Клітка влучила йому просто в ніс і обпалила повіку.
Од страшного болю ведмідь жалісно заревів і почав себе обмацувати. Нао ж
тим часом щодуху побіг.
В отвір попливло нарешті сіре світло. Тепер уламри вже бачили грунт під н
огами, не спотикались і бігли з усієї сили. Але звірі теж побігли швидше, і
в міру того, як наближався вихід, син Леопарда тужливо подумав, що на волі
небезпека, яка загрожувала його товаришам, не зменшиться, а навпаки, збіл
ьшиться.
А тим часом ведмідь знову наближався. Пекучий біль в оці так розлютив йог
о, що він забув про всяку обережність. Ніщо вже не могло стримати його пори
ву. Нао відчув це з іще лютішого сопіння та короткого хрипкого реву. Він вж
е хотів повернутись для безнадійного бою, коли почув крик Нама. І тут вата
жок побачив перед собою високий виступ, що значно звужував прохід. Нам уж
е був за пилі. Гав саме минав його. Ведмежа пащека хекала за три кроки від Н
ао, коли він, зіщуливши плечі, шугнув у отвір. З розгону ведмідь з силою вти
снувся в щілину, але через неї пролізла лише його морда. Він вищирив свої т
верді, як жорна, і гострі, як пилка, зуби і зловісно заревів. Та Нао вже не бо
явся ведмедя, він знав, що недосяжний для нього. Дужчий від сотні мамонтів
і живучіший від тисячі поколінь, невблаганний камінь затримував ведмед
я так само певно, як смерть.
Мисливець зареготав:
Ц Нао тепер дужчий за великого ведмедя. Нао має кия, сокиру й списи. Він мо
же вдарити ведмедя, а ведмідь не відповість на його удари.
І він замірився своїм києм. Та ведмідь уже пізнав лукавство каменю, проти
якого мусив боротися з самого дитинства. Перше ніж людина встигла вдарит
и, він уже висмикнув голову і сховався за виступом. Гнів його не минав; вол
охаті боки ходили ходором, кров стугоніла в скронях, штовхаючи на нерозв
ажливі вчинки. Але ним керував мудрий інстинкт, що звик зважувати й на обс
тавини. Зранку оце вже вдруге ведмідь мав нагоду пересвідчитися, що люди
на якимсь незрозумілим для нього способом здатна завдати йому болючих у
дарів. Він починав коритися долі.
Ведмедиця грізно ревла ззаду, зустріч з двоногими істотами нічого її не
навчила, бо вона не постраждала від них, а як голос самця закликав її до об
ережності, то вона спинилася, гадаючи, що попереду зустрілася якась прир
одна пастка. Їй і на думку не могло спасти, щоб небезпека могла йти від нік
чемних істот, які поховалися за виступом.

Розділ дев'ятий
СКЕЛЯ НА БЕРЕЗІ

Деякий час Нао горів бажанням знищити хижаків. Злість опанувала його сер
це. Пронизуючи очима пітьму, він тримав напоготові гострий спис. Але ведм
ідь не висувався, самиця його не підходила, і Нао потроху заспокоївся; пот
ім же він згадав, що час минає, а йому треба ще завидна дістатися до рівнин
и. Тоді з серцем пішов вія на світло, що з кожним кроком яскравішало. Прохі
д раптом поширшав, і уламри в один голос скрикнули, коли побачили важкі ос
інні хмари над дикою безмежною, всіяною камінням, вибоїстою рівниною.
Адже цю країну вони добре знали. Вони змалечку пробігали цими лісами, сте
пами та горбами; переходили ці болота, отаборювалися на березі цієї річк
и чи під кручами цих горбів. Ще два дні ходу Ц і вони дістануться до Велик
ого болота, куди уламри завжди вертаються з війни чи полювання і звідки в
они, як каже старовинна легенда, ведуть свій рід.
Нам сміявся, як мала дитина, Гав у радісному захопленні простягав руки, а Н
ао стояв нерухомо, схвильований безліччю спогадів.
Ц Ми знову побачимо плем'я!
Всі троє вже відчували близькість рідного табору. Він ввижався їм усюди:
і в пишному уборі осінніх дерев, і в спокійних водах річки, і у величаних х
марах, що пливли по небу. Та й місцевість мала зовсім інший вигляд, ніж там,
далеко позаду, на південному сході. Вони надували тепер лише щасливі дні.
Нам і Гав, що так часто зазнавали горя від жорстокості старших та важких к
улаків лютого Фаума, тепер ночували безмежну ніжність до рідного племен
і. Вони гордовито поглядали на невеличкі вогники, що їх пронесли живими ч
ерез стільки пригод у боротьбі, знесиленнях і муках. Нао шкодував, що йому
довелося пожертвувати своєю кліткою: забобони глибоко коренилися в йог
о мозкові. Та хіба ж він не ніс камінчики, що мають у собі Вогонь, хіба не зна
в секрету, як його звідти видобувати? Однаково! Він дуже був би радий сам з
берегти трішечки цього блискучого життя, відвойованого у кзамів…
Спускатися було важко. Осінь принесла з собою багато нових обвалів та щі
лин. Уламри мусили використати сокири й списи. Коли мисливці вже дістали
ся до рівнини, остання перешкода лишилася за плечима: тепер перед ними ле
жала рівна, добре знана дорога. Повні радісних надій, уламри вже звертали
менш уваги на безліч тих пасток, що трапляються навкруги і підстерігають
живі істоти.
Так ішли аж до смерку. Нао шукав доброго місця на березі річки, де хотів зу
пинитись на спочинок. День поволі згасав під важкими хмарами. Зловісний
червоний відблиск поплив по землі; розляглося в повітрі виття вовків і д
овга сумна гавкотня собак; полохливими зграями бігали вони в кущах та по
під лісом. Число їх здивувало мисливців. Очевидно, якесь переселення тра
воїдних вигнало їх із сусідніх місцевостей у цей багатий на здобич куток
. І, очевидно, вони вже встигли його спустошити, бо їхнє виття було голодни
м, їхнє нишпорення було якесь гарячкове. Знаючи, що коли вони бігають згра
ями, то їх треба боятися, Нао прискорив ходу. Через деякий час уже збилося
дві великі зграї: праворуч Ц собаки, ліворуч Ц вовки. Бігши одним слідом
, вони часом спинялися, щоб гарчанням налякати одна одну. Вовки були вищі з
ростом і м'язистіші, але собаки переважали їх кількістю. Чим швидше пітьм
а їла вечірні сутінки, тим дужче блищали їхні очі. Нам, Гав і Нао помічали с
илу зелених вогників, що роїлися, наче світляки. Тоді уламри відповідали
на виття голосним бойовим кличем, після чого всі ці вогники віддалялися.

Спочатку звірі тримались оддалік, а як почало зовсім темніти, то стали на
ближатися: вже досить ясно можна було чути тупотіння їхніх м'яких лап. Соб
аки виявляли більше зухвальства. Декотрі з них випереджали людей, потім
раптом спинялися і або плигали з лютою гавкотнею, або лукаво підкрадалис
я. Вовки, збентежені тим, що їх випереджають, сунули всією зграєю, ріжучи п
овітря своїм виттям. Здавалося, між обома зграями ось-ось спалахне бійка.
Собаки, зімкнувши тісно свої лави і добре усвідомлюючи свою чисельну пер
евагу, ладналися дати відсіч. Вовків же гризла за серце люта нетерплячка.
В останніх відблисках попелястого смерку обидві зграї стояли одна прот
и одної наїжачившись та здіймали великий галас.
Але бійки не сталося. Кілька звірів, голодних і знахабнілих, знову побігл
и за людьми, і їх приклад потяг за собою і зграї. Голодні собаки й вовки біг
ли поруч, погрожуючи одні одним. Це вперте переслідування нарешті стурбу
вало людей. На заході вже майже зовсім потемніло, і посеред безлічі агрес
ивних ворогів уламри відчули подих смерті.
Купка собак випередила Гава, що йшов ліворуч, і одна з них, завбільшки з во
вка, спинилася, вищирила зуби й плигнула. Юнак нервово кинув списа, і поран
ений у ребра звір, голосно виючи, завертівся на землі. Гав добив його довбн
ею.
На передсмертний зойк прибігла ціла зграя; собак єднала вища, ніж у вовкі
в, солідарність, і коли якійсь одній загрожувала небезпека, то вони здатн
і були напасти навіть на великих хижаків. Нао занепокоївся, чи не нападе н
а них уся собача зграя. Він покликав Нама й Гава, щоб укупі налякати собак.
Мисливці щільно притиснулися один до одного, собаки, спантеличені такою
відсіччю, загарчали. Коли б лише одна насмілилася напасти, всі посунули б
за нею, і назавтра кістки людей уже біліли б на широкому полі…
Тут Нао раптом кинув списа, і одна з собак перекинулася з пробитими грудь
ми. Ватажок ухопив її за задню лапу і шпурнув у зграю вовків. Поранена соба
ка впала поміж них, і звірі, роздратовані голодом та духом крові цієї легк
ої здобичі, почали гризти ще живе тіло. Тоді собаки, забувши про людей, куп
ою сипнули па вовків.

Не чекаючи закінчення бійки, мисливці кинулися навтіки. Туман свідчив пр
о близьке сусідство річки, і Нао іноді помічав її блиск. Двічі чи тричі він
зупинявся, щоб визначити правильний напрямок. Нарешті, вказуючи на якус
ь сіру масу над берегом, він сказав:
Ц Нао, Нам і Гав сміятимуться тепер і з вовків, і з собак.
Це був великий, майже кубічної форми стрімчак, заввишки в п'ять чоловік, ку
ди можна було дістатися лише з одного боку. Нао, знавши його вже давно, виб
рався на нього в одну мить. Коли Нам і Гав теж піднялися за ним, вони опинил
ися на рівній площині, на якій рослії кущі й ялинка. Тут вільно могли б роз
ташуватися тридцять чоловік.
Внизу, в сірій пітьмі на рівнині йшла люта війна вовків і собак. Дикий гала
с і скавчання пронизували вологе повітря, а мисливці раювали собі в своє
му безпечному куточку.
Захрустіло гілля, запалало червоне вогнище, оповившись жовтим димом, і в
еселе світло його попливло по воді. Від самотнього стрімчака в обидва бо
ки тягся зовсім голий берег; очерет, верби й тополі росли оддалеки, і видно
було все в двадцять разів далі, ніж можна кинути списом.
Нічні тварини тікали від Вогню й ховалися або, навпаки, приваблені світл
ом, підбиралися до нього. З сумним криком сідають на осокір дві сови; кружл
яють хма-роіо'кажани; до смерті налякані шпаки летять на той бік; сполохан
і крячки шукають затінку; довгі риби випливають з глибини, граючи під срі
блястим туманом перловими та мідними стрілками. Червоне світло вихоплю
є з темряви здоровенного кабана, що зупиняється проти вогнища, великого
оленя з тремтячою спиною та закинутими назад рогами, хижу рись із трикут
ними вухами та лютими мідно-жовтими очима, що блискають на Вогонь між дво
ма гілками ясена.
Люди знають свою силу. Вони мовчки їдять печене м'ясо, радо гріючись біля В
огню. Плем'я близько. Скоріше, ніж на другий вечір, вони побачать води Вели
кого болота. Нама й Гава зустрінуть уже як справжніх воїнів; уламри належ
но оцінять мужність, стійкість і завзяття, виявлені хлопцями в поході, та
стануть їх боятися. Нао візьме Гамлу і буде вождем після Фаума… Їхня кров
аж кипить од надій, і хоч думка в них коротка, проте їхній інстинкт повсякч
ас малює їм яскраві й хвилюючі картини. Еони молоді ще молодістю світу, що
для нас уже ніколи не повернеться. Навкруги все широке, все молоде… Самі в
они не уявляють собі кінця свого життя, і смерть для них Ц то швидше страш
на байка, ніж реальність. У небезпечні хвилини вони одразу жахаються її, а
потім вона відсувається, зникає, поглинута їхньою життєвою енергією. Якщ
о й страшні випадкові нещастя, які щохвилини виникають в образі звіра, го
лоду, холоду, хвороб та різних катастроф, то, ледве вони минають, люди вже н
е бояться їх, їм аби лише був захисток та їжа, і їхнє життя завжди буде свіж
е, як джерельна вода…
Нараз у темряві розлягається страшний рик. Кабан тікає, олень гарячково
плигає, притиснувши роги щільніше до спини та тремтячи до самих кісток. П
ід осиками з'являється якась невиразна фігура, і ось уже видно гнучке мог
утнє тіло, що виявляє свою незрівнянну силу в кожному рухові. Нао ще раз ма
є нагоду бачити лева-велетня. Все живе повтікало, все навкруги стало мерт
вою пустинею. Велетенський хижак наближається неспокійно. Він знає жвав
ість, сторожкість, гострий нюх, обережність тих, на кого має намір напасти
. Ця земля, де його родаки майже вимерли, холодна й бідна; жити йому тут можн
а ледве не через силу, і голод повсякчасно гризе йому шлунок. А ще гірше йо
му, коли він спарується: добувати їжу з кожним днем стає все важче навіть т
ам, на півдні Ц в теплих долинах. І цей велетень, блукаючи тут, у краях Вели
кого болота, напевно, не залишить нащадків.
Хоч і яка висока та крута скеля, а все ж Нао здригається до п'ят. Він перевір
яє, чи добре загороджує вузький прохід Вогонь, і хапається за довбню та за
списа. Нам і Гав теж готуються до бою, і всі троє ховаються за каміння, щоб ї
х не було видно.
Лев-велетень зупиняється. Стоячи на своїх мускулястих лапах, він дивить
ся на яскраве світло, що бентежить спокій темряви. Він знає, що це не світл
о дня і не те холодне світло, що часом заважає вночі його засідкам. Ні, він н
евиразно пригадує те полум'я, що їсть степ, дерево, спалене блискавкою, і н
авіть огні людей, з якими кілька разів зустрічався в тих краях, звідки виг
нали його голод, повідь чи посуха, де ніщо не може жити. Він вагається, рика
є і люто б'є себе хвостом, потім наближається, щоб принюхатись. Пахощі плив
уть ледве помітні. Вони спочатку йдуть угору, а спустившись, уже тануть і с
лабнуть, до того ж вітрець односить їх на річку. Він ледве-ледве чує дим, ще
менше Ц печене м'ясо і зовсім не чув людей. Він бачить тільки живе полум'я,
червоні й жовті язики якого плигають, падають, здіймаються вгору, стелют
ься по землі, несподівано пригасають у хмарах диму. Це все не нагадує леву
ні здобичі, ні бою, і він журливо роззявляє свою велетенську пащеку Ц спр
авжню печеру смерті, хрипко й безнадійно рикаючи… Через хвилину Нао бачи
ть, що лев-велетень уже простує в темряву шукати там свою здобич.
Ц Жоден звір не може нас перемогти! Ц вигукує ватажок, глузливо сміючис
ь.

Тим часом, уже може з хвилину, Нам одвернувся від Вогню і слідкує поглядом
за якоюсь тінню на тому боці, що майнула понад берегом і сховалась між вер
бами й сикоморами. І, раптом здригнувшись та витягши руки він шепоче:
Ц Син Леопарда, люди прийшли!
Якийсь тягар стискає груди Нао, і всі троє напружують свою увагу. Але на бе
резі не видно нічого, чути лише плюскіт води, шарудіння звірят, шелест тра
ви й чагарника.
Ц Чи Нам не помилився? Ц питає Нао. Нам упевнено відповідає:
Ц Нам не помилився…
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21