VadikV


69
Жозеф Анри Рони-старший:
«По вогонь»



Жозеф Анри Рони-старший
По вогонь

AVB
«По вогонь. Печерний лев: Повісті»: Видавництво ЦК ЛКСМУ "Молодь"; Київ; 1979

Аннотация

Повість відомого французьког
о письменника Жозефа Роні-старшого (1856Ц 1940) переносить нас на десятки тися
ч років назад, у кам'яний вік. Образно й захоплююче змальовує автор сповне
не пригод і тривог життя доісторичних людей, змушених вести повсякденну
сувору боротьбу з грізними силами природи, з лютими хижаками, з ворожими
племенами.

Жозеф Роні
ПО ВОГОНЬ

Частина перша

Розділ перший
СМЕРТЬ ВОГНЮ

Уламри бігли вночі, охоплені жахом. Їм, збезумілим від страждань і втоми, в
се здавалося дрібницею перед найбільшим нещастям: у них помер Вогонь. Во
ни доглядали його в трьох клітках, відколи існувало їхнє плем'я; чотири жі
нки і два воїни годували його і вдень і вночі.
За найтяжчих часів він завжди мав від них поживу; вкритий від дощу, негоди
, поводі, він подорожував через річки и болота, синіючи вранці та червонію
чи ввечері. Його могутнє лице гнало від себе чорного й жовтого лева, печер
ного й сірого ведмедя, мамонта, тигра й леопарда; його червоні зуби борони
ли людину від усього широкого світу. Всі радощі життя втілювалися в ньом
у. Він надавав м'ясу смачного духу, гартував списові його вістря, колов тве
рде каміння; руки ноги поблизу нього почували в собі приємну міць; він бад
ьорив плем'я в повних різного страхіття лісах, безкраїх степах, у глибина
х холодних печер. Це був Батько, Вартовий, Рятівник, однак лютіший і страшн
іший за мамонта, коли виплигував з клітки і починав жерти дерева.
Він помер! Ворог встиг знищити дві клітки, а в третій під час утечі Вогонь
на очах зблід і зменшився. Він так ослаб, що не міг уже гризти болотяної тр
ави; він тремтів, як хворе звірятко. Нарешті вогник зменшився до розмірів
червоної цяточки, яку добиває вітер своїми подихами… І потім він зник… У
ламри, приголомшені горем, бігли в глуху осінню ніч. Зірок не було. Важко н
ебо нависло над важкою водою; болотяні рослини простягали назустріч сво
ї холодні галузки; різне гаддя булькало у воді; вода непомітно ковтала чо
ловіків, жінок, дітей. Прислухаючись до голосів провідників, уламри силк
увалися простувати найтвердішим шляхом по острівцях та бродами.
Троє поколінь знало цей шлях, але спробуй знайди його, коли навіть зорі на
небі не світять. Та все ж на ранок вони вийшли до лугу.
Холодне світло цідилося крізь сірі хмари. Вітер кружляв над масною, як гі
рська смола, водою; ряска напиналася, наче гнійна болячка; задубілі плазу
ни ворушилися поміж білого латаття та човників. Чапля знялася з попеляст
ого дерева… Перед уламрами розляглася безмежна рівнина, вся вкрита тума
ном, під холодом якого тремтіла рослинність. Люди звеселіли, випросталис
я, перешили останні мочарі й ступили на тверду землю.
Вони опинилися серед високої трави. Коли небезпека смерті минула, багато
уламрів цілком втратили свою жвавість; вони попадали на землю і тієї ж ми
ті поснули. Жінки трималися краще за чоловіків; декотрі з них втратили ді
тей у болоті й скиглили, наче вовчиці. Всі вони розуміли, що плем'я має вели
кі втрати, що настають тяжкі часи: ті, хто врятував своїх дітей, на радощах
підносили їх угору до хмарного неба.
В світлі ранку Фаум перелічив своє плем'я, вживши для цього пальці і гілки
. Кожна гілка йшла за число пальців на двох руках. Він не дуже добре рахува
в, однак побачив, що ще лишилося чотири гілки воїнів, більш як шість гілок
жінок, близько трьох гілок дітей і кілька дідів.
А старий Гун, вміючи рахувати краще за всіх, заявив, що з чоловіків урятува
вся один на п'ять, із жінок Ц одна на три, а з дітей Ц одно на гілку. Тоді всі
, хто не спав, відчули безмежність свого лиха. Вони збагнули, що їхнім поко
лінням загрожено в самім корені, що сили природи стануть для них убивчим
и; голі й безпорадні, мусять вони тепер блукати по широкому світу.
Незважаючи на всю його мужність, Фаума опанував розпач. Ні його могутня п
остать, ні велетенські руки не тішили його більше; на широкому обличчі, ук
ритому шорстким волоссям, у жовтих, як у леопарда, очах була гнітюча втома
; він поглядав на свої рани від ворожих списів та інколи злизував кров, що
ще й досі текла з рани на руці.
Як усі переможені, він пригадував ту хвилину, коли сам міг перемогти. Улам
ри жваво стали до бою, сам він трощив ворожі голови своїм кийком. Знищивши
чоловіків, забравши жінок та вбивши ворожий Вогонь, вони здобули б собі п
раво полювання на нових рівнинах та в невичерпно багатих на дичину лісах
. Але звідки ж тим лихом повіяло? Чому уламри у відчаї почали тікати, чому з
ахрустіли їхні кості, чому розпорото їхні животи, чому передсмертний зой
к линув з їхніх грудей, в той час як ворог захопив їхній табір і руйнував с
вященні Вогні? Так запитувала темна й безпорадна думка Фаума. Ця думка вп
ерто переслідувала його. Вона не хотіла гинути, вона відчувала, що ні енер
гії, ні мужності, ні лютості у неї не поменшало.
Сонце тим часом почало пригрівати сильніше. Воно пливло понад болотом, п
ронизувало воду, сушило рівнину. З ним линула радість ранку, рослини ожив
али під його промінням. Вода здавалася легшою, менш зрадливою, прозорішо
ю. Вона грала сріблястими хвильками поміж яскраво-зелених острівців, од
бивала блиском малахіту та перлів, м'якими тонами сірки, плівочками слюд
и, та й дух від неї з-під верб та вільх ішов ніби легший, Граючи відблисками
, пишалося баговиння, полискувало жовте латаття, маячили сині півники, бо
лотяні молочаї, кривавники, цілі затоки козельців з листям цар-зілля, пла
куна, росянки; нетрі з очерету й лози, де плодилося водяне птаство Ц чорні
кулики, чирки, сивки, чайки нефритових кольорів, важкі дрохви та довгоног
і погоничі. По берегах рудих заводей нерухомо стояли чаплі, вистрибували
, плещучи крилами, журавлі на косах, зубата щука кидалася на линів, а остан
ні метелики миготіли в повітрі зеленими й блакитними вогниками.
Фаум почав оглядати своє плем'я: лихо лягло на нього, мов гадюче кодло. Від
жовтих, як лимон, і зелених, як баговиння, закривавлених хворих, що трусили
ся у пропасниці, ішов важкий дух гнійних ран. Деякі скорчилися, ніби удави
, інші випросталися, наче великі ящірки, дехто хрипів, здавлений смертю. Ра
ни почорніли, огидні й жахливі на животах і особливо на головах, де кров зл
іпила волосся в одну суцільну червону губку. Майже всі поранені мусили о
дужати, бо найслабкіші або лишилися на тім боці, або загинули в болоті.
Одвівши очі від сплячих, Фаум став допитливо розглядати тих, що дужче, ніж
утому, відчували лихо втрат. Це були найміцніші воїни, краса племені улам
рів. Суворі обличчя, низькі лоби, звірячі щелепи. Шкіра у них була руда, не ч
орна; майже у всіх тулуби, руки й ноги позаростали волоссям. Їхній нюх міг
змагатися із нюхом звірів. Їхні великі очі світилися то люттю, то сумом, ся
яли особливою красою у дітей та деяких молодих дівчат.
Фаум звів руки до сонця й заголосив.
Ц Що робитимуть уламри без Огню? Ц вигукнув він. Ц Як житимуть воші в ст
епах і лісах? Хто оборонить їх від темряви й зимового вітру? Вони муситиму
ть їсти сире м'ясо і гірке коріння; вони більше не грітимуться біля багатт
я, не гартуватимуть вістря своїх списів. Лев, звір із страшними іклами, вед
мідь, тигр, велика гієна жертимуть їх живцем серед ночі. Хто знову дістане
Огонь, той стане Фаумові братом; він матиме три частки в полюванні, чотири
Ц здобичі; він візьме собі Гамлу, дочку моєї сестри, і палицю ватажка післ
я моєї смерті.
Тоді підвівся Нао, син Леопарда, і промовив:
Ц Хай дадуть мені двох прудконогих вояків Ц і я піду здобувати Огонь чи
у синів мамонта, чи у людожерів, що полюють на берегах Подвійної річки.
Фаум не кинув йому прихильного погляду. Своєю постаттю Нао був більший з
а всіх уламрів. Його плечі ще росли. Не було спритнішого й здатнішого до тр
ивалого бігу вояка. Він перемагав у боротьбі Му, сина Тура, чия сила майже
не поступалася Фаумовій. І Фаум стерігся його. Він давав Нао небезпечні д
оручення, усуваючи його від племені подалі та посилаючи майже на смерть.

Нао не любив ватажка, але він захоплено задивлявся на Гамлу Ц ставну, гну
чку й таємничу, з густим волоссям. Коли б вона була йому жінкою, він не пово
дився б із нею грубо; він не любив бачити на обличчях людей виразу страху,
що робить їх чужими.
Іншим разом Фаум поставився б до слів Нао дуже вороже. Але тепер лихо скру
тило його. Може статись, що спілка з сином Леопарда буде йому на користь; к
оли ж ні Ц Фаум завжди зуміє спекатися його. І, звернувшись до юнака, він в
ідповів:
Ц У Фаума язик один. Коли принесеш Огонь, матимеш Гамлу, і то без жодного в
икупу. Будеш Фауму за сина.
Він говорив з піднесеною рукою, повагом, суворо і пихато. Потім Фаум покли
кав Гамлу. Та підійшла, тремтячи, й звела свої мрійні очі, повні вогкого бл
иску.
Важка Фаумова рука лягла дівчині на плече, з дикою пихою він почав гукати:

Ц Хто з дівчат має кращу постать? Вона може нести сарну на плечі, не втомл
юючись іти з ранішнього сонця до вечірнього, терпіти голод і спрагу, вичи
няти шкуру, перепливати озеро. Від неї будуть діти незламної сили. Коли На
о здобуде Огонь, він візьме її, не даючи ні сокир, ні рогів, ні черепашок, ні
хутра.
Тоді, пожадливо зиркаючи, виступив і Агу, син Зубра, найволохатіший з усіх
уламрів, і сказав:
Ц Агу хоче здобути Огонь. Він піде зі своїми братами шукати ворогів по то
й бік річки. І він або загине від сокири, списа, зубів тигра чи пазурів лева-
велетня, або ж дістане уламрам Огонь, без якого вони безсилі, як олені чи с
айгаки.
З-під густого волосся на обличчі у нього можна було побачити лише рот, нач
е стулений із шматків сирого м'яса, та люті очі душогуба. Його кремезне тіл
о дивувало велетенськими плечима та руками, довшими, ніж звичайні; весь в
ін являв собою дику, невтомну й нещадну міць. Ніхто не знав меж його силі: в
ін не мірявся нею ні з Фаумом, ні з Му, ні з Нао. Знали тільки, що вона величез
на. Він не вживав її для мирної боротьби, Ц хто тільки ставав йому попере
к шляху, всі гинули: він або калічив їх на смерть, або ж просто вбивав, приєд
нуючи їхні черепи до інших своїх трофеїв. Агу жив окремо від решти уламрі
в із своїми двома братами, волохатими так само, як і він, та кількома жінка
ми, яких він тримав у лютому рабстві. Навіть серед жорстоких один до одног
о і нещадних до інших племен уламрів сипи Зубра вирізнялися своєю кровож
ерністю. Приглушений гомін осуду поширився між уламрами Ц перша ознака
єднання юрби проти надто загрозливої небезпеки.
Прихильники Нао раптом згуртувалися навколо нього, хоч більшість а них з
а інших часів і мала звичку докоряти йому за милосердя до переможених во
рогів. Але ця вада, бувши прикметою непереможного вояка, дужо подобалася
тим, кому доля не дала ні дужих м'язів, ні прудких ніг.
Фаум ненавидів Агу не менш, ніж сина Леопарда, проте боявся ще більше. Прих
ована сила волохатих братів здавалася йому непереможною. Коли один з трь
ох бажав смерті якоїсь людини, того бажали всі троє. Коли б хто розпочав пр
отії них війну, той мусив би або загинути, або ж знищити їх усіх трьох.
Ватажок шукав з ними дружби, але вони ухилялися, нездатні вірити ні слову,
ні ділу людей, усяка доброзичливість здавалася їм підозрілою, вони хотіл
и тільки, щоб усі трепетали перед їхньою силою. Такий же несамовитий і лют
ий, Фаум мав, проте, всі якості ватажка: він дозволяв собі інколи потроху з
важати на своїх прихильників, відчував потребу їхньої згоди і творив біл
я себе вузький і іііцгшй товариський гурток.
З образливою доброзичливістю він відповів:
Ц Якщо син Зубра дістане уламрам Огонь, він візьме Гамлу без викупу і буд
е другим після мене в племені. Його слухатимуть усі воїни, коли ватажок бу
де відсутній.
Агу вислухав це з лютим виглядом; повернувшись обличчям до Гамли, він пож
адливо розглядав її; його круглі очі ховали погрозу.
Ц Дочка Болота належатиме синові Зубра; всякий іншй, хто простягне до не
ї руку, буде знищений.
Ці слова обурили Нао. Він жваво підхопив виклик на боротьбу і гукнув:
Ц Вона належатиме тому, хто дістане Вогонь!
Ц Агу дістане його!
Вони зміряли один одного очима. Досі у них не було жодного приводу до боро
тьби. Певні своїх сил, та не мавши ні спільних інтересів, ні приводів до су
перництва, вони не зустрічалися, навіть не полювали разом. Слова ж Фаума п
ородили обопільну ненависть.
Агу, який вчора ще навіть не помічав Гамли, коли вона полохливо блукала в л
узі, нині засуджував на смерть усякого супротивника; йому не доводилося
й вирішувати справу Ц її вирішила вже кожна клітинка його істоти.
Нао знав це. Він ухопився за сокиру лівою рукою і за списа правою. На покли
к Агу мовчки з'явились його похмурі й грізні брати. Вони були схожі між соб
ою: вогненно-руді, волохаті, з очицями, тьмяними, наче надкрилки жужелиці.
Їхні хитрощі були небезпечні так само, як і їхня сила.
Всі троє, готові до смертельного бою, чекали на Нао. Та серед воїнів знявся
гомін. Навіть ті, що докоряли Нао за м'якосердя, не хотіли його смерті післ
я загибелі стількох уламрів, та ще в ту хвилину, коли він обіцяв здобути Во
гонь. Про нього знали, що він дуже добре розуміється на військових хитрощ
ах, ніколи не втомлюється, вміє ходити за ослаблим Вогнем, викликати його
з попелу; багато уламрів вірило в його щастя.
Та й Агу теж не був позбавлений упертості й спритності, без чого жодної сп
рави не доведеш до кінця, тому уламри розуміли користь такої подвійної с
проби. Вони в галасом посхоплювалися; прихильники Нао, підбадьорюючи себ
е бойовими вигуками, ладналися до бійки.
Не знаючи, що таке страх, син Зубра, проте, це був позбавлений обережності.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21