Частина третя

Розділ перший
РУДІ КАРЛИКИ

Весь час ішли великі дощі. Нао, Нам і Гав брели по калюжах, блукали під мокр
им гіллям, переходили гори, спочивали під деревами, в западинах і щілинах
скель та в ярах. Це був час грибів. Всі троє мисливців знали, що ті гриби дуж
е лукаві, що вони можуть убивати людину, як гадюки; отже, вони їли лише ті, пі
знавати які навчили їх діди. Тут їм сприяв також їхній нюх. Коли у них не бу
ло м'яса, мисливці ходили по дубовики, лисички та інші гриби. Вони знаходил
и їх під вологими кущами, мокрими дубами, порослими мохом та поїденими ір
жею, берестами й сикоморами, поміж слизькою травою, в сонних печерах, під з
ахистом великих уламків сланцю, гнейсу чи граніту.
Тепер, коли мисливці вже здобули собі Вогонь, вони могли пекти гриби, наст
ромивши на палички чи поклавши на камінь, а то й просто на глину. Уламри пе
кли також жолуді й корінці, інколи каштани, їли звичайні й букові горіхи, п
или солодкий сік кленів. Вогонь був для них і радістю і лихом. Вони, вдаючи
сь до різних хитрощів, боронили ііого від ураганів і дощів.
Часом, коли дощ ішов надто рясно й уперто, Вогонь ховали у якомусь захистк
у. Коли ж такого захистку не можна було знайти під скелею, деревом чи в зем
лі, його доводилось робити самим. Так втрачали вони багато днів, особливо
тоді, коли мусили обмішати різні перешкоди. Мисливці силкувалися йти нав
простець, хоч не завжди це був найкоротший шлях. Але вони не знали цього, п
ростуючи до країни уламрів інстинктивно, лише зрідка звіряючи напрямок
за сонцем.
Нарешті дійшли вони до піщаної землі, вкритої горбами граніту й базальту
. Одноманітна, злиденна й похмура, вона зовсім закривала шлях на північни
й захід. Подекуди росли по ній кущики твердої трави, животіли на дюнах поо
динокі покручені сосонки, гризли каміння лишаї, гойдаючи на вітрі своїми
сивими пасмами. На косогорах горбів та ніж ними інколи пробігали прудко
ногі зайці та антилопи. Дощ трохи вгамувався. Разом з пошматованими хмар
ами летіли зграї журавлів, гусей та бекасів.
Нао спочатку не зважувався йти цією злиденною землею. Почипало вже вечор
іти, світло по дюнах стелилось якесь брудне, повівав слабкий нудний віте
р…
Дивлячись на дюни й на кам'яні горби, всі троє відчували звідти подих пуст
ині. Але, маючи з собою цілий оберемок м'яса та яскраве полум'я у клітках, во
ни вирушили назустріч своїй долі.
Минуло п'ять днів, а мисливці ще не бачили краю голим дюнам. їм доводилося
голодувати: сухорляві прудконогі звірі тікали від них; допікала їм і спр
ага. Дощі припинились, і пісок випив усю воду. Крім того, кілька разів у них
ледве пе помер Вогонь. Та на шостий день трава стала траплятися частіше і
не така вже квола; сосни поступилися місцем сикоморам, платанам та топол
ям. Побільшало калюжок, почорніла земля, чорними хмарами низько пависло
небо. Уламри розташувалися на ніч під осикою, розпаливши з вогкого дерев
а й листу Вогонь, що шипів і пускав під дощем задушливий дим.
Спочатку вартував Нао, а потім його заступив Нам. Юнак ходив біля вогнища,
обережно перегортаючи його в разі потреби гострою ломакою та просушуюч
и гілля, перше ніж класти на багаття. Крізь пару й дим вихоплювалося кволе
світло; воно лилося па глину, прослизало поміж кущиків, ледве червонило п
ожовкле листя. Навкруги ж нього гойдалася темрява. Вона сповнювала собою
все, а в струмочках і калюжках лежала чорною зловісною смолою. Нам нахили
вся над Вогнем погріти руки, а потім прислухався. В тій чорній безодні мог
ла ховатися небезпека: могли пошматувати звірячі пазурі та щелепи, стовк
ти ноги табуна, смертельно куснути гадюка, потрощити кістки сокира, проб
ити груди спис…
Раптом мисливець здригнувся, всі його почуття й інстинкт напружилися. Ві
н відчув, що біля огнища блукало життя, і стиха штовхнув ватажка.
Нао підхопився і собі прислухався до темряви. Нам не помилився. Навкруги
них нишпорили якісь істоти; волога рослинність і дим перебивали їхній ду
х, а все ж син Леопарда був певний, що це були люди. Тоді він розворушив огни
ще списом, підскочило червоно-жовте полум'я й осяло кілька постатей, що по
ховалися оддалік.
Нао збудив третього товариша.
Ц Люди! Ц прошепотів він.
Довго стоячи один біля одного, вони вдивлялися в темряву, але ніщо більше
не виявляло себе. Жодне шарудіння, жоден непевний дух не долітав до них кр
ізь хлюпання дощу та подихи вітру. Де ж небезпека? Чи це плем'я, чи лише кіль
ка чоловік блукає тут на самоті? І куди ж іти, щоб тікати, чи битися?
Ц Стережіть Огонь! Ц сказав нарешті ватажок.
Юнаки дивилися йому в спину, його постать меншала й блідла, наче привид, і
врешті зникла в темряві. Непомітно змінивши напрям, Нао попростував до к
ущиків, в яких ховалися люди. Вогонь допомагав йому. Сам Нао хоч і тримався
в темряві, але міг роздивлятися в рожевих сутінках. Він час від часу спиня
вся, тримаючи кия й сокиру напоготові; інколи припадав вухом до землі. Пос
увався ж Нао не навпростець, а по колу. Він так обережно скрадався по м'які
й землі, що найтонше вовче вухо не почуло б його ходи. Біля кущів Нао спини
вся. Минуло чимало часу, а він не почув і не помітив нічого, крім шелесту ли
стя та шарудіння дрібних звірят.
Тоді мисливець навскіс перейшов кущі і повернувся туди, де був досі. Чужи
х людей немає й сліду.
Віп не здивувався, бо його інстинкт йому це вже підказував, і тому подався
до горбочка, що маячив у темряві. Нао обережно піднявся на вершечок: далек
о між горбами виднівся блідий вогонь. Це був Вогонь людей. Але він горів та
к далеко, а повітря було таке густе, що ледве-ледве можна було помітити кі
лька невиразних постатей. Це були люди, але хто вони, з якого племені, розп
ізнати не можна було ніяк. Цього разу Нао так само затремтів, як колись на
березі озера. Але нині небезпека була ще більша, ніж тоді, бо чужі помітили
присутність уламрів перше, ніж ті викрили їх.
Нао повернувся до своїх юнаків, посуваючися спочатку так само обережно,
а потім і швидше, коли вже стало видно Вогонь.
Ц Люди там! Ц прошепотів він, простягаючи, руку па схід.
Ц Треба підживити Вогонь у клітках, Ц додав Нам за хвилину.
Цю справу Нао доручив юнакам, а сам заходився накидати навкруг вогнища г
ілляки, роблячії щось схоже на загорожу. Світло від полум'я тепер було вид
но добре, але сказати, чи є біля нього люди, чи ні, вороги не змогли б. Коли кл
ітки були готові й тріски для них теж, Нао наказав виступати.
Дощ переставав, а вітер ущух зовсім. Якщо вороги не переймуть їх на дорозі
й не помітять їхньої втечі, вони оточать Вогонь, що горить і далі на самоті
, та, думаючи, що його оборонятимуть, не зважаться напасти, доки не викорис
тають усіх можливих хитрощів. А тим часом уламри встигнуть далеко відбіг
ти.
Удосвіта дощ ущух. Бліде світло вибилося з безодні, зоря ледь-ледь прозир
ала крізь хмари. Деякий час уламри сходили на похилу гору. Коли вони діста
лися вершини, то побачили за собою лише степи, чагарники й ліски, одномані
тний сіро-жовтий краєвид з плямами блакитної та пожовклої рослинності.

Ц Люди загубили наш слід, Ц сказав Нам. А Нао заперечив:
Ц Люди женуться за нами!
Справді, на березі річки з'явилося спочатку дві постаті, а за ними ще з три
дцятеро. Хоч було дуже далеко, але Нао помітив, що всі вони були навдивовиж
у маленького зросту, їхньої ж зброї ще ніяк не можна було розгледіти. Вони
не бачили уламрів у схованці за деревами і час від часу спинялися, щоб пер
евірити сліди. Число їх зростало, син Леопарда нарахував уже більше п'ятд
есяти. Не можна було сказати, що вони були моторніші від утікачів.
Щоб найменш ухилятися від свого шляху, уламри мусили б перейти зараз май
же оголену місцевість, де лите подекуди росла коротенька травичка. Уламр
и так і пішли, покладаючись на втому ворога. Довгий час вони спускалися з г
ори, не відчуваючи втоми. Коли ж, обернувшись, мисливці побачили своїх вор
огів на горі, вони вже мали значний виграш у відстані.

Дедалі місцевість ставала все дужче порізаною. Зустрілося крейдяне пол
е, що ніби заклякло, скорчившись у муках; потім порослі колючками степи, вс
і у вибоїнах та згортках, де щокроку можна було провалитися в тріщину зем
лі або впасти в яму, налиту водою.
Боліт було так багато, що уламри ледве посувалися вперед, бо, обминувши од
не, натрапляли одразу ж на друге. Та врешті вони вибралися з цих боліт і ст
упили на руду землю з кількома високими та кволими соснами, оточену торф
овищами. Звідси вони побачили рівне поле, і Нао вже відчував велику радіс
ть, коли тут, як на зло, ліворуч несподівано виткнулася ватага людей уже ві
домого чудернацького зросту.
Чи це були перші, що, знавши місцевість, короткою дорогою прийшли сюди, вип
ередивши втікачів? Чи це була друга ватага того самого роду? Вони досить н
аблизились, щоб можна було добре розгледіти їхню будову тіла. Найвищий з
них ледве чи дістав би лобом до грудей Нао. Голови у них були наче без шиї, о
бличчя Ц трикутні, шкіра Ц наче руда вохра. І хоч вигляд вони мали сухорл
явих карликів, але по рухах та блиску очей можна було гадати про велику си
лу. Побачивши уламрів, вони зняли крик, схожий на воронячий галас, і погроз
ливо затрясли рогатинами та списами.
Син Леопарда дивився на них із здивуванням. Коли б не кущики волосся на об
личчі, не пристаркуватий вигляд декотрих та не зброя, то Нао, незважаючи н
а їх широкі груди, визнав би переслідувачів за дітей.
Нао ані хвилинки не міг подумати, щоб вони насмілилися напасти на уламрі
в. Карлики й не наважувались. І коли уламри схопилися за свої киї й списи, к
оли, розлігшись по полю, голос Нао покрив їхні погрозливі крики, як рик лев
а воронячий галас, вони одразу ж поховались. Але, мабуть, вдача у них була в
ойовнича, бо через хвилину знову залунав їхній погрозливий крик, після ч
ого вони почали розміщатися півколом. Нао побачив, що карлики хочуть ото
чити його. Боячись їх хитрості більше, ніж їхньої сили, він дав знак відсту
пати. Великі мисливці одразу ж притьмом випередили напасників, які бігал
и ще повільніше, аніж людожери; якби не оті болота, вони нізащо не наздогна
ли б утікачів, хоч і навантажених клітками з Вогнем.
Нао стерігся різних несподіванок, що могли виникнути під час втечі. Він н
аказав своїм юнакам іти далі, а сам поклав Вогонь на землю і став чекати во
рогів. У своїм запалі вони розпорошилися. Троє чи четверо найжвавіших зн
ачно випередили ватагу. Син Леопарда не гаяв часу. Він ухопив кілька каме
нюк та зброю і щодуху побіг назустріч рудим карликам. Це їх дуже здивувал
о; вони злякалися якоїсь хитрості. Один а них, певне ватажок, щось пронизли
во вигукнув, і всі спинилися. Нао добіг уже так, що міг докинути каменюкою
в найближчого, і голосно закричав:
Ц Нао, син Леопарда, не хоче людям зла. Він не стане їх бити, коли вони прип
инять гонитву!
Вони нерухомо вислухали це, але бачачи, що уламр стоїть на місці, знову поч
али оточувати його. Тоді Нао, погрожуючи каменем, вигукнув:
Ц Син Леопарда битиме рудих карликів!
Троє чи четверо списів полетіло у відповідь на погрозу, але жоден з них не
долетів до уламра. Він же кинув каменюку і влучив у найближчого. Той упав.
Другим каменем він не поцілив, а третім ударив одного з ворогів у груди. Пі
сля того він з усмішкою показав четвертий камінь, а потім люто замірився
списом.
Руді карлики, не вміючи добре говорити, краще від уламрів і людожерів роз
уміли жести. Вони знали, що спис Ц куди небезпечніша річ, ніж камінь; отже,
хто вибіг наперед, мусив вертатися назад до гурту, а Нао міг повагом відст
упати. Вони весь час ішли за Нао, тримаючись оддалеки, і коли хто починав в
ипереджувати інших, Нао грізно гукав і націлявся на нього своєю зброєю. Т
аким чином, вороги зрозуміли, що розпорошуватись їм небезпечніше, ніж бу
ти вкупі, а Нао, досягши цієї мети, міг іти далі вже спокійніше.
Так уламри тікали більшу частину для; вони опинилися на відпочинок, коли
рудих карликів давно вже не
було видно. Хмари подерлися, і сонце світило на степові простори через бл
акитні щілини. Твердий суцільний грунт перейшов у грузький, що інколи ха
пав за ноги і затягав, ніби в провалля. На горбочках плазували великі ящір
ки; полискували зелені й жовті гадюки, плигали, скрекочучи, жаби; полохлив
о тікали довгоногі птахи і тремтячих, наче листя осики, крилах.
Мисливці похапцем попоїли. Боячись різних несподіванок від цієї неприв
ітної місцевості, вони одразу ж почали шукати виходу з неї. Інколи вони вж
е думали, що досяглії цього. Грунт твердішав; буки й сикомори з папороттю з
аступали місце верб, тополь та болотяної трави. Але незабаром знову почи
налися болота, знову оточував їх лукавий і зрадницький грунт, і марно про
падали зусилля.
Надходила ніч. Криваве сонце лягло на грузькі торфовища і провалилося в
болото.
Уламрам доводилось тепер покластися лише на свою мужність та інстинкт. В
опи йшли, поки стало зовсім темно. Тоді мисливці спинилися на відпочинок;
перед ними лежав степ, а позаду якась похмура місцевість з плямами невир
азного світла на ній.
Наламавши гілляк та скотивши докупи кілька валунів, вони пов'язали все ц
е ліанами й лозою, забезпечивши себе від раптового нічного нападу. Але во
ни не зважилися розпалити вогнище і лише підгодували вогонь в напівсхов
аних у землю клітках, чекаючи на появу всіляких незрозумілих їм сил, що ін
коли загрожують людському життю, а інколи й рятують його.

Розділ другий
НА ГРАНІТНОМУ ВИСТУПІ

Ніч минула. Під зоряним світлом ні Нам, ні Гав, ні ватажок ні разу не поміти
ли людської постаті. Вони чули тільки вологий вітер, болотяних звіряток
та хижих птахів з волохатими крильми. Коли, наче срібна пара, попливло ран
кове світло, вони побачили перед собою невиразний болотяний луг понад ши
рокою річкою з багатьма острівцями з намулу.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21