Йому пощастил
о відбитись, але тут набігли нові воїни. Тоді, кличучи товаришів, він відча
йдушно розкидав перепону з тіл та зброї і строщив ватажка, ніби якийсь го
ріх…
В ту ж хвилину на допомогу йому прибігли Нам і Гав…
І тут почалася паніка. Руді карлики відчули, що жорстока смерть повернул
ася тепер до них: за голосок ватажка вони б билися до останнього, тепер же,
коли цей голос замовк, вони визнала свою поразку. Отже, карлики щодуху поб
ігли з поля бою, побігли в рідні краї, до своїх озер і річок, де вони черпали
свою мужність і силу й де сподівалися віднайти їх знову.

Розділ п'ятий
ЛЮДИ, ЩО ВИМИРАЛИ

Над бойовищем запала похмура тиша. Потім безплічки заходилися біля свої
х поранених. Вони доглядали їх уважніше й краще, ніж вміли це робити уламр
и. Нао відзначив, що вони набагато досвідченіші, ніж люди його племені, але
що життя їхнє дуже нещасне. Рухалися вони повагом і похитуючись, поранен
ого підіймали вдвох або й утрьох. Інколи охоплювало їх якесь чудне заціп
еніння, очі пригасали, а руки висли, мов мертві гілки.
Жінки були, здається, рухливіші, ніж чоловіки. Вони виявляли більше сприт
ності й працьовитості. Через деякий час Нао помітив, що одна з жінок навіт
ь керувала племенем. Та й у них теж, як і в їхніх чоловіків, були темні очі й
сумне обличчя; волосся було таке ж мізерне Ц росло кущиками, проглядала
лускувата шкіра. Син Леопарда мимоволі пригадав густе волосся жінок сво
го племені, особливо розкішне на голові Гамли… Кілька жінок і двос чолов
іків прийшли оглянути рани уламрів. Вони ніжно торкалися до них пальцями
, не завдаючи болю. Обтерли кров ароматичним листям, присипали рани терто
ю травою і наклали пов'язки з комишу. Цей дружній вчинок свідчив про те, що
спілку між уламрами й без-плічками укладено. Нао зрозумів, що безплічки м
али кращу вдачу, ніж його брати Ц уламри, людожери чи карлики.
Протягом тисячоліть люди племені ва
Ва Ц так звалося плем'я людей-безплічків.
заповнили рівнини й численні ліси. Їхня зброя була могутньою, вони
знали секрет вогню. Їхні м'язи були сильні й невтомні. Але потім, після різ
них катастроф, почалося їхнє виродження.
Мова їхня збідніла, вони їли мало, а спали довго. Взимку на них находило оц
іпеніння, як на ведмедів. Вони полювали, ловили рибу, виробляли зброю, били
ся з племенами й ордами. Більш сильні, активні та життєздатні племена неу
хильно підсували останнє їхнє плем'я на південний схід. Ва заселили земл
і біля річок і боліт, між великими озерами.
В широких печерах, видовбаних водами та сполучених крученими проходами,
ва чудово знаходили собі дорогу і вміли прокопувати виходи.
В разі потреби вони обмазувалися землею, і так успішно, що обдурювали нюх
собак і вовків, не кажучи вже про менш розвинений нюх людей. Ніякий звір не
вмів ховати свої сліди краще за них.
В однім лише випадку ці полохливі створіння виявляли відчайдушне зухва
льство, необережність: вони ризикували всім, щоб урятувати свого, коли йо
го, бува, захоплювали в полон або оточували вороги. Ця солідарність колис
ь надзвичайно збільшувала їхню могутність, тепер же часто призводила їх
до гіркого лиха. Не що інше, як вона повела їх рятувати людину, що знайшла с
обі притулок у Нао. Через те що руді карлики були насторожені, а ва треба б
уло пробігти голою місцевістю, їх помітили й напали на них. І коли б не втр
утився в бійку Нао, вони б усі полягли в ній; тепер уже їх присутність урят
увала й уламрів.
Після перев'язки ран син Леопарда повернувся на гранітний виступ узяти к
літки. Ніхто до них не торкався, і вугілля ще жевріло. Дивлячись на нього, Н
ао дужче відчув радість перемоги. Не тому, що він боявся втратити його, без
плічки, напевне, дали б йому Вогонь, Ц але Нао був під владою темного забо
бону: він здобув ці огники в боротьбі перемогою, й майбутнє здавалось би й
ому грізним, коли б він знайшов їх усі три мертвими. Він урочисто поніс Вог
онь до ва.
Ті з цікавістю почали розглядати клітки, а жінка, що керувала племенем, по
хитала головою. Великий мисливець пояснив їй жестами, що його плем'я втра
тило Вогопь, а він зумів його завоювати. А як ніхто, здавалося, його не зроз
умів, то Нао спитав себе, чи не були вони часом одним із тих нещасних племе
н, які не вміли грітися біля Вогню вдень, гнати ним темряву вночі та пекти
собі на ньому страви. Старий Гун розповідав, що є й такі племена, де люди ду
рніші за вовків, але слух і нюх мають кращий, ніж звичайні люди. Нао хотів у
же вчити своїх нових друзів, як треба розпалювати вогнище, коли раптом по
мітив поміж вербами одну жінку, що тримала в руках пару камінців і била ни
ми один об один. З-під камінчиків виплигував рій іскор просто на пучечок т
онесенької сухої трави, і нарешті одна стеблиночка спалахнула, підпалюю
чи й інші. Жінка роздмухала Вогонь і пустила його на купу листя й гілок.
Син Леопарда став як зачарований. В голові йому майнула лише одна думка: «
Безплічка ховають Вогонь у камінчики!»
Наблизившись до жінки, він захотів упевнитися в цьому. Жінка спочатку з н
едовір'ям відсунулась від нього, а потім, пригадавши, що ця людина врятува
ла їх усіх від смерті, подала йому свої камінці. Він жадібно почав оглядат
и їх, та, не знайшовши в них ніякої щілинки, здивувався ще більше. Тоді він п
очав їх уважно обмацувати. Вони були холодні. Остаточно спантеличений, в
ін тільки запитував себе: «Яким же чином Вогонь проліз у ці камінчики?.. І я
к це так сталося, що він їх не нагрів?»
З острахом і недовір'ям, яке люди завжди почувають до незрозумілих їм тає
мничих речей, Нао обережно повернув ті камінчики назад.

Розділ шостий
КРАЇНОЮ ВОДИ

Ва й уламри йшли вже країною води. Вода лежала перед ними стоячими болота
ми, вкритими ряскою, лататтям, лілеями, човником, кривавником, сочевицею й
очеретом; вона плодила небезпечні й страшні торфовища, вона йшла в озера,
річки, утворювала навколо них намули з каменю, піску й глини, вона била з-п
ід землі і бігла струмочками по долинках, а інколи текла в щілини і гинула
в підземних країнах. Ва вже знали, що Нао треба йти на північний захід. Вон
и вели його навпростець, допомагаючи йому швидше вийти з вологих земель.
Місцевість вони знали чудово. Ва знаходили проходи там, де б нікому й не сн
илося; вони будували плоти, перекидали через провалля стовбури дерев, сп
олучали ліанами протилежні береги. Вони хоч і повільно, але дуже добре пл
авали, особливо коли у воді не було деяких рослин, що чомусь викликали у ни
х великий страх.
Їжі було досхочу. Ва знали багато їстівних корінців і були надзвичайно в
правними рибалками. Вони били рибу острогами, ловили її руками, заплутув
али її в баговиння, принаджували на вогонь, заганяли зграями у вузенькі з
атоки. Вечорами, розіклавши вогонь на косі, на острові чи просто на березі
, вони віддавалися почуттю тихого й мирного щастя. Ва любили сидіти купка
ми, тулячись одне до одного, і їм здавалось, ніби вони відчувають силу плем
інної згуртованості. Уламри ж трималися поодинці, особливо Нао, що протя
гом довгих подорожей звик до самотності. Досить часто ва заводили безкон
ечну одноманітну співомову. На сина Леопарда вона наганяла журбу і навіт
ь дратувала. Але він виявляв надзвичайну цікавість до їхніх способів пол
ювання, рибальства, праці. Особливо ж його цікавило, як вони користуються
пращею для списів та як видобувають з камінчиків Вогонь.
До тієї пращі Нао призвичаївся одразу ж. Спільники симпатизували йому що
день, то більше, і не ховали від нього ніяких таємниць. Він міг володіти їх
ньою зброєю та знаряддям, вчився їх лагодити. Жінка-ватажок подарувала й
ому пращу, і Нао володів нею з однаковою, як і у ва, спритністю, але з далеко
більшою силою. Син Леопарда не зважувався лише розкривати собі таємницю
з Вогнем, бо ще й досі боявся її. Він лише оддалеки поглядав, як вилітали іс
кри. На ті ж питання, що він собі ставив, мисливець не міг одержати зрозумі
лої відповіді, що не перечила б фактам. Однак за кожним новим разом він усе
сміливішав. Тут у пригоді йому стала мова слів і жестів. Він починав уже к
раще розуміти ва, навчившись близько десятка слів та щось із тридцять рі
зних властивих цьому племені жестів. Поволі він дійшов висновку, що ва не
ховали Вогню в каміння, а що він уже захований туди природою. І Вогонь випл
игував звідти від удару та й кидався на стеблинки сухої трави, але, бувши в
ту хвилину дуже слабосилим, не міг одразу як слід упоратися із своєю здоб
иччю. Нао твердо переконався в цьому, коли йому пощастило видобути іскру
з кремінців, які перед тим просто валялися на землі. Пересвідчившись, що в
добуванні Вогню з каміння нема нічого чудесного і річ тут зовсім не в чар
івництві чи особливій могутності ва, він зовсім перестав боятися. Він по
мітив також, що камінчики потрібні двох різних сортів: кремінь і залізни
й колчедан. І, вже сам видобувши кілька іскор, він спробував розпалити огн
ище. Іскри снопом сипалися з каміння, зіштовхуваного його меткими й дужи
ми руками, але, хоч скільки він старався, йому ніяк не щастило підпалити на
віть найтоншу суху билинку.

Одного дня плем'я спинилося ще до смерку. Це було на березі якогось озера з
зеленою водою. Берег був піщаний, день Ц надзвичайно сухий. У небі летіли
журавлі, поміж очеретом сновигали чирки, здалеку долітало гарчання лева
. Ва розіклали два великих огнища, а Нао, насушивши собі тоненьких стеблин
ок, почав кресати своїми камінчиками. Він працював завзято, але весь час д
аремно. Тоді взяли його сумніви, і він подумав, що ва ховають від нього ще я
кийсь секрет. Зневірений, він ще кілька разів кресонув з такою люттю, що на
решті один камінець аж розколовся. І тут йому аж дух забило: на стеблинці с
палахнув огник. Нао надзвичайно обережно роздмухав його в полум'я, і, скор
о з'ївши пучечок, воно вже жерло грубшу здобич.
А Нао, ледве дихаючи, нерухомо дивився на нього божевільними очима, відчу
ваючи величезну радість, більшу, ніж тоді, коли переміг тигрицю, загарбав
Вогонь у кзамів, уклав спілку з великим мамонтом та коли оце недавно заби
в ватажка рудих карликів. Адже він розумів, що нині здобув над речами таку
владу, якої ніколи не знав ніхто з його предків. Син Леопарда розумів тако
ж, що вже ніхто в світі не зможе вбити Вогонь у людей його племені.

Розділ сьомий
СИНЬОЛЮДКИ

Місцевість понижчала; мандрівники минули країну, де осінь була так само
тепла, як і літо. Потім перед ними виріс страшний густий ліс. Його обступал
а стіна з ялинок і чагарнику, і ва мусили пробиватися крізь неї з допомого
ю своїх кремінних та агатових ножів. Жінка-ватажок попередила Нао, що ва б
удуть вести уламрів лише до кінця лісу, бо далі вже не знають місцевості. В
они знають тільки, що там починається рівнина, а за нею видно гору, перетят
у широкою ущелиною. Жінка-ватажок думала, що ні на рівнині, ні на горі люде
й нема, а в лісі так уже напевно відомо, що кілька племен є. І вона пояснила,
що люди тих племен мають могутні груди й руки, не знають Вогню, не вміють р
озмовляти, не воюють і не полюють. Але коли на них нападають, загороджують
їм дорогу чи якось виказують свою ворожість, тоді вони стають страшенно
люті й нещадно нищать супротивників.
Після важкої боротьби з кущами іти стало легше. Колючих рослин поменшало
; з'явилися стежки, протоптані звіром поміж тисячолітніх дерев; просвітл
іли зелені сутінки. Хмари птаства метушилися на деревах, помічалася прис
утність хижаків, плазунів та комах, скрізь ішла уперта й нещадна боротьб
а, в якій рослини й звірі множились та гинули…
Одного дня жінка-ватажок з таємничим виглядом простягла руку, показуючи
щось під деревами. Поміж листям фіг майнуло якесь блакитне тіло, і в ньому
Нао признав людину. Пригадуючи карликів, він затремтів од ненависті й тр
ивоги. Тіло зникло. Настала повна тиша. Ва спинились і збилися докупи.
Найстарший чоловік почав промовляти до них.
Він сказав, що сила й гнів синьолюдків неймовірні, нізащо в світі не можна
ставати на їхньому шляху; він нагадав, що вони не терплять криків і жестів.

Ц Батьки наших батьків, Ц заявив він, Ц жили з ними сусідами і ніколи не
воювали між собою. Вони завжди давали дорогу синьолюдкам у їхньому лісі.
Ті ж так само обминали ва на полях і болотах.
Жінка-ватажок ствердила ці слова і подала своєю палицею знак. Плем'я нега
йно ж звернуло вбік, зникло у гущавині сикомор і врешті виринуло на чимал
ій галявині, випаленій недавно ударом блискавки; внизу видно було ще поп
іл від обгорілого дерева. Ледве ва й уламри вийшли на галявинку, Нао знову
помітив праворуч себе блакитне тіло, подібне до того, що він оце недавно б
ачив поміж листям фіг. За ним із сіро-зеленої пітьми виткнулося ще дві пос
таті. Захрустіли сухі гілки, і перед очима мисливців з'явилось гнучке мог
утнє створіння. Ніхто не міг би сказати, як воно прийшло: чи на чотирьох но
гах, як звірі, чи на двох, як птахи й люди. Воно ніби сиділо на задніх лапах, в
итятши передні та поклавши їх на великий корінь дерева. У створіння була
велика голова з величезними шелепами гієни, круглими, жвавими, повними в
огню очима та низьким лобом; тулуб був довгий, як у лева, але ширший, лапи ду
же скидалися на руки людини. Темна, в блакитним відтінком шерсть укривал
а все тіло. Подивившись на груди й плечі створіння, Нао визнав його за люди
ну; її чотири руки справляли дуже дивне враження, а голова одночасно нага
дувала буйвола, ведмедя й собаку. З недовір'ям і гнівом озирнувшись на всі
боки, синьолюдок підвівся на йоги й глухо заревів.
На його голос із гущавини вибіг цілий гурт схожих на нього істот. Тут було
троє самців і близько десятка самиць, малеча ховалася поміж кущів. Один і
з самців був справжній велетень; зі своїми вузлуватими, як стовбур плата
на, руками він міг легко перекинути зубра чи задавити тигра;
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21