Людина, повернувши голову до ватажка, випустила якийсь глухий горловий з
вук. Нао побачив, що вона його зрозуміла.
Серп місяця доплив до обрію, велика блакитна зоря вже зникла. Людина підв
елась і поклала траву на свою рану. Інколи її темні очі наче світилися.
Коли місяць зайшов, зорі виразніше замиготіли на небі і у воді, і карлики з
нову розпочали свою роботу. Вороги працювали цілу ніч. Одні носили гілки,
другі посували загорожу. Кілька разів Нао хотів уже починати бій, але все
не зважувався, чекаючи на якийсь щасливий випадок.
Минула й ця ніч. Ранком руді спробували кидати списи, і декілька з них доле
тіло до загорожі уламрів. Вороги зняли радісний галас. Це був останній де
нь. До вечора карлики підсунуть до краю свою загорожу і нападуть ще до зах
оду місяця… А уламри з гнівом і розпачем поглядали на зеленувату воду, і г
олод гриз їм шлунки.
Удень поранений гість мав ще дивніший вигляд. Очі у нього були надзвичай
но темного кольору, довге циліндричне тіло вигиналося, наче хробак; суха
м'яка рука чудно закручувалася за спину.
Та ось він раптом ухопив списа і хутко кинув його у лист латаття. Захлюпот
іла вода, блиснуло щось золотисто-мідне, і людина, хутко орудуючи зброєю,
витягла велетенського коропа. Нам і Гав радісно загукали: риби вистачило
б наїстися кільком чоловікам. Тепер вони вже не шкодували, що ватажок уря
тував це чудне створіння від смерті.
Вони ще більше зраділи, коли людина спіймала ще кілька рибин, маючи прост
о дивовижний хист до рибальства. Надія знову ожила в їхніх серцях. Побачи
вши, як ще один вчинок ватажка дав гарні наслідки, Нам і Гав. ледве стримув
али себе від радості. Тепер, коли після їжі тепла кров швидше потекла в тіл
і, вони більше не хотіли думати про смерть. Нао, напевне, вигадає ворогам я
кусь несподіванку, винищить їх багатьох одразу, і нажене на решту смерте
льного жаху.
Сип Леопарда не поділяв цієї надії. Він не бачив ніякої можливості вряту
ватись від рудих карликів. Чим більше він міркував, тим краще відчував, що
ніякі хитрощі не допоможуть. Він без кінця снував і тут же відкидав нові п
лани втечі. І він ухвалив кінець кінцем покластися лише на силу своїх рук
та на те щастя, що в нього охоче вірять люди й звірі, кому траплялося іноді
врятуватись від великої небезпеки.
Перед тим як сіло сонце, небо на заході раптом закрила темна хмара, що весь
час змінювала свої обриси Удамри збагнули, що це не хмара, а величезний та
бун перелітних птахів. Разом з шумом вітру долинало, крякання круків, що л
етіли попереду всього птаства. За ними пливли журавлі, качки з витягнути
ми різнобарвними головами, важкі гуси, шпаки Ц чорні камінчики. В одній з
граї летіли дрозди, сороки, синиці, дрохви, чаплі, лелеки, сивки та бекаси.

Безперечно, там, за обрієм, трапилася якась несподівана катастрофа, що на
жахала їх і зігнала з насидженого місця.
Ледве почало смеркатись, показались і звірі. Стрімголов промчали олені,
коні, мегасероси та тонконогі сайгаки, вихором майнули зграї вовків і со
бак, великий жовтий лев з левицею випереджали шакалів, плигаючи щоразу н
а п'ятнадцять ліктів. Багато звірів спинилося біля болота.
Одвічна війна знову розгорілась: леопард плигнув коїш на спину, вовки лю
то насіли на табун сайгаків, орел потяг під хмари чаплю, лев з громовим рев
ом вибирав собі здобич. Повз нього мала пробігти велетенська, масивна, як
мамонт, звірина па низьких лапах з грубою і зморшкуватою, подібною до кор
и старого дуба, шкірою. Лев, мабуть, не знав цього звіра, бо ревнув удруге й п
огрозливо вишкірив зуби, настовбурчивши грипу. Роздратований цим ревом,
носоріг задрав скою рогату морду і люто рушив на лева. Це не була навіть бо
ротьба. Гнучке руде тіло хутко покотилося набік, а зморшкувате одоробло
вже бігло далі, жартома побивши напасника. Смертельний зойк болю й люті в
илетів з грудей лева.
Нао гарячково дожидався, що напад звірів прожене карликів. Але його спод
івання не справдилися. До місця, де засіли напасники, долетів лише гамір п
ереселення, і коли ніч заступила сіре світло вечора, в їхньому таборі зап
алали вогні й залунав дикий сміх. Потім навкруги знову все стихло. Лише ін
коли бив крильми стривожений кулик, шаруділи в очеретах шпаки та ворушил
а листя латаття водяна ящірка. А тим часом якісь чудні створіння з'явилис
я на поверхні води й попростували до сусіднього острівця. Їхню ходу можн
а було помітити по хвилюванню води та по круглих головах, що стриміли з не
ї, вкриті баговинням. Їх було п'ять чи шість, Нао і безплічко слідкували за
ними з недовір'ям. Нарешті вони дісталися до острівця, вилізли на скелю, а
потім насмішкувато й дико загукали. Нао здивовано упевнився, що то були р
уді карлики; крики, що знялися у відповідь на березі, швидко розвіяли його
сумніви… Він сердито помітив, що ворог використав переселення звірів, що
б обдурити його обережність… Але який же вони знайшли хід до острівця?
Нао розпачливо намагався знайти відповідь на це питання, коли помітив, щ
о безплічко вперто водить пальцем в одному напрямі від берега до острівц
я, а потім показує і на гранітний виступ. Син Леопарда догадався, що там ма
ла бути ще одна коса, і вона тяглася до острівця якраз під поверхнею води.
А тепер лукавий ворог опинився у нього збоку, і треба було ховатися за гор
бочком, щоб уникати його каменюк та списів.

Тиша знову запанувала на болоті, Нао вартує далі під мерехтливим світлом
зірок.
Загорожа ворогів поволі посувається, опівночі вона буде майже біля вогн
ища уламрів, і тоді вороги нападуть. Напасникам буде нелегко. Карликам до
ведеться долати вогнище, що перегородило всю косу і має в довжину чимало
ліктів.
Поки Нао, напруживши всі свої почуття, міркує про ці речі, з острівця летит
ь камінь і падає на вогнище. Вогонь сичить, здіймається хмарка пари. Серце
стискається, Нао розуміє тактику ворога. Намотаним на каменюки мокрим ба
говинням вороги силкуються загасити чи принаймні ослабити Вогонь, щоб п
олегшити свій напад… Що ж робити? Щоб побити тих, на острівці, треба якось
виманити їх з-за скелі і самих себе поставити на деякий час під їхні удари
.
Поки син Леопарда та його товариші люто кидалися туди й сюди, камені пада
ли один за одним, вогонь сичав, а загорожа рудих карликів невпинно посува
лася; мисливці й людина без плечей тремтіли, наче оточені звірі.
Скоро частина вогнища почала пригасати.
Ц Чи Нам і Гав готові? Ц спитався тоді ватажок. І, не ждучи відповіді, він
войовниче загукав. Але в голосі ватажка не було звичної певності; в ньому
лунали лише туга й лють зацькованого звіра. Вони покірно чекали па остан
ній знак. Але тут якесь ніби вагання охопило Нао. Очі його весело заблищал
и, надія осяяла обличчя, і він крикнув:
Ц Ось уже чотири дні, як дерево карликів сохне на сонці!
Припавши до землі, він підповз до вогнища, вхопив головешку і з усіх сил по
шпурив її в загорожу ворога. В ту ж мить безплічко, Нам і Гав з захопленням
узялись до цієї справи.
Спантеличені вороги почали навмання кидати в них списи. Коли ж нарешті в
они зрозуміли, в чому річ, сухо листя й гілочки спалахнули в багатьох місц
ях, велетенське полум'я загуло з усіх боків загорожі. Нао знову вигукнув б
ойовий клич, клич крові й надії, що збадьорив серця його товаришів:
Ц Уламри перемогли людожерів! Як же їм не подужати рудих шакалів?
Полум'я жерло загорожу, і потужне криваве світло від нього пливло по боло
ту, ваблячи рибу, ящірок і комах; птаство познімалося з очеретів, гучно б'ю
чи крильми, а вовки сплели своє виття з реготом гієн. Тут безплічко раптом
підскочив і загукав. Виблискуючи очима, він простягав руку на захід.
Обернувшись, Нао на далеких горбах побачив Огонь, подібний до сяйва пере
д сходом місяця.

Розділ четвертий
БІЙ МІЖ ВЕРБАМИ

Вранці руді карлики вибігали на відкрите місце досить часто. Вороги люто
клацали своїми міцними щелепами, поблискуючи трикутними очима. Вони одд
алік погрожували уламрам рогатинами та списами, удаючи, ніби колють їх, к
идають на землю, трощать голови, порють животи. Склавши нову загорожу, вон
и знову почали сунути її на гранітний виступ, поливаючи тепер зрідка вод
ою.

Сонце стояло вже дуже високо на небі, коли безплічко голосно скрикнув. Ві
н схопився на ноги і замахав обома руками. У відповідь, розтинаючи повітр
я, розлігся над болотом теж такий самісінький поклик, і мисливці побачил
и далеко на березі постать, цілком подібну до їхнього гостя. Вона стояла в
заростях комишу і махала якоюсь невідомою уламрам зброєю. Руді карлики т
еж помітили її, і невеличка ватага одразу ж побігла ловити невідомого. Ал
е людина вже зникла за комишем. Опанований невиразними, але бурхливішії
почуттями після цієї несподіваної події, Нао чекав, що буде далі. Вороги ш
видко пробігли рівне місце, а потім настала тиша. Незабаром двоє з ватаги
переслідувачів вернулися назад, і негайно ж вирушила на підмогу друга ва
тага. Нао збагнув, що відбувається якась значна подія. Поранений, очевидн
о, думав те саме і навіть здогадувався, в чім річ. Він стояв, не звертаючи ув
аги на рану в стегні, в його темних очах блискали веселі вогники, і часом в
ін щось хрипко вигукував, наче болотяне звірятко.
Таємничі події множилися. Ще чотири рази руді посилали своїх людей на бо
лото. Нарешті поміж верб з'явилося зо три десятки чоловіків та жінок із до
вгими головами та круглими й топкими тулубами. З трьох боків їх оточувал
и руді карлики. Бій розпочався.
Люди без плечей кидали свої списи не просто рукою, а якимсь приладом, що йо
го уламри ніколи не бачили. Це був грубий оцупок з дерева чи рогу з гаком н
а кінчику. Випущений цим знаряддям спис летів далі, ніж кинутий просто ру
кою.
В першу хвилину карликам довелося скуштувати лиха: багато воїнів полягл
о в бою. Але поміч надходила невпинно. Трикутні обличчя зліталися з усіх б
оків, навіть прибігли ті, хто стеріг Нао та його товаришів. Карлики вили з
люті й лізли в саму гущу побоїща, цілком забувши про ту обережність, якої т
ак додержувалися проти уламрів; можливо, що вони добре знали безпліч-ків
і ще боялися ставати з ними до бою врукопаш; а може, їх підбурювала одвічна
ненависть.
Нао чекав, поки карлики знімуть облогу. Він уже з самого початку бою виріш
ив, що треба робити. Тут не було чого довго міркувати. Всім своїм єством На
о прагнув відкритого бою. Він розумів, що перемога рудих карликів над без
плічками означала неминучу загибель його та його товаришів. Нао турбува
ло тільки одне: чи можна залишити без охорони Вогонь? Клітки заважали в би
тві і, напевне, були б розбиті. Та в разі перемоги Вогонь знайдеться, в прот
ивному ж випадкові не уникнути смерті.
Коли настала зручна, на думку Нао, хвилина, він хутко дав наказ, і уламри, ви
гукуюча бойовий клич, вихором вихопилися з свого притулку. Кілька списів
полетіло на них, але вони вже стрибали через загорожу противників. Далі в
се поточилося з шаленою швидкістю. Там було більше десятка воїнів, що сто
яли тісною лавою, кидаючи на уламрів списи. Нао кинув списа й дротика, підс
кочив і завертів своїм києм. Троє з рудих покотилися на землю, перше ніж На
м і Гав прибігли на допомогу. Але списи свистіли, і кожного уламра було пор
анено, хоч і не дуже, бо списи летіли здалека і кидали їх слабосилі руки. Тр
оє київ завертілися водпочас, і руді карлики, бачачи нові жертви та поміч
аючи, що й урятована уламрами людина біжить їм на підмогу, сипнули врозті
ч. Нао вбив ще двох, решта ж устигли шугнути в комиші. Він не став їх шукати,
нетерпляче бажаючи приєднатися до людей без плечей.
Між вербами розпочався рукопашний бій. Лише кілька вояків одбігло вбік,
до болота, звідки й турбували карликів списами. Руді перемагали числом і
завзяттям. Перемогу їм було забезпечено, і видерти її у них можна було б ли
ше несподіваним втручанням. Нам і Гав розуміли це так само добре, як ватаж
ок, і щодуху бігли за ним. Коли вони добігали, кільканадцять безплічків та
рудих карликів уже лежало на землі.
Нао рикнув, як лев, і блискавкою впав на ворогів. Він увесь був сама лють. Ве
летенська довбня трощила голови, спини, груди. Руді карлики хоч і боялися
сили велетня, але ніколи не думали, що вона до такої міри страшна. І перше н
іж вони встигли отямитись від несподіванки, Нам і Гав утрутилися в бійку,
а врятовані безплічки знову взялися до своїх списів.
Запанувало безладдя. Кілька рудих з переляку побігли з поля бою, але покл
ик ватажка збив їх знову до суцільної купи, вкритої щетиною списів. Наста
ла на хвилинку перерва.
Інстинкт підказував людям без плечей іншу тактику. Через те що вони кращ
е билися списами, їм ліпше було відразу ж розпорошитись. Вони так і зробил
и. І знову засвистіли їхні списи. У кого вже не лишилося зброї, запускав св
оїм знаряддям каміння. Схвалюючи цю тактику, Нао сам кидав усі списи й дро
тики, що назбирав на місці бою, а потім почав кидати каміння. Руді збагнули
, що їх жде неминуча поразка, коли вони не зав'яжуть знову рукопашний бій. І
вони пішли в наступ, але нікого не зустріли, бо безплічки розбіглися, а Нао
, Нам і Гав, як наймоторніші, били поранених та поодиноких ворогів.
Коли б і спільники були такі прудконогі, як уламри, вони могли б легко уник
нути рукопашної. Та, на жаль, їхні довгі ноги рухалися невпевнено й нешвид
ко, і з тієї хвилини, як карлики почали гнатися за кожним з них, перевага пе
рейшла на бік рудих. Безплічки занепали духом і майже не боронилися. Тоді
Нао спинився і, уважно придивившись до бійки, знайшов того, чий голос керу
вав ворогами, Ц кремезну сиву людину з великими щелепами. Ось кого треба
знищити, хоч п'ятнадцятеро грудей і боронить його… Завзяття, дужче від см
ерті, пройнято мисливця, і він прожогом, ревучи, наче зубр, кинувся в бійку,
трощачи ворогів своїм києм. Біля старого ватажка його зустріла ціла стін
а списів, вона і перегороджувала шлях, і била велетня в боки.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21