Спочатку треб
а було переправитись через річку. Нао заздалегідь знайшов місце, де можн
а було майже до середини її добрести, далі треба було перепливти до самот
ньої скелі, де знову йшов брід. Перш ніж переправлятися, мисливці заплута
ли свої сліди. Вони деякий час кружляли біля берега, перетинаючи старі сл
іди новими та навмисно топчучись, щоб їх було помітніше. Просто до броду й
ти вони стереглись і дісталися туди плавом.
На другому боці вони знову плутали свої сліди, виписуючи довгі кривулі, п
ісля чого залишили цю чудернацьку сітку, ступаючи на оберемки трави, нар
ваної в полі. Мисливці підкладали собі ці оберемки під ноги в міру свого п
росування. Це була така хитра вигадка, що на неї нездатний був ні розумний
олень, ні вигадливий вовк. Просунувшись таким способом на три чи чотири с
отні ліктів, вони покинули свої оберемки і пішли далі вже без них.
Уламри йшли якийсь час мовчки, а потім Нам і Гав почали стиха перегукуват
ись. Нао напружив свій слух. З далечини долинув рик, він пролунав тричі, су
проводжуваний довгим нявчанням.
Нам сказав:
Ц Це лев-велетень!
Ц Ходімо швидше! Ц кинув Нао.
Вони зробили ще сотню кроків у повній тиші ночі, після того рик прогримів
ще ближче.
Ц Лев-велетень на березі річки!
Уламри ще дужче прискорили ходу. Тепер рик не вгавав, переривчастий, гост
рий, повний гніву й нетерплячки. Мисливці зрозуміли, що звір гасає по їхні
х заплутаних слідах. Їхні серця стукотіли у грудях, як дзьоб дятла об кору
дерева; вони почували себе малими й безпорадними під навислою над ними г
устою темрявою. Але ця ж темрява й бадьорила їх, укриваючи від ока хижаків
. Лев-велетень міг гнатися за ними лише по слідах, але, перепливши річку, ві
н знайшов би нові людські хитрощі й не довідався б, куди вони пішли.
Моторошний рев розітнув повітря; Нам і Гав підійшли до Нао.
Ц Лев-велетень переплив воду! Ц прошепотів Гав.
Ц Ідіть! Ц владно відповів ватажок, а сам спинився й припав вухом до зем
лі. Рик пролунав ще кілька разів.
Нао підвівся й вигукнув:
Ц Лев-велетень іще на тім боці!
Рик почав стихати: звір залишив гонитву й вертався на північ. Іншого лева
чи тигра в цій місцевості, певно, не було, щодо сірого ведмедя, то він дуже р
ідко траплявся навіть у тих краях, де його вбив Нао, а так далеко на півден
ь його зовсім не повинно було бути. Інших же хижаків, леопарда та великої п
антери, троє мисливців не боялися.
Вони йшли дуже довго. Хоча мряка припинилася, темрява лишалася така сама
кромішня. Можна було помітити лише бліде сяйво над рослинами, що по болот
ах блукає над водою; чути було серед тиші, як сопе чи шарудить лапами по зе
млі якийсь звір. Гуркіт грому прокотився над мокрою травою… Вили, гавкал
и та верещали хижаки, що вийшли на полювання.
Уламри спинилися, щоб прислухатися до звуків та дослідити запахи, ці ніб
и повітряні тіні звірів. До того ж Нам і Гав почали приставати. Намові запи
ли кістки, а у Гава запекло під свіжими рубцями; треба було шукати притулк
у. Проте вони пройшли ще чотири тисячі ліктів; повітря стало вологіше, вій
нув подих простору. Мисливці догадалися, що перед ними недалеко лежить б
агато води. Швидко вони в цьому пересвідчились.
Навкруги панувала повна тиша. Лише коли-не-коли ледве помітне шарудіння
свідчило про швидку втечу сполоханого звірка, що хутко стрибав чимдалі в
ід людей. Врешті Нао обрав для спочинку величезну чорну тополю. Звичайно,
дерево Ц поганий захист проти хижаків, але як же його поночі знайдеш доб
ру схованку? Мох був вогкий, година холодна. Та це не дуже заважало улам-ра
м: тіло у них так само було пристосоване до негоди, як і у ведмедя чи кабана.
Нам і Гав витяглись на землі і зразу поснули, Нао став на варту. Він не втом
ився, він дуже довго відпочивав у кам'яній схованці. Отже, набравшись там с
или до дальшого походу, праці й боротьби, він вирішив вартувати до ранку, щ
об Нам і Гав як слід відпочили.


Частина друга

Розділ перший
ПОПІЛ

Довго вартував Нао в тій безпросвітній темряві, що так затримувала їм вт
ечу. Нарешті на сході почало розвиднюватись. Одбившись від пухнатих хмар
, бліде світло скатертиною розіслалось по землі. Нао побачив, що шлях на пі
вдень загороджувало озеро; його очі не бачили тому озеру краю. Воно повіл
ьно хвилювалося. Мисливець став міркувати, куди йому йти: чи на схід, де ма
ячили горби, чи на блідий і рівний, з невеличкими купками дерев захід.
Розвиднілося ще не зовсім; з суші на воду повівав легенький вітрець; висо
ко вгорі шугав дужий вітер, шматуючи хмари. Нарешті крізь туман, що почав р
озсіюватись, визирнув місяць. Водяне поле відбило в собі його серп. Гостр
ий зір Нао бачив місцевість аж до обрію. Східний берег був укритий лісами,
осяяними місячним світлом. Треба було йти туди: на південь і захід озеро т
яглося без краю.
Панувала повна тиша, яка, здавалося, линула од води аж до срібного півміся
ця. Вітрець стих до того, що ледве міг коли-не-коли ворухнути траву.
Втомлений довгим сидінням на місці, Нао вийшов з-під тіні тополі й подавс
я блукати по березі, знову оглядаючи місцевість. Вона то широко розкрива
лася перед ним, то звужувалася, залежно від характеру рослинності та нер
івності грунту; східний берег озера виразнішав, і безліч слідів свідчила
, що тут водяться різні мирні звірі та хижаки.
Несподівано мисливець дрібно затремтів і спинився; очі й ніздрі розшири
лися, серце закалатало від тривоги й захоплення; з глибини бурею знялися
спогади, малюючи йому табір уламрів, їхнє веселе вогнище та гнучку поста
ть Гамли. Посеред зеленої трави па галявинці лежало перед ним вугілля та
напівобпалені гілки; вітер ще не встиг розвіяти попіл.
Нао уявив собі втіху відпочинку, пахощі смаженого м'яса, ніжне тепло черв
оних хвиль полум'я, та водночас він згадав і про можливого ворога.
Повний страху її обережності, став він па коліна, щоб краще розпізнати сл
іди страшних мандрівників. Скоро він переконався, що тут стояло принаймн
і втричі більше воїнів, ніж пальців на двох руках, з ними не було жінок, дід
ів і дітей. Це, очевидно, була одна з груп, що висилилася племенами на полюв
ання й розвідку іноді дуже далеко від табору. Кількість кісток і сухожил
ля цілком відповідала числу слідів на траві.
Нао дуже кортіло довідатися, звідки взялись і куди пішли звідси мисливці
. Він боявся, чи не належать вони до племені людожерів, які ще з часів юнацт
ва Гуна мешкали по обох берегах Великої річки на півдні. Люди цього племе
ні були вищі й дужчі за уламрів і за людей усіх племен, що їх будь-коли зуст
річали ватажки й діди. Тільки вони одні їли людське м'ясо, хоч і не вважали
його за смачніше від м'яса оленів, кабанів, сарн, козуль, коней чи ослів. Їх б
уло небагато, вони складали лише три племені, про це свідчив і Уаг, син Рис
і, найбільший мандрівник із уламрів, що бачив скрізь племена, які не вжива
ють людського м'яса.
Пригадуючи все це, Нао тим часом ішов по слідах, відбитих на землі та росли
нності. Робити це було легко, бо мандрівники покладалися на свою численн
ість і нехтували потребою ховати свої сліди. Видно було, що вони пішли пон
ад берегом на схід, простуючи до Великої річки.
Два плани виникли в голові мисливця: або різними хитрощами викрасти у лю
дей Огонь, перш ніж вони дійдуть до своєї околиці, або ж випередити їх та д
істатися в табір ворогів і, користаючись відсутністю кращих воїнів, добу
ти Вогонь силоміць.
Та щоб не заблудити, треба було спочатку йти слідом. У первісній уяві Нао я
скраво виникли постаті ворогів, що через води, горби й степи несли з собою
запоруку найвищої могутності людини. Ця картина вставала перед ним наче
жива, повна руху, енергії й погрози. Мисливець довго не міг позбутися свог
о видіння; тим часом вітер м'якшав, слабшав і зникав, ледве мавши силу пере
плигнути з листка на листок, із стеблинки на стеблинку.

Розділ другий
ВАРТА БІЛЯ ВОГНЮ

Вже три дні простували уламри слідом людожерів. Так пройшли вопи берегом
до горбів і вступили в місцевість, де ліс часто-густо межував з полем. Три
матися сліду було неважко, бо людожери посувалися поволі й не остерігаюч
ись; вони завжди розводили великі вогнища, щоб пекти свою здобич та захищ
атися від холоду й вологості ночей.
Нао ж повсякчасно вживав різних хитрощів, щоб обдурити кожного, хто схот
ів би йти слідом уламрів. Він вибирав твердий грунт, м'яку траву, що швидко
розправляється, ішов водою струмочків, перебрідав чи перепливав деякі з
атоки озера, ховаючи таким чином сліди. І хоч ішли обережно й повільно, вон
и все ж наздоганяли людожерів. Надвечір третього дня вони були вже так бл
изько, що Нао сподівався за одну ніч дістатися до місця їх відпочинку.
Ц Хай Нам і Гав готують свою зброю й мужність, Ц сказав він. Ц Сю ніч вон
и побачать Огонь!
Молодих мисливців бадьорила радість побачити хвилі полум'я і водночас л
якала згадка про нелюдську силу ворогів.
Ц Спочатку треба відпочити! Ц говорив далі син Леопарда. Ц Треба набл
изитись до людожерів, коли вони спатимуть, і спробувати одурити варту.
Нам і Гав розуміли, що небезпека чекає на них тепер значно більша, ніж усі
попередні: оповіді про людожерів могли навіяти жах. Їхня сила, мужність і
лютість не знали собі рівних у жодному іншому племені. Уламри інколи зах
оплювали й винищували їхні ватаги, коли вони були невеличкі, але куди біл
ьше гинуло самих уламрів під їхніми гострими сокирами та ясеновими киям
и.
Коли вірити Гунові, то людожери походили від сірого ведмедя. Їхні руки бу
ли довші, ніж у інших людей, їхні тіла позаростали волоссям, як у Агу з брат
ами. Живлячись трупами своїх ворогів, вони наводили божевільний жах на п
олохливі племена.
Нам і Гав тремтіли, слухаючи сина Леопарда, але покірно похилили голови н
а знак згоди.

Встали вони, ще коли серп місяця не засяяв у глибині неба. Нао заздалегідь
визначив шлях, і всі вирушили в повній темряві. Коли зійшов місяць, уламри
побачили, що збочили, а потім знову натрапили на слід. Так вони перейшли ча
гарник, потім заболочену місцевість, а далі мусили перепливти річку.
Нарешті з горбочка, заховані в густій траві, вони побачили Огонь.
Нам і Гав затремтіли від захвату; Нао застиг на колінах, хрипко дихаючи. На
решті-таки він побачив його, цей сліпучий знак людей, після тієї безлічі н
очей, пере-бутих у холоді, під дощем, у темряві, після невпинної боротьби п
роти голоду й спраги, після ведмедя, тигриці, лева-велетня!
На галявинці, оточеній соснами й сикоморами,
Сикомори Ц великі тропіч
ні дерева.
недалечко від чималої калюжі, півколом палало вогнище, жеручи свої
м полум'ям головешки. Огонь розганяв сутінки, пронизуючи їх наскрізь та о
живляючи навколо себе речі.
Іскри, ніби червоні коники та рубінові, карбункулові й топазові світлячк
и, гасали в повітрі. Полум'я підлітало червоними крильми й зникало; з-під н
ього вихоплювався дим, в'ючись угору та розпливаючись у місячному світлі
.
Полум'я корчилось, мов гадюка, ходило ніби хвиля, було подібне до хмар.
Вкрившись шкурами оленів, вовків, муфлонів, шерстю до тіла, спали люди. Сок
ири, киї й списи валялися на траві; двоє воїнів вартували. Один сидів на ку
пі хмизу, вкрившись шкурою козла та тримаючи в руках свого списа. Мідно-че
рвоні відблиски грали на його обличчі, зарослому аж по очі рудим волосся
м; його волохата шкіра була схожа на шкуру муфлона. Величезні губи висува
лися з-під плескатого з круглими ніздрями носа, руки були довгі, як у лісо
вої людини, а ноги Ц криві, грубі й короткі.
Другий вартовий тихенько ходив біля багаття. Часом він спинявся, наставл
яв вуха, втягав носом вогке повітря, що з усіх боків пливло на галявку. Він
був однакового а Нао зросту, мав величезну голову з гострими, настовбурч
еними, як у вовка, вухами; чуб і борода росли суцільними копицями, розділяю
чись невеличкими острівцями жовтої, як шафран, шкіри. Його очі фосфоресц
іювали в темряві, відбиваючи світло вогнища кривавим блиском; він мав оп
уклі груди, плескатий живіт, мускулясті стегна, гострі, як сокира, гомілки
й короткі, з довгими пальцями, ноги. Все тіло, важке й сутулувате, наче в буй
вола, свідчило про величезну силу, але про меншу, ніж в уламрів, здатність
до бігу.
Вартовий перервав свою ходу, витягши голову до горба. Його, безперечно, зб
ентежив якийсь непевний дух, що не нагадував йому ні звіра, пі людини з йог
о племені. Його товариш, чий нюх був, очевидно, не такий гострий, дрімав.
Ц Ми надто близько від людожерів, Ц пошепки зауважив Гав. Ц Вітер доно
сить їм шелест нашої ходи.
Нао похитав головою, бо більше боявся нюху ворога, аніж його зору чи слуху.

Ц Треба обійти вітер! Ц сказав Нам.
Ц Вітер дме в напрямку їхньої ходи, Ц відповів Нао. Ц Коли ми станемо за
ним, будемо йти попереду.
Йому не довелося пояснювати свою думку: Нам і Гав, так само, як і він, знали,
що, переслідуючи здобич, треба не випереджати її, раз не можна було зробит
и засідку.
Тим часом вартовий звернувся до свого товариша, щось йому кажучи. Той пох
итав головою. Вартовий зібрався вже теж сісти, але роздумав і пішов прост
о до горба.
Ц Треба відійти назад, Ц сказав Нао.
Він озирнувся навкруги, шукаючи очима перешкоди, що затримала б їхній ду
х. Біля горба ріс густий кущ. Уламри причаїлися за ним. Вітрець дув тихеньк
ий і, розбиваючись об кущ, ніс із собою дух надто слабкий, щоб людина могла
його відчути. Вартовий скоро спинився, кілька раз глибоко потяг носом по
вітря і знову повернувся до табору.
Тривалий час уламри навіть не ворушилися. Син Леопарда не спускав очей з
багаття, що догорало вдалечині. Безліч задумів, один химерніший за інший,
роїлися в його голові. Але нічого не міг придумати. Бо коли навіть за кущик
ом можна сховатися від гострого зору, коли степом можна йти так тихо, щоб о
бдурити антилопу чи дикого осла, то дух шириться в повітрі і затримуєтьс
я в слідах, знищити його можуть лише віддаль та протилежний вітер…
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21