Коли б уламри пішли від берега, вони б знову опинилися перед рудими карли
ками. Шукаючи виходу, треба було отже, йти межею лугу й болота. Кращого шля
ху не було видно, тут же їм загрожувало принаймні менше небезпек. Спочатк
у йти було добре. Аж до самого берега тяглася досить тверда земля, вкрита н
евисокою травою та невеличкими калюжами. Опівдні почали траплятися кущ
ики й кволі деревця, і треба було повсякчас поглядати на вузьку смугу обр
ію. Але Нао не думав, щоб руді карлики були близько. Коли вони не покинули г
натися, то, мабуть, ішли слідом уламрів, тож мусили дуже затриматися.
У мисливців скінчилися харчі. Вони пішли до берега, де водилося багато ди
чини. Тут вони сполохали дрохву, що втекла від них на острівець. Гав зловив
невеличкого ляща, Нао влучив дротиком у деркача, а Нам витяг кілька вугрі
в. Розпаливши багаття з сухої трави та верболозу, вони жадібно втягали в с
ебе дух смаженого м'яса. Життя здавалося їм розкішним, молоді сили буяли в
грудях, вони були певні, що позбулися вже рудих карликів, і весело кінчали
обгризати кістки деркача, коли несподівано через чагарник стрімголов з
аплигали звірі. Нао зміркував, що це вони тікають од дужого ворога. Він під
вівся і встиг помітити, як між кущами полохливо майнула знайома постать.

Ц Руді карлики знову тут! Ц сказав він.
Небезпека була грізніша, ніж досі. Тепер руді карлики могли йти лугом, хов
аючись і повсякчас влаштовуючи засідки.
Між болотом і чагарником тяглася майже гола та зручна до втечі смуга зем
лі. Уламри похапцем навантажилися клітками, зброєю і залишками харчів. Н
іщо не перешкоджало їм тікати. Якби ворог погнався за ними чагарником, ві
н спізнився б, бо взагалі не міг так бігати, як уламри, та й кущі б його затри
мували. Смуга сухої землі стала ширшати, та потім почала звужуватись: дер
ева, кущі і висока трава вкривали її. Все ж грунт був твердий, і Нао перекон
ався, що він обов'язково втече від рудих карликів, якщо не стане йому на до
розі якась прикра перешкода.
Та перешкоди з'явились. Болото знову простигло до них свої пастки Ц глиб
окі ями, калюжі з болотяною травою та намулом. Незабаром утікачі побачил
и, що їм іти вже нікуди: доводилось обминати, ухилятись, а той просто верта
тися назад. Нарешті вони опинилися на гранітному плато, праворуч лежали
безмежні простори води, а ліворуч Ц залита осінньою повіддю низька місц
евість. Гранітний виступ поволі знижувався і зникав у воді. Вода оточува
ла уламрів з трьох боків, і їм доводилось або йти назад, або здатися на вол
ю невблаганної долі.
Це була надзвичайпо прикра хвилина. Якби руді карлики з'явилися біля вис
тупу, тоді втеча стала б зовсім неможливою. Нао щиро пошкодував, що розлуч
ився з мамонтами. Він занепав духом, був у розпачі. Але жвавість і хитрість
незабаром повернулися до нього, і він уже думав лише про те, як врятуватис
я. Вболівання й жаль за минулим зникли. Вся увага скупчилася на останній х
вилипі, а та хвилина вимагала напруження всіх сил.
Мисливці негайно заходилися шукати виходу. Недалеко видно було якусь ру
ду масу, що могла бути і островом, і продовженням гранітного виступу. Гав і
Нао спробували знайти брід, але не знайшли нічого, крім глибокої води та з
радницького намулу.
Отже, останнім порятунком було повернення пазад. Вони вирішили це не гаю
чись і притьмом побігли. Так пробігли вони дві тисячі ліктів і вже опинил
ися поза болотом перед чагарником з галявками низької трави, коли Нам, що
біг перший, раптом спинився і сказав:
Ц Руді карлики там!
Нао, щоб краще впевнитися в цьому, ухопив кілька каменюк і пошпурив їх туд
и, куди показував Нам, Ц тихе, але властиве людям шарудіння викрило ворог
ів.
Тепер уже тікати справді було нікуди, треба було ставати до бою. Але тут мі
сцевість не сприяла б улам-рам, бо дозволяла ворогам оточити їх; краще бул
о розташуватись на виступі, де світло Вогню забезпечило б їх од несподів
анок.
Нао, Нам і Гав зняли войовничий галас. Трясучи своєю зброєю, Нао загукав:
Ц Руді карлики чинять нерозумно, женучись за уламрами! Уламри дужі, як ве
дмеді, і прудкі, як сайгаки. Коли карлики нападуть на них, вони втратять ба
гато своїх воїнів! Нао один заб'є десятеро їх… Нам і Гав теж битимуть їх. Не
вже ж вони хочуть втратити стільки чоловік, аби лише знищити трьох уламр
ів?
У відповідь на це в кущах і високій траві знявся галас. Син Леопарда зрозу
мів, що карлики хочуть війни. Це його не здивувало. Хіба ж і уламри не знищу
вали так само чужих людей, захопивши їх біля свого племені? Нао не зваживс
я б убивати рудих карликів, коли б вони дали йому дорогу. Він добре розумів
також, що вороги його бояться.
Кров його запалала гнівом, і син Леопарда кинувся до чагарника, голосно в
икликаючи ворогів на бій. Засвистіли тонесенькі списи, і жоден не долеті
в до нього. Нао дико зареготав:
Ц У рудих карликів кволі руки!.. Це Ц дитячі руки!.. За кожним замахом Нао в
биватиме одного києм, одного Ц сокирою…
З-поміж листу дикого винограду майнула руда голова, майже невидна па тлі
червонувато-жовтого листя, але Нао помітив блиск її очей. Ще раз схотів ві
н показати свою силу, не вдаючись до зброї: його каменюка протнула листя, і
звідти почувся пронизливий лемент.
Ц Ось! Ось сила Нао… Гострим списом він проб'є кожного рудого.
Лише тепер він почав відступати серед неймовірного галасу ворогів. Він в
олів битися вже краще на виступі. Там було місця тільки для кількох чолов
ік, і руді карлики могли нападати лише спереду. Водою через густе і зрадни
цьке баговиння ніхто не міг до них дістатися ні бродом, ні плавом.
Так само не можна було дістатися до скелястого острівця, що стримів з вод
и за шістдесят ліктів від гранітного виступу.

Назбиравши пожовклого очерету для вечірнього вогнища, уламри почали че
кати нападу. З усіх їхніх пригод це була найстрашніша. Коли вони готували
ся зустрічати сірого ведмедя, то сподівалися подужати звіра кількома вл
учними ударами. Коли їх було оточено під базальтовими брилами, вони знал
и, що велетень муситиме колись піти на полювання. Жодного разу не оточува
ли їх так і людожери…
Нині ж застукало їх хитре й численне плем'я, і вибити його все було неможли
во. Воно днями невтомно стерегтиме їх на виступі, а коли врешті насмілить
ся напасти, то як же три чоловіки зможуть його одбити?
Так Нао опинився в руках подібних до себе істот, а вони ж, як на глум, були на
йслабші з усієї породи людей. Ніхто з них не зміг би задушити вовка, ніколи
їхні тонесенькі списи не могли б досягти серця лева, як уламрівські; їхні
списи безсилі проти зубра, але можуть пробити серце людини…
Син Леопарда на хвилину зненавидів могутність людського роду. Пригадую
чи лагідність мамонтів, він тяжко зітхає, і в душі його народжується й рос
те обожнення їх, таке ж, як і Вогню, але ніжніше й приємніше…
Тим часом сонце й вода утворюють суцільне море блиску. Вода неосяжна, нем
а їй краю. Сонце ж мале, як лист латаття. Але світла в сонці більше, ніж є на с
віті води, воно пливе над болотом і заливає собою небо, більше за всі прост
ори на світі. Не перестаючи стурбовано думати про рудих карликів, про бій,
про засідки та про те, як би його визволитися, Нао водночас дивується, чому
так багато світла пливе з такого невеликого Вогню. Важкий тягар лягає йо
му на плечі, серце стрибає, наче пантера, і гучно стукає в ребра…
Іноді мисли нень, повний бойового запалу, зривається й хапається за довб
ню. Йому кортить битися, нападати, трощити ворогів. Але негайно ж до нього
повертаються обережність і розум, без чого жодна людина не може прожити.
Іти смерті назустріч Ц значить тільки розважати ворогів. Треба добре по
томити рудих карликів, добре настрахати їх і чимало вибити. Та, крім того,
він і не хоче гинути, він хоче побачити Гамлу. І хоч Нао і не знає, яким чином
має він обдурити ворожу орду, все ж мужність його непохитна.

Спочатку карлики, чи боячись засідки, чи, може, чекаючи на якусь необережн
ість уламрів, не висувались, Вони з'явилися лише смерком, залишивши свої с
хованки. Хто стрибками, хто поповзом діставалися вони до гранітного вист
упу. Тут усі зупинились і вигукнули бойовий клич, ватажки ж, чогось вичіку
ючи, мовчали. Ворушачись у попелястому світлі смерку, їхні руді постаті н
агадували якихось чудних шакалів на задніх лапах. Налягла ніч. Вогонь ул
амрів закривавив воду. За кущами боролися з темрявою жовті вогні нападни
ків. На тлі вогнищ вирізувались і знову вникали постаті вартових. Удаючи,
ніби хочуть напасти, вороги весь час трималися далі, ніж можна було докин
ути списом.
Новий день тягся нестерпно довго. Тепер карлики нишпорили безперестанк
у Ц і окремими групами, і цілою ватагою. Безперечно, їм будь-що кортіло по
вбивати чужинців. Цього вимагав їхній інстинкт, вироблений протягом сот
ень поколінь, без чого вони загинули б перед расою дужчих, але менш соліда
рних людей.
Вони не наважились напасти й другої ночі; їх не було помітно, навколо пану
вала повна тиша. Навіть вогнищ не було видно: вони або зовсім не запалювал
и їх, або ж розклали десь далеко. Перед світанком, однак, знявся страшенний
галас, і в темряві почалася якась метушня. Мисливцям здалося, що разом а л
юдьми заворушилися й кущі. Коли вже трохи розвиднілось, Нао побачив, що вх
ід на гранітний виступ загороджений купою гілляк. І уламр зрозумів, що ру
ді карлики будуть пересувати цю загорожу чимраз ближче. Таким чином вони
кидатимуть свої списи з-під захисту, а також матимуть змогу вискочити вс
і разом для рішучої атаки.
Становище ж уламрів гіршало. Харчі знову вийшли, і доводилося ловити бол
отяну рибу. Але місце не сприяло рибальству. Дуже важко було зловити яког
ось вугра чи ляща, і хоч вони додавали до них різне безхвосте гаддя, все ж ї
хні молоді шлунки дуже гостро відчували недоїдання. Нам і Гав, підлітки, я
кі не перестали ще рости, виснажувалися. На третій вечір, сидячії перед Во
гнем, Нао тяжко засумував. Він добре укріпив свій притулок, але це його не
тішило, бо коли риби буде й далі так мало, то його товариші стануть слабші
за рудих карликів, а сам він гірше кидатиме свого списа. Чи ж так само вбив
чо молотитиме ворогів його довбня?
Інстинкт велів йому тікати під захистом темряви. Але для цього треба зах
опити ворогів зненацька і силою пробитися крізь їхній табір. Це було май
же неможливо…
Він позирнув на захід. Молодик уже сідав разом з великою блакитною зорею,
що мерехтіла у вологому повітрі; роги місяця зблідли. Журливо кумкали жа
би, гасав за метеликами кажан, пропливав на своїх сірих крилах пугач, блис
кала інколи гадюка. Вечір нагадав йому один з вечорів у його племені, коли
воно отаборювалося біля води під ясним небом. Хвилею набігли спогади мин
улого. Серед них одна сцена зворушила його, як дитину. Плем'я сиділо біля В
огню; старий Гун ділився своїми спогадами; смачно пахло печеним м'ясом, зз
аду видно було хащі очерету та широкі простори осяяііого місячним світл
ом болота.
З гурту жінок підвелися троє діпчат і рушили блукати біля вогнів. Вони пр
ойшлися повз Нао, заливаючись веселим молодим сміхом. Вітер несподівано
підхопив волосся одної з них і вдарив ним молодого уламра по обличчю. Це б
уло волосся Гамли, і Нао затремтів. На далекій чужині серед лукавства люд
ей і жорстокостей світу цей спогад виплив як живий. Нао схилився до води і
хрипко застогнав. Спогад зник. Нао похитав головою і знову почав міркува
ти, яким би його чином визволитися з неволі. Його затрусило, наче в пропасн
иці, він підвівся, перегорнув багаття і рушив до рудих карликів.
Тут він заскреготав зубами: загорожа з гілляк присунулася ще ближче. Оче
видно, на ту ніч ворог призначає атаку.
Раптом пронизливий крик струсонув повітря, і якась тінь виткнулася з вод
и, вилазячи на берег; Нао признав у ній людину. Вона повзла по землі, з стегн
а у неї текла кров. Це була якась чудна постать, майже без плечей і з вузень
кою головою. Першу мить руді ніби не помітили її, але потім списи полетіли
хмарою. Це дуже вразило й обурило Нао. Він забув, що ця людина могла б бути й
ого ворогом, відчував лише божевільну лють на карликів і тому побіг до по
раненого так, ніби це був Нам чи Гав. Спис влучив йому в плече, але не спинив
його, уламр вихором проскочив до пораненого, в одну мить ухопив його на ру
ки й стрімголов побіг назад. Камінь зачепив його за тім'я, другий спис коль
нув у лопатку… але він уже був поза небезпекою. Вороги не зважилися дати в
ирішальний бій і цього вечора,

Розділ третій
НІЧ НА БОЛОТІ

Син Леопарда поклав людину на суху траву біля вогню і почав із здивуванн
ям та недовір'ям розглядати її. Це була істота, не подібна ні до уламрів, ні
до кзамів, ні до рудих карликів. Її довгий і вузький череп укривало рідке м
ізерне волосся; вузькі очі, темні, каламутні й сумні, дивилися так, наче ні
чого не бачили. Щоки позападали, нижні зуби ховалися за передніми, як у пац
юка. Але що найбільше дивувало ватажка, так це циліндричний тулуб, на яком
у майже не видно було плечей, руки ж виходили, наче лапи крокодила. Шкіра б
ула суха й тверда, схожа на гадючу, з глибокими зморшками. Людина нагадува
ла синові Леопарда одночасно і змію, і ящірку.
З тієї хвилини, як Нао поклав людину па суху траву, вона ні разу ще не ворух
нулася. Інколи вона повагом підіймала повіки і зводила свої темні очі на
мисливців. Дихала вона голосно й хрипко, ніби стогнучи. Нам і Гав дивилися
на неї з відвертою огидою і були ладні викинути її у воду. Нао ж зацікавивс
я нею вже хоч би через те, що врятував її від ворогів. Бувши ж взагалі цікав
ішим за своїх товаришів, він хотів довідатися, звідки вона прийшла, як опи
нилася в болоті, як її поранено та чи була це людина, чи щось середнє між лю
диною і плазуном. Він спробував пояснити жестами, що він її не хоче вбиват
и, а потім показав на загорожу карликів, доводячи, що це вони можуть убити.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21