні зубри проти цього закону ніколи не виступали. Однак, якраз оці
зубри, звикши, щоб інші травоїдні відступали перед ними, та, маючи на чолі
ватажків, що не знали як слід сили мамонта, розлютилися.
А на чолі у них стояло вісім величезних бугаїв, і з них один був завбільшки
з носорога; довго терпіти свою пекучу спрагу вони не могли. Побачивши, що
мамонти збираються пройти першими, розлючені зубри, звівши морди догори
, войовничо заревли.
Мамонти спинилися. Вони мали п'ятьох ватажків, тіла яких були як гори, ноги
Ц як дерева. Вони виставили свої десятиліктеві ікла, здатні строщити ду
ба; хоботи у них були як удави, голови стирчали, як скелі; вкриті воші були г
рубою, наче кора старого береста, шкурою. За ними сунув довгий, землистого
кольору табун.
Отже, міряючи своїми маленькими рухливими очима бугаїв, старі мамонти пе
регородили зубрам шлях, не стурбувавшись, ніби міркуючії миролюбно. Вісі
м же зубрів з налитими кров'ю очима, з горбатими шиями, кучерявими й борода
тими мордами та з крутими рогами трясли своїми густими, важкими й брудни
ми гривами. Інстинкт попереджав їх про страшну силу ворогів, але мукання
табуна розпалювало їй войовничий дух. І от найдужчий з ватажків, схиливш
и голову та виставивши вперед блискучі роги, як велетенська бомба, налет
ів на найближчого мамонта. Поранений у плече, хоч і відбивши силу удару св
оїм хоботом, велетень упав на коліна. Зубр з властивою його породі вперті
стю нападав далі; вигода позиції була на його боці; він невпинно штурхав м
амонта своєю гострою зброєю, той же лише з натугою відбивався своїм хобо
том. У цій дивовижній бійці зубр був сама відчайдушна лютість. Вихор інст
инктів клекотів у його великих очах, тремтячій гриві, запіненій морді та
в усіх впевнених, блискавичних, хоч і одноманітних рухах. Коли б йому лише
пощастило повалити свого супротивника на землю та розпороти йому живот
а, де шкура була найменш груба, а тіло менш мускулясте, він би тоді переміг.

Мамонт розумів це; віп силкувався втриматись, а небезпека вимагала від н
ього неабиякої уважності. Він міг би підвестися за одну мить, коли б зубр х
оч на короткий час припинив свої люті напади.
Інших самців спочатку бійка ніби здивувала. Чотири мамонти і семеро буга
їв стояли нерухомо, грізно вичікуючи; ні з чийого боку не видно було охоти
втручатись; обидві групи відчували небезпечність цього. Та мамонти перш
і виявили ознаки нетерплячки. Найвищий з них заворушив, сопучи, своїми пл
івчастими, подібними до велетенських кажанів, вухами і посунув уперед. А
перший, атакований зубром, майже одночасно з дикою силою вперезав супрот
ивника хоботом по нозі. Тут уже захитався зубр, а тим часом мамонт устиг пі
двестись. Обидва звірі знову опинилися віч-на-віч. Безмежна лють буяла пі
д черепом мамонта, звівши з металічним зойком свого хобота, він розпочав
напад. Своїми кривими іклами він перекинув зубра та, б'ючії скоса хоботом,
потрощив йому кості. Чимраз більше шаленіючи, він розпоров супротивнико
ві живіт і своїми величезними ногами почав топтати кишки та потрощені ре
бра, заюшившись кров'ю аж по груди. Передсмертний крик зубра заглушив нов
ий галас: починалася загальна бійка між величезними самцями. Сім зубрів
і чотири мамонти зчепилися в сліпій боротьбі, не помічаючи нічого і втра
тивши всяку обережність. Запал її почав охоплювати й табуни; густий рев з
убрів змішувався з пронизливим криком мамонтів, лють проймала хвилі тіл
, голів, рогів, іклів та хоботів. Самці-ватажки цілковито захопилися борот
ьбою; їхні тіла збилися у величезну безладну купу м'яса і корчилися з болю
й люті. З першої хвилини мамонтам через їхнє менше число було кепсько; три
бугаї одного перекинули, другий мусив оборонятись; зате ж двоє інших одр
азу здобули перемогу. Рушивши на своїх ворогів разом, вони вмить строщил
и й пошматували їх і, топчучи їхні тіла, тратили на це більше часу, ніж забр
ала у них сама боротьба. Нарешті, помітивши небезпеку, в якій опинились їх
ні товариші, вони рушили їм на допомогу і настукали несподівано трьох зу
брів, охоплених лютим бажанням знищити поваленого велетня. Зубри купою п
окотилися по землі; двох стерли могутні ноги мамонтів, третій же чимдуж п
очав тікати. За ним побігли й ті, що ще билися. Переляк, наче блискавична по
шесть, охопив табун зубрів. Якась чудна млявість і вагання, наче тиша пере
д вихором, прудко поширилися по всій їхній масі; неспокійно забігали очі,
зачулася подібна до дощу тупотнява: зубри хмарою сунули назад, зчинивши
справжню бійку у вузькому проході; в сліпому жаху кожен звір змітав усе н
а своєму шляху, дужчі перекидали слабших, прудкі бігли по спинах решти; кі
стки хрустіли, як дерева під ураганом.
Мамонти не схотіли гнатися за побитим ворогом. З них було досить того, що в
они ще раз довели свою могутність, ще раз пересвідчилися, що вони господа
рі на землі. Отже, стадо велетнів бурого кольору з довгим шорстким волосс
ям та такими ж гривами рушило до берега та так завзято припало до води, що
аж її рівень у затоці понижчав.
Прудконогі звірі, ще не очунявши після бійки, скупчилися по косогорах, ди
влячись, як п'ють мамонти. Уламри теж дивилися на них, захоплені враженням
минулої величної події. Нао ж порівнював цих господарів світу з Намом й Г
авом: він бачив худі руки, тонкі ноги, вузькі тулуби своїх товаришів і вели
кі, наче гори, тіла мамонтів на грубих, як дуби, ногах. І він зрозумів, до яко
ї міри мале й кволе те створіння, що зветься людиною, яке мізерне судилося
йому життя в повсякчасному блуканні степами. Він згадував також про руди
х левів, про левів-велетнів та тигрів, яких вони мусили зустріти в найближ
чому лісі й проти чиїх пазурів і олень, і людина так само безпорадні, як го
луб проти кігтів орла.

Розділ третій
У ПЕЧЕРІ

Минула третина ночі. Блідий, як берізка, місяць плин понад хмарою. Він лив
хвилі свого світла на річку, на мовчазні скелі, на полохливі тіні на берез
і. Мамонти вже давно пішли; тільки зрідка можна було побачити якогось пла
зуна та помітити сову, що пролітала на тихих крилах. Біля входу печери сто
яв на варті, відбуваючи свою чергу, Гав. Він був дуже стомлений; його думки
текли одноманітно й повільно, збуджуючись лише від несподіваних шелест
ів, нових чи збільшених старих запахів, затихання чи пориву вітру. Дивне з
аціпеніння скувало всі його почуття й думки; в свідомості жеврів тільки
страх перед небезпекою.
Але ось несподівано стрілою пробіг сайгак, і це раптом примусило його пі
двести голову. В ту ж мить на тім боці річки, на крутому шпилі горба, побачи
в він великого звіра, що хитаючись наближався до берега. Його важкі, а прот
е гнучкі ноги, здорова звужена біля щелеп голова, деяка чудна подібність
до людини свідчили, що це ведмідь. Гав знав печерного ведмедя, велетня з оп
уклим лобом, що мирно жив у своїм барлозі чи на пасовищі, любив траву й рос
лини та їв м'ясо лише з великого голоду. Цей же ведмідь був, здається, іншої
породи. Гав переконався в цьому, коли місяць добре присвітив йому; плеску
ватий лоб, сіра масть і швидка хода довели уламрові остаточно, що перед ни
м найстрашніший і найлютіший з усіх охочих до м'яса: це був сірий ведмідь,
суперник хижаків з породи котячих.
Гав згадав розповіді мисливців, що побували в гірських землях. Сірий вед
мідь граючись трощить зубра й тура, а несе їх легше, ніж леопард козу. Його
пазурі одним махом розпорюють людині груди й живіт; він душить своїми ла
пами коня і не боїться ні тигра, ні жовтого лева. Старий Гун певний, що сіри
й ведмідь відступав тільки перед левом-велетнем, мамонтом та носорогом.

Син Сайгака не відчув того раптового переляку, що завжди нагонив на ньог
о тигр. Зустрічаючись з печерним ведмедем, він звик до його спокійної й до
брозичливої вдачі. Ці згадки спочатку Гава заспокоїли, але поведінка хиж
ака в міру його наближення ставала чимраз менш певною. Гав мусив розбуди
ти ватажка.
Ледве Гав торкнув Нао рукою, висока його постать зразу ж підвелася в темр
яві.
Ц Чого хоче Гав? Ц спитав Нао, виходячи з печери.
Молодий мисливець простяг руку до шпиля; обличчя ватажка зблідло.
Ц Сірий ведмідь!
Нао оглянув печеру.
Він уже раніше поклопотався позносити сюди каміння й гілляки. Були також
поблизу кілька великих каменюк, якими теж можна було б добре загородити
отвір. Та Нао мав на думці тікати, і втекти можна було лише берегом, де звір
і пили воду. Але коли б цей прудкий, невтомний і впертий звір схотів на них
полювати, він майже напевно наздогнав би втікачів. Тоді єдиним порятунко
м було б сховатися на дерево, бо сірий ведмідь вилізти на нього не міг. А вт
ім, він міг під ним без кіпця вичікувати; до того ж на тій місцевості не бул
о дерев з міцним гіллям.
Чи помітив хижак Гава, що був сховався, притулившись до каменя та намагаю
чись не робити жодного зайвого руху?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21