І він відклав бійку до іншого разу.
Тим часом Гун-Сухі Кістки висловив розпливчасту думку юрби:
Ц Невже уламри хочуть зникнути з світу? Невже вони забувають, що ворог і
вода знищили багатьох воїнів? Адже з чотирьох лишився тільки один. Всі, хт
о може орудувати сокирою, списом та києм, усі мусять жити. Нао й Агу Ц найд
ужчі з усіх, хто може полювати в лісах і на луках. Коли один з них помре, улам
ри ослабнуть більше, ніж загинуло б чотири інших… Дочко Болота служитиме
тому, хто поверне нам Огонь. Така воля племені.
Ц Хай буде так! Ц ствердили хрипкі голоси. А жінки одностайно загукали:

Ц Гамла належатиме тому, хто завоює Огонь!
Агу знизав своїми волохатими плечима. Кленучи юрбу, він, проте, не вважав з
а корисне дратувати її саме тепер. Певний того, що він випередить Нао, Агу
ухвалив розправитися з ним і знищити його згодом, коли трапиться Слушний
випадок. І його груди сповнилися впевненістю.

Розділ другий
МАМОНТИ Й ЗУБРИ

Настав ранок другого дня. Вгорі вітер гнав хмари, а понад землею та болото
м повітря було нерухоме, важко й задушливе. Все небо, тремтячи, як озеро, ні
би одбивало в собі і баговиння, і блідий очерет. Зоря розкидало по ньому св
ою піну. Вона розпливлася жоптими, як сірко, озерцями, затоками, струмочка
ми кольору перлів.
Хворі стогнали від спраги. Один воїн лежав мертвий випроставши своє поси
ніле тіло; вночі якийсь хижак вигриз йому лице.
Гун пролопотів кілька невиразних, майже ритмічних уболівань, і Фаум нака
зав кинути тіло в воду. Тепер увага племені зосередилась на завойовниках
Огню, Агу й Нао, вже готових до важкої дороги. З волохатих братів кожен мав
кия, сокиру, вила та списи з крем'яними чи нефритовими вістрями. Нао, покла
даючись більше на хитрощі, ніж на силу, визнав за краще замість дужих чоло
віків узяти з собою двох моторних, здатних до довгого бігу юнаків. Кожен з
них мав сокиру, вила й спи си. Нао додав сюди дубові киї, звичайні гілляки, л
едве оброблені огнем. Озброєний цим києм, він не боявся стати на прю з найб
ільшим хижаком.
Заговорив Фаум, звернувшись спочатку до синів Зубра.
Ц Агу з'явився на світ перше, ніж сип Леопарда. Хай же Агу вибирає собі пут
ь. Якщо він піде до Дворіччя, Нао поверне до боліт на захід сонця. Коли ж Агу
вибере собі болота, Нао піде до Дворіччя.
Ц Агу не знає ще своєї путі! Ц заперечив син Зубра. Ц Він шукає Огню; він
може йти вранці до річки, а ввечері Ц до болота. Чи ж знає мисливець, який п
ереслідує кабана, де він його вб'є?
Ц Агу змінить свою путь потім, Ц втрутився Гун підтриманий гомоном пле
мені. Ц Але він не може піти і на захід сонця, і до Дворіччя одночасно. Хай в
ибирає!
В глибині своєї похмурої душі син Зубра зрозумів: своїм сперечанням він
збудить сумніви в Нао, що було б більшою небезпекою, ніж роздратованість
ватажка.
Отже, зиркнувши вовкувато на юрбу, він одрубав;
Ц Агу піде на захід!
І одразу, подавши знак своїм братам, він вирушив у дорогу берегом болота.

Нао не зразу пішов за його прикладом. Він хотів іще раз, подивитися на Гамл
у. Вона стояла під ясеном за гуртком ватажка Ц Гуном з дідами. Нао підійшо
в і побачив, що вона нерухомо й задумливо дивиться на луг. Дівчина прибрал
а собі голову квітками та лататтям, що ясніло, як місяць. Шкіра в неї ніби с
яяла, одлискуючи, наче поверхня річки чи зелене листя дерев.
Побачивши її, Нао раптом відчув жагу життя, бурхливе й невгасиме бажання
жити. Груди йому так стиснуло, що від ніжності й гніву він ледве міг дихати
: всі, хто стояв між ним і Гамлою, були йому так само ворожі, як сини мамонта
чи людожери.
Він звів озброєну сокирою руку і сказав:
Ц Дочко Болота! Нао або не вернеться й зникне в землі, воді чи в череві гіє
ни, або ж поверне уламрам Огонь. Він принесе Гамлі черепашок, блакитних ка
мінчиків, зуби леопарда і роги зубра.
На ці слова вона звернула на нього очі, повні тремтячої радості дитини. Ал
е тут Фаум нетерпляче гукнув:
Ц Сини Зубра вже зникли за тополями! Тоді Нао рушив на південь.
Нао, Гав і Нам ішли степом уже цілий день. Степ був ще зелений, вітер переко
чував смарагдові хвилі, наче морські вали. Його трава гнулася під вітром,
тріскалася під сонцем, сіяла в повітря незліченне багатство пахощів. Сте
п був грізний і плодючий, суцільний у своїй масі, різноманітний у подроби
цях; він плодив звіра не менше, ніж квіток, а птахів Ц як і різного насіння.
Поміж зелених просторів та острівців дроку й ялівцю маячили подорожник
и, васильки, шавлія, козелець, деревій, смілка й жеруха. Подекуди гола земл
я жила ще повільним життям мінералів, виставляючи первісну голизну, де р
ослинність ще не могла вчепитися своїм цупким корінням. Потім знову миго
тіли рожі, шипшина, волошки, конюшина та кущики зірчастого глоду.
За горбами йшли долини; по болотах снували комахи и плазуни; наче гори, вис
ували свої спини велетенські валуни; гасали сарни, зайці, сайгаки; пробіг
али вовки й собаки; знімалися дрохви й куріпки; пливли в повітрі дикі голу
би, журавлі й ворони; бігли табуни коней, онагри
Онагри Ц дикі осли.
та лосі. Сірий ведмідь з вдачею великої мавпи й носорога, дужчий за т
игра і майже однаково небезпечний, як і лев-велетень, блукав по зеленому л
угу; на обрії виднілися зубри.
Нао, Нам і Гав отаборилися на ніч під одним з горбів. Вони не пройшли ще й де
сятої частини степу, його трава хвилювалася перед ними, наче море. Місцев
ість була рівна, одноманітна, сумна; хмари в вечірніх сутінках спливалис
я і знову розпливалися, щоб утворити інші фантастичні фігури. Дивлячись,
як жевріють вони в промінні сонячного заходу, Нао мріяв про маленький во
гник, здобувати який він оце вирушив. Досить було, здавалося, лише зійти на
горб і простягти соснову гілляку, щоб ухопити іскру з небесного багаття,
яке палало на заході.
Хмари пригасали. Рожеві відблиски ще довго мерехтіли на обрії, а потім од
ин по одному почали спалахувати блискучі камінчики зірок. Подих ночі про
нісся над землею.
Звикши на варті до огнища, до цієї Вогненної загорожі від моря темряви, На
о відчував тепер своє безсилля. Щохвилини могли з'явитися сірий ведмідь
або леопард, тигр, лев, хоч вони й рідко заходили в глиб степу; череда зубрі
в могла жартома затоптати тендітне тіло людини; зграя вовків відчувала в
собі силу великих хижаків, а голод надавав їм сміливості.
Воїни повечеряли сирим м'ясом. Вечеря була сумна: вони звикли до запаху см
аженого м'яса. Нао став на першу варту. Весь він був сповнений враженнями н
очі. Син Леопарда являв собою якесь дивне створіння, що відчувало найтон
ші процеси життя світу: своїм зором він схоплював ледве помітні бліді ко
нтури, політ нічних птахів і комах, ходу звірів і плазування гаддя; він зда
леку відрізняв скавчання шакалів, регіт гієни, виття вовків, клекіт орла,
сюрчання коників; носом він ловив аромат закоханої квітки, бадьору свіжі
сть трави, сморід хижаків. Шкіра відчувала в найменшому подиху вітерця х
вилю прохолоди або віяння сухого жару. Він жив усім, що сповнювало собою П
ростір і Час.
Та це життя було зовсім не безжурне; воно було тяжке, повне загроз. Все, що т
ворило його, могло його й зруйнувати; воно ж могло встояти лише обережніс
тю, силою, хитрощами, невтомною боротьбою проти ворожих стихій.
Нао щохвилини вичікував з темряви гострих ікол, вогненного ока плотожер
них хижаків. Більшість їх уже знала людей за звірів дужих і не спинялася б
іля них. Пробігли гієни із страшнішими, ніж у левів, щелепами: вони не люби
ли боротьби, звикши до стерва. На хвилинку спинилася зграя вовків; вовки з
нали, що їхня сила в численності, й оцінювали її майже як рівну силі уламрі
в. Однак вони не були надто голодні і побігли слідом за сарнами. Потім з'яв
илися схожі на вовків собаки; вони довго гавкали навколо горба, а декотрі
нишком підкрадалися ближче. Вони не дуже охоче нападали на двоногих звір
ів. Колись їх дуже багато було біля табору племені. Вони їли різні недоїдк
и і брали участь у полюванні. Двох з них Гун приручив був, годуючи їх кишка
ми та кістками. Але вони загинули під час полювання на кабана, а приручити
інших не довелося, бо всіх їх було винищено з наказу Фаума, коли він став в
атажком племені.
Спілка з собаками дуже цікавила Нао; в ній він вбачав нову силу, більшу без
пеку, новий засіб поширити могутність людини. Але тут, у степу, лише з двом
а воїнами, він мусив стерегтися собак. Він охоче уклав би з ними спілку, ко
ли б їх було лише кілька, а не ціла зграя.
Тим часом вони звужували своє коло і гавкотня стихла, так що можна було чу
ти уривчасте дихання. Це стурбувало Нао. Він схопив камінь і шпурнув його
в най-сміливішого пса, гукаючи:
Ц У нас є списи й киї! Ними можна вбити ведмедя, зубра й лева!
Наляканий каменюкою, що поцілила йому просто в морду, та звуками людсько
го голосу, пес утік. Інші почали гавкати, ніби заохочуючії себе зважитись
до нападу. Нао ще раз кинув камінь із словами:
Ц Ви надто дрібні, щоб боротися з уламрами! Ідіть шукайте собі сайгаків,
воюйте з вовками! Коли ще якийсь собака наблизиться, йому буде розпорото
живота.
Тут підвелися з землі розбуджені голосом ватажка Нам і Гав. Побачивши но
ві тіні, собаки кинулися врозтіч.
Тиждень уже йшов Нао, обминаючи всякі перепони, уникаючи різних небезпек
. А вони траплялися тим частіше, чим ближче ставав ліс. І хоч до нього треба
було йти ще кілька днів, але він уже подекуди виказував себе окремими нев
еличкими гайками та появою великих хижаків. Уламри мали вже нагоду бачит
и тигра й велику пантеру. Ночі стали дуже неспокійні: воїни ще за дня мусил
и багато працювати, щоб забезпечити собі спочинок на ніч; вони вишукувал
и щілини в скелях, стрімчаки та густі нетрі; ночувати під великими дерева
ми вони уникали. На восьмий і дев'ятий день їм почала допікати спрага. Крин
ички й озерця зникли; перед очима розляглася пустиня жовтої трави; змії п
олискували між ка мінням; безліч комах найрізноманітніших кольорів спо
внювали повітря неспокійним тремтінням; вони сідали на тіло мисливців і
боляче кусали їх.
Коли дев'ятого дня вже подовшали тіні, воїни дісталися до ніжної й свіжої
трави; з горбів линув дух води, а в далечині було видно стадо зубрів, що сун
ули на південь. Тоді Нао сказав своїм товаришам:
Ц Ми нап'ємося ще до заходу сонця!.. Зубри йдуть до води.
Нам, син Тополі, і Гав, син Сайгака, змучені спрагою, тепер повеселішали. Це
були хлопці хоч моторні, але нерішучі. Необхідно було завжди підтримуват
и їхню мужність, витривалість, треба було навчити терпіти болі, зміцнити
їхнє довір'я; зате вони були слухняні, як глина, і швидко захоплювались усі
м, забуваючи різні прикрощі і стаючи веселішими. Залишаючись віч-на-віч з
пустинею і звірами, вони охоче корилися чужій волі. Отже, Нао бачив у свої
х товаришах продовження своєї власної енергії. Вони мали жваві руки, гну
чкі ноги, далекозорі очі й гострий слух. Своєму ватажкові вони повсякчас
могли стати у великій пригоді, аби лише бачили його мужність і знали його
волю. Від самого початку вони віддали свої серця Нао; він був зразком їхнь
ого роду, зразком могутності людини супроти жорстоких таємниць світу, їх
ватажком і оборонцем у боротьбі списом і сокирою. І не один раз, ранками, у
пиваючись свіжим повітрям, милуючися кремезною постаттю та могутніми г
рудьми Нао, що йшов попереду, вони тремтіли природним і майже ніжним захо
пленням, тягнучись до свого ватажка, як бук до сонця.
Більш відчуваючи, ніж розуміючи це, Нао використовував цих зв'язаних з йо
го долею людей, щоб бути впевненим у своїй перемозі, борючись з різними пе
решкодами. Нао без них почував себе слабшим.
Довгі тіні тяглися від дерев, налита свіжим соком трава хилилася до земл
і, і сонце, все дужче червоніючи, котилося до провалля. Під його промінням
табун зубрів був наче якась руда річка.
Останні сумніви Нао розвіялися. Там, за розривом горбів, неодмінно мусил
а бути вода. Це говорило йому чуття, це ж стверджувало йому й велике число
різного полохливого звіра, що теж ішов слідом за зубрами. Нам і Гав були ті
єї ж думки, втягуючи в себе через розширені ніздрі свіжу вологість повіт
ря.
Ц Треба випередити зубрів, Ц сказав Нао.
Він боявся, що вода лежить у невеличкому озерці і зубри обступлять берег
и з усіх боків. Мисливці прискорили свою ходу, щоб дістатися першими доли
ни між горбами.
Через свою численність, обережність старих бугаїв і втому молодих зубри
сунули повагом. Уламри випередили їх. Тієї ж тактики дотримувались і інш
і тварини: перед зубрами бігли вже гірські козли, муфлони та онагри, а навп
ерейми біг табун коней. Деякі із звірів уже перебігали перевал.
Нао набагато випередив зубрів, напитись можна було не кваплячись. Коли в
ін з товаришами дійшов до перевалу, зубрам треба було йти ще з тисячу лікт
ів.
Нам і Гав пішли ще швидше; спрага прискорювала їх ходу. Обійшовши горб, вон
и вступили в прохід і побачили воду, творчу матір, благотворнішу за сам Во
гонь і не таку жорстоку. Вона лежала ніби в озері, що розляглося посеред кі
льця горбів; праворуч в озеро текла вода з річки, зникаючи ліворуч у прова
ллі. Доступитися до озера можна було лише трьома шляхами: самою річкою, ти
м проходом, звідки прийшли уламри, і другим проходом Ц поміж скель та одн
им з горбів; в інших місцях озеро обступали базальтові стрімкі стіни.
Мисливці бадьоро привітали водяне поле. Червоне від проміння сонця, що х
овалося за обрій, воно заспокоювало спрагу струнких сайгаків, низеньких
кремезних коненяток, тонкокопитних онагрів, бородатих муфлонів, кілько
х полохливих, як збитий з дерева лист, кізочок, старого оленя, голова якого
була прикрашена розлогими рогами.
Похмурий задира кабан один пив воду, нічого не боячись. Всі ж інші нашорош
ували вуха, неспокійно бігали очима і були готові кожної хвилини тікати,
виявляючи тим суворий закон життя Ц одвічну обережність слабших.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21